Соціальна інфраструктура

Розвиток продуктивних сил характеризується відповідними соціальними- економічними показниками:

- величина валового суспільного продукту;

- національний доход;

- частка національного доходу для споживання та нагромадження;

Рівень розвитку продуктивних сил визначається виробничим потенціалом, розвитком соціальної інфраструктури. Соціальна інфраструктура охоплює галузі забезпечення нормальних умов життєдіяльності людей. Соціальна інфраструктура є похідною величиною від розвитку виробництва, розміщення галузей народного господарства. Темпи урбанізації залежить від соціальної інфраструктури.

Роздрібна торгівля, як елемент соціальної інфраструктури забезпечує людей товарами народного споживання.

Громадське харчування забезпечує людей товарами народного споживання. Громадське харчування забезпечує населення продукцією харчування. Важливим показником соціальної інфраструктури є забезпеченість населення житлом.

Рівень забезпечення дитсадками та іншими дошкільними закладами. Охорона здоров’я відіграє важливу соціальну роль з забезпеченням лікування та профілактиками захворювань. Закладами культури Україна забезпечена відносно добре.

Інтелектуальний потенціал – це кількість підготовлених кадрів з вищою освітою, які працюють у народному господарстві. Інтелектуальний потенціал визначається навчальними закладами, які готують кадрів вищої кваліфікації. Велике значення має санаторно-курортний комплекс.

1. Сучасне економічне районування України. Центральноукраїнський економічний район

Сучасні теоретичні основи економічного районування закладені у дослідженнях багатьох вчених-районологів, зокрема у працях М. Колосовського, М. Баранського. П. Алампієва, Ю. Саушкіна, А. Колотієвського, І. Нікольського та ін.

Значний позитивний вклад у розробку проблем територіально-виробничого комплексоутворення і економічного районування внесли українські вчені К. Воблий, А. Синявський, С, Рудницький, К. Дубняк, В. Кубійович, В. Садовський, М. Паламарчук, Л. Корецький, Ф. Заставний, В. Поповкін, О. Шаблій, М. Пістун.

К. Воблий у книзі «Економічна географія України» (1927р.) в основу районування поклав спільність економічного положення, історичні ознаки формування господарства, тогочасну спеціалізацію господарства, міжрегіональні зв'язки і перспективи розвитку. В. Садовський акцентував увагу на закономірностях взаємозв'язків між групами господарських явищ на певних територіях (Світове господарство, 1932). В. Кібійович вважав головними одиницями районування смуги або зони. С. Рудницький в основу районування поклав етнографічні та природні чинники і виділяв верхні та нижні райони (1926, 1929р.). А. Синявський розводить економічне та географічне розуміння районів. Він доводить, що немає чисто економічних районів, а є соціально-економічні райони та економічні ландшафти. Перші треба розуміти як економічні, другі - як географічні райони (1930р.).

Соціально-економічний з наголосом на суспільних чинниках підхід до економічного районування знайшов продовження у роботах українських вчених у 60-90-х роках. Зокрема, у роботах М. Паламарчука, О. Шаблія, В.Поповкіна, М. Пістуна економічний район розглядається як територія де є можливість вирішувати суспільні, соціально-економічні, демографічні проблеми на субдержавному рівні. В усіх роботах з економічного районування підкреслюється їх найважливіші властивості: комплексність територіальна цілісність, територіальна спеціалізація, об'єктивність існування.

Поруч з «соціалізацією» економічного районування в сучасній науці продовжує розвиватись комплексність, яка виникає на основі територіальної цілісності, внутрішніх взаємозв'язків ядра та периферії району.

Економічне районування нерозривно пов'язане зі спеціалізацією районів. Спеціалізація району є виразом зовнішньої функції регіону в межах країни або регіону вищого рангу.

Одним з невирішених питань районування є його об'єктивність. Більшість дослідників сходяться на думці про те що регіон (економічний район) є об'єктивним утворенням. На користь цієї думки є доведені об'єктивні закономірності виникнення, формування і розвитку економічних районів. Їх делімітація стверджується хоча б таким фактом, як існування виробничо-територіальних комплексів, які формуються у їх межах і які є районоутворюючими чинниками для конкретних об'єктивно існуючих районів.

На користь суб'єктивності економічних районів свідчить наявність значної кількості сіток районування території України. Але цей факт легко спростовується тим, що в усіх цих сітках районоутворюючі ядра практично одні й ті ж. Існують різні підходи до периферійних територій, що й породжує різноманітність сіток економічного районування.

Основні принципи районування:

1. Історичний - жодне економічне питання, у тому числі й районування, не може бути вирішене без вивчення загальної ходи розвитку країни у минулому. На цих принципах ґрунтується теорія економічного районування.

2. Економічний.— це отримання найвищого ефекту при найменшому прикладанні праці. Відповідно до цього принципу район - це економічно завершена територія країни, яка завдяки комбінації природних особливостей, культурних накопичень минулих поколінь являла б одну з ланок загального ланцюга народного господарства.

3. Національний - враховує національний склад населення регіону, його історично сформовані особливості праці і побуту, традиції, віковий досвід. Економічне районування повинно забезпечити мирне співіснування усіх націй і народів.

4. Адміністративний - визначає єдність адміністративно-територіального, економічного районування та політико-адміністративного устрою країни. Цей принцип створює умови для ефективного відносно самостійного розвитку регіонів і зміцнення їхньої ролі в територіальному поділі праці України.

Основні фундаментальні положення теорії районування:

1. Визнання об'єктивності існування економічних районів і адміністративних регіонів.

2. Наявність економічної єдності, економічної цілісності території як важливої ознаки регіону.

3. Визначення ієрархічних рівнів економічного районування.

Виходячи з принципів та основних фундаментальних положень, приходимо до висновку, що економічне районування – це науковий метод територіальної організації господарства, який сприяє глибокому вивченню регіональної економіки, закономірностей її розвитку і раціональності розміщення продуктивних сил. Його основою, тобто обґрунтуванням економічного району, є територіальний поділ праці - закріплення певних видів діяльності сфери виробництва і сфери послуг за певною територією.

Завдання економічного районування на сучасному етапі зводяться до виявлення та наукового обґрунтування господарських комплексів різного масштабу, нових ринкових форм територіальної організації регіональних економік.

В сучасних умовах на районування впливає такий могутній чинник, як глобалізація. За допомогою її механізмів територія України залучається до глобального перерозподілу ресурсів. Глобалізація призводить до перегляду багатьох постулатів теорії економічного районування. Зокрема, вона розбиває парадигму, створену радянськими, в тому числі деякими українськими економістами, про незалежність внутрішньодержавних просторових процесів від світових, а також потребує перегляду категорій „об'єктивність" щодо економічних районів. Можливо, що настав час розглядати економічний район як частину світового економічного простору, формування якої залежить від глобальних процесів.

З огляду на об'єктивний процес формування і розвитку районів як інтегральних територіальних систем формулюються відповідні нові принципи економічного районування, такі як принцип змістовності. Він означає, що економічний район є економічною єдністю, цілісністю, спільністю життєдіяльності. На жаль, чітких критеріїв єдності, цілісності ще не розроблено. Переважають емпіричні трактування. Як характерну рису району часто називають реально існуючу цілісність. Але відомо багато випадків, коли підприємства працюють повністю на давальницькій сировині, а всю їх продукцію вивозять за межі регіону. Отже, зовнішні чинники переважають над внутрішніми.

Перспективний характер районування. Цей принцип визначає часову властивість мереж районування. Він відображає націленість кожної з них на майбутнє: за допомогою районування треба вирішувати і прогнозні соціально-економічні завдання. На практиці економічне районування застосовується головним чином для прогнозування.

Проблемність районування - це направленість його на виділення соціально-економічних проблем у різних регіонах України. Цей принцип визначає цільову спрямованість розробок щодо економічного районування. Суть його полягає у тому, що разом з районуванням повинні бути визначені і регіональні соціально-економічні проблеми.

Принцип відповідності соціально-економічного районування і адміністративно-територіального устрою України. Одиницею інтегрального економічного районування повинна бути область, яка тривалий час є одиницею територіального управління, і яку характеризує внутрішня організованість і спільність. Більшість підходів щодо економічного районування України спирається саме на цей принцип.

Інтегральний економічний район являє собою всебічно розвинену у економічному відношенні території, на якій об'єднані природні ресурси, виробничий апарат, населення з його рівнем кваліфікації, транспортні комунікації і інші матеріальні цінності у вигляді виробничо-територіального комплексу.

Галузеве районування вивчає особливості розміщення і проблеми розвитку окремих складових продуктивних сил та галузей виробництва (природно-ресурсне, агрокліматичне, промислове, агропромислове, демографічне районування). Галузеві економічні, соціально-економічні та інші райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування може бути інтегральним (для галузі в цілому) і частковим.

Загальноприйнятою є ієрархічна будова економічних районів:

Крупні (інтегральні) економічні райони - це найбільші територіальні формування, які об'єднують декілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою.

Середні (інтегральні) економічні райони є підрайонами крупних економічних районів й окреслюються межами адміністративної області (або автономної республіки).

Малі райони (мікрорайони). їх території складаються з територій декількох адміністративних районів, окреслених в межах області. Малим районом може бути велике місто (наприклад, Одеса, Харків, Донецьк).

Низові адміністративно-господарські райони охоплюють цілком території адміністративних районів. В межах великих міст теж існують низові адміністративно-господарські райони.

Завданням економічного районування є створення теоретико-методологічного підґрунтя для цілеспрямованої територіальної організації народного господарства й обґрунтування раціонального розміщення виробництва у регіонах, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку територій і країни в цілому.

Основними функціями економічного районування є:

- створення економічної основи територіального управління господарством регіонів;

- вдосконалення територіальної структури господарства;

- формування й реалізація державної регіональної економічної політики;

- обґрунтування вибору доцільних варіантів розміщення компонентів продуктивних сил;

- обґрунтування розвитку територіально-виробничих комплексів;

- підвищення ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу;

- сприяння аналізу, діагностики та прогнозування регіонального розвитку;

- створення основи для розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення.

Економіка Центрального економічного району. До складу району входять Київська область, м. Київ (як і м. Севастополь має статус окремої адміністративної одиниці державного підпорядкування) та Черкаська область.

Він займає 8,1% території України, в ньому проживає 12,4% населення країни, зосереджено 13,1% вартості основних виробничих фондів, створюється 9,3% промислової та майже 11% сільськогосподарської продукції.

Район має вигідне географічне положення та сприятливі природні умови для розвитку продуктивних сил: розміщений у зоні Полісся та Лісостепу; рельєф - рівнинний; клімат - помірно-континентальний; Ґрунти - переважно дерново-підзолисті (в зоні Полісся) та чорноземні (в лісостеповій зоні); ліси займають 18,5 % території.

Головною водною артерією є Дніпро з його притоками (Десною, Прип'яттю, Тетеревом, Россю, Тясмином, Трубіжом, Супієм) та водосховищами (Київським, Кременчуцьким, Канівським). Запаси поверхневих та підземних вод у районі в цілому забезпечують регіональні потреби водоспоживання. Після аварії на Чорнобильській АЕС, яка зумовила значне радіоактивне забруднення поверхневих вод, питне водопостачання на більшій частині регіону здійснюється з підземних джерел.

Рекреаційні ресурси регіону представлені лісовими ландшафтами, річковими пляжами, джерелами цілющої мінеральної води, а також багаточисельними пам'ятками природи, історії та архітектури.

Демографічній ситуації Центрального регіону притаманні такі ж риси, що й більшості інших регіонів України: зниження народжуваності, відносно високі показники смертності, старіння населення (особливо - у сільській місцевості), від'ємний природний приріст. Дещо інша ситуація склалася в Києві, де на фоні відносно низької народжуваності та високої смертності відбувається приріст населення за рахунок позитивного міграційного сальдо. Рівень зареєстрованого безробіття склав у 2005 р. 6,9 %.

У регіоні розвідано понад 400 родовищ 11 видів корисних копалин, однак їх запаси не забезпечують господарські мінерально-сировинні потреби району (особливо це стосується потреб у паливних ресурсах). Є порівняно невеликі поклади бурого вугілля, торфу (через радіоактивне забруднення його видобуток у зоні Полісся майже припинився), будівельного каміння. Загальнодержавне значення мають запаси бентонітових глин та каолінів, які використовуються як формувальні матеріали.

У загальнодержавному поділі праці Центральний економічний район займає вагоме місце за виробництвом продукції машинобудування та металообробки (10,2% загальнодержавного виробництва), легкої промисловості (14,4%), лісової, деревообробної та целюлозно-паперової промисловості (21,5 %), хімічної та нафтохімічної промисловості (20,4%), легкої промисловості (14,4%). Галузями спеціалізації району також є мікробіологічна, медична, поліграфічна, скляна та фарфоро-фаянсова промисловість.

Регіональні потреби в електроенергії забезпечують Трипільська ГРЕС, Білоцерківська ТЕС, Київська ГЕС. У районі розміщена Чорнобильська АЕС, яка в даний час закрита через велику ймовірність повторного радіоактивного забруднення і потребує значних коштів та заходів щодо його попередження.

У структурі посівних площ майже половину займають посіви зернових та зернобобових культур, на другому місці кормові культури - близько 32%, на третьому - технічні культури (10,2%), на четвертому - картопля та овочеві культури (9,6 %). Регіон спеціалізується на виробництві зерна, цукрового буряка, картоплі та овочів.

Тваринництво регіону, як і в цілому в Україні, переживає складні часи - різке скорочення поголів'я худоби зумовило відповідне падіння виробництва його продукції. Причини кризових явищ у сільському господарстві слід шукати, перш за все, у недосконалості системи державної підтримки вітчизняного сільгоспвиробника.

Розміщення в Центральному економічному районі м. Києва сприяло розвитку транспортного комплексу. По території району пролягають залізничні та автомобільні магістралі, авіаційні лінії міжнародного значення, які з'єднують столицю нашої держави з усіма її регіонами та іншими країнами світу. По Дніпру, Прип'яті та Десні здійснюється судноплавство. Найбільший річковий порт - м. Київ, аеропорт - Бориспіль (поблизу Києва).

Також вирізняється цей регіон більш високими показниками будівельно-монтажних робіт (27,6% загальнодержавного обсягу). Порівняно висока будівельна активність у Центральному регіоні зумовлена значними інвестиціями в будівельну індустрію м. Києва (більше половини загальнорегіонального обсягу).

У Центральному економічному регіоні сформувався потужний освітній та науково-технічний потенціал - 76 вищих навчальних закладів Ш-ІУ рівнів акредитації, 300 науково-дослідних і проектно-конструкторських установ, Національна академія наук із численними інститутами здійснюють наукові дослідження загальнодержавного та світового значення.

Основними напрямами подальшого соціально-економічного розвитку Центрального економічного регіону є:

- структурна перебудова господарського комплексу та технологічне оновлення конкурентоспроможних виробництв (приладобудування, авіаційної та мікробіологічної промисловості);

- стимулювання розвитку туристичної індустрії, здатної значно збільшити валютні надходження до державного та місцевого бюджетів;

- вирішення нагальних соціальних проблем (житлової, зайнятості, духовного і культурного розвитку молоді, відродження села);

- зниження екологічної напруженості у регіоні та створення необхідних умов для інвестування природоохоронних заходів.

Дата добавления: 2014-01-07