Критерії ефективності та основні етапи господарювання в царині природокористування в Україні. Принципи раціонального природокористування

Термін «природокористування» є одним із найпоширених у сучасній літературі. Але виповнений він різним змістом. Найчастіше його вживають тоді, коли мова йде про використання природних ресурсів у процесі суспільного виробництва з метою задоволення матеріальних і культурних потреб суспільства. Іноді під ними розуміють сукупність впливу людства на географічну оболонку Землі. Але в усіх випадках під природокористуванням розуміють сукупність усіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу і заходів з його збереження, вирізняючи в цьому процесі три аспекти: а) видобуток і переробку природних ресурсів, їх відновлення чи відтворення; б) використання та охорону природних умов середовища проживання; в) збереження, відтворення (відновлення) екологічної рівноваги природних систем, що служить основою збереження природно-ресурсного потенціалу розвитку суспільства.

Механізм господарювання в царині природокористування являє собою систему заходів з управління, планування та економічного стимулювання, спрямованого на раціональне природокористування. Об’єктивним критерієм винесення рішень з приводу альтернативних стратегій використання навколишнього середовища служить економічна оцінка природних ресурсів.

Під системою економічних оцінок природних ресурсів розуміють систему централізовано встановлених нормативів максимально допустимих затрат на збереження даного природного блага і нормативів мінімально допустимої ефективності експлуатації природних ресурсів.

Економічна оцінка природних ресурсів являє собою грошовий вираз довгострокового ефекту від їх експлуатації. Вартісна оцінка природних ресурсів необхідна для економічного обґрунтування вкладень у відтворення, охорону і раціоналізацію використання природних багатств і вибору найвигідніших із народногосподарських позицій засобів їх утилізації. Необхідність визначення економічної оцінки природних ресурсів було визначено не відразу. У стратегії природокористування можна виокремити три етапи:

Перший етап — початок 20-х — середина 50-х років. В економічній науці домінувала концепція безкоштовності природних ресурсів. Уважалося, що оскільки природні ресурси не є об’єктами купівлі – продажу, то методологічно неправильно оцінювати їх у вартісному вигляді, а впровадження оцінки природних ресурсів у господарську практику гальмуватиме розроблення корисних копалин, розширення сільськогосподарського виробництва. Спробу ввести рентні відносини було перервано колгоспами, а земельні кадастри оголошено буржуазною категорією, неприйнятною для «соціа­лістичної практики». Природні ресурси, особливо в довоєнні роки, здавалися невичерпними. Тому розроблялися найзручніші родовища з високим вмістом корисної речовини в руді, в сільськогосподарському виробництві переважали екстенсивні методи господарювання, цілинні землі уявлялися великим резервом для екстенсивного розвитку сільського господарства, а лісові ресурси Східного Сибіру і Далекого Сходу Росії — безмежними для лісозаготівлі. Затрати, необхідні для освоєння нових земель і втягнення їх у господарський обіг, були невеликими.

Другий етап у стратегії природокористування розпочався на зламі 60 — 70-х років і тривав до початку 80-х. Резерви сільськогосподарських угідь, придатні для експлуатації, було вичерпано. Істотно погіршились умови видобутку ресурсів на родовищах, розроблення яких дозволяло отримувати дешеву сировину, зокрема почала рости собівартість видобутку донецького вугілля. Із 25 млн. га розораних цілинних земель 12 млн. га виявились ерозійними, суховії зривали на значних площах розораний глибокими плугами гумус. У лісовому господарстві знизився обсяг заготівлі деревини, та й собівартість її також зросла. Все це свідчило про помилкові уявлення про природні ресурси, про їх безкоштовність, невичерпність, про те, що вони — тільки подарунок природи людині.

В економічній науці виникла затратна концепція природокористування, сутність якої полягає в тому, що природні ресурси повинні мати економічну оцінку, оскільки вона є предметом праці. Але критерієм вартісної оцінки природних ресурсів уважалися затрати на освоєння й підтримання об’єктів природокористування у стані, придатному для експлуатації. Хибність концепції полягала в тому, що в експлуатацію вводилися передусім ті ресурси, на освоєння яких витрачалося менше матеріальних і фінансових ресурсів, праці. Крім того, згідно з цією концепцією виходило, що ділянка чорнозему, яка має найвищу родючість і характеризується високою врожайністю, до того ж із низькими затратами праці на її освоєння, має меншу цінність для суспільства, ніж ділянка дерново-підзолистих чи підзолистих ґрунтів, на освоєння якої витрачається більша кількість праці та матеріальних ресурсів.

Оскільки критерій економічної оцінки — «затрати» мав багато істотних вад, в економічній літературі з’явилася «результатна» концепція вартісної оцінки природних ресурсів. Критерієм оцінки природних ресурсів стали результати у вартісній формі, що їх отримували внаслідок освоєння природного ресурсу. Наприклад, для економічної оцінки земельних ресурсів за основу брався грошовий вираз продукції, яку отримали з певної ділянки. Але ж результат у сільськогосподарському виробництві залежить не тільки від затрат і розташування ділянки відносно ринку збуту тощо. Отже, жодна з запропонованих оцінок природних ресурсів — чи то оцінка, що базується на затратах з освоєння і підтримання об’єкта в експлуатаційному стані, чи побудована на вимірах результатів його функціонування, — не може повною мірою відображати ту цінність, яку має для суспільства той чи інший об’єкт природокористування. Тільки діалектична єдність (а не просто сума) затратного і результативного аспектів оцінки природних ресурсів дозволить об’єктивно їх оцінити. На цьому етапі природокористування було розроблено кадастри природних ресурсів.

Проте наслідком затратно-результатного підходу до природокористування стала економічна оцінка природних ресурсів, яку звели до якісних характеристик; в основу її було покладено різні системи бальності, бонітети і подібні умовні шкали оцінок.

Ігнорування вартісної оцінки ресурсів та безкоштовність природних ресурсів обумовили їх безгосподарське використання, некомплексну переробку сировини, недостатній рівень використання вторинних ресурсів. Так, під час спорудження ГЕС проектувальники враховували лише вартість незібраного урожаю за один рік: звідси — неправильне уявлення про буцімто найдешевшу електроенергію, яку виробляють ГЕС.

З вичерпністю окремих видів ресурсів у стратегії природокористування в Україні виник третій етап. Він почався у 80-х роках і триває дотепер. В економічній науці обґрунтовується необхідність економічної оцінки природних ресурсів, але критерієм такої оцінки стає рента. Будучи, з одного боку, результатною характеристикою (перевищення результатів експлуатації будь-якого об’єкта над затратами), рента також виражає затрати, але на відміну від фактичних, затрати, виражені в ренті, є затратами суспільно необхідними, що виникають за умови вибуття ресурсу, котрий підлягає оцінці.

Диференційна рента визначається різницею в затратах за використання гіршої з утягнених в обіг і конкретної ділянки або певних обсягів природних ресурсів.

Приміром, земельна рента І виникає як надлишок суспільної ціни виробництва над індивідуальною ціною виробництва сільськогосподарської продукції на кращих і середніх за родючістю та вигідно розташованих стосовно ринку земельних ділянок порівняно з гіршими. Оскільки ринкові ціни на ту саму продукцію однакові, а суспільству продукція сільського господарства потрібна як з кращих, так і з гірших ділянок землі, регулятором ринкових цін на неї стає вартість сільськогосподарської продукції, яка виробляється на гірших ділянках. Внаслідок цього сільськогосподарська продукція з кращих і середніх ділянок чи вигідно розташованих щодо ринку збуту дає додатковий прибуток — ренту.

Диференційна рента ІІ виникає як результат різної ефективності додаткових капіталовкладень у сільське господарство, тобто вона обумовлена інтенсифікацією сільськогосподарського виробництва.

Отже, рента відображає диференціацію об’єктивних умов використання природних ресурсів. Вона становить прибуток, обумовлений не зусиллями працівників, а виключно якістю ресурсів, їх вичерпністю чи обмеженістю та близькістю до ринку збуту. Тому вона використовується для створення рівних умов для функціонування підприємств і служить об’єктивним критерієм економічної оцінки природних ресурсів.

Цей етап природокористування відзначається намаганням створити господарський механізм управління процесом природокористування з адміністративними, правовими, екологічними методами. На початку 80-х років почали впроваджуватися платежі за природні ресурси, за забруднення навколишнього середовища, і хоча вони мали здебільшого символічний характер, усе ж таки порівняно з попередніми етапами це був крок уперед до раціонального природокористування.

Природокористування це:

- сукупність всієї багатоманітності напрямів і форм використання природних ресурсів (практичний аспект):

- сукупність продуктивних сил, виробничих відносин та відповідних їм форм, що пов'язані з використанням та відтворенням людиною об'єктів оточуючого природного середовища (політико-економічний аспект);

- використання природних ресурсів в процесі суспільного виробництва;

- сукупність впливу людства на географічну оболонку.

Природокористування можна визначити як сукупний вид людської діяльності, який справляє комплексний вплив на природне середовище. Розрізняють нераціональне та раціональне природокористування.

Нераціональне природокористування - це такий спосіб використання тіл і властивостей природи, що приводить до руйнування природно-ресурсного потенціалу, порушення закономірних природних процесів, забруднення природного середовища.

Раціональне природокористування - це така діяльність людини, метою якої є не лише задоволення своїх потреб, але й збереження природних систем в якісному стані. Загальною метою раціонального природокористування є задоволення зростаючих потреб людини в природних ресурсах при умові збереження (відновлення) компонентів природного середовища.

Класифікація природокористування за основними напрямами та видами своєю метою має розподіл їх на групи (класи) за ознаками, що виходять з суті кожного виду природокористування, характеру взаємовпливу конкретного виду людської діяльності та певного компоненту природи або природного комплексу в цілому.

Основними напрямами та видами природокористування (за І.Я.Блехциним) є наступні.

1. Ресурсоспоживання - безпосереднє використання людиною природних ресурсів для задоволення своїх господарських потреб.

1.1. Видобування ресурсів, що включає діяльність з виявлення, вивчення, підготовки родовищ та безпосереднє видобування.

1.2. Ресурсокористування (без вилучення ресурсів з природного середовища). Прикладом цього виду природокористування може бути використання людиною агрокліматичних ресурсів, енергії вітру, води, океану.

1.3. Використання природного середовища для розміщення відходів виробництва та споживання. Це контрольовані і неконтрольовані людиною викиди (скиди) паро-, газо-, пилоподібних, рідких та твердих речовин в середовище.

2. Конструктивне перетворення природи - антропогенна зміна історично сформованої екологічної рівноваги для збільшення біологічної продуктивності або господарської продуктивності природних комплексів.

2.1. Комплексні програми перетворення природного середовища.

2.2. Поліпшення окремих властивостей ресурсів, середовища (меліорація, збагачення).

2.3. Захист від стихійних явищ.

2.4. Ліквідація наслідків господарської діяльності.

3. Відтворення природних ресурсів відноситься до особливої сфери суспільної діяльності, що включає декілька галузей, спрямованих на забезпечення розширеного обсягу одержання природних ресурсів або на їх збереження в первісному кількісному та якісному стані на основі цілеспрямованого управління природними процесами.

3.1. Безпосереднє відтворення відновлюваних ресурсів (створення штучних біогеоценозів, лісорозведення, опріснення морських вод).

3.2. Створення умов для відтворення відновлюваних ресурсів (наприклад, захист водоохоронних лісів).

3.3. Відновлення (рекультивація ландшафтів, очистка річок).

4. Охорона середовища помешкання та природних ресурсів - сукупність заходів з охорони соціально-економічного та природного середовища, яке оточує людину, що здійснюється через комплекс міжнародних, державних, регіональних, локальних (місцевих) адміністративно-господарських, технологічних, політичних, юридичних, громадських заходів, спрямованих на забезпечення соціально-економічного, культурно-історичного, фізичного, хімічного та біологічного комфорту, що необхідний для збереження здоров'я людини.

4.1. Запобігання негативного впливу виробництва та споживання на стан природного середовища.

4.2. Власне охорона (консервація) ландшафтів.

4.3. Збереження генетичної різноманітності біосфери.

5. Управління та моніторинг. Управління природокористуванням - це заходи, здійснення яких дозволить змінити природні явища та процеси (посилити або обмежити їх) в бажаному для людини напрямі.

5.1. Інвентаризація, облік та контроль стану природного середовища (ресурсів).

5.2. Регулювання стану ресурсів та природного середовища в цілому.

5.3. Управління процесами природокористування.

Сучасний рівень взаємодії людини і природи характеризується значним переважанням першого напряму (ресурсоспоживання) над усіма наступними разом узятими.

Серед найбільш загальних завдань раціонального природокористування, що стосуються всіх галузей господарської діяльності та повинні знайти вияв в усіх екологічних компонентах доцільно назвати наступні:

1. Комплексний підхід до вивчення та використання природного середовища, що полягає в:

• науково-обґрунтованому визначенні потреб суспільства в природних ресурсах, в нових джерелах ресурсів та їх економічна оцінка;

- створенні загальної теорії природокористування та регіональних моделей оптимізації природокористування;

• науковому прогнозуванні масштабів та наслідків зростаючого впливу багатогранної діяльності суспільства на природне середовище;

• комплексному вивченні впливу господарської діяльності на природне середовище та оперативний моніторинг за напрямами, величиною та динамікою його зміни в результаті цього впливу;

• розробці теорії та принципів практичного створення раціональних природно-технічних систем та створенні оптимальних моделей таких систем як форм територіальної організації продуктивних сил суспільства.

2. Ефективне очищення різноманітних відходів виробничого та побутового характеру, що є основними агентами забруднення природного середовища.

3. Застосування альтернативних видів енергії.

4. Озеленення.

5. Застосування схем водоспоживання замкнутого циклу з метою економії водних ресурсів та запобігання забруднення гідросфери, зокрема, та природного середовища взагалі.

6.Переважне застосування агротехнічних та агробіотехнологічних методів ведення сільського господарства та скорочення до мінімально можливих рівнів агрохімічних заходів. Це дозволить зменшити хімічне забруднення ґрунтів, поверхневих та підземних вод та гальмує ерозійні процеси.

7. Оптимізація меліораційних заходів.

8. Створення системи заповідних природних об'єктів (територій як таких, що охороняються законом), які вилучаються з усіх видів господарської діяльності з метою збереження в незайманому вигляді природних комплексів (еталонів природи), збереження видів, наукового спостереження за природними процесами в їх первісному вигляді.

9. Важливим завданням є комплексний підхід до вибору методів (напрямів) вирішення проблем регіонального природокористування, який передбачав би оптимальне поєднання ґрунтовних наукових досліджень та розробок, впровадження якісно нових виробничих технологій, адміністративно-примусових заходів, законодавче регулювання, застосування методів економічного примусу та стимулювання, природоохоронної освіти та виховання, популяризації та пропаганди природоохоронних ідей, використання можливостей міждержавного (міжнародного) природоохоронного співробітництва.

Виникнення зон екологічного лиха, регіонів кризових екологічних ситуацій свідчить про те, що не завжди природокористування мало раціональний характер. Раціональне природокористування має забезпечити повноцінне існування і розвиток сучасного суспільства, але при цьому зберегти високу якість середовища проживання людини. Це досягається завдяки економічній експлуатації природних ресурсів і умов та найефективнішому режимові їх відтворення з урахуванням перспективних інтересів розвитку господарства і збереження здоров’я людей.

Через обмеженість самовідновлювальних і компенсаційних функцій біосфери процеси людської діяльності мають відбуватися в суворих рамках згідно з законами розвитку суспільства і природи та законами взаємодії між ними. Ці закони належить сформулювати так, щоби процес природокористування перебував під суворим контролем і регулювався державою. Дотримання принципів раціонального природокористування дозволить розробити заходи з охорони довкілля, відновити порушені взаємозв’язки в екосистемах, запобігти загостренню екологічних ситуацій.

У загальному вигляді принципи раціонального природокористування можуть бути сформульовані так.

1. Принцип «нульового рівня» споживання природних ресурсів. Цей принцип використовується в багатьох економічно розвинених країнах для регулювання споживання первинних природних ресурсів у державному масштабі. Називається він так через те, що за нульовий рівень береться обсяг первинних природних ресурсів, використаних підприємством за попередній рік, а на наступний — перевищення цього рівня споживання обмежується в державному масштабі чітко визначеним коефіцієнтом (це може бути для певних видів ресурсів і 2, і 7 %). Дотримання коефіцієнта обов’язкове, оскільки з порушника стягується штраф, який може перевищити прибутки підприємства.

2. Принцип відповідності антропогенного навантаження природно-ресурсному потенціалові регіону. Дотримання цього принципу дозволить уникнути порушень природної рівноваги завдяки чітко визначеному збалансованому циклові використання і відновлення. Таке порушення законів функціонування природних систем відбувається у двох випадках:

а) за перевищення рівня антропогенного навантаження. Це виражається в надмірній концентрації виробництва. Протягом багатьох років у практиці територіального планування виходили з того, що собівартість виробництва продукції знижується за збільшення концентрації виробництва. При цьому не лише ігнорувались обмежені відновлювальні властивості природно-ресурсного потенціалу регіону; часто-густо споживання окремих видів ресурсів виробництвом перевищувало їх наявність. Так виникли регіони гострої екологічної кризи в Донбасі, Придніпров’ї — в Україні, а в Росії — на Уралі, в Поволжі й Кузбасі тощо.

Особливо багато еколого-економічних проблем спричинила концентрація виробництва у великих містах. «Економічність» розраховувалася без обчислення затрат на створення об’єктів необхідної інфраструктури. Часто не брали до уваги те, що вартість інфраструктури у великому місті значно перевищує її створення у малому й середньому. Крім того, не враховувалися затрати на заходи з охорони довкілля від забруднення відходами виробництва. Така практика планування призвела до того, що в усіх великих містах і промислових центрах спостерігається сильне забруднення довкілля відходами виробництва. Через надмірну концентрацію промисловості впровадження природоохоронних заходів перетворюється у велику проблему;

б) за невідповідності спеціалізації виробництва специфіці природно-ресурсного потенціалу. Така невідповідність спостерігається у рекреаційних регіонах України — Криму, Карпатах, де найоптимальніше використання рекреаційних ресурсів сприяло б формуванню рекреаційного комплексу і виробництва, яке його обслуговувало б, проте розвиток галузей важкої промисловості та інших екологічно небезпечних галузей призвів до погіршення якості повітря, питної води і навіть деяких мінеральних джерел.

3. Принцип збереження просторової цілісності природних систем у процесі їх господарського використання. Цей принцип випливає з найважливіших закономірностей взаємопов’язаності змін компонентів природи під впливом антропогенної діяльності. Вплив людини на окремі компоненти природи та окремі види ресурсів не обмежується змінами лише в них. Зміни одного з компонентів природної системи призводять до змін в інших, а іноді — до змін якостей екосистеми в цілому. Прикладом може служити осушення боліт в областях Українського Полісся, після чого змінилися якості багатьох екосистем — рілля виявилася підтопленою, висохли малі річки тощо.

4. Принцип збереження природно обумовленого кругообігу речовин у процесі антропогенної діяльності.

Природний ресурс, що видобувається людиною з природних систем, пройшовши, врешті-решт, цикл «ресурс — виробництво — споживання», знову повертається у вигляді відходів в екосистеми. Якщо це повернення наближається до природного кругообігу, воно не завдає значної шкоди природі, природна речовина поступово асимілюється.

Сутність принципу зводиться не тільки до того, щоб технологічні процеси конкретних виробництв обмежувались циклічністю, а й щоб циклічні процеси являли послідовний ряд стадій виробництва, пов’язаних між собою чи комплексністю переробки сировини, чи постадійним її використанням.

Порушення цього принципу призвело до утворення великої кількості відходів, які не включаються в природний кругообіг речовин і змінюють властивості багатьох екосистем у регіоні. Академік Б. М. Ласкорін запропонував спеціальний термін «техногенні родовища», підкрес­люючи, що у відвалах і «хвостах» збагачувальних фабрик, у стічних водах є значна кількість важливих елементів, запаси яких можна зіставляти з природними родовищами.

5. Принцип погодження виробничого і природного ритмів.

Динаміка біосфери в часі має ритмічний характер. Принцип ритму — один із тих принципів, що властивий усьому Всесвітові.

Подібне погодження дотримується в сільськогосподарському виробництві, де ритмічно функціонують сировинні й переробні ланки АПК. Цим принципом часто нехтували під час спорудження ГЕС на рівнинних ріках, не беручи до уваги, що періодичність падіння рівня води позначається на роботі не лише ГЕС, а й підприємств, які споживають енергію.

Принцип погодження виробничого і природного ритмів випливає з того, що будь-яка екосистема і кожний її компонент підпорядковується своєму часовому ритмові. Щоб екосистема зберігала рівновагу, необхідно, аби загальна швидкість її внутрішніх процесів керувалася найповільнішою її ланкою, оскільки будь-який антропогенний вплив, що змушує котрусь частину циклу працювати швидше, ніж працює вся екосистема, призведе до порушення стабільності екосистеми.

Циклічна ритмічність природних процесів веде до їх повторюваності, що дозволяє враховувати багато процесів у перспективному плануванні, погоджуючи належним чином у часі діяльність господарських підрозділів.

6. Природні процеси, що перебігають у часі, визначаються факторами як короткочасними, так і тривалої дії. Звідси випливає необхідність їх урахування і в поточній, і перспективній виробничій діяльності. Тому необхідним є дотримання такого принципу природокористування, як пріоритетність екологічної оптимальності на довгострокову перспективу під час визначення економічної ефективності поточного природокористування, а надто з огляду на те, що у сфері природокористування всі екологічні негативні наслідки господарської діяльності безповоротні. Особливо чітко безповоротність життєвих процесів простежується на живих організмах, у яких В. І. Вернадський визначав асиметрію на відміну від симетрії неживої матерії. Втрата того чи іншого генотипу невідновлювальна, еволюційний процес відбувається за своїми законами, згідно з якими кожний живий організм є кільцем в еволюційному ланцюзі.

Дотримання принципів раціонального природокористування доцільне в усіх регіонах незалежно від ієрархічного рівня. Збереження спільної екологічної рівноваги можливе за умови збереження рівноваги природних систем окремих регіонів і навпаки. Крім того, проблема раціонального природокористування не може бути вирішена тільки в регіональних і навіть загальнодержавних межах. Це глобальна проблема, вона властива всій планеті.

Дата добавления: 2014-01-07