Основи економічного районування

Віддаючи належне безумовній науковій і практичній значимості категорій "економіко-географічний район", "соціально-економічний район", "природно-господарський район", "еколого-економічний район", необхідно відмітити їх істотну спільну рису - всі вони відображають певний (окремий) аспект ("зріз", бік) загального складного процесу територіальної диференціації життя суспільства. Найбільш повно, на нашу думку, цей процес відображується у тих випадках, коли дослідник оперує складними різноякісними об'єктами, що виступають як триєдина цілісність ("природа-населення-господарство"). З позицій регіональної економіки (як міждисциплінарної навчально-наукової дисципліни) такі об'єкти доцільно ідентифікувати як "територіальні соціально-економічні системи", а в більш широкому розумінні - як суспільно-географічні системи (комплекси). Тобто, категорія суспільно-географічної системи є найбільш повним відображенням просторово-територіального розвитку суспільства. Під суспільно-географічною системою слід розуміти цілісно-відмежовану територіальну єдність взаємопов'язаних компонентів діяльності суспільства. Таким чином, для адекватного відображення складного багатогранного процесу просторово-територіальної диференціації та інтеграції життя суспільства необхідно застосувати категорію "суспільно-географічний район", матеріальною та змістовною основою якого є суспільно-географічна система (комплекс).

В основі утворення суспільно-географічного району лежить процес територіально-виробничого комплексоутворення - взаємообумовленого територіального поєднання підприємств та видів людської діяльності, при якому досягається відносно високий ефект (економічний, соціальний, екологічний) за рахунок підбору підприємств у відповідності з природними, економічними, демографічними, транспортними умовами території та її географічним положенням. Таким чином, основою (ядром) суспільно-географічного району є територіально-виробничі комплекси (TBK) - сукупність взаємопов'язаних і взаємообумовлених компонентів суспільного виробництва, що формується в межах компактної території. Головними ознаками TBK є високий рівень спеціалізації виробництва; диверсифікація (багатогалузевість); наявність допоміжних (доповнюючих) і обслуговуючих галузей та сфери нематеріального виробництва у відповідності до розвитку галузей спеціалізації та потреб населення; наявність всередині TBK постійних виробничо-економічних зв'язків; відносна компактність території. TBK розрізняють: а) за характером виробництва - промислові, агропромислові, інфраструктурні; б) за територіальними масштабами -локальні (міські, районні), регіональні (обласні, міжобласні), зональні.

В найбільш загальних рисах можна сказати, що суспільно-географічний район утворюється в результаті тісних територіальних зв'язків між природними, господарськими та соціально-демографічними компонентами певної території і його можна уявити як територіальну соціально-економічну систему відповідного рівня ієрархії. Тобто, суспільно-географічний район - це цілісна територія, яка характеризується певною спеціалізацією і комплексно-пропорційним характером діяльності суспільства.

В результаті сукупного впливу факторів суспільно-географічний район має складну структуру, основними виявами якої є функціонально-компонентний, функціонально-територіальний та функціонально-управлінський аспекти.

Функціонально-компонентна структура району - це співвідношення між галузями господарства або видами діяльності людей. За своєю роллю галузі району поділяються на головні, базові, супутні, додаткові, місцеві і обслуговуючі.

Головні галузі - це галузі спеціалізації району, що визначають його місце в системі географічного поділу праці, формують його функціональний профіль. Базові галузі забезпечують розвиток господарства району, постачаючи сировину та паливо. Супутні галузі формують побічні гілки головних галузей за рахунок спільного використання сировини або відходів останніх. Розвиток супутніх галузей є одним з виявів господарської комплексності району. Додаткові (доповнюючі) галузі - це такі галузі, розвиток яких в районі є необхідним, але вони не зв'язані технологічно з головними галузями. Місцеві (підсобні) галузі задовольняють внутрішні потреби господарства та населення району, вони не залежать від спеціалізації господарства району. Обслуговуючі галузі представлені об'єктами виробничої (постачання енергії, води, тепла) та соціальної (наукові, культурні, побутові, медичні послуги) інфраструктури.

Функціонально-компонентний склад господарства суспільно-географічного району визначає дві його найважливіші ознаки - спеціалізацію та комплексний розвиток.

Під спеціалізацією району розуміють переважний розвиток декількох галузей його господарства (видів діяльності) у відповідності з найсприятливішими для цих галузей передумовами, що дозволяє досягти високого рівня економічної ефективності цих галузей зокрема та всього господарства району в цілому.

Комплексний розвиток району - це доцільна технолого-економічна і соціальна збалансованість розвитку всіх галузей діяльності людини у відповідності з умовами та ресурсами району та потребами країни. Поняття комплексності передбачає збалансованість всіх сфер життєдіяльності -матеріального виробництва, сфери послуг, інфраструктури, розміщення і зайнятості населення, природно-ресурсного потенціалу.

Функціонально-територіальна структура району - це склад, співвідношення та просторове розміщення форм територіального зосередження виробництва (промислового - пункти, центри, вузли, агломерації, райони; сільськогосподарського - виробничо-територіальні типи господарств, агротериторіальні комплекси; транспорту - пункти, центри, вузли, системи; будівництва та інфраструктури - інфраструктурно-територіальні комплекси різних рівнів; сфери послуг - центри обслуговування населення, територіальні системи сфери послуг; міжгалузеві утворення - агропромислові територіальні комплекси, міжгалузеві територіально-виробничі комплекси; інтегральні утворення - суспільно-географічні підрайони різних рівнів, територіальні соціально-економічні системи). Цілеспрямоване формування раціональної територіальної структури району є головним завданням РПС.

Зараз з'явилося багато схем суспільно-географічного районування, які хоч і відрізняються між собою, але спираються на спільні критерії районування, до яких належать:

- наявність вузлової проблеми, що виникає на основі конкретно територіального поєднання господарства, населення та природно-ресурсного потенціалу;

- ефективність функціонування виробничих циклів та їх просторова обумовленість;

- наявність господарських "ядер" (господарських вузлів, центрів та їх систем);

- інтенсивність суспільно-географічних зв'язків;

- історичні особливості формування територіально-господарської цілісності району;

- рівень життя населення та його просторова диференціація.

Аналіз викладених в літературі схем суспільно-географічного районування (А.П. Голіков, Ф.Д. Заставний, М.М. Паламарчук, М.Д. Пістун, В.А. Поповкін, Д.М. Стеченко, О.І. Шаблій) дає підстави для уявлення сучасної мережі суспільно-географічних районів України в наступному вигляді.

А. Великі суспільно-географічні райони (регіони), які істотно відрізняються між собою за такими ознаками як географічне положення; природні умови, масштаби і структура природно-ресурсного потенціалу; структура та спеціалізація господарства. Таких районів виділяють три: Північно-Західний, Східний, Південний.

Б. Основні суспільно-географічні райони (макрогосподарські райони). В межах Північно-Західного району виділяють наступні макрогосподарські райони (М.Д. Пістун, 1995):

1. Столичний (Київська, Чернігівська, Житомирська області) район як історичне ядро держави, "столичними" функціями, потужним господарським комплексом та високорозвинутою сферою послуг.

2. Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області) район з розвинутим багатогалузевим агропромисловим комплексом, наявним природним, трудоресурсним потенціалом для інтенсивного розвитку господарства.

3. Карпатський (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька області) район з вигідним прикордонним положенням, різноманітними ресурсами для розвитку рекреаційної діяльності, добувної та обробної промисловості, АПК, сприятливою демографічною обстановкою.

4. Волинський (Волинська і Рівненська області) район зі сприятливими передумовами для агро- та лісопромислових комплексів, зручним прикордонним положенням, недостатнім розвитком господарського комплексу та соціальної сфери.

До Східного регіону входять:

5. Центральний (Черкаська і Кіровоградська області) район, що знаходиться в центральній частині України та має високорозвинутий продовольчий АПК.

6. Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області) район, який має пограничне положення з Росією і є основною базою висококваліфікованого машинобудування з розвинутим хімічним, паливно-енергетичним та аграрно-промисловим комплексами.

7. Донецький (Донецька і Луганська області) район: найбільш урбанізований район унікального зосередження мінеральних ресурсів з високим рівнем соціально-економічного розвитку за рахунок паливно-енергетичного, металургійного, машинобудівного, хімічного та будівельного комплексів.

8. Придніпровський (Дніпропетровська і Запорізька області) район з потужним природно-ресурсними потенціалом, що виступає головною умовою функціонування високорозвинутих металургійного, машинобудівного та хімічного комплексів.

Щодо поділу території Південного регіону на макрогосподарські райони серед вчених відсутня одностайність. Тут вимальовуються два підходи. Перший - виділяють Таврійський (Херсонська область), Причорноморський (Одеська, Миколаївська області) та Кримський (Республіка Крим) райони. Другий - Південний район розглядають як цілісний макрогосподарський район, приморське положення якого сприяє розвитку портово-промислового комплексу, морського транспорту та рекреаційного господарства.

В. Суспільно-географічні мезорайони - цілісні в суспільно-географічному розумінні утворення, що відповідають території адміністративної області, великої групи адміністративних районів (внутріобласні суспільно-географічні райони), великі агломерації. Прикладом таких районів можуть бути північний район Полтавської області, Київська агломерація і т.п.

Г. Суспільно-географічні мікрорайони - території декількох (або одного) адміністративних районів окремих місцевостей, вузлів. Обгрунтування районів цього рівня є важливим та відповідальним завданням, оскільки саме на основі мікрорайонів створюється вся "піраміда" суспільно-географічних районів. На цьому рівні доцільно виділяти:

- низові мікрорайони (відповідають території низового адміністративного району);

- місцеві (локальні) мікрорайони (адекватні території декількох сільськогосподарських підприємств);

- первинні мікрорайони - взаємообумовлена цілісність природних, господарських та соціально-демографічних об'єктів в межах території, співмірної з розміром сільськогосподарського підприємства.

Наведена схема суспільно-географічного районування є виявом інтегрального підходу до обгрунтування суспільно-географічних районів. Для вирішення конкретних наукових та практичних завдань досить широко застосовують міжгалузеве суспільно-географічне районування (в основі якого - взаємообумовлена територіальна цілісність декількох галузей, наприклад, агропромислові райони) та галузеве районування (промислове, транспортне, сільськогосподарське). В той же час міжгалузеве та галузеве

районування є необхідною передумовою інтегрального районування.

Для науково обгрунтованого управління територіальною організацією суспільно-географічного району необхідне глибоке всебічне вивчення його організму та суспільно-географічних процесів. Для такого дослідження району доцільно використовувати наступну схему.

1. Визначення ролі району в загальнодержавному поділі праці. Загально-економічна, соціальна та екологічна ефективність спеціалізації району.

2. Оцінка умов і факторів розвитку району.

2.1. Географічне положення.

2.2. Природні умови та ресурси.

2.3. Населеннятатрудові ресурси.

2.4. Екологічні умови.

3. Загальна оцінка галузевої структури, рівня розвитку, динаміки та спеціалізації господарства.

4. Розвиток та розміщення галузей господарства.

4.1. Промисловість (з виділенням підгалузей)

4.2. Сільське господарство.

4.3. Транспорт і зв'язок.

4.4. Будівництво.

4.5. Сфера послуг.

5. Форми територіальної організації господарства.

5.1. Галузеві.

5.2. Міжгалузеві

5.3. Інтегральні.

5.4. Ієрархія інтегральних внутрірайонних утворень.

6. Оцінка ефективності спеціалізації господарства та комплексного розвитку району.

Таке дослідження району дозволить обгрунтувати управлінські заходи з вдосконалення спеціалізації господарства та його територіальної структури, що є складовою частиною діяльності, спрямованої на підвищення економічної, соціально-демографічної та екологічної ефективності його функціонування.

В процесі дослідження району необхідно застосовувати конкретні кількісні показники. Серед таких показників найважливішими є наступні:

1. Рівень територіальної спеціалізації:

2. Ефективність галузі спеціалізації району:

3. Рівень комплексності господарства району

4. Ефективність комплексного розвитку господарства району

Практично кожна країна, що має відносно великі райони має внутрішні територіальні відмінності в структурі та потенціалі природних ресурсів, в ступені та напрямі їх господарської освоєності, в характері, тенденціях та проблемах соціально-економічного розвитку. Тому в межах країни виділяється окремі території, що за сукупністю своїх елементів та характером їх розвитку відрізняються від інших територій.

Регіональна політика - це сфера управління економічним, соціальним та політичним розвитком країни у регіональному аспекті. Науково обґрунтована регіональна політика є особливо актуальною і для України. Країна не може бути високорозвиненою, якщо в розвитку її регіонів спостерігаються значні диспропорції. Метою регіональної політики України має бути забезпечення ефективності та дієвості функціонування господарського комплексу регіонів та забезпечення гідних умов життю населенню. Через регіональну політику переломлюється один із принципів РПС - принцип обмеженого централізму - органічне поєднання стратегічних інтересів держави та інтересів окремих регіонів.

Таким чином, процес районування території - це поділ її на частини, відносно однорідні в природному та спеціально-економічному аспектах, що й визначає їх спеціалізацію. Спеціалізація в широкому розумінні є відображення економічного профілю регіону. Регіональна спеціалізація може бути внутрірегіональною, міжрегіональною та міжнародною. Галузі спеціалізації поділяються на профільні (мають велику питому вагу в структурі господарства регіону) та непрофільні (мала питома вага в структурі господарства регіону).

Економічне районування - це науково обґрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці.

Метою економічного районування - є відображення внутрідержавних регіональних особливостей розвитку та розміщення продуктивних сил, а на основі їх врахування раціоналізації територіальної організації продуктивних сил в країні, що має забезпечити тах ефективність функціонування господарства та гідні умови життя населення.

Основними принципами економічного районування є:

1. Адміністративний - принцип узгодження межі економічних районів узгоджуються з національними та адміністративними. Визначає єдність економічного районування та територіального політико-адміністративного устрою.

2. Економічний - принцип цілісності. Кожний економічний район розглядається як цілісна спеціалізована територіальна частина народногосподарського комплексу країни з певним комплексом допоміжних та обслуговуючих галузей.

3. Природний - принцип врахування особливостей природного середовища.

Стосовно природного середовища, то воно враховується в економічному районуванні, оскільки впливає на структуру та характер розвитку продуктивних сил.

Дата добавления: 2014-01-07