Звукова організація художньої мови

У мові художнього твору в значно більшій мірі має значення звучання мови. Звукове оформлення творів повинно відігравати і певну художню функцію.

Головним елементом звукової організації художньої, переважно віршової, мови є звуковий повтор. Це один із засобів емоційно-естетичного впливу на читача. Українська мова, з притаманною їй милозвучністю, гармонійним співвідношенням голосних і приголосних звуків, має широкі можливості для словесного інструментування. Виділяють постійні (регулярні) звукові повтори за співвідношенням голосних і приголосних звуків, серед них риму (від гр. — ритм, такт, розмірність) — співзвуччя, звуковий повтор у віршах, здебільшого в кінці рядків. І непостійні (нерегулярні) звукові повтори, наприклад звуковий паралелізм, форми якого розрізняються за акустико-артикуляторними ознаками звуків.

У звуковому паралелізмі виділяють кілька фонетичних фігур ‒ спеціальних засобів звукового забарвлення тексту:

· Асонанс (від фр. “подібно звучати”) – це повторення голосних, яке надає віршові милозвучності, музичності, створює враження просторовості або передає відчуття подібності до якоїсь дії.

Наприклад: повтор голосного [о]

Д. Павличко

Впали р о си на п о к о си,

Засвітилися навк о л о,

Там дівча х о дил о б о се,

Білу ніжку пр о к о л о л о …

(викликає уявлення про широкий, відкритий простір – луг, поле)

· Алітерація (лат. “буква”) – повторення приголосних звуків, залежно від звучання кожного приголосного створюються певні враження: чи то різкість, жорстокість, навіть ворожість, чи то, навпаки, ніжність, м^’якість.

Дзвінкі приголосні у звуковій системі сучасної української літературної мови характеризуються диференційними ознаками, що вирізняють їх з-поміж інших фонологічних одиниць як надзвичайно потужний стилістичний ресурс, котрим послуговуються митці слова для створення естетично досконалого художнього образу. Йдеться передусім про наявність у складі дзвінких такої експліцитної артикуляційно-акустичної характеристики, як наявність голосу і шуму. Співвідношення двох артикуляційно-акустичних параметрів (голосу та шуму) обумовили, природно, індивідуальні особливості кожного з аналізованих приголосних, віддзеркалюючи передусім національну специфіку дзвінких консонантів сучасної української літературної мови. Оскільки це акустично інформаційні знакові одиниці, то вони часто розглядаються як показник евфонії українських слів, беручи участь у формуванні мелодійного звучання лексем української мови.

Більше того, завдяки додатковій функціонально-стильовій характеристиці цих приголосних тональність поезії, як правило, набувала особливого експресивного забарвлення. Проаналізуємо, наприклад, стилістичні можливості приголосної фонеми /з/, яка виокремлюється з-поміж інших шумних цього ж класу саме винятковою функціональною активністю. Зауважимо, що ми розглядаємо /з/ та її пом’якшений корелят /з´/ не лише як графічні еквіваленти, але і як єдиний, за термінологією О.П.Журавльова, “звукобуквений образ”, що, власне, цілком узгоджується і з художнім задумом автора поетичної мови, оскільки алітерації та асонанси, зазвичай, використовує “поет не лише з урахуванням звуків, але й букв”. Те, що, милуючись тільки звуком [з], можна створити поетичний шедевр із цілком звичних, навіть буденних, ситуацій, М.Вінграновський підтвердив рядками вірша “У білім сні, у білім сні зимовім”:

З еленим голосом сади з овуть з о з улю, З елений борщ з бігає на плиту.Ро з плющив очі вечір на цибулю,Картопля дивиться у з емлю з олоту.У іншому прикладі алітеровані /з/ та /з´/ підкреслені іншими свистячими приголосними, зокрема /с/, /с´/, /ц/, /ц´/, емоційна конотація поетичної мови в результаті гармонійної звукової картини стає перцептивно відчутнішою. Для художнього моделювання реальності-феєрії, зітканої із серпанку, напоєної росами й дощами, таку алітерацію використано й у вірші “Звичайна собі мить”: З вичайна с обі мить. З вичайна хата з комином.На ро с ах і дощах на с тояний бу з ок.О ц я реальна мить вже з автра буде с поминома після з автра – ка з кою ка з ок.Перевага дзвінкого звука [з] над глухим відповідником [с] у початковому та кінцевому рядку строфи допомагає сформувати експресивну конотацію – радісний, просто казковий настрій.Фонеми /д/ та /д´/, як і фонеми /з/ та /з´/, також належать до приголосних вищої частоти вживання, однак у поетичній мові їхні стилістичні особливості суттєво різняться. Можливо, цьому сприяє характер способу творення цього приголосного (зімкнення), хоча ця артикуляція й співвідноситься, за даними В.В.Левицького, з такими поняттями, як “великий”, “гарячий”, “повільний”, “світлий” і, що особливо визначально, “приємний”. Складається враження, що алітерація цих консонантних одиниць експонує експресивну конотацію. Майстерний звукопис дає змогу на рівні звуковідтворення сформувати, наприклад, паралельний звуковий вимір, власне, навіть не лексичного значення, а цілісного художнього образу. Абсолютно свідомо, на наш погляд, Ліна Костенко наповнює саме звуком [д] останню строфу вірша “Іду в полях. Нікого і ніде”, щоб художньо оформити процеси, пов’язані із звуковідтворенням:І він і д е, і я собі і д у.Й д емо у д вох пі д вечір по стежині.А він мені д у д укає: д у- д у!А д алі яр і д іти у ожині. М.Вінграновський звуком [д] гаптує свою поетичну мову, робить її просто неповторною. Так, звуковий континуум першої строфи вірша “До думи дума доруша...” вражає філігранно відточеним звуковим малюнком (монафоном – початком слова однаковим звуком), де кожен сегмент дзвінкого [д] ініціює асоціації, естетично адекватні внутрішнім почуттям письменника: Д о д уми д ума д оруша...Сто д оли д ум – в о д ну сто д олу! Д ивись і д умай, моя д оле, – Д о д уми д ума д орушаСтобальним, стоглобальним болем Д о неба д ибиться д уша. Д о д уми д ума д оруша...Сто д оли д ум – в о д ну сто д олу!Талановитий митець досконало володіє умінням стилістично маркувати приголосну фонему /д/, яка, увиразнена алітерацією інших консонантних одиниць (упадає у вічі передусім /б/ та /м/), стає інтенціональним поетичним символом, тобто спеціально призначеним для передачі не лише власне семантичних, але й стилістичних конотацій як прагматичного аспекту лексичного значення. Частіше алітерація /д/ і /д´/ супроводжується повторами сонорних /н/, /н´/, /м/, що підвищують тональність поетичних рядків і створюють асоціацію реального або уявного відгомону у високості неба чи з далекої молодості. Уміння моделювати звукову хвилю в поетичному рядку шляхом ритмічного алітерування різних за тональністю приголосних є одним з ефективних шляхів розширення стилістичних можливостей дзвінких, оскільки породжує естетичну конотацію, суголосну із семантикою лексичних одиниць. Отже, функціональна здатність дзвінких приголосних, зокрема майстерно акцентована алітерація шумних, у поетичному різновиді сучасної української літературної мови образно й естетично трансформується, увиразнюючи ідейно-естетичну основу твору, формуючи емоційно-експресивне тло поетичної мови, залишаючись при цьому чи не найяскравішою особливістю ідіостилю письменника.Алітерація і асонанс можуть бути не тільки евфонічними, як це вважається традиційно, а й какофонічними (можуть створювати неприємні для сприйняття поєднання звуків). Такий прийом часто трапляється у дитячих віршах: Б о бр ались в бр удній б аю р і Два б о бр и бр унатно б у р і:«Ну що, до бр е, бр ате б о бр е?»«Дуже до бр е, бр ате б о бр е!».Ця характеристика залежить від художніх функцій тексту. Причому ці функції видобуваються з фонічного арсеналу мови і закладаються у той чи інший конкретний текст як підсвідомо, так і свідомо – на стадіях спонтанного творчого акту або наступного технічного доопрацювання. У багатьох поетів і письменників стадія творчості і стадія «техне» тісно сплавлені воєдино.До випадків какофонії І.Качуровський відносить також збіг однакових чи подібних складів («То тато та тота лізатор»), осмислене використання подібних складів для гумористичного ефекту, часто у заголовках сучасних мас-медіа («Ро коко-коко тка», «Це глина ‒ глина», «Жерт ви науки теж хочуть жерт и»).· Евфонія та какофонія досягається не тільки накопиченням певних звуків чи звукосполук. Фонічний засіб уникнення називається ліпограмою (від гр. нехтувати звуком, літерою). Так, М.Вінграновський у фонетичній організації своїх віршів не вживає «брутальний [р]»:

Ходить ніч твоя, ходить ніч моя,
Їм не велено ночувать.
Коло кола ти, коло кола я —
Велим-велено начувать,
Що то ніч твоя, що то ніч моя,
Що то ти є ти, а то я.

· Анафора — початковий (ініціальний) повтор однакових звуків (слів) на початку слів, рядків, строф, речень, абзаців, розділів твору.

Наприклад, із побудованого на прийомі анафори «портрета» конаної постають і найсвятіші, найдорожчі ліричному героєві первини.

Ти пахнеш, як листя весняне,
Як дитинство моє полотняне,
Як тепла малинова стежка,
Як мамина срібна сережка.

Ти пахнеш, як пломінь живиці,
Як біленький дзвінок медуниці,
Як вулик, де сховане сонце,
Як маминих мрій волоконце.

Ти пахнеш, як виспане море,
Як жіноче невидиме горе,
Як пилок на пшеничній ниві,
Як мамині руки сяйливі.

Ти пахнеш, як роси на житі,
Як столи, рушниками накриті,
Як співаюча стружка ялова,
Як мамина лагідна мова.

(Д. Павличко)

· Епіфора — повтор однакових звуків, слів, словосполучень наприкінці суміжних віршованих рядків, строф, речень, абзаців, розділів твору. Ці повторення увиразнюють мову, підсилюють і підкреслюють якусь думку.

Наприклад: Виють собаки, віщуючи недолю, і небесні птиці літають уночі над селом і вііщють недолю. І реве худоба вночі, і віщує недолю (О. Довженко).

· На артикуляційно-акустичних ознаках звуків будується стилістична фігура логогриф (від гр. «слово-загадка»). Вона нагадує словомереживо, у фонетичні або морфемні редукції чи накладання спричиняють семантичну метаморфозу: слова набувають щораз іншого значення, створюючи свіжий звуковий образ. Вдалі логографи засвідчують високу версифікаційну майстерність поетів, уміння створювати ємні синестезій ні образи:

Вишневий цвіт

З вишневих віт

Вишневий вітер

Звіває з віт.

(І.Драч)

· До фонічних елементів художньої мови належить також звуконаслідування, яке ще називають ономатопеєю (від гр. «словотворчість, звуконаслідування»). Втім є підстави, слідом за І.Качуровським, розрізняти два види звуконаслідування:

1) вживання слів, що буквально відтворюють звуки довколишнього світу – свист вітру, гуркіт грому, крик птаха тощо. У цьому випадку маємо справу зі словами, що ніби підтверджують гіпотезу звуконаслідувального походження мови загалом: ку-ку, ку-ку-рі-ку, пурк, дзень, шелесть, бух, бам. Вони просто вмонтовуються а авторський текст:

Чути: кру! кру! кру!

В Чужині умру…

(Богдан Лепкий)

2) до другого виду застосовуємо паралельний термін ‒ звукопис. Коли ми скажемо «кум – кума», наслідуючи кумкання жаб, то це вже буде не проста ономатопея (відтворення звуку), а й переосмислення її в метафоричному антропоморфному контексті. Тобто мова іде про імітативний звукопис.

Наприклад: у баладі “Утоплена” Т.Шевченка майстерно передано шелест осоки, очерету за допомогою звуконаслідування С – Ш:

«Хто се, хто с е, по с ім бо ц і

Чеше косу? Хто се?

Хто се, хто с е, по т ім бо ц і

Рве на со бі коси?..

Хто се, хто се?» – тих есе нько

Спитає-повіє,

Та й зад ріма, поки неба

Край зачервоніє.

Звуконаслідування часто трапляється в народних піснях, а також у розмовній мові.

Наприклад:

Пливе човен води повен,

Та все хлюп, хлюп, хлюп,

Іде козак до дівчини

Та все туп, туп, туп…

Таким чином, повторення окремих звуків у певному контексті надає творові цілком визначеного звучання, більшої виразності.

Отже, виходячи з твердження про амбівалентність різновидів фоніки, тобто про їх контекстуальну належність як до евфонії, так і до какофонії, можна зобразити таку схему:

Дата добавления: 2014-01-07