Формалізація мовних процесів

Лекція 4.

Потреби дослідження природної мови привели до широкого впровадження формальних засобів для описання, породження і аналізу мовних творів і текстів природної мови. У зв’язку з широким впровадженням в лінгвістику комп’ютерної техніки, формуванням комп’ютерної лінгвістики роль формальних методів суттєво зростає. З іншого боку, ефективність су­спільних інститутів та виробничих систем починає напряму залежати від програмно-апаратних засобів, які ефективно ма­ніпулюють природномовною інформацією. Уже сьогодні популярні текстові та лінгвістичні редактори й процесори, програми автоматичного виправлення граматичних помилок, авто­матичного редагування, природномовного індексування і пошуку, машинного перекладу, оптичного розпізнавання текстів тощо. В праці [Широков] вводиться поняття технологічного статусу мови, який визнача­ється функціональною повнотою, якісним рівнем та поширенням засобів, які дозволяють застосовувати природномовні об'єкти в штучних інформаційних системах. Там же для технологічного статусу мови визначається комплекс внут­рішніх і зовнішніх ознак. Наприклад, до зовнішніх ознак технологічного статусу мови відносяться поширення мови в електронно-комп'ютерних системах та мережах і спектр програмно-апаратних засобів природномовної обробки.

Крім того, останніми роками принципової ваги набуло дослідження інте­лекту в його зв’язку з мовою та створення систем штучного інтелекту на цій основі. Розвиток інформаційних технологій в галузі управління і проектування пов’язують із дослідженням інтелекту в його природній формі, ус­відомлюється глибокий зв’язок цих процесів з дослідженням природної мови. Це суттєво поглиблює інтеграційні зв’язки між дослідженнями природної мови, інформатики й штучного інтелекту.

Крім фундаментальних результатів щодо природи інтелекту, нових ефективних інформаційних технологій природні мови, в тому числі українська, будуть адаптовані до реалій XXI століття. Це вимагатиме, крім власне лінгвістичних досліджень, досліджень у суміжних галузях науки, насамперед нейрофізіологічних і нейролінгвістичних процесів, залучення до розв’язання мовних проблем технологій, побудованих на знаннях, представленні й обробленні семантики та прагматики, побудови на цій основі інтелектуальних мовноорієнтованих технологій. Поєднання синтаксичних, семантичних, прагматичних аспектів дослідження мови, широке залучення моделей і методів когнітології. Технологічний аспект досліджень вимагають розробки і реалізації відповідних формальних моделей, методів розв’язання прикладних проблем на цих моделях.

Як і кожній науці, мовознавству також притаманна формалізація уявлень про природу мови. Не завжди свідомо зусилля лінгвістів були спрямовані на досягнення цієї мети. З іншого боку, вражаючі успіхи математики не могли не вплинути на лінгвістів. До того ж самі математики були носіями природної мови і теж опікувалися її проблемами, як це зробив Г.Лейбниць, здійсннючи спробу створити досконалу мову. Прагнення до точності, ясності конструкцій супроводжувало лінгвістів і при намаганнях створити штучну мову, а в комп'ютерну епоху воно набуло вигляду конкретних теорій.

Власне проникненню математичних моделей у методологію дослідження мовного феномену передувало накопичення лінгвістичного матеріалу, його систематизація і структуризація, виділення ряду дискретних одиниць, намагання описати усю конструкцію лінгвістики в термінах одиниць і операцій над ними. Було створено багато різноманітних моделей, але вважається, що формальну теорію мови досі не побудовано. Деякі напрямки у лінгвістиці ставили собі це за мету, наприклад структурно-математична лінгвістика. Проте теорія формальних граматик, дослідження статистичних властивостей мови, моделі когнітивної лінгвістики ще не перетворилися у струнку формальну теорію пояснення і використання мовного феномену. Але сформульована Р.Шенком та іншими дослідниками гіпотеза інтегрального оброблення, згідно з якою розуміння природної мови відбувається за одночасного опрацювання її семантичних, синтаксичних і когнітивних структур, вказує на перспективний шлях досліджень. До розв’язання лінгвістичних проблем не можна підійти, не використовуючи все різноманіття знань про мову, інформаційні технології.

Тому існуюче велике різноманіття підходів треба використати для створення формальної теорії мови, яка могла б бути визнаною усіма, чи більшістю. лінгвістів. Важливо дослідити ті формальні моделі опису, породження і аналізу мовних творів і текстів природної мови, які здебільшого стосуються докомп’ютерної епохи. На цій базі можна будувати нову теорію, враховуючи такі антиномії: структурність - функціональність, об’єктність - процесність, цілісність – розчленованість, формальність – інтерпретованість, індуктивність - дедуктивність.

1. Формальні підходи до описання, породження і аналізу мовних творів. Формалізація в лінгвістиці найзагальнішим чином може бути описана в термінах моделі (теорії) і метода.

Власне ми повинні говорити про засоби і способи створення і аналізу мовних творів на рівні слів, речень, текстів.

На рівні слів вивчають поєднувальні можливості (валентності слів), способи їх реалізації і відносини, що виражаються ними. Зокрема, характеристиками валентності виступають:

- тип: активна - здатність приєднувати слова;

пасивна - здатність приєднуватися;

- обов’язковість/факультативність, наприклад, в реченні "Чубарук вивчив {дієслово} комп'ютерну лінгвістику {обов'язкова} дуже швидко {факультативна} ".

- число: 1,2,3...;

- синтаксична функція: суб'єктна, об'єктна, обставинна, предикативна;

- форма доповнюючого: частина мови, слово, речення;

- категоріальна семантика слова, що реалізовує валентність. Наприклад для суб'єкта і об'єкта важливі: душевність/бездушевність, конкретність/абстрактність, обчислюваність/ необчислюваність тощо.

На рівні речення досліджуються: способи опису структури; комунікативні типи (пові­домлення, питання, спонукання); предикативність; модальність; способи перетворення речення як одиниці; способи вираження відносин, що формують складні речення.

На рівні тексту досліджуються способи модифікації речень, яких вони зазнають при входженні в текст:

- адаптація до контексту: еліпсис, зміна порядку слів, ввідні слова,....

- адаптація до ситуації мовлення: референція імен і іменних виразів, авторизація і адресація тощо.

Найважливішим і найцікавішим для нас є рівень речення, де накопичений великий арсенал різних засобів і методів. У принципі існує ряд підходів до опису позиційної структури речення, що складає серцевину структури речення. Розглянемо декілька найпоширеніших моделей речення.

1.1 Теорії мови. Доцільно розглянути загальні погляди на мову, з яких і походять власне формальні моделі мови. Адже вже в них явно чи неявно формулювалися передумови формалізації, склалися необхідні для реалізації цього процесу поняття і терміни.

Женевская школа

Глоссематика

За сутністю методу досліджень виділяється такі чотири області мовознавства:

· Порівняльно-історичне мовознавство: його ядро становить порівняльно-історичний метод. Цю область відрізняють зростання ролі емпіризму в дослідженнях, відновлення історичної картини, демонстрація розвитку мови.

· Описове (синхронічне) мовознавство: його ядро становить опис окремих сторін граматичної будови мов і граматичної будови мови в цілому, який стосується умовно зупиненого моменту в розвитку мови. Важливим поняттям є синхронний мовний стан (дати загальну інформацію про слово із граматики)

· Нормативне мовознавство: в його основу покладено припис, норму...

· Загальне мовознавство: описує властивості, притаманні кожній мові, встановлює загальні статистично превалюючі риси всіх мов. Його методами є емпірично-дедуктивні на основі типології та дедуктивні, які досліджують загальні особливості функціонально-мовного акту, тексту і т.п. (дати універсалії, функції мови)

Тут же дати метатеорії, рівні мови.

1.2 Формалізація в лінгвістиці: метод і модель. Важливе значення для лінгвістики має моделювання мовних процесів, явищ, об’єктів. Модель – це штучно створена конструкція, яка відтворює, імітує досліджуване явище чи об’єкт.

Необхідною складовою лінгвістичного моделювання є абстракція і ідеалізація. Моделі відображають суттєві властивості досліджуваного процесу, об’єкту чи явища і відволікаються від несуттєвих. Тому модель становить певний абстрактний ідеалізований об'єкт. Щоб перенести властивості моделі на оригінал, вона повинна бути функціональним аналогом. В лінгвістиці критерієм адекватності моделі служить експеримент.

Модель повинна бути формальною, побудованою в термінах явно заданих об’єктів, їх відношень і правил оперування об’єктами і їх відношеннями.

Модель повинна пояснювати факти з точки зору вже існуючої теорії і, крім тогою, передбачати невідому раніше принципово можливу поведінку оригіналу, яку потрібно підтверджувати даними спостереження чи нових експериментів.

Моделі в лінгвістиці походять від структуризації лінгвістики, а впроваджуються з виникненням математичної лінгвістики і проникненням в неї ідей кібернетики. Відрізняють 3 типи моделей:

- моделі мовної діяльності, які, в свою чергу, поділяються на моделі граматичної правильності і функціональні, які імітують уміння співвідносити зміст мовлення (план змісту) з його формою (план вираження). Моделі граматичної правильності поділяються на розпізнавальні і породжувальні, які є оберненими одна до одної. Функціональні моделі поділяються на аналітичні (для заданого тексту формує семантичне представлення на спеціальній семантичній метамові) та синтаксичні (для семантичного представлення, формує множину синонімічних текстів на заданій мові). Обидві ці моделі формують необхідну частину автоматичного перекладу, моделей штучного інтелекту. Перехід від плану змісту до плану вираження і навпаки здійснюється через низку проміжних репрезентацій (звичайно виділяються фонетичний (найбільш поверхневий), морфологічний, синтаксичний і семантичний (найглибший) рівні). Аналіз (синтез) здійснюється алгоритмами аналізу (синтезу), які використовують лінгвістичні знання. Модель + алгоритм = лінгвістичний процесор;

- моделі лінгвістичних досліджень, призначені для об’єктивного обґрунтування вибору понять, які застосовують лінгвісти при викладанні моделей мовної діяльності. Вони поділяються на дешифрувальні (знання про мову витягуються із обмеженого корпусу текстів) і експериментальні (використовуються носії мови)

- метамоделі, які становлять системи критеріїв і теоретичних доведень, за допомогою яких із декількох моделей можна вибрати найкращу. Метамоделі математичної лінгвістики – це математичні теорії, об’єктами яких є не окремі лінгвістичні поняття, а цілісні моделі мов.

Останні два типи моделей лише доповнюють моделі першого типу.

Загалом теорія і модель – поняття одного рівня. Але моделлю вважається лише теорія, яка достатньо експліцитно викладена і формалізована.

Конструювання моделей – не тільки засіб відображення мовних явищ і процесів, але й об’єктивний практичний критерій перевірки істинності наших знань про мову.

Створення лінгвістичних моделей супроводжується розробкою методів дослідження мови. Лінгвістика, як і будь-яка галузь людського пізнання, поряд з об’єктом і предметом вивчення має певні дослідницькі методи. Складність досліджуваних явищ, розв’язуваних проблем лінгвістики змушує говорити не про один чи декілька методів, а про методологічні проблеми лінгвістики. Їх розв’язання в рамках вчення про наукові методи пізнання призвело до формування сукупності лінгвістичних методів дослідження. Як складова загального наукового процесу лінгвістика може використовувати загальнонаукові методи пізнання. Тут під методом розуміють систе­му правил і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей природи, суспільства і мислення. Але лінгвістика протягом історії свого розвитку створила власні (спеціальні) ме­тоди. Тут під методом розуміють шлях пізнання і витлумачення лінгвістичних явищ. Лінгвістичні мето­ди мають свою «ділянку» дослідження, своє коло вимог, свою мету. Наприклад, порівняльно-історичний метод застосовують до вив­чення споріднених мов. Його метою є відкриття зако­номірностей розвитку цих мов. Структурний метод використовується при синхронічному вивченні будь-якої мови і має на меті дослідження структурної орга­нізації мови.

Спеціальні дослідницькі методи перебувають в тіс­ному зв'язку із загальнонауковими, залежать від них, видозмінюються під їх впливом. Філософська методо­логія виростає з філософської теорії, світогляду; вона є сукупністю настанов на те, з якою метою, що і як вив­чати, і рекомендує конкретні методи вивчення мови. Конкретна наука має також наукову теорію і свою ме­тодологію - вчення про цілі, предмет дослідження і конкретні методи дослідження. Від філософії через її методологію проходить лінія зв'язку з теорією і з мето­дологією конкретної науки, через що зв'язок між філо­софською методологією і спеціальними методами пев­ної науки не є прямим, але очевидний. Лінгвістична теорія є тим місточком, який поєднує філософську і конкретно-наукову методологію.

Роль спеціально-наукових методів у розвитку кон­кретних наук є надзвичайно важливою. Дуже часто навіть виникнення науки пов'язують з появою мето­ду. Так, зокрема, існує два погляди щодо часу виник­нення науки про мову:

1) мовознавство виникло тоді, коли мова стала об'єктом наукового розгляду, тобто за декілька століть до нашої ери (у Давньому Римі, Давній Греції і Давній Індії);

2) наука про мову виникла тоді, коли було відкрито порівняльно-історичний метод, тоб­то в першій чверті XIX ст.

Що ж стосується нового напряму в науці, то його також, як правило, пов'язують із виникненням нового (власного) методу, бо саме ме­тод формує підходи до аналізу фактів. Так, порів­няльно-історичне мовознавство пов'язане з порівняль­но-історичним методом, структурне — зі структурним, психолінгвістика - зі спеціальними психолінгвіс­тичними методами, лінгвогеографія — з ареальним ме­тодом. Переважання відповідного методу в певну епоху багато в чому визначає загальний характер розвитку лінгвістичної науки, бо метод завжди пере­буває в тісному зв'язку з теорією (можна стверджу­вати про існування єдності «метод — теорія»). Не буде перебільшенням, коли скажемо, що методом ство­рюється предмет дослідження. Водночас потрібно зазначити, що зміна теорії (парадигми в науці) не заперечує наявних до цього наукових методів.

Кожен спеціальний дослідницький метод втілюєть­ся в певну систему логічних дій ученого, стандартизо­ваних прийомів збору, обробки й узагальнення фактів. Таку систему прийомів, яку слід називати методикою наукового дослідження, нерідко називають методом. За висловом Б. М. Головіна, якщо метод — це шлях, який прокладають до істини, то методика — інструменти, потрібні для розчищення цього шляху.

В лінгвістиці розрізняють загальні і часткові методи.

Найбільш загальний метод завжди тісно пов’язаний із певною теорією і становить єдність “метод - теорія”. Існує декілька загальних методів. Кожен значний період розвитку лінгвістики характеризується зміною поглядів на мову, зміною лінгвістичної теорії. Ці зміни супроводжуються намаганням створити новий загальний метод. При цьому, якщо старі погляди на мову зникають і замінюються новими, то методи не зникають повністю, а зберігають значення як часткові. Сучасна лінгвістика володіє такими основними загальними методами:

- порівняльно-історичний метод

- структурні методи

- конструктивні методи

Для сучасної лінгвістики характерне різноманіття як часткових методів (компонентного аналізу, безпосередньо складових, які походять від загального методу конструктивізму тощо), так і лінгвістичним пристосуванням загальнонаукових методів (математичного аналізу – кількісні методи, статистичні методи, хронологія; системного підходу – метод співставлення, контрастивна лінгвістика; еволюційного і таксономічного принципів – типологія, ареальна лінгвістика; конкретно-соціологічного дослідження - соціолінгвістика). Разом з тим залишається важливий загальний філологічний метод – інтерпретація тексту.

Отже, сучасна тенденція розвитку методу лінгвістики характеризується відмовою від виключності якогось загального методу, намагання сполучати і комбінувати різні загальнонаукові, загальні і часткові лінгвістичні методи.

2. Моделі опису, породження і аналізу мовних творів. В цій лекції ми розглянемо найважливіші моделі, які не втратили свого значення для опрацювання природно мовних текстів.

2.1. Логічна модель. Це історично перша модель речення, що бере початок у давньо­грецьких філософів. Розроблена ними теорія суджень базувалася на властивостях речення, здатного виражати істину. В принципі вони не розділяли мовлення і думку, думку і речення. Частини мови не відрізнялися від частин речення; по суті лінгвістичні дослідження співпадали з логічними, вивчалися структури типу "S є Р" і т.п. В кінці 19, початку 20 століть в цьому напрямі відбулися дві серйозні зміни:

а) були підкреслені певні відмінності логічних і лінгвістичних категорій, методів, засобів:

- не всі категорії логіки мають мовну відповідність (наприклад, в мові на граматичному рівні не виражені родово-видові відношення, важливі для логіки);

- не всі форми мови мають логічний зміст (наприклад, не всі речення виражають думки);

- число логічних і граматичних членів речення не співпадає (логіки виділяють суб'єкт і предикат, а лінгвісти в складі групи підмета - означення, а в складі групи присудка - додаток і обставину);

- логічні і граматичні характеристики членів речення можуть розходиться і інвертуватися, наприклад, присудок може бути суб'єктом, а підмет - предикатом;

- логічна модель не дозволяє описати всю різноманітність структур речень природної мови;

- логіка не враховує психологічні і комунікативні аспекти мовлення;

б) склалася школа дослідження логічними засобами мови науки в рамках філософських напрямків неопозитивізму і емпіризму (Г. Фреге, Б. Рассел, Л. Вітгенштейн, Р. Карнап і інші). Речення зображується певним формалізмом:

- пропозиційною функцією, відповідною предикату від n аргументів, що відповідають іменним компонентам речення;

- включає логічні зв'язки, квантори і інші логічні елементи.

Ці дослідження дозволили виявити неоднозначність речень природної мови, привели до розгорнення семантичних досліджень (сигніфікат, денотат), звідки перейшли до дослідження важливих лінгвістичних аспектів, зокрема референції, контексту. У рамках цього напряму були розроблені передумови і основні концепції прагматики.

І сьогодні, логічне представлення залишається важливим джерелом засобів і методів лінгвістики. Пізніше ми розглянемо основні поняття логічної структури речення і продемонструємо їх застосування для вирішення лінгвістичних проблем.

2.2. Модель відношення комунікативно-релевантних складових: теми і реми.

Тема - дане; початкова частина повідомлення.

Рема - нове; те, що стверджується про початкове.

Тема і рема розпізнаються на підставі:

а) інтонації;

б) позиції (тема звичайно на початку фрази);

в) спеціальних конструкцій: видільно-обмежувальних прислівників ("саме", "тільки" - це для теми), невизначених артиклів (це для реми), агенсу при пасивній конструкції (для реми);

г) контексту.

У відповідь на питання: " Де Чубарук? ": "Чубарук (тема) на лекції (рема)".

У відповідь на питання: "Хто на лекції?": "На лекції (тема) Чубарук (рема)".

Таким чином, в цих двох прикладах контекст легко дозволить виділити тему і рему, причому ті ж самі члени речення виступають і як тема, і як рема.

Розчленовування речення на тему і рему (актуальне розчленування речення) в сучасній лінгвістичній теорії відносять до мовлення і пов'язують його з теорією мовленнєвих актів. У той же час існують концепції дослідження актуального розчленування з інших теоретичних позицій:

- концепція семантичної природи актуального розчленовування виходить з фактора відомий / невідомий;

- концепція синтаксичної природи актуального розчленовування допускає ототожнення актуального розчленування з синтаксичними категоріями;

- концепція логічної природи актуального розчленовування розглядає тему як синтаксичне вираження логічного суб'єкта, а рему - предиката.

2.3. Модель опису в термінах синтаксичних функцій і морфологічних форм слів. Це тра­диційна модель подання граматичної будови мови. Вона слідує підходам, що історично склалися, які описують структуру речення в синтаксичних функціях членів речення (головні (підмет і присудок)) і другорядні (означення, додаток, обставина) з вказівкою частин мови, що займають синтаксичні позиції, уточненням їх граматичних значень (рід, число, відмінок, час і т.д.). Наприклад, підмет (іменник в називному відмінку однини) + присудок (дієслово, теперішній час, однина) визначає речення такого вигляду:

Студент працює.

Тепер можна навести інші описи, використовуючи означення, додаток і т.д. Зазначимо, що саме ця модель вдало вписується в побудови формальних граматик, що ми покажемо нижче.

2.4. Модель "модус + пропозиція". Ця модель виходить з необхідності обліку вираження відношення висловлювання до дійсності, тобто з необхідності вираження модальності. Звичайно виділяють модальності:

- об'єктивну, що є обов'язковою ознакою будь-якого висловлювання, яке бере участь в формуванні предикативної одиниці – речення. Об'єктивна модальність виражає відношення повідомляючого до дійсності в плані реальності / ірреальності; на рівні синтаксису головні її засоби – способи (дійсний проти ірреальних способів - умовного, бажаного, спонукального, належного);

- суб'єктивну, що є факультативною ознакою висловлювання і виражає відношення автора до того, що повідомляється.

У принципі, суб'єктивна модальність неоднорідна, багато які її значення виходять за рамки традиційної граматики. Смислова основа суб'єктивної модальності - поняття оцінки: інтелектуальної, раціональної, емоційної і т.д.

У природній мові можуть бути використані наступні засоби кваліфікації того, що повідомляється:

- спеціальні лексико-граматичні класи слів, словосполучень і речень, що викорис­то­ву­ють­ся як ввідні одиниці;

- спеціальні частки, наприклад, на зразок, ніби і т.д., кожна з яких передає невпевненість, припущення, побоювання, здивування і т.д.;

- вигуки: "ох", "ой", "леле" і т.д.;

- інтонація;

- порядок слів: наприклад "Добрий друг";

- спеціальні конструкції типу "Немає щоб почекати " і т.д.

Засоби суб'єктивної модальності функціонують як модифікатори основної модальної кваліфікації, що виражається дієслівним нахилом, вони здатні перекривати об'єктивно-модальні характеристики. Причому модифікується не тільки предикативна основа, але і будь-який значущий фрагмент того, що повідомляється.

Модель “модус + пропозиція" виходить з погляду на суб'єктивну модальність як засіб фіксації в природній мові однієї з ключових властивостей людської психіки: здатності протиставити "я" і "не-я" в рамках висловлювання.

Згідно з цією моделлю, в кожному висловлюванні реалізується протиставлення фактичного змісту (диктума) і індивідуальної оцінки фактів, що викладаються, (модуса). Модальність визначається як активна мислена операція над диктумом.

2.5. Модель дерева підпорядкування. Будова речення, його синтаксична структура опи­сується вказівкою для кожного слова тих слів, які йому безпосередньо підлеглі.

Підпорядкування - синтаксичний зв'язок, який утвориться на основі з'єднання двох або більш знаменних слів за принципом керування, узгодження або примикання.

Слово, яке є граматично і семантично головним в конструкції з зв'язком типу підпорядкування, називають головним компонентом (словом). Це може бути іменник, прик­мет­ник, дієслово, прислівник. Відповідно виділяють і види конструкцій на базі підпорядкування. Інші слова (слово) утворюють залежний компонент (слово). Тут можуть бути використані іменник, прикметник, прислівник, дієприслівник, дієприкметник, артикль, числівник, інфінітив і т.д.

Керування - головний компонент вимагає підстановки залежного в певній формі, зміна граматичної форми головного компонента не веде до зміни граматичної форми залежного компонента. Використовується для вираження відносин:

- об'єктних: "писати програму";

- заповнювальних: "стати вченим";

- об'єктно-заповнювальних: "зарости травою";

- об'єктно-означальних: "бити по воротах" і інших.

Головний компонент частіше за все - дієслово, прикметник, прийменник. Керування може бути подвійним, наприклад, "заплатити майстру за роботу".

Узгодження - при зміні граматичної форми головного компонента змінюється форма залежного компонента:

"синє небо", " синя квітка", "синій колір".

Використовується для вираження означальних відношень. Головний компонент - іменник або інша частина мови зі значенням предметності. Залежний компонент - прикметник, дієприкметник, артикль, числівник, іменник в функції додатку ("студент - відмінник ").

Примикання - форма залежного компонента не залежить від форми головного і не змі­нюється із зміною останнього.

Використовується для вираження означувальних ("вчитися весело"), означально-запов­нювальних ("знаходитися поруч"), цільових ("поїхати відпочивати"), обставинно-запов­нюва­ль­них ("знаходитися в місті"), суб'єктивно - означальних ("прихід Чубарука ") і інших відношень.

Головний компонент - будь-яке не службове слово.

Допоміжний компонент - прислівник, компаратив, незмінний прикметник, інфінітив, дієприслівник, відмінкова форма імені.

Дерево підпорядкування - дерево, множина вершин якого є множиною всіх входжень слів речення, а ребра відображають безпосереднє підпорядкування.

Дерево підпорядкування іноді називають синтаксичною структурою речення.

Для того ж прикладу ми отримаємо наступне дерево підпорядкування:

Або, як звичайно представляють такі дерева при лінійному запису:

Як і для дерев складових для кожного речення можна побудувати множину дерев підпорядкування, але тільки одне з них буде правильним. Розглянемо два дерева підпорядкування:

Ці два випадки показують, що одне і теж саме речення має два дерева підпорядкування. Це синтаксична омонімія, що відповідає двом смислам:

"Ржевські школярі поїхали в Торжок"

"Школярі (не обов'язкове ржевські) із Ржева поїхали в Торжок"

Для більшої адекватності опису стрілки звичайно помічаються символами синтаксичних відношень ("предикативне", "визначальне",...).

Звичайно коренем дерева підпорядкування є присудок.

3. Методи дослідження мови. Розглянемо методи дослідження мови. Ми розпочнемо огляд із базових методів наукового дослідження. Потім перейдемо до традиційного для різних галузей знань описового методу дослідження мови. За тим настане черга специфічних лінгвістичних методів дослідження. По-перше, ми розглянемо порівняльно-історичний мето­д, відкриття якого, на думку американського мовознавця Л. Блумфільда, є одним із тріумфіальних досягнень науки XIX ст. По-друге, познайомимося з методом лінгвістичної гео­графії та зіставним методом. По-третє, складемо уявлення про структурний метод та його реалізації: дистрибутивний аналіз; методику безпосередніх складників; трансформаційний аналіз; компонентний аналіз. На завершення розглянемо соціолінгвістичні і психолінгвістичні методи дослідження мови.

3.1. Базові підходи до наукового аналізу мовного матеріалу. Як і в інших галузях науки, у дослідженні мовних фактів широко використовують загальнонаукові методи дослідження — індукцію і де­дукцію, аналіз і синтез.

Індукція (від лат. inductio «наведення, збудження») — прийом дос­лідження, за якого на підставі вивчення окремих явищ робиться загальний висновок про весь клас цих явищ; узагальнення резуль­татів окремих конкретних спостережень.

Наприклад, вивчаючи диференційні ознаки фонем у мовах світу, Р. О. Якобсон дійшов висновку, що усі диференційні ознаки фонем можна звести до дванад­цяти пар (див. тему «Фонологічна система мови»). Більшість мовознавчих досліджень якраз ґрунтується на індуктивному підході до вивчення мовних фак­тів. Лінгвісти починають досліджувати мовні явища з розгляду одиничних об’єктів, йдучи від конкрет­ного до загального.

Дедукція (лат. deductio, від deduce «відводжу, виводжу») — форма достовірного умовиводу окремого положення із загальних. На основі загального правила логічним шляхом з одних положень як істинних виводиться нове істинне положення.

В основі дедукції — аксіома: все, що стверджується стосовно всього класу, стверджується стосовно окремих предметів цього класу. Дедуктивний підхід набув особ­ливого поширення в математиці. Всі теореми виво­дяться логічним шляхом за допомогою дедукції з не­великої кількості вихідних положень — аксіом. У мо­вознавстві дедуктивний підхід необхідний, а інколи - єдино можливий. Дійсно, іноді потрібно дослідити явища, які не можна безпосередньо спостерігати. У цих випад­ках застосовується концепція так званого «чорного ящика», коли про певні яви­ща роблять дедуктивні висновки, правильність яких перевіряють на основі того, що маємо на вході і на виході «чорного ящика». Тут застосовують переважно дедукцію. Саме таким чином вивча­ють, наприклад, механізм сприйняття і породження мовлення.

Із дедукцією пов’язане поняття гіпотези. Іноді навіть говорять про гіпотпетико-дедуктивний метод. Гіпотеза (від герц, hynothesis «основа, припущення») — спосіб пізна­вальної діяльності, побудови вірогідного, проблематичного знання, ко­ли формулюється одна з можливих відповідей на питання, що виникло в процесі дослідження; один з можливих розв’язків проблеми.

Суть гіпотези полягає у висуненні припущення щодо внутрішньої структури об’єкта, форми зв’язків між його елементами і його експериментальній пе­ревірці. Гіпотеза доти залишається припущенням, здогадом, поки не пройшла перевірку. Доведена гіпо­теза, тобто перевірена на багатьох фактах, стає науко­вою теорією.

За допомогою дедукції (гіпотези) можна передбачи­ти факти задовго до їх емпіричного відкриття. Скажі­мо, Ф. де Соссюр у 1878 р. висунув гіпотезу, відому в мовознавстві як ларингальна теорія. Суть її полягає в тому, що в індоєвропейській прамові були дві особливі фонеми, умовно позначені А та О й умовно названі ларингалами, поєднання яких з наявними тоді лише дво­ма голосними [о] та [е] дало довгі голосні й зумовило розширення системи голосних (е + А ® , ; е + О ® ; о + А, О ® ). Це відкриття залишалося гіпотезою аж до 1927 p., коли Є. Курилович виявив у пам’ятках хет­ської мови графічні позначення особливих звуків саме у вказаних Ф. де Соссюром позиціях. Гіпотеза під­твердилася. Серед інших можна назвати ще гіпотезу лінгвальної відносності, гіпотезу лінгвальної доповняльності, різні гіпотези походження мови та ін.

Аналіз — мислене або практичне розчленування цілого на частини. Синтез — мислене або практичне з’єднання частин у ціле.

Розуміння діалектичної природи цих протилежнос­тей дає змогу визначити справжнє місце і значення їх у поступі пізнання до істини. Пізнання предмета в його цілісності передбачає спочатку розчленування його на складові елементи і розгляд кожного з них (аналіз). Знання предмета як єдності різноманітного, сукупності численних ознак дає синтез. Тільки єдність аналізу і синтезу забезпечує об'єктивне, адекватне відображення дійсності. Ілюстрацією до одночасного використання аналізу і синтезу в мовознавстві є процедура компонен­тного аналізу значень слова. Спочатку значення роз­кладають на елементарні семантичні компоненти (семи) (хлопчик — «людська істота» + «молодий» + «чоловіча стать»; дівчинка — «людська істота» + «молода» + «жі­ноча стать»). Після встановлення сем відбувається про­цедура їх синтезу. Якщо синтез сем дає значення аналізованого слова, то можна вважати, що компонентний аналіз проведено правильно. Ми розглянемо ці питання детальніше при описанні компонентного аналізу.

Однак як і інші наукові галузі лінгвістика досить швидко на основі загальнонаукових методів розробила власні специфічні методи дослідження мови. Зрозуміло, що епоха накопичення фактів з її специфічними методами завжди передувала епосі їх глибокого аналізу.

3.2. Описовий метод. Найдавнішим і найпоширенішим основним мово­знавчим методом є описовий. Сутність описового методу складає планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення особливостей їх будови та функціонування на певному етапі розвитку мови, тобто в синхронії. В описовому методі розрізняють такі послідовні етапи:

1) виділення одиниць аналізу (фонем, морфем, лексем, конструкцій тощо);

2) членування виділених одиниць (вторинна сегментація): поділ речення на словосполучення, словосполучення на словоформи, словоформи на морфеми, морфеми на фонеми, фонеми на диференційні ознаки;

3) класифікація й інтерпретація виділених одиниць.

Описовий метод використовує прийоми зовнішньої та внутрішньої інтерпретації. Прийоми зовнішньої інтерпретації - це різні способи вивчення мовних явищ на основі дослідження відношень одиниць мовної системи з позамовними чинниками. Вони поділяються на види за двома ознаками. За зв’язком з позамовними явищами прийоми зовнішньої інтерпретації поділяють на соціологічні, логіко-психологічні, артикуляційно-акустичні прийоми. За зв'язком з іншими мовними одиницями прийоми зовнішньої інтерпретації поділяють на прийоми міжрівневої інтерпретації.

Соціологічні прийоми застосовують при нормативно-стилістичному й історичному вивченні мови, при дослідженні словникового складу тощо. До соціологічних належить прийом «слів і речей», запропонований Г. Шухардтом і Р. Мерінгером, згідно з яким історію слова вивчають разом з історією позначуваної словом речі; прийом тематичних груп, тобто груп слів, пов’язаних спільною темою (назви певних груп рослин, назви птахів, назви одягу, назви взуття, назви погодних явищ, часових понять, почуттів тощо); прийом стильового аналізу (стилістична характеристика словникового складу мови та засобів художнього твору).

Логіко-психологічні прийоми застосовують у дослідженні зв’язку змісту мовних одиниць і категорій з одиницями мислення (співвіднесеність слова і поняття, речення і судження; різні типи значень і мовних категорій; актуальне членування речення, глибинна се­мантична структура речення та ін.).

Артикуляційно-акустичні прийоми мають місце при вивченні звуків у аспекті фізіологічному (артикуляція - місце і спосіб творення звуків) і фізичному (участь голосу і шуму, тембр, тон тощо).

Прийоми міжрівневої інтерпретації полягають у тому, що одиниці одного рівня використовують як засіб лінгвістичного аналізу одиниць іншого рівня. У міжрівневому аналізі властивості досліджуваного явища розглядають з погляду суміжного рівня. Це відкриває нові особливості явищ, які розглядають, і до­помагає встановити міжрівневі зв'язки. Наприклад, синтаксис вивчають з погляду морфологічного вираження.

Прийоми внутрішньої інтерпретації - це різні способи вивчення мовних явищ на основі їх системних парадигматичних і синтагматичних зв'язків, тобто, як висловлювався Ф. де Соссюр, вивчення мови в самій собі і для себе самої. Парадигматична методика охоплює опозиційний прийом (на основі зіставлення і протиставлення мовних одиниць встановлюються їх диференційні ознаки, а на основі спільності й відмінності одиниці об'єднуються в різні парадигматичні групи). Парадигматична методика доповнюється синтагматичною, тобто вивченням сполучуваності досліджуваних одиниць, їх контексту. Синтагматика нерідко розкриває приховані властивості мовної одиниці, які при парадигматичному (опозиційному) підході можуть бути непоміченими.

Описовий метод має широке застосування. Його використовують не тільки для опису мовних елементів (фонем, морфем, слів, конструкцій, суперсегментних одиниць, граматичних категорій та ін.), а й для вивчення функціонування мови. Опис фактів мови є їх якісним аналізом, систематизацією, що створює теорію.

Досягнення описового методу надзвичайно вагомі. На його основі створені описові граматики різних мов (шкільні та для вищих навчальних закладів) і багато типів словників (тлумачні, орфографічні, орфоепічні, синонімічні, антонімічні, фразеологічні, мови письменників та багато інших). Цей метод і донині найповніше і найміцніше пов’язує мовознавство з потребами суспі­льства.

3.3 Порівняльно-історичний метод. Цей метод, який ще називають компаративним або лінгвогенетичним, виник на початку XIX століття завдячуючи зусиллям Ф. Боппа, Я. Грімма, Р. Раска і О. X. Востокова. Саме в цей період європейські мовознавці познайомилися з давньоіндійською мовою санскрит, яка зацікавила їх надзвичайною подібністю до форм європейських мов, особливо латинської. Поступово склалося порівняльно-історичне мовознавство, внеском до якого були праці П. Ф. Фортунатова, А. Мейє, К. Бругмана, Б. Дельбрюка, Є. Куриловича, Е. Бенвеніста, О. С. Мельничука та інших мовознавців. Метод становить собою сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення закономірностей їх розвитку, і ґрунтується переважно на наукових прийомах відтворення (реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомірного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам’ятками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Як свідчить сам термін, техніка порівняльно-історичного методу складається з двох паралельних процедур: порівняння мовних явищ (причому для цього залучають тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному аспекті.

Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких чотирьох положень:

1) порівняння мов виявляє їх спорідненість, тобто походження від одного джерела — мови-основи (прамови);

2) за рівнем спорідненості мови об’єднуються в сім’ї, групи і підгрупи;

3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперервним їх розвитком;

4) зміни звуків у споріднених мовах мають строго закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає можливість установити (реконструювати) архетипи.

Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим інструментом установлення спорідненості мов і пізнання їх історії. Для встановлення спорідненості до порівняння залучаються морфеми, а не слова, бо подібність словника не є доказом спорідненості: слово легко запозичується з однієї мови в іншу (наприклад, в японській мові — сімдесят відсотків китаїзмів). У споріднених мовах спільних частин слів значно більше, ніж спільних слів. Представники порівняльно-історичного мовознавства дотримуються такого правила: якщо кількість спільних частин слів перевищує кількість спільних слів, то мови споріднені; якщо ж кількість спільних слів перевищує кількість спільних частин слів, то мови неспоріднені або віддалено споріднені. Дослідник, який користується порів­няльно-історичним методом, у залученні до аналізу слів повинен бути дуже обережним, бо тут його підстерігає небезпека прийняти за спільні слова випадкові співзвуччя, що нерідко має місце навіть у солідних по­рівняльно-історичних студіях. Так, скажімо, В. К. Тредіаковський етимологічно зближував назву шотландців scot з рос. скот «худоба».

Головна мета порівняльно-історичного методу — це відкриття законів, за якими розвивалися мови в минулому. Для реалізації цієї мети ставляться такі конкретні завдання: відтворення моделі прамови, розкриття історії подальшого її членування на окремі мови і наступного розвитку виділених із прамови мов. Саме на таких принципах була побудована А. Шлейхером його теорія родовідного дерева (1860).

Основні прийоми порівняльно-історичного методу зводяться до визначення генетичної належності мовних явищ, установлення системи відповідностей і відхилень від них на різних рівнях, моделювання вихідних праформ (архетипів), хронологічної і просторової локалізації мовних явищ і здійснення на цій основі генеалогічної класифікації мов.

Найважливішою процедурою порівняльно-історичного методу є реконструкція звуків і морфологічних архетипів, яка здійснюється за допомогою встановлення відповідників на всіх рівнях мови. Так, порівнюючи укр. новий, грец. veo£, лат. novus, англ. new, нім. пей, вірм. nor, тадж. нав і враховуючи закономірності фонетичних змін, учені реконструювали індоєвропейську праформу *nevos. Порівняння укр. город, рос. город, польськ. grod, чеськ. hrad, болг. град, лит. gardas, англ. garden, нім. Garten дало, можливість відтворити праформу *gordb. Таке порівняльне вивчення призвело до встановлення регулярних відповідників одних звуків іншим у різних споріднених мовах: [о] — [а] — [е], [г] — [ж] — [з], [ой] — [ей] — [е] — [і], [к] — [ц] тощо. Так з’явилося наукове поняття фонетичного закону, під яким розуміють регулярні відповідності у звуках спільних за походженням слів, коренів, афіксів. Закономірні зміни рядів звуків поширюються не тільки на слова з однорідним значенням, а й на інші споконвічні слова. Фонетичні закони підтверджують історичну спадковість мов. Простежена безперервність еволюції мов є основ­ним доказом їх спорідненості.

Розрізняють прийоми зовнішньої і внутрішньої реконструкцій. Прийом зовнішньої реконструкції пов’язаний з виходом за межі однієї мови і залученням матеріалу споріднених мов. Так, скажімо, О. X. Востоков, порівнюючи слова типу рос. мясо і польськ. mieso, рос. ручка і польськ. rqczka зі старослов'янським графічним відтворенням цих слів jhaco, р^чка реконструював праслов’янські форми *meso, *rQczka, пояснив фонетичне значення старослов’янських юсів як букв, що передавали носові голосні.

Прийом внутрішньої реконструкції базується на використанні даних тільки однієї мови, але ці етимологічне споріднені дані повинні співвідноситися як мовні елементи різної давності. Так, порівняння укр. класти і кладу, вести і веду дає змогу реконструювати давні інфінітивні форми *kladti, *vedti, а порівняння слів горіти і жар — корінь *gbr. Іноді прийом внутрішньої реконструкції розглядають як окремий історико-порівняльний метод дослідження.

Серед поширених прийомів порівняльно-історично­го методу слід назвати і прийом відносної хронології. Він полягає у встановленні не точного часу появи мов­них явищ, а лише послідовності цих явищ у часі (яке з них виникло раніше, а яке пізніше). Так, в українській та інших слов'янських мовах є рефлекси трьох палаталізацій задньоязикових [ґ], [к], [х], тобто переходу цих звуків у певних умовах у звуки [ж], [ч], [ш] і [з'], [ц'], [с'] (друг — дружити — друзі, рука — заручитися — на руці тощо). Яка з цих палаталізацій виникла раніше, доводиться на основі того, що форма кличного відмінка отьче не могла виникнути з початкової форми отьць, оскільки переходу [ц] → [ч] немає; у час створення кличної форми отьче в називному відмінку повинен був стояти звук [к] (*отькъ), а це означає, що форма отьць (перехід [к] → [ц]) з’явилася після форми отьче (переходу [к] → [ч]). В. О. Богородицький пояснив відсутність переходу [е] в [о] в словах дед, отец і наявність його в слові полет [плл'бт] тим, що перехід [е] в [о] відбувся до переходу [t] в [е] (дЪдъ) й отвердіння [ц] (отьць). Тут явища одне щодо одного мають різну хронологію.

Хоч порівняльно-історичний метод на відміну від описового спрямований у минуле, до того ж дуже далеке і не засвідчене писемними документами, він працює і на сучасне мови: що далі в глибінь історії простежується доля певної мови, то ґрунтовніше і повніше висвітлюється її сучасний стан.

Змінилися погляди вчених і на мету порівняльно-історичного методу. Якщо раніше реконструкція індоєвропейських праформ і прамови була кінцевою метою компаративних досліджень, то нині реконструкція — точка відліку для вивчення історії мови.

На основі порівняльно-історичного методу створені порівняльно-історичні, порівняльні та історичні описи мов (традиційно вони називаються порівняльними та історичними граматиками) й етимологічні словники.

З порівняльно-історичним методом пов’язані: метод глотохронології М. Сводеша, борейська (ностратична) теорія В. М. Ілліча-Світича, теорія моногенезу мов, підтримувана українським лінгвістом О. С. Мельничуком, а також метод лінгвогеографії, який іноді розглядається як прийом чи методика лінгвогенетичного, тобто порівняльно-історичного методу.

3.4 Метод лінгвістичної географії. Передвісником лінгвогеографічного (ареального) методу стали методика реконструкції прамови А. Шлейхера і теорія концентричних хвиль Й. Шмідта, суть якої зводиться до твердження, що кожне нове мовне явище поширюється з певного центру поступово згасаючими хвилями, через що споріднені мови непомітно перехо­дять одна в одну. Основоположником методу лінгвогеографії і всього напряму ареальної лінгвістики є німецький учений Георг Венкер, який у 1881 р. опублікував перший у світі діалектологічний атлас. Вагомий внесок у подальше вдосконалення цього методу зробили французькі лінгвогеографи Жюль Жильєрон і Едмон Едмон, які уклали солідний (1920 карт) атлас французької мови (1902—1910). Вважається, що цей атлас мав вирішальний вплив на розвиток лінгвогеографії і стимулював створення подібних атласів для інших мов. Метод вивчає й інтерпретує просторове розміщення мовних явищ. Метод становить собою сукупність прийомів, які полягають у картографуванні елементів мови, що розрізняють її діалекти.

Зв’язок методу лінгвогеографії з порівняльно-історичним полягає у тому, що він також має на меті відтворення картини діалектного членування прамовних спільнот і виявлення ареальних зв'язків між мовами, які становлять ці спільноти. Крім того, про тісний зв’язок цих двох методів свідчить і те, що в тих мовних групах або сім’ях, у яких відсутні старописемні пам’ятки, порівняльно-історичний метод спирається на дані сучасних мов і діалектів.

Одним із завдань лінгвістичної географії є точне вивчення зон поширення певних мовних (діалектних) явищ. Нанесення цих явищ на географічні карти з часом привело до опрацювання принципів і методики картографування й укладання діалектологічних карт.

Кожне лінгвогеографічне дослідження передбачає чотири етапи:

1) складання питальника;

2) збір матеріалу (анкетний чи польовий);

3) картографування зібраного матеріалу;

4) інтерпретація нанесеного на карту діалектного матеріалу. Матеріал наносять на карти у вигляді ізоглос, тобто ліній, які позначають (окреслюють, обмежують) територію поширення певного мовного факту.

Дослідження проводять у двох аспектах — синхронічному та діахронічному. Шляхом синхронічного аналізу визначають лінгвогеографічну ієрархію ізоглос, говірок, говорів, діалектів, наріч. Об'єктом дослідження діахронічної лінгвогеографії є архаїзми й нові утворення.

Сьогодні у мовознавстві існують такі типи атласів:

1) національні («Атлас української мови» в 3-х томах, «Atlas gwar polskich» в 12-ти томах та ін.);

2) регіональні («Лінгвістичний атлас Нижньої Прип'яті» Т. В. Назарової, «Лінгвістичний атлас українських на­родних говорів Закарпатської області» Й. О. Дзендзе-лівського, «Атлас українських говірок Північної Буко­вини» К. Ф. Германа);

3) атласи споріднених мов («За­гальнослов'янський лінгвістичний атлас», над яким зараз працюють мовознавці багатьох країн);

4) атласи мовних союзів («Загальнокарпатський діалектологіч­ний атлас», над яким упродовж багатьох років працю­ють вчені під керівництвом Інституту слов'янознавства і балканістики, що в Москві);

5) проблемні («Атлас буді­вельної лексики Західного Полісся» О. М. Євтушка, «Ат­лас лексичних мадяризмів та їх відповідників в україн­ських говорах Закарпатської області» П. М. Лизанця).

Лінгвістичні атласи необхідні для мовознавчих дос­ліджень, оскільки вони фіксують ареали поширення мовних явищ, а ці дані є важливими для порівняльно-історичного мовознавства, бо допомагають розкрити природу певних мовних явищ. Ще в 1925 р. М. Бартолі у „Вступі до неолінгвістики” на матеріалі роман­ських мов показав, що архаїчні елементи зберігають­ся в ізольованих і периферійних областях. Установ­лено також, що явища більшого ареалу, як правило, є старшими порівняно з явищами меншого ареалу. Метод лінгвістичної географії дає змогу матеріально обґрунтувати контури мовних союзів, виявити субстратні явища в певній мові, повніше використати то­понімічні й гідронімічні дані в дослідженнях історії мов та їх носіїв (наочно показати шляхи розселення певних етносів).

3.5 Зіставний метод. Будь-який лінгвістичний опис, пов’язаний із виходом за межі однієї мови, передбачає встановлення їх подібностей і відмінностей. Для цього використовують зіставний метод, який ще називають контрактивним або типологічним. Зіставний метод — сукупність прийомів дослідження й опису мови через системне порівняння з іншою мовою з метою виявлення її специфіки.

Цей метод застосовується до вивчення будь-яких мов — споріднених і неспоріднених.

Подібно до описового методу він спрямований на сучасний (певний) стан мови. Головним його предметом є дослідження структури мови в її подібностях і відмінностях. Ілюстрацією до використання зіставного методу служать такі теми: «Граматичні категорії дієслова в українській і англійській мовах», «Специфіка частин мови в українській та російській мовах» тощо.

Зіставний метод спрямований передусім на виявлення відмінностей між зіставлюваними мовами, він ніби є зворотним боком порівняльно-історичного: якщо порівняльно-історичний метод має на меті встановлювати відповідності, то зіставний насамперед шукає відмінності.

Зіставний метод установлює між порівнюваними мовами відношення контрасту на всіх мовних рівнях: діафонію (фонологічні розходження), діаморфію (граматичні розходження), діасемію (семантичні розходження) і діалексію (лексичні розходження). Вважається, що він ефективний у вивченні споріднених і, особливо, близькоспоріднених мов, оскільки їх контрастні ознаки чітко виявляються на тлі подібних ознак.

Хоч перші спроби зіставного вивчення мов робили­ся ще у XVIII ст. і зіставний метод повністю сформувався в 30—40-х роках XX ст., але й до цього часу не розв’язана проблема мови-еталону (тла) зіставлення. Очевидно, жодна реальна мова не може бути вибрана за основу, бо в разі такого підходу матимемо образ другої мови в дзеркалі першої (такий підхід доцільний лише в лінгводидактиці, тобто для практичних потреб навчання іноземної мови). Основою, еталоном зіставлення (в ролі tertium comparationis) повинна стати ідеальна мовна система, спеціально сконструйована лінгвістом таким чином, щоб у ній були представлені уні­версальні властивості всіх мов. Вона повинна також бути зручною для зіставлення з усіма мовами. Порів­няння живих мов із єдиною мовою-еталоном (посередником) позитивно вплинуло б на результати досліджен­ня: дало б змогу отримати найбільш однорідні резуль­тати, які б легко піддавалися зіставному порівнянню. У цьому випадку набір відмінностей від мови-еталону становив би специфічну характеристику досліджуваної мови. На жаль, до цього часу така мова не сконструйована, хоча пошуки розв'язання цієї проблеми три­вають. Так, скажімо, для зіставних досліджень лек­сичної семантики на роль незалежної третьої системи пропонують інтернаціональну за своїм характером когнітивно-семантичну систему вселюдської мови — сукупність знань про дійсність [153]. Для реалізації цієї ідеї потрібно створити універсальний семантичний словник. Очевидно, це не буде зроблено в недалекому майбутньому, бо для цього необхідно мати семантичні словники якщо не всіх, то переважної більшості мов світу. Ця робота тільки започатко­вується.

Зіставний метод пов’язаний з проблематикою мовної типології та універсалій (ці мовознавчі категорії є результатом застосування зіставного методу). Мовна типологія — порівняльне вивчення структурних і функціональних особливостей мов незалежно від їх генетичної природи, а мовні універсалії — суттєві властивості, важливі характеристики, наявні в усіх мовах або в більшості з них.

Спочатку декілька слів про типологію. Розрізняють типологію: структурну (її предметом є вивчення типів мови за їх внутрішньою організацією, структурою) і функціо­нальною (вона вивчає мови через призму виконуваних функцій).

Розвиток типології був підготовлений ученими XVIII ст. (праці з філософії мови Р. Декарта, Г.-В. Лейбніца, Й.-Г. Гердера, універсальна граматика Пор-Рояля). Справжнє типологічне дослідження мов виникло в 1809 p., коли Ф. Шлегель поділив мови на дві групи — мови з афіксами і мови з флексіями. Пізніше А. Шлегель виділив аморфний тип, а флективні мови поділив на два підтипи — синтетичний і аналітичний. В. фон Гумбольдт, крім названих, виділив як окремий тип інкорпоруючі (полісинтетичні) мови американських індіанців. Ця класифікація, в основу якої покладено способи вираження граматичних значень і за якою всі мови поділяються на чотири типи — кореневі (аморфні, ізолюючі), аглютинативні, полісинтетичні (інкорпоруючі) і флективні, стала найбільш відомою і традиційною.

Пізніше з'являються інші типології, в основу яких покладені різні ознаки (наявність чи відсутність тонів, система голосних, порядок слів у реченні тощо). За таким підходом, що одержав назву характерологічного, одна й та сама мова залежно від основи класифікації. потрапляє в різні типи. Так, Е. Сепір в 1921 р. запропонував типологію мов, в основу якої покладено способи вираження в мові різних типів значень; техніку поєднання морфем; наявність чергування звуків; рівень складності граматичних форм, ступінь синтезу слова. За цією класифікацією існує 21 тип мов.

Учені Празької лінгвістичної школи опрацювали типологію різних мовних рівнів, серед яких найвідомішою стала фонологічна типологія М. С. Трубецького. Г. А. Климов запропонував контенсивну типологію (на основі способів вираження суб'єктно-об'єктних відношень у реченні). Відома синтаксична типологія І. І. Мещанинова, за якою мови поділяються на номінативні й ергативні. Варто згадати квантитативну типологію Дж. Грінберга, котрий запропонував 10 індексів, за якими можна дати кількісну характеристику ступеня синтетичності, дериваційних потенцій мови тощо. Так, скажімо, за індексом синтетичності, в основі якого лежить відношення числа морфем (М) до числа слів (W), який вираховується за формулою M/W, санскритська мова переважає в'єтнамську більше ніж у 2 рази (санскрит - 2.59, в'єтнамська - 1.06). Це означає, що санскрит є великою мірою синтетична мова, тоді як в'єтнамська мова — аналітичною, до того ж зі значним показником аналітичності: на 100 слів припа­дає лише 108 морфем (чим більше в мові багатомор-фемних слів, тим вищий індекс синтетичності, і навпа­ки). За індексом деривації (відношенням числа слово­твірних морфем до числа слів) ці мови протиставляються ще різкіше: санскрит — 0.62, в'єтнамська — 0 (у в'єтнамській мові зовсім немає словотвірних суфіксів). По­зитивним у квантитативній типології Дж. Грінберга є те, що в ній кожна з мов займає в класифікації певне місце відповідно до статистичного показника ознаки, за якою класифікуються мови.

Тепер стисло розглянемо мовні універсалії. Їх поділяють на синхронічні та діахронічні універсалії. Перші з нихвизначають на основі трьох параметрів:

1) спільність властивостей усіх мов на відміну від мови тварин (прикладом мов­ної універсалії, яка визначається на основі цього параметра може бути така: на люд­ській мові можна легко породжувати й сприймати нову інформацію);

2) сукупність змістових категорій, що виражаються певними засобами в мові (прикладом мовної універсалії, яка визначається на основі цього параметра можуть бути такі: в усіх мовах виражені відношення між суб'єктом і предикатом, категорії посесивності, оцінки, множинності);

3) спільність властивостей самих мовних структур (найбільша кількість уні-версалій належить до цього типу: в мові не може існувати менше 10 і більше 80 фонем; якщо в мові є троїна, то обов'язковою є й двоїна; якщо є протиставлення приголосних за твердістю - м'якістю, то немає політонії голосних; якщо слова тільки односкладові, то вони одноморфемні і в мові наявний музикальний наго­лос; якщо є флексія, то є й дериваційний афікс; якщо суб'єкт і об'єкт стоять перед дієсловом, то в мові є від­мінки; якщо є прийменник і немає післяйменника, то іменник у родовому відмінку розміщується після імен­ника в називному відмінку; якщо є категорія відмінка, то є й категорія числа).

Універсалії показують, що може бути в мові і чого не може бути в мові, тобто вони визначають ті обмежен­ня, які накладаються на мову, і демонструють спіль­ність принципів побудови всіх мов. Очевидно, універсалії зумовлені особливостями фізіологічної будови мовленнєвого апарату (фонетичні універсалії) й існуванням єдиних для всього людства способів осмислен­ня дійсності.

Приклади діахронічних універсалій: найпізніший дієслівний час — майбутній; спочатку виникають вказівні, особові й питальні займенники, а потім зворотні, присвійні, неозначені й заперечні. Діахронічний характер мають переважно лексико-семантичні універсалії: в усіх мовах слова із значенням «тяжкий» (вага) набува­ють значення «трудний», слова із значенням «гіркий» (смак) - «сумний, болісний, печальний», слова із зна­ченням «солодкий» (смак) — «приємний» тощо.

Мовні універсалії також поділяють на дедуктивні (вста­новлюються шляхом припущення, обов'язкові для всіх мов) та індуктивні (встановлюються емпірично і є в усіх відомих мовах); абсолютні (які не мають винятків) і статистичні (позначають явища високого ступеня ймовірності, але не охоплюють усі мови; їх назива­ють фреквенталіями); прості(елементарні), які ствер­джують наявність або відсутність чогось (у всіх мовах є X) і складні (імплікаційні), які стверджують певну залежність між різними явищами (якщо в мові є X, то в ній є й Y).

Знання універсалій необхідне мовознавцям, які працюють у галузі ареальної лінгвістики, типології та історичної реконструкції. Говорити про ареальне збли­ження, генетичну близькість чи запозичення мовного явища можна лише тоді, коли доведено, що це не є універсалією.

Отже, зіставний метод має велике практичне зна­чення. За його допомогою виявляють збіг і розбіжності в зіставлюваних мовах, що є дуже цінним для теорії та практики перекладу й методики навчання іноземних мов, розкривають конкретні специфічні особливості мови, які важко, а то й неможливо помітити при її «внутрішньому» вивченні, встановлюють спільні зако­номірності, властиві всім мовам, що дає змогу глибше збагнути будову людської мови загалом. На основі зіставного методу створені зіставні граматики різних мов і перекладні словники.

3.6 Структурний метод. Для встановлення структури мови і систематизації її одиниць використовують структурний метод, під яким розуміють метод синхронного аналізу мовних явищ лише на основі зв’язків і відношень між мовними елементами.

Цей метод виник у 20-х роках XX століття в надрах нового напряму лінгвістики - структурної лінгвістики, як антитеза порівняльно-історичного. На відміну від традиційної граматики, понятійний апарат якої був досить розмитим, а структури будь-яких мов описувалися в поняттях граматики латини і основних європейських мов, структурна лінгвістика чітко виділяла одиниці мови, рівні мови, систему відношень між одиницями, що формує структуру одиниць більш високих рівнів, правила варіювання одиниць в мовленні і т.д. Поштовхом до появи цього методу і взагалі структурного напряму в мовознавстві стали праці Ф. де Соссюра і І. О. Бодуена де Куртене. У основі теорії структуралізму лежить розуміння мови як знакової системи і прагнення до формального опису мови. Вважається, що реальним є не окремий факт (звук, морф, слово чи щось інше.), а мова як система, вибудувана із елементів та відношень між ними, причому відношення домінують над еле­ментами. а основними є опозиційні відношення. Це дозволило для вивчення мови застосовувати математичні методи і саме в рамках цього напряму в лінгвістику почала проникати математика.

Мета структурного методу — вивчення мови як цілісної функціональної структури, елементи й частини якої співвіднесені й пов’язані строгою системою лінгвальних відношень. Перехід у мовознавстві від вивчення розвитку мови до вивчення її структури співпав із загальним напрямком філософських і взагалі наукових ідей XIX століття. Накопичення фактів поступилося місцем вивченню внутрішньої організації самого механізму мови, який не тільки несуперечливо, об’єктивно і економно описує мовні факти, але й пояснює їх і перетворює у інструмент набуття нових знань.

Структурний метод реалізується в таких чотирьох методиках: дистрибутивній, безпосередніх складників, трансформаційній і компонентного аналізу.

3.6.1. Дистрибутивний аналіз. Основні принципи дистрибутивної методики розробив у 20-х роках XX ст. Л. Блумфільд, а в 30—50-х роках їх розвинув З. Харріс, якого вважають творцем цієї методики. Під дистрибуцією (від лат. distributio - «розподіл») розуміють сукупність усіх оточень, у яких перебуває досліджуваний елемент на відміну від оточень інших елементів. Тоді легко зрозуміти сутність дистрибутивного аналізу як методики дослідження мови на основі оточення (дистрибуції, розподілу) окремих одиниць у тексті.

Використання дистрибутивної методики аналізу мовних явищ ґрунтується на розумінні того, що кожна мовна одиниця має своє особливе оточення. Вважаєтся, що в дистрибутивних властивостях мовної одиниці реалізуються її внутрішні властивості, які відображають її функціональну роль. Немає двох одиниць, оточення яких би повністю збігалося. Деякі одиниці мови мають навіть одиничну дистрибуцію, як, скажімо, укр. гайнувати поєднується лише зі словом час, англ, am вживається тільки з I, нім. bin — з ich, a bist — з du. Навіть коли дві одиниці абсолютно однаково звучать, наприклад, укр. мати (іменник) і мати (дієслово), англ, two [tu:] «два» і too [tu:] «також», то вони мають різне сусідство: іменник мати поєднується з прикметниками

Дата добавления: 2014-01-06