Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Звукова організація художньої мови




Читайте также:
  1. Адміністративна організація Інтернет. Установи
  2. Адміністративно-територіальна організація
  3. Види і форми державного кредиту. Особливості надання позик міжнародними фінансовими організаціями.
  4. Видовий склад і просторово-часова організація агрофітоценозу.
  5. Вищі органи державного управління підприємствами та організаціями
  6. Віртуальна організація
  7. Всесвітня організація інтелектуальної власності, її функції, структура, напрями діяльності.
  8. Всесвітня організація охорони здоров’я.
  9. Доплати й надбавки до заробітної плати, організація прміювання персоналу
  10. Закономірності та організація педагогічного процессу
  11. Залучення ув'язнених до праці і організація виховної роботи з ними
  12. Заробітна плата: сутність, форми та організація

У мові художнього твору в значно більшій мірі має значення звучання мови. Звукове оформлення творів повинно відігравати і певну художню функцію.

Головним елементом звукової організації художньої, переважно віршової, мови є звуковий повтор. Це один із засобів емоційно-естетичного впливу на читача. Українська мова, з притаманною їй милозвучністю, гармонійним співвідношенням голосних і приголосних звуків, має широкі можливості для словесного інструментування. Виділяють постійні (регулярні) звукові повтори за співвідношенням голосних і приголосних звуків, серед них риму ( від гр. — ритм, такт, розмірність) — співзвуччя, звуковий повтор у віршах, здебільшого в кінці рядків. І непостійні (нерегулярні) звукові повтори, наприклад звуковий паралелізм, форми якого розрізняються за акустико-артикуляторними ознаками звуків.

У звуковому паралелізмі виділяють кілька фонетичних фігурспеціальних засобів звукового забарвлення тексту:

· Асонанс (від фр. “подібно звучати”) – це повторення голосних, яке надає віршові милозвучності, музичності, створює враження просторовості або передає відчуття подібності до якоїсь дії.

Наприклад: повтор голосного [о]

Д. Павличко

Впали роси на покоси,

Засвітилися навколо,

Там дівча ходило босе,

Білу ніжку прокололо

(викликає уявлення про широкий, відкритий простір – луг, поле)

· Алітерація (лат. “буква”) – повторення приголосних звуків, залежно від звучання кожного приголосного створюються певні враження: чи то різкість, жорстокість, навіть ворожість, чи то , навпаки, ніжність, мякість.

Дзвінкі приголосні у звуковій системі сучасної української літературної мови характеризуються диференційними ознаками, що вирізняють їх з-поміж інших фонологічних одиниць як надзвичайно потужний стилістичний ресурс, котрим послуговуються митці слова для створення естетично досконалого художнього образу. Йдеться передусім про наявність у складі дзвінких такої експліцитної артикуляційно-акустичної характеристики, як наявність голосу і шуму. Співвідношення двох артикуляційно-акустичних параметрів (голосу та шуму) обумовили, природно, індивідуальні особливості кожного з аналізованих приголосних, віддзеркалюючи передусім національну специфіку дзвінких консонантів сучасної української літературної мови. Оскільки це акустично інформаційні знакові одиниці, то вони часто розглядаються як показник евфонії українських слів, беручи участь у формуванні мелодійного звучання лексем української мови.

Більше того, завдяки додатковій функціонально-стильовій характеристиці цих приголосних тональність поезії, як правило, набувала особливого експресивного забарвлення. Проаналізуємо, наприклад, стилістичні можливості приголосної фонеми /з/, яка виокремлюється з-поміж інших шумних цього ж класу саме винятковою функціональною активністю. Зауважимо, що ми розглядаємо /з/ та її пом’якшений корелят /з´/ не лише як графічні еквіваленти, але і як єдиний, за термінологією О.П.Журавльова, “звукобуквений образ”, що, власне, цілком узгоджується і з художнім задумом автора поетичної мови, оскільки алітерації та асонанси, зазвичай, використовує “поет не лише з урахуванням звуків, але й букв”. Те, що, милуючись тільки звуком [з], можна створити поетичний шедевр із цілком звичних, навіть буденних, ситуацій, М.Вінграновський підтвердив рядками вірша “У білім сні, у білім сні зимовім”:



Зеленим голосом сади зовуть зозулю,Зелений борщ збігає на плиту.Розплющив очі вечір на цибулю,Картопля дивиться у землю золоту.У іншому прикладі алітеровані /з/ та /з´/ підкреслені іншими свистячими приголосними, зокрема /с/, /с´/, /ц/, /ц´/, емоційна конотація поетичної мови в результаті гармонійної звукової картини стає перцептивно відчутнішою. Для художнього моделювання реальності-феєрії, зітканої із серпанку, напоєної росами й дощами, таку алітерацію використано й у вірші “Звичайна собі мить”:Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.На росах і дощах настояний бузок.Оця реальна мить вже завтра буде споминома післязавтра – казкою казок.Перевага дзвінкого звука [з] над глухим відповідником [с] у початковому та кінцевому рядку строфи допомагає сформувати експресивну конотацію – радісний, просто казковий настрій.Фонеми /д/ та /д´/, як і фонеми /з/ та /з´/, також належать до приголосних вищої частоти вживання, однак у поетичній мові їхні стилістичні особливості суттєво різняться. Можливо, цьому сприяє характер способу творення цього приголосного (зімкнення), хоча ця артикуляція й співвідноситься, за даними В.В.Левицького, з такими поняттями, як “великий”, “гарячий”, “повільний”, “світлий” і, що особливо визначально, “приємний”. Складається враження, що алітерація цих консонантних одиниць експонує експресивну конотацію. Майстерний звукопис дає змогу на рівні звуковідтворення сформувати, наприклад, паралельний звуковий вимір, власне, навіть не лексичного значення, а цілісного художнього образу. Абсолютно свідомо, на наш погляд, Ліна Костенко наповнює саме звуком [д] останню строфу вірша “Іду в полях. Нікого і ніде”, щоб художньо оформити процеси, пов’язані із звуковідтворенням:І він іде, і я собі іду.Йдемо удвох під вечір по стежині.А він мені дудукає : ду-ду!А далі яр і діти у ожині. М.Вінграновський звуком [д] гаптує свою поетичну мову, робить її просто неповторною. Так, звуковий континуум першої строфи вірша “До думи дума доруша...” вражає філігранно відточеним звуковим малюнком (монафоном – початком слова однаковим звуком), де кожен сегмент дзвінкого [д] ініціює асоціації, естетично адекватні внутрішнім почуттям письменника:До думи дума доруша...Стодоли дум – в одну стодолу!Дивись і думай, моя доле, – До думи дума дорушаСтобальним, стоглобальним болемДо неба дибиться душа.До думи дума доруша...Стодоли дум – в одну стодолу!Талановитий митець досконало володіє умінням стилістично маркувати приголосну фонему /д/, яка, увиразнена алітерацією інших консонантних одиниць (упадає у вічі передусім /б/ та /м/), стає інтенціональним поетичним символом, тобто спеціально призначеним для передачі не лише власне семантичних, але й стилістичних конотацій як прагматичного аспекту лексичного значення. Частіше алітерація /д/ і /д´/ супроводжується повторами сонорних /н/, /н´/, /м/, що підвищують тональність поетичних рядків і створюють асоціацію реального або уявного відгомону у високості неба чи з далекої молодості. Уміння моделювати звукову хвилю в поетичному рядку шляхом ритмічного алітерування різних за тональністю приголосних є одним з ефективних шляхів розширення стилістичних можливостей дзвінких, оскільки породжує естетичну конотацію, суголосну із семантикою лексичних одиниць. Отже, функціональна здатність дзвінких приголосних, зокрема майстерно акцентована алітерація шумних, у поетичному різновиді сучасної української літературної мови образно й естетично трансформується, увиразнюючи ідейно-естетичну основу твору, формуючи емоційно-експресивне тло поетичної мови, залишаючись при цьому чи не найяскравішою особливістю ідіостилю письменника.Алітерація і асонанс можуть бути не тільки евфонічними, як це вважається традиційно, а й какофонічними (можуть створювати неприємні для сприйняття поєднання звуків). Такий прийом часто трапляється у дитячих віршах:Бобрались в брудній баюрі Два бобри брунатнобурі:«Ну що, добре, брате бобре?»«Дуже добре, брате бобре!».Ця характеристика залежить від художніх функцій тексту. Причому ці функції видобуваються з фонічного арсеналу мови і закладаються у той чи інший конкретний текст як підсвідомо, так і свідомо – на стадіях спонтанного творчого акту або наступного технічного доопрацювання. У багатьох поетів і письменників стадія творчості і стадія «техне» тісно сплавлені воєдино.До випадків какофонії І.Качуровський відносить також збіг однакових чи подібних складів («То тато та тоталізатор»), осмислене використання подібних складів для гумористичного ефекту, часто у заголовках сучасних мас-медіа («Рококо-кокотка», «Цеглина глина», «Жертви науки теж хочуть жерти»).· Евфонія та какофонія досягається не тільки накопиченням певних звуків чи звукосполук. Фонічний засіб уникнення називається ліпограмою (від гр. нехтувати звуком, літерою). Так, М.Вінграновський у фонетичній організації своїх віршів не вживає «брутальний [р]»:

Ходить ніч твоя, ходить ніч моя,
Їм не велено ночувать.
Коло кола ти, коло кола я —
Велим-велено начувать,
Що то ніч твоя, що то ніч моя,
Що то ти є ти, а то я.

· Анафора — початковий (ініціальний) повтор однакових звуків (слів) на початку слів, рядків, строф, речень, абзаців, розділів твору.

Наприклад, із побудованого на прийомі анафори «портрета» конаної постають і найсвятіші, найдорожчі ліричному героєві первини.

Ти пахнеш, як листя весняне,
Як дитинство моє полотняне,
Як тепла малинова стежка,
Як мамина срібна сережка.

Ти пахнеш, як пломінь живиці,
Як біленький дзвінок медуниці,
Як вулик, де сховане сонце,
Як маминих мрій волоконце.

Ти пахнеш, як виспане море,
Як жіноче невидиме горе,
Як пилок на пшеничній ниві,
Як мамині руки сяйливі.

Ти пахнеш, як роси на житі,
Як столи, рушниками накриті,
Як співаюча стружка ялова,
Як мамина лагідна мова.

(Д. Павличко)

· Епіфора — повтор однакових звуків, слів, словосполучень наприкінці суміжних віршованих рядків, строф, речень, абзаців, розділів твору. Ці повторення увиразнюють мову, підсилюють і підкреслюють якусь думку.

Наприклад: Виють собаки, віщуючи недолю, і небесні птиці літають уночі над селом і вііщють недолю. І реве худоба вночі, і віщує недолю (О. Довженко).

· На артикуляційно-акустичних ознаках звуків будується стилістична фігура логогриф (від гр. «слово-загадка»). Вона нагадує словомереживо, у фонетичні або морфемні редукції чи накладання спричиняють семантичну метаморфозу: слова набувають щораз іншого значення, створюючи свіжий звуковий образ. Вдалі логографи засвідчують високу версифікаційну майстерність поетів, уміння створювати ємні синестезій ні образи:

Вишневий цвіт

З вишневих віт

Вишневий вітер

Звіває з віт.

(І.Драч)

· До фонічних елементів художньої мови належить також звуконаслідування, яке ще називають ономатопеєю (від гр. «словотворчість, звуконаслідування»). Втім є підстави, слідом за І.Качуровським, розрізняти два види звуконаслідування:

1) вживання слів, що буквально відтворюють звуки довколишнього світу – свист вітру, гуркіт грому, крик птаха тощо. У цьому випадку маємо справу зі словами, що ніби підтверджують гіпотезу звуконаслідувального походження мови загалом: ку-ку, ку-ку-рі-ку, пурк, дзень, шелесть, бух, бам. Вони просто вмонтовуються а авторський текст:

Чути: кру! кру! кру!

В Чужині умру…

(Богдан Лепкий)

2) до другого виду застосовуємо паралельний термін ‒ звукопис. Коли ми скажемо «кум – кума», наслідуючи кумкання жаб, то це вже буде не проста ономатопея (відтворення звуку), а й переосмислення її в метафоричному антропоморфному контексті. Тобто мова іде про імітативний звукопис.

Наприклад: у баладі “Утоплена” Т.Шевченка майстерно передано шелест осоки, очерету за допомогою звуконаслідування С – Ш:

«Хто се, хто се, по сім боці

Чеше косу? Хто се?

Хто се, хто се, по тім боці

Рве на собі коси?..

Хто се, хто се?» – тихесенько

Спитає-повіє,

Та й задріма, поки неба

Край зачервоніє.

Звуконаслідування часто трапляється в народних піснях, а також у розмовній мові.

Наприклад:

Пливе човен води повен,

Та все хлюп, хлюп, хлюп,

Іде козак до дівчини

Та все туп, туп, туп…

Таким чином, повторення окремих звуків у певному контексті надає творові цілком визначеного звучання, більшої виразності.

Отже, виходячи з твердження про амбівалентність різновидів фоніки, тобто про їх контекстуальну належність як до евфонії, так і до какофонії, можна зобразити таку схему:





Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 4425; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Рекомендуемые страницы:

Читайте также:
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2019) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление
Генерация страницы за: 0.005 сек.