Тема 4. Інформаційне законодавство в Україні

Сучасний рівень планетарної цивілізації визначається стрімким зростанням ролі інформації в суспільних відносинах. Каталізатором у цьому процесі є можливості засобів комунікації між людьми на основі досягнень науково-технічного прогресу (НТП), що постійно зростають. Важко уявити сьогоднішнє суспільство без радіо, телебачення, телефону, телексу, телеграфу, комп'ютерних мереж тощо.
Останнім часом спостерігається тенденція до інтеграції названих засобів інформації в нових здобутках НТП, у галузі інформатики — комп'ютерній техніці та заснованих на ній новітніх інформаційних технологіях. Ці технології дають можливість забезпечити миттєву передачу інформації на великі відстані в глобальному масштабі. Завдяки цьому виникає можливість миттєво і щодо широкого кола осіб здійснювати вплив на суспільні відносини.
У сучасному суспільствознавстві (соціології, соціальній філософії, теорії управління соціальними системами тощо) активно проводиться теоретичне обґрунтування такого системоутворюючого суспільного явища, як інформатизація.
Провідне місце в інформатизації посідає комп'ютеризація — впровадження електронно-обчислювальної техніки і базованих на ній інформаційних технологій у різні сфери суспільного життя: економіку, соціальне управління, господарську діяльність тощо.
У зв'язку із зазначеним у зарубіжній та вітчизняній літературі все частіше вживають означені категорії "інформаційне суспільство", "інформаційна цивілізація", "кібер-простір", "комп'ютерний інформаційний світ" тощо. У різних інтерпретаціях, у різних авторів сутність названих категорій зводиться до пояснення впливу і ролі інформації як продукту праці, одного з провідних рушійних факторів соціального життя, що інтенсифікується через вплив сучасних технологій.
З метою упорядкування суспільних відносин, пов'язаних з інформацією, їх суспільнокорисної спрямованості, а також подолання наявних і можливих негативних соціальних явищ відповідно формуються суспільні норми поведінки сторін цих відносин.
У міру розвитку соціальних інформаційних відносин збільшується кількість норм регулювання їх та зростає вплив на різні рівні суспільства: людину, окремі спільноти, державу, суспільство в цілому. За певних обставин ці норми набувають соціальної значущості та переходять у статус публічного, державного права. Набуваючи глобального поширення, публічні нормі окремих країн через транскордонні інституції отримують статус міжнародних норм.
Сьогодні в Україні настав час формування нового публічно-правового та наукового юридичного феномену — інформаційного права. Об'єктивність і закономірність його існування активно обґрунтовуються в дискусіях, теоріях юридичної науки. Аналогічна тенденція спостерігається також в інших країнах.
Зокрема, слід зазначити активне формування інформаційного права у наших близьких сусідів — у Російській Федерації. Там інформаційне право вже введено в номенклатуру юридичних наук та навчальних дисциплін у вищих навчальних закладах для підготовки фахівців різної спеціалізації, зокрема технічної та юридичної. Це сприяло підготовці низки навчальних посібників, монографій, підручників. Серед них можна виділити такі масові видання: Копылов ВЛ. Информационное право: Учеб. пособие. — М.: Юристъ, 1997. — 472 с; Копылов ВЛ. Информационное право: Учебник. — М.: Юристъ, 2002. — 512 с; Россо-лов М.М. Информационное право: Учеб. пособие. — М.: Юристъ, 1999. — 400 с.
Окремі аспекти та провідні інститути інформаційного права розкрито в працях інших російських дослідників: Агапон А.Б. Основы государственного управления в сфере информатизации в Российской Федерации. — М.: Юристъ, 1997. — 344 с; Гаврилов ОА. Курс правовой информатики: Учеб. для вузов. — М.: НОРМА-М, 2000. — 432 с.В українському національному праві системоутворюючим фактором і поштовхом до виникнення і формування інформаційного права як інституції публічного (державного) права можна вважати прийнятий 2 жовтня 1992 р. Закон України "Про інформацію".
Подальший розвиток регулювання інформаційних відносин у публічному (державному) праві набув відображення в прийнятих нових законах України.
Сучасну систему законодавства України про соціальні інформаційні відносини утворюють: основа — Конституція України; закони України: "Про інформацію", "Про державну таємницю", "Про науково-технічну інформацію", "Про телебачення і радіомовлення", "Про державну статистику", "Про авторське право і суміжні права", "Про захист інформації в автоматизованих системах", "Про Національну програму інформатизації" та інші законодавчі акти щодо окремих галузей, суспільних відносин; міжнародні договори, ратифіковані Україною. Розвиток цього законодавства в основному відповідає принципам і нормам міжнародного права.
Мета навчального посібника "Інформаційне право" полягає в тому, щоб допомогти тим, хто її вивчає, зорієнтуватися в новаціях юридичної науки, практики і теорії щодо правового регулювання суспільних інформаційних відносин в Україні.
Завдання навчального курсу:
1. Теоретичне визначення в основах системи правового регулювання соціальних інформаційних відносин.
2. Визначення в понятійному апараті та природі інформаційного права його зв'язку з іншими традиційними інститутами і галузями права.
3. Формування у студентів навичок щодо застосування норм інформаційного права у майбутній практичній діяльності.
Концепція навчального курсу ґрунтується на науковій доктрині, згідно з якою виокремлюється як система права міжгалузевий комплексний інститут у традиційних галузях публічного права України: конституційного, адміністративного, цивільного, трудового та кримінального.
Структуру навчального курсу "Інформаційне право" визначено в змісті програми, що покладена в основу тематичного плану.
У пропонованій роботі висвітлюються теоретичні погляди авторів щодо сутності інформаційного права та інформаційного законодавства як соціальної та юридичної категорії, структури його як науки та навчальної дисципліни.

Тема 1. Інформаційне суспільство та інформаційна цивілізація: поняття, позитивні і негативні сторони У засобах масової інформації, науковій літературі часто вживають поняття "інформаційне суспільство" та "глобальна інформаційна цивілізація". Через ці категорії розкривають сутність сучасного розвитку конкретного суспільства, країни чи світової цивілізації. Що таке інформаційна цивілізація? Як опорні визначення (аксіоми) пропонуються такі. Глобальна інформаційна цивілізація — це рівень розвитку глобального суспільства (світового співтовариства), що визначається зростанням ролі інформації як продукту соціальної діяльності людей, за якісними характеристиками якої вимірюється рівень загальної культури суспільства щодо здатності виробляти, сприймати і раціонально застосовувати відомості, дані, знання для потреб життєдіяльності. Локальна (регіональна) інформаційна цивілізація — це рівень розвитку суспільства в окремих регіонах (на континентах, в окремих країнах), що визначається зростанням ролі інформації як продукту соціальної діяльності людей, за якісними характеристиками якої вимірюється рівень загальної культури суспільства щодо здатності виробляти, сприймати і раціонально застосовувати відомості, дані, знання для потреб життєдіяльності. Серед локальних інформаційних цивілізацій сьогодні можна назвати такі: найбільш розвинута інформаційна цивілізація — США; менш розвинута — країни Західної Європи, Азія (Індія, Китай та ін.); малорозвинута — Африка, Латинська Америка, Східна Європа. Межа XX і XXI століть ознаменувалася переходом світової цивілізації від індустріального до інформаційного суспільства. У 1993 р. Комісія Європейського Союзу офіційно проголосила поступ Європи до інформаційного суспільства — суспільства, в якому діяльність людей здійснюється на основі використання послуг, що надаються за допомогою інформаційних технологій та технологій зв'язку. Серед позитивних здобутків сучасної інформаційної цивілізації можна визначити такі: - зростання можливості швидко здійснювати інформаційні зв'язки на великих відстанях, у тому числі між континентами; - зростання можливості швидко, у великому обсязі сприймати та обробляти, зберігати інформацію на компактних (малогабаритних) технічних засобах; - об'єднання різних технологій комунікації: теле-, радіо- та обчислювальної техніки. Водночас ці позитивні соціальні явища супроводжуються негативними, серед яких: - зростання можливості швидкого перехоплення, витоку, перекручення, знищення інформації; - використання технічних засобів і технологій інформації в антисоціальній діяльності: а)воєнній; б) політичній; в) економічній. Як узагальнення щодо негативного прояву інформаційного суспільства можна зазначити, що створюється загроза інформаційному суверенітету, інформаційній безпеці окремої держави, групи держав, регіонів, а також безпечному існуванню окремих людей. 1.1. Історія (онтологія) розвитку технологій об'єктивного вираження спілкування між людьми 1.2. Роль інформації в суспільних відносинах на різних історичних етапах розвитку суспільства 1.3. Поняття та сутність інформатизації

1.1. Історія (онтологія) розвитку технологій об'єктивного вираження спілкування між людьми Історія (онтологія) розвитку технологій об'єктивного вираження спілкування між людьми сягає часів виникнення людства. До перших технологій можна віднести мову у формі звуків, жестів. Пізніше з'являються малюнки (на скелях, у печерах), ще пізніше письмо: літери, знаки, література. З опануванням законів фізики, природи з'являються відповідні інженерно-технічні технології комунікації: - передача сигналів на відстані за допомогою світла (вогню, сонячних відблисків від полірованих, дзеркальних предметів); - малярство (на скелях, у кам'яних печерах, корі дерев, полотні, папері тощо); - література — фіксація відомостей, знань за допомогою літер, знаків на матеріальних носіях (глиняні, дерев'яні чи камінні таблиці, папірус, папір, книги тощо); - електричні — передача сигналів за допомогою електричного струму, дротяного зв'язку (телеграф, телефон). Першим технічним і технологічним способом передачі інформації на великі відстані за допомогою електрики можна вважати звичайний електричний ліхтар. На основі застосування електрики виникли такі технології комунікації, як телефон, телеграф, радіо, телебачення. З часом електрифікація переросла в електронізацію, остання породила таке соціальне явище, як комп'ютеризація — впровадження електронно-обчислювальної (комп'ютерної) техніки і технологій у різні сфери соціальної діяльності, зокрема комунікації між людьми. Електронізація наповнила новим змістом таку соціальну категорію, як "автоматизація" інформаційних процесів у суспільстві. На межі автоматизації та електронізації виникла категорія "комп'ютеризація". У різних сферах суспільного життя щодо засобів інформації нерідко вживається термін "електронні засоби". Як синонім використовують інші категорії: "електрона техніка", "електронні технології", "електронно-обчислювальні засоби", "комп'ютерні засоби", "автоматизовані системи інформації", а також категорія "автоматизовані інформаційні системи". Щоб уникнути дискусій, визначимося, що для нас ці категорії є тотожними за змістом і сутністю.

1.2. Роль інформації в суспільних відносинах на різних історичних етапах розвитку суспільства У різних народів є вислови щодо ролі інформації у суспільних відносинах: "Хто володіє інформацією, той володіє світом"; "Хто володіє інформацією, той володіє всім"; "Хто володіє інформацією, той володіє ринком". Цікаві висловлювання щодо змісту інформації містяться у Біблії (Святе Благовістя (Євангеліє) від Іоана, Глава 1): 1. Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог. 2. Воно було спочатку у Бога. 3. Все через Нього почало бути, і без Нього нічого не почало бути, що почало бути. 4. В Ньому було життя, і життя було світ людей. 5. І світло у тьмі світить, і тьма не обійме його. Таким чином, можна зробити висновок, що в усі часи інформація (відомості, дані, знання) відігравали велику роль у будь-якому суспільстві. На сучасному етапі розвитку людства інформація починає займати провідне місце як виробничий фактор, особливо як сфера послуг.

1.3. Поняття та сутність інформатизації Провідною ознакою інформаційного суспільства є інформатизація. Сутність поняття "інформатизація" розкривається у ст. 1 Закону України "Про національну програму інформатизації" (1998 p.). Інформатизація — це сукупність взаємопов'язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, спрямованих на створення умов для задоволення інформаційних потреб, реалізації прав громадян і суспільства на основі створення, розвитку, використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, що ґрунтуються на застосуванні сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки. Як показує досвід інших країн, інформатизація сприяє забезпеченню національних інтересів, поліпшенню керованості економікою, розвитку наукомістких виробництв та високих технологій, зростанню продуктивності праці, вдосконаленню соціально-економічних відносин, збагаченню духовного життя та подальшій демократизації суспільства. Інформатизацію умовно можна поділити на такі види. Інформатизація стратегічних напрямів розвитку державності, безпеки та оборони — комплекс заходів, спрямованих на створення і розвиток інформаційно-аналітичних, обчислювальних та автоматизованих систем, центрів і мереж, які забезпечують роботу органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Особливістю завдань цього напряму є складність їх, пов'язана з необхідністю оброблення великого обсягу різноманітної інформації, що надходить зі значної кількості джерел, а також з високими вимогами до швидкості та форми її надання, достовірності, актуальності, безпеки. В Україні передбачається створити: комплекс інформаційних технологій та засобів інформатизації для збирання, зберігання, аналізу та обробки великих обсягів інформації про стан соціально-економічних процесів в Україні з метою забезпечення інформаційно-аналітичної підтримки прийняття рішень органами державної влади; інформаційно-аналітичну систему Верховної Ради України; інструментально-технологічний комплекс підтримки прийняття рішень у штатних і нештатних ситуаціях в умовах інформаційної протидії; урядову інформаційно-аналітичну систему з питань надзвичайних ситуацій тощо. До пріоритетних напрямів інформатизації на рівні обласних (міських) держадміністрацій та органів місцевого самоврядування віднесено соціальну сферу, систему життєзабезпечення, екологію та природокористування області (району). Основною метою є розроблення цілісної взаємопов'язаної системи інформаційних та інструментальних засобів для вирішення завдань інформаційно-аналітичного забезпечення управління областю (районом, містом), яка включає: - створення інформаційно-аналітичних центрів, з'єднаних системами телекомунікацій з органами державної влади різних рівнів; - аналіз і прогнозування соціально-економічних показників розвитку регіонів; - відпрацювання та практичне використання даних і програм оброблення їх для вирішення конкретних завдань в інформаційно-аналітичних центрах обласних (міських) держадміністрацій та в органах місцевого самоврядування; - забезпечення безперешкодного доступу громадян до будь-якої інформації, що не становить державної таємниці, за допомогою сучасних інформатизаційних систем. Інформатизація Збройних Сил України є складовою інформатизації держави і включає процес створення, впровадження і застосування у різних сферах їхньої діяльності у мирний та воєнний час сучасних методів, систем і засобів одержання, оброблення, зберігання, передавання та використання інформації. Передбачається створення інформаційно-телекомунікаційної мережі Генерального штабу Збройних Сил України, видів Збройних Сил України та оперативного командування; розроблення проекту Єдиної автоматизованої системи управління Збройних Сил України. Головні завдання інформатизації Збройних Сил України мають бути викладені в спеціальній програмі. Інформатизація процесів соціально-економічного розвитку — комплексне та збалансоване вирішення завдань соціально-економічного розвитку на сучасній інформаційно-аналітичній, системно-технічній базі за допомогою ситуаційних центрів забезпечення інформаційної підтримки функціонування державного сектору економіки, проведення виваженої бюджетно-кредитної та податкової політики, виникнення конкурентоспроможних виробництв галузей промисловості у стратегічно важливих сферах. Систему моніторингу та застосування сучасних інформаційних технологій забезпечать наукові підходи у розв'язанні соціальних проблем суспільства. В основу цього напряму інформатизації покладається створення баз даних і знань, а також засобів обробки їх, орієнтованих на ефективну інформатизацію органів державної статистики і точне прогнозування процесів соціально-економічного розвитку, зокрема інформаційно-довідкових систем ринку праці, товарів і послуг, контролю якості споживчих товарів тощо з подальшим використанням їх для формування систем електронної комерції. Необхідно створити умови та засоби для інформаційної підтримки зовнішньої та внутрішньої торгівлі, включення України до системи електронної комерції і надійного захисту національних економічних інтересів у нових умовах. Інформатизація пріоритетних галузей економіки — це комплекс автоматизованих систем оброблення даних та управління різного рівня і призначення, які взаємопов'язані на основі принципів технологічної, організаційної, документаційної, програмної та інформаційної сумісності та утворюють цілісну інформаційну інфраструктуру. В умовах формування ринкових відносин важливими завданнями є такі: підвищення ефективності функціонування галузей за рахунок оптимізації структури виробництва і транспортних засобів та необхідної координації робіт усіх управлінських підрозділів, вирішення проблеми комплексної автоматизації виробництва на основі сучасних стандартів і технологій, яка охоплює процеси від проектування та підготовки виробництва до безпосереднього автоматизованого виробництва. Інформатизація фінансової та грошової системи, державного фінансово-економічного контролю включає кілька підсистем. Для податкової адміністрації передбачається створити інформаційну систему, що забезпечить прогноз і контроль податкових зборів. Треба створити класифікатори, уніфіковані системи документообігу, Державний реєстр фізичних та юридичних осіб — платників податків на основі єдиної бази даних населення України тощо. Інформатизація банківської діяльності — створення системи розрахунків у реальному часі для виконання великих та термінових платежів, системи безготівкових розрахунків за товари та послуги, електронного реєстру застав майна, електронної системи Центрального депозитарію державних цінних паперів. Важливе значення також буде мати створення системи інформаційно-аналітичної взаємодії Національного банку України, Міністерства фінансів України, Державної податкової адміністрації України та Державного казначейства України. Важливою складовою фінансової системи України є державний фінансово-економічний контроль. Єдина автоматизована система державного контролю включає автоматизовані системи (АС) за виконанням державного бюджету України, фінансуванням загальнодержавних програм, збереженням і використанням об'єктів права державної власності, використанням кредитних ресурсів, діяльністю установ банківської системи. Базовим елементом такої системи є інформаційно-аналітична система Рахункової палати. У галузі фінансів передбачається створення інформаційної системи, що дасть можливість перейти від використання традиційних платіжних інструментів до високонадійної системи міжбанківських розрахунків та паралельно-кредитних карток (електронних грошей). Інформаційно-аналітичні системи забезпечення державного фінансового та податкового контролю за підприємницькою діяльністю юридичних і фізичних осіб створюються відповідно до законодавства. Інформатизація соціальної сфери: - у сфері охорони здоров'я — створення єдиної струк-турованої інформаційної системи обліку стану здоров'я громадян України на основі автоматизованої реєстрації пацієнтів у лікувальних установах, збирання даних профілактичних обстежень з метою подальшого використання у статистичних, аналітичних та експертних системах; створення системи дистанційного консультування та діагностики на основі комп'ютерних мереж, що об'єднують великі лікувальні та наукові заклади; - у сфері соціального захисту — створення для управлінських і регіональних структур програмних систем та засобів обліку всіх рівнів, аналізу і моделювання зайнятості населення, запобігання масовому безробіттю щодо широкого залучення населення до нових галузей матеріального виробництва та інших сфер. Органам соціального захисту мають бути передані інформаційні технології, які виключають затримки у перерахуванні та виплаті пенсій і допомоги з урахуванням поточних змін законодавчих та інших нормативних актів. Інформатизація в галузі екології та використання природних ресурсів — на основі картографічних баз даних передбачається створення багатоцільової інформаційно-технологічної бази з використанням геоінформаційних технологій збирання, зберігання, аналізу всієї сукупності відомостей для моделювання і подальшого прогнозування екологічного стану територій. Передбачається створення комплексу програмно-апаратних засобів для вирішення питань прогнозування забруднення навколишнього середовища, аналізу та оцінки ризику еколого-економічних конфліктів, прогнозування наслідків техногенного впливу і природних катастроф для надійного захисту екологічного простору України, раціонального використання природних ресурсів на основі підвищення узгодженості управління різними видами виробничої діяльності. Інформатизація освіти спрямовується на формування та розвиток інтелектуального потенціалу нації, удосконалення форм і змісту навчального процесу, впровадження комп'ютерних методів навчання та тестування, що дасть можливість вирішувати проблеми освіти на вищому рівні з урахуванням світових вимог. Серед них: індивідуалізація навчання, організація систематичного контролю знань, можливість враховувати психофізіологічні особливості кожної дитини тощо. Результатами інформатизації освіти мають бути: - розвиток інформаційної культури людини (комп'ютерної освіченості); - розвиток змісту, методів і засобів навчання до рівня світових стандартів; - скорочення терміну навчання і тренування на всіх рівнях підготовки кадрів та підвищення якості такого навчання і тренування; - інтеграція навчальної, дослідницької та виробничої діяльності; - удосконалення управління освітою; - кадрове забезпечення усіх напрямів інформатизації України шляхом спеціалізації та інтенсифікації підготовки відповідних фахівців. Першочерговим завданням є створення глобальної комп'ютерної мережі освіти і науки. Організація державних і приватних центрів масового навчання населення нових спеціальностей з урахуванням вимог міжнародних стандартів для кадрового забезпечення усіх напрямів інформатизації за рахунок як інтенсифікації підготовки відповідних фахівців, так і створення навчального середовища на їхніх комп'ютеризованих робочих місцях. Має забезпечуватись розвиток системи індивідуального безперервного навчання на основі автоматизованих навчальних курсів та систем, інтелектуальних комп'ютерних і дистанційних технологій навчання. Інформатизація наукової діяльності — це заходи, спрямовані на підвищення ефективності наукових досліджень, створення потужної системи науково-технічної інформації та її використання на різних етапах наукової діяльності за умови активізації всіх її форм; створення умов для широкої комп'ютеризації та математизації природничих і гуманітарних наук, входження до світової інформаційної мережі баз даних та знань, формування в майбутньому "об'єднаного", чи "колективного", інтелекту. Інформатизація вітчизняної науки дасть змогу підвищити практичну віддачу, прискорити інтеграцію у світову науку. У сфері культури головними завданнями є збереження інформації про пам'ятки матеріальної і духовної культури, архівні документи, забезпечення швидкого доступу до вітчизняних і світових досягнень культури. З цією ж метою передбачається створити комп'ютерні інформаційні системи для поширення культурних еталонів, стандартів і досягнень вітчизняної культури, насамперед створити електронні копії творів та архівів видатних діячів національної культури, представити їх у системах глобальних комп'ютерних комунікацій для ефективного використання у сфері освіти та виховання, що дасть змогу в будь-якій точці України отримувати не тільки необхідну інформацію з економічних, агробіологічних, зоотехнічних, медичних, маркетингових, технологічних, юридичних питань, а й відповідні знання з історії та культури України, культури інших народів через автоматизовані бібліотеки тощо. Інформатизація мовної сфери включає такі аспекти: - створення національної системи комп'ютерної лексикографії; - формування національної лінгвістичної мережі та інтеграції її до аналогічних міжнародних мереж у рамках проектів розвитку "multylingual society"; - розроблення інтелектуальних унормованих лінгвістичних україномовних комп'ютерних систем (автоматичні коректори та редактори, системи автоматичного перекладу, реферування, екстракції знань з природомовних текстів, розуміння природної мови як у писемному, так і в усному варіантах) тощо. Наведений перелік сфер не є вичерпним. Сфера інформатизації буде розширюватися.
За даними досліджень компанії Business Software Alliance (www.bsa.org), яка здійснює боротьбу з розповсюдженням нелегального програмного забезпечення (ПЗ), рівень піратства у галузі ділового ПЗ в Україні у 2002 р. склав 89% (} 1994 р. він складав 95%). Дослідження BSA показало, що зниження рівня комп'ютерного піратства на 10 відсотків у найближчі 4-5 років призведе де подвоєння доходів від індустрії інформаційних технології (IT). Для досягнення цієї мети потрібні наступні заходи: · активна робота щодо створення ринкових механізмів, які б стимулю вали придбання легального (ліцензійного) ПЗ: нові види ліцензування, навчання партнерів і підтримка ПЗ; · розробка та впровадження для користувачів та продавців методичних рекомендацій стосовно формування культури використання ПЗ; · розробка й удосконалення юридичних і технологічних засобів захисту ПЗ; o запровадження методології об'єднання зусиль у цьому напрямку виробників ПЗ, державних установ, засобів масової інформації та широкої громадськості, а також корпоративних клієнтів; o розробка технології управління ліцензіями, патентами, а також алгоритмів легалізації ПЗ, та зменшення його вартості. Також дослідження показало, що у 2003 році з 520 відомих Microsoft українських компаній з виробництва і продажу персональних комп'ютерів (ПК): · 60% — відкрито продавали ПК з неліцензійним ПЗ, встановлюючи ліцензійні програми лише за бажанням клієнта; · 35% — пропонували ліцензійне ПЗ, але за бажанням клієнта могли встановити піратську копію; · 5% — встановлювали на ПК тільки ліцензійне ПЗ, або продавали ПК без ПЗ. Загалом у період з 1998 по 2004 рік кількість підробленого і контрафактного товару, затриманого на кордонах держав ЄС, збільшилася у 8 разів. Зараз на піратську продукцію припадає 5% світового товарообігу, що складає — 258 млрд. доларів СІЛА на рік. Але Україна не перша у світі за рівнем піратства; так, рівень неліцензійного ПЗ сьогодні складає: · Китай — 92%; · В'єтнам — 92%; · Україна — 89%; · Індонезія — 88%; · СНГ — 87%; · Росія —87%. У світі (2004 р.) нелегально було встановлено 36% ПЗ на суму 829 млрд. доларів СІЛА. При цьому, з них: · у Східній Європі — 71%; · у Західній Європі — 37%; · у Північній Америці — 23%. І це при тому, що в Україні лише тільки 2% населення має домашній доступ до Internet, а це 45 місце з 48 країн Європи. В Росії 12% населення має домашній доступ до Internet, в СІЛА — 48%, у країнах Скандинавії — 60%>. Автор також пропонує всім, хто цікавиться цією темою, звертатися до йогс персонального сайту за адресою: www.unicyb.kiev.ua у розділ «Інтелектуальна власність і комп'ютерне авторське право» на головній сторінці з метою поглиблення своїх знань та обміну інформацією з питань, що розглядаються.
Тема 2. Інформаційна сфера як об’єкт правового регулювання 1. Становлення нового типу суспільної формації – інформаційного суспільства Поява перших інформаційних технологій в середині ХХ ст. дала початок інформаційно-технологічній революції, результатом якої є поступове становлення нового типу суспільної формації – інформаційного суспільства [16, c. 14-16]. У такому суспільстві вирішальну вагу мають не традиційні матеріальні фактори виробництва, а нематеріальний фактор – інформація. Можна з упевненістю говорити про те, що інформація стає одним з стратегічних ресурсів держави і суспільства, ресурсом соціально-економічного, технологічного і культурного розвитку[229, c. 12-13]. Таким чином, рушійною силою розвитку інформаційного суспільства виступає інформаційна сфера, яка під впливом науково-технічного прогресу, розвивається сьогодні дуже швидко. Подібно до інших важливих сфер життєдіяльності суспільства інформаційна сфера не може залишатися поза увагою держави. У зв’язку з цимособливої актуальності набувають питання створення належних організаційно-правових засад державного управління інформаційною сферою. Відправною точкою у дослідженні цих засад є вивчення сутності інформаційної сфери як об’єкта державного управління. Попри значну кількість наукових досліджень філософських, соціологічних, організаційних, технічних, правових, управлінських та інших аспектів функціонування інформаційної сфери, зокрема такими авторами як І.В. Арістова [11], І.Л. Бачило [15], О.А. Баранов [13], К.І. Бєляков [16], В.А. Копилов [104], О.В. Логінов [116], О.В. Соснін [207] та інших, в сучасній науці поки що не вироблено чіткого загальноприйнятого поняття інформаційної сфери як об’єкта державного управління. У зв’язку з цим існує потреба на основі аналізу поглядів вказаних науковців і відповідних нормативно-правових джерел дослідити складові елементи інформаційної сфери, їх динамічну взаємодію під владно-організуючим впливом держави для того, щоб синтезувати дефініцію цієї сфери як об’єкта державного управління. Серед великого розмаїття поглядів на сутність і структуру інформаційної сфери можна виокремити найбільш значущі підходи до її розуміння, які набули найбільшого поширення серед наукової спільноти. Так, зокрема І.Л. Бачило [15, c. 18] розглядає так звану інфосферу (інформаційну сферу за авторським визначенням) як об’єктивно виражений стан знань людства про навколишній і створюваний ним у процесі своєї історії світ, що дозволяє користуватися цими знаннями в процесі життя соціуму планети, розвитку земної цивілізації, пізнання космосу. Такий підхід до розуміння інформаційної сфери дозволяє поставити її в один ряд з такими феноменами як атмосфера, біосфера, екзосфера, космос, а також, що важливо, провести чіткі паралелі між зазначеною сферою та давно існуючим вченням В.І. Вернадського про ноосферу як стан пізнання оточуючого світу. Дана концепція, на нашу думку, є прийнятною для загальнонаукового філософського пізнання інформаційної сфери, втім є недостатньо конкретною для адміністративно-правових досліджень. Передусім, юридично неточним є ототожнення інформації із знаннями, що є категорією скоріше суб’єктивною, ніж об’єктивною, а тому непридатною для формалізованих юридичних конструкцій. Отже, для цілей нашого дослідження ми спиратимемося на законодавчо визначене поняття інформації як документованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі, яке закріплене в ст. 1 Закону України “Про інформацію” [58]. 2. Поняття про інформаційний простір Популярним у наукових працях із питань адміністративного та інформаційного права, зокрема таких авторів як І. В.Арістова [11, c. 59], О.В. Логінов та інших, є підхід до визначення інформаційної сфери як єдиного інформаційного простору. Досить вичерпно дану точку зору висловив О.В. Логінов, який під інформаційною сферою українського суспільства пропонує розуміти “єдиний інформаційний простір, який формується державними органами, громадськими, політичними та соціальними організаціями, а також громадянами й функціонує з урахуванням правових, організаційних, науково-технічних, економічних, фінансових, методичних, гуманітарних та моральних засад, з урахуванням вимог та завдань національної інформаційної безпеки України” [116, c. 23]. У структурному вимірі інформаційний простір включає до свого складу: інформаційні ресурси та інформаційно-телекомунікаційну інфраструктуру, до якої належать комп’ютерні та телекомунікаційні мережі, мережі та канали передачі даних, інформаційні та телекомунікаційні технології, науково-виробничий потенціал в галузях зв’язку, телекомунікацій, система забезпечення інформаційної безпеки, система масової інформації, система інформаційного законодавства [11, c. 125-126]. Оскільки концепція інформаційного простору досить чітко відображає основні складові інформаційної сфери, вона часто використовується на практиці при підготовці нормативно-правових актів, що стосуються державного управління інформаційною сферою, зокрема таких як Концепція державної інформаційної політики Росії, проект Закону України “Про Концепцію національної інформаційної політики” [103; 183] та ін. Втім, на наш погляд, дана концепція, не є оптимальною для вивчення інформаційної сфери як об’єкта державного управління, оскільки не позбавлена ряду суттєвих недоліків. По-перше, вона лише вказує на окремі компоненти інформаційної сфери (інформацію, інформаційні технології, ЗМІ тощо), але не відображає взаємозв’язків між ними. Як наслідок, неможливо дослідити взаємодію між цими елементами, встановити, яким чином вони утворюють єдину систему і чи утворюють її взагалі, а відтак неможливо визначити механізм функціонування інформаційної сфери. Отже, в кращому разі дана концепція відображає статику інформаційної сфери, а не її динаміку. По-друге, виходячи з розглянутої структури єдиного інформаційного простору, його важко уявити як об’єкт державного управління, враховуючи той факт, що останнє є різновидом соціального управління, яке передбачає здійснення впливу на людей, їх спільноти, а не безпосередньо на інформаційні ресурси чи елементи інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури. Таким чином, на нашу думку, вказана теорія інформаційної сфери як єдиного інформаційного простору розроблена ще недостатньо повно і тому її недоцільно використовувати як базову для вивчення інформаційної сфери як об’єкта державного управління. Більш плідною, на наш погляд, є концепція інформаційної сфери як сфери інформаційної діяльності, яка динамічно інтегрує між собою всі ключові складові цієї сфери, такі як: її суб’єкти (фізичні, юридичні особи), їх діяльність (інформаційні дії, процеси) та об’єкти цієї діяльності (інформація, засоби зв’язку та інформатизації). Цей підхід також використовується в законодавстві деяких країн. Так, у Федеральному Законі Російської Федерації “Про участь у міжнародному інформаційному обміні” інформаційна сфера визначається як сфера діяльності суб’єктів, пов’язана зі створенням, поширенням, перетворенням та використанням інформації [224]. Дана концепція також лежить в основі законодавства про інформацію України, яке, хоча і не містить дефініції інформаційної сфери на зразок зазначеної російської, основні види інформаційної діяльності все ж таки визначає. Так, у ст.ст. 32, 34 Конституції Українивживаються терміни “збирання, зберігання, використання та поширення інформації” [102].У Законі України “Про інформацію” вказується на такі ж самі основні види інформаційної діяльності, за винятком терміну “збирання” інформації замість якого вживається близька за змістом дефініція “одержання” інформації [58]. Водночас у наукових джерелах розглядається дещо ширше коло видів інформаційної діяльності. Так, наприклад, відомі дослідники з питань інформаційного права В.А. Копилов [104, c. 55-56] та О.В. Соснін [207, c. 149] відносять до них здійснення фізичними та юридичними особами інформаційних процесів, що охоплюють, по-перше, виробництво, розповсюдження, пошук, одержання, споживання інформації, формування інформаційних ресурсів, підготовку інформаційних продуктів і надання інформаційних послуг. Ці види інформаційної діяльності, на думку вказаних науковців, лежать в основі функціонування сфери безпосереднього обігу інформації як основної частини інформаційної сфери. По-друге, до інформаційної діяльності відносять також створення і застосування інформаційних технологій, засобів і механізмів інформаційної безпеки, які формують допоміжну частину інформаційної сфери, що існує для забезпечення функціонування основної частини. З зазначеного можна зробити висновок про неоднорідність видів інформаційної діяльності, можливість виділення серед них основних і допоміжних видів. При цьому очевидно, що критерієм їх розмежування є об’єкт діяльності. Якщо об’єктом основних видів інформаційної діяльності є інформація (інформаційні ресурси), то об’єктом допоміжних видів – елементи інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури такі як інформаційно-телекомунікаційні технології (засоби інформатизації та телекомунікацій), інші засоби зв’язку, засоби забезпечення інформаційної безпеки. Вказане розмежування видів інформаційної діяльності має, на наш погляд, не лише теоретичне, але й практичне значення, оскільки може бути використане для розвитку вітчизняного законодавства про інформацію. Так, зокрема, має бути доопрацьовано Закон України “Про інформацію” шляхом закріплення зазначеного допоміжного різновиду інформаційної діяльності та визнання відповідного їй різновиду інформаційних відносин, а саме інформаційно-інфраструктурних відносин, об’єктом яких є засоби зв’язку та інформатизації, засоби забезпечення інформаційної безпеки. У перспективі зазначені положення мають бути враховані при прийнятті Кодексу України про інформацію, який поки що перебуває на стадії розробки [231, с. 6-7]. У зв’язку з зазначеним, слід окремо відмітити, що деякі вчені, зокрема О.А. Баранов, який першим дав визначення інформаційно‑інфраструктурних відносин, розуміє під ними суспільні відносини, що мають місце в процесі забезпечення реалізації інформаційних відносин, тобто пов’язані з функціонуванням суб’єктів інформаційної інфраструктури, наданям інформаційних послуг і виконанням робіт в інформаційній сфері, виробництвом і використанням інформаційних технологій і ресурсів, із забезпеченням інформаційної безпеки [13, с. 86, 275]. На наш погляд, таке визначення дещо широке і неточне. По-перше, чітко виокремити інформаційно-інфраструктурні відносини, посилаючись на їх суб’єктів (суб’єктів інформаційної інфраструктури), важко, оскільки одна й та сама особа, як правило, водночас виступає суб’єктом як інформаційно-інфраструктурних так і, власне, інформаційних відносин. По-друге, дане визначення включає в себе не лише відносини, що складаються в результаті діяльності, об’єктом якої є елементи інформаційної інфраструктури (інформаційні технології, засоби забезпечення інформаційної безпеки тощо), а й суто інформаційні відносини, що виникають при здійсненні дій, об’єктами яких є, наприклад, інформаційні ресурси, тобто, власне сама інформація. Отже, єдиним надійним критерієм розмежування інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин може бути лише їх об’єкт: відповідно інформація або засоби інформатизації, телекомунікацій, забезпечення інформаційної безпеки. Оскільки концепція інформаційної сфери як сфери інформаційної діяльності органічно поєднує в єдиний ланцюг такі категорії як суб’єкт, його дії та об’єкт цих дій, вона дає можливість відстежити послідовність управлінського впливу держави на всі вказані складові інформаційної сфери як об’єкта державного управління. Будучи скерованим безпосередньо на суб’єктів інформаційної діяльності, владно-організуючий вплив держави в ході державного управління впливає на їх волю і свідомість, що призводить до бажаних для держави змін в їх поведінці – інформаційній діяльності. Вже через зміни в інформаційній діяльності цих суб’єктів досягаються необхідні для держави зміни в стані таких елементів інформаційного простору як інформація, інформаційно-телекомунікаційні мережі, системи інформаційної безпеки, які є об’єктами цієї діяльності. Для вивчення галузевої та міжгалузевої структури інформаційної сфери як об’єкта державного управління важливо проаналізувати інформаційну діяльність, розмежувавши її види в залежності від того чи виступає вона основним (профілюючим) видом діяльності для її суб’єкта чи носить для нього суто допоміжний характер. У цьому зв’язку, цікавою є класифікація інформаційної діяльності на спеціальні, спеціалізовані і загальні види, пропонована І.Л. Бачило. Спеціальна інформаційна діяльність притаманна організаціям, призначеним для збирання та акумуляції великих масивів інформації, здійснення обслуговування і надання інформаційних послуг користувачам. Як правило, це публічні бібліотеки, архіви, довідкові служби, пошукові системи. Якщо спеціальна інформаційна діяльність в найбільшій мірі пов’язана з інформаційними послугами, то спеціалізована діяльність – це галузь, перш за все, виробництва інформаційних ресурсів, засобів інформатизації і їх адаптації для споживачів [15, c. 167-168]. Об’єднуючою рисою спеціальної і спеціалізованої інформаційної діяльності є те, що вони обидві є різновидами професійної інформаційної діяльності, яка, як правило, виступає профілюючим видом діяльності для особи, що нею займається. Таким чином, вказані види діяльності утворюють сферу професійної інформаційної діяльності – професійну частину інформаційної сфери. Оскільки для суб’єктів професійної інформаційної діяльності (професійних суб’єктів) остання виступає профілюючим видом діяльності, цих суб’єктів можна легко групувати за ознакою однорідності (спеціалізації) їх профілюючої діяльності на окремі галузі державного управління [3, c. 109]. При цьому факторами, що визначають спеціалізацію інформаційної діяльності ми вважаємо, по-перше, особливості її об’єктів; по-друге, характер процесів, що складають зміст цієї діяльності. На основі цих критеріїв можливо виділити: галузь виробництва засобів зв’язку та інформатизації, галузь надання послуг зв’язку, бібліотечну галузь, галузь діяльності ЗМІ, до якої належать преса, книговидання, телерадіомовлення, кінематографія тощо. Отже, державне управління професійною інформаційною діяльністю здійснюється на галузевих засадах. Інформаційна діяльність загального характеру пов’язана з інформаційним забезпеченням усіх ділянок роботи органу, організації, працівника будь-якої професії, приватної особи [228, c. 88]. Загальна інформаційна діяльність виступає, як правило, обслуговуючою, допоміжною стосовно інших профілюючих видів суспільної діяльності її суб’єкта: виробничої, фінансової, соціально-культурної, адміністративної тощо. Тому вона формує допоміжну сферу інформаційної підтримки суб’єктів, які належать до інших самостійних галузей суспільної діяльності: економічної, соціально-культурної, адміністративно-політичної. На відміну від суб’єктів професійної інформаційної діяльності, для суб’єктів загальної інформаційної діяльності (загальних суб’єктів) спеціалізація на якомусь окремому виді інформаційної діяльності не притаманна. Натомість, інформаційна діяльність загальних суб’єктів може бути багатовекторною і включати різні види інформаційних процесів (користування засобами зв’язку та інформатизації, формування статистичної звітності, збирання первинних даних, підготовку аналітичних матеріалів і т.д.), жоден з яких не є для них профілюючим видом діяльності. Враховуючи належність суб’єктів загальної інформаційної діяльності до самих різних самостійних галузей суспільної діяльності та відсутність у них конкретної інформаційної спеціалізації, державне управління окремими напрямами їх інформаційної діяльності здійснюється на міжгалузевих засадах. Так, наприклад, оскільки інформаційну діяльність з формування статистичної звітності здійснюють суб’єкти всіх галузей господарського комплексу країни (хоча, звісно, така діяльність для них і не є основною), державне управління у сфері статистики здійснюється на міжгалузевій основі. За цим же принципом здійснюється державне управління у сфері реалізації різних галузевих та регіональних програм інформатизації, захисту державної таємниці, діловодства, захисту авторських і суміжних прав тощо. 3. Розмежування професійної та загальної частин інформаційної сфери Розмежування професійної та загальної частин інформаційної сфери важливе з двох причин. По-перше, воно дає можливість визначення в її структурі об’єкти галузевого та міжгалузевого державного управління, а відтак говорить про складну структуру інформаційної сфери як об’єкта державного управління. По-друге, таке розмежування дає можливість визначення основних сутнісних характеристик пропонованого в науковій літературі підходу до розуміння інформаційної сфери в широкому та вузькому сенсі[11, c. 44, 59]. У контексті останньої тези стає очевидно, що взяті поодинці кожна із вказаних частин інформаційної сфери утворює інформаційну сферу у вузькому її сенсі. Взяті разом вони формують інформаційну сферу в її широкому розумінні. Уточнюючи сутність інформаційної сфери як об’єкта державного управління, слід відмітити, що державне управління як різновид соціального управління полягає у здійсненні цілеспрямованого, організуючого та регулюючого впливу держави на спільну діяльність людей, передбачає забезпечення співробітництва, взаємодії, налагодження зв’язків між ними заради досягнення певної суспільно-значущої мети [93, c. 21; 98, c. 11]. З цього випливає, що держава здійснює управління не всією інформаційною діяльністю загалом, а лише інформаційною взаємодією фізичних, юридичних осіб, тобто їх діяльністю з приводу одного й того ж об’єкта (у даному разі інформації, засобів інформатизації, телекомунікацій, інформаційної безпеки). Отже, держава не здійснює управління індивідуальною інформаційною діяльністю окремо взятих осіб, а керує тільки їх інформаційною взаємодією, їх інформаційними взаємозв’язками (як пояснено далі, йдеться не про всі можливі інформаційні взаємозв’язки, а лише окремі з них). Вказані взаємозв’язки характеризується категорією – суспільні інформаційні (інформаційно-інфраструктурні) відносини. Як відзначає Ф. Шамхалов, у структурному розрізі будь-яке суспільне відношення являє собою певну систему елементів (суб’єкти відносин, їх поведінку, об’єкти на які спрямована ця поведінка) [230, c. 164]. Саме ця категорія найбільш повно відображає всі основні складові інформаційної сфери як об’єкта державного управління (суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, їх дії, об’єктами яких є інформація, засоби зв’язку, інформатизації, інформаційної безпеки) у їх динамічному взаємозв’язку. Таким чином, державне управління в інформаційній сфері – це управління суспільними інформаційними та інформаційно-інфраструктурними відносинами. Цей підхід до визначення об’єкта державного управління є оптимальним, оскільки дає змогу простежити не лише взаємодію окремого суб’єкта інформаційного відношення з інформацією, засобами зв’язку інформатизації в результаті керуючого впливу на нього з боку держави, а ще й дослідити його взаємодію з іншими суб’єктами цього відношення внаслідок такого впливу. Оскільки дії кожного з суб’єктів інформаційного відношення пов’язані між собою спільним об’єктом, з цього слідує, що безпосередньо керуючи інформаційною діяльністю одного з них, держава опосередковано впливає і на інформаційну діяльність інших. Таким чином, фактично, управління здійснюється всіма учасниками інформаційного або інформаційно-інфраструктурного відношення, їх діями та об’єктами цих дій. Слід зазначити, що держава в процесі державного управління впливає далеко не на всі інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини, що виникають в суспільстві, а лише на ту їх частину, що має найсуттєвіше значення для особи, суспільства і держави. Передусім, у сферу державного управління потрапляють суспільні відносини, які виникають з приводу інформації та елементів інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури, що мають певне загальносуспільне значення, оскільки стосуються органів державної влади або значної кількості фізичних та юридичних осіб (наприклад, інформація, що становить державну таємницю, масова інформація, телекомунікаційні мережі загального користування тощо). Водночас державному управлінню підлягають і деякі інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини, що є предметом приватного інтересу. Це має місце тоді, коли управлінський вплив держави необхідний для гарантування приватних прав та інтересів учасників таких відносин (наприклад, державна реєстрація авторських прав, контроль за їх додержанням). Продовжуючи дослідження сутності інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин як об’єкта державного управління в інформаційній сфері, маємо розкрити правові аспекти їх формування. Необхідність цього зумовлена нерозривним взаємозв’язком між державою і правом, яке як найбільш ефективний регулятор суспільної поведінки виступає важливим інструментом в державному управлінні. Саме ключова роль права в державному управлінні зумовлює той факт, що правові форми владно-організуючого впливу держави на перебіг суспільних відносин є провідними. Видаючи нормативні та індивідуальні правові акти управління, здійснюючи інші юридично значущі дій в ході державного управління, держава спрямовує суспільні інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини у потрібному їй напрямі шляхом надання їм правової форми, тобто через перетворення їх на відповідні правовідносини, зміну та припинення цих правовідносин. Отже, інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини, що є об’єктом державного управління, одночасно розглядаються державою і як предмет правового регулювання. З цього випливає, що державне управління в інформаційній сфері за допомогою правових важелів впливу передбачає управління інформаційними та інформаційно-інфраструктурними відносинами в їх правовій формі, тобто у формі відповідних правовідносин. Водночас у багатьох випадках владно-організуючий вплив на інформаційну сферу може здійснюватися за допомогою таких організаційних заходів, які безпосередньо не тягнуть за собою виникнення, зміну, припинення правовідносин. Так, наприклад, застосування заходів пропаганди, заохочення до суб’єктів інформаційних відносин ні до яких дій юридично їх не зобов’язує, відповідно, до виникнення інформаційних правовідносин не призводить, але може опосередковано сприяти активізації інформаційної діяльності, сприяти формуванню інформаційних відносин. З іншого боку, для виникнення багатьох інформаційних та інформаційно-інфраструктурних правовідносин прийняття владних юридично-обов’язкових рішень з боку органів державного управління непотрібне. Це характерно для правовідносин цивільного характеру, які загалом є предметом приватного, а не публічного інтересу. Отже, далеко не всі інформаційні та інформаційно-інфраструктурні правовідносини перебувають у сфері державного управління [21, c. 22]. З цього слідує, що суспільні інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини, які виступають об’єктом державного управління, а також ті з них, що є предметом правового регулювання держави співпадають лише частково. Таким чином, наведені міркування щодо організаційних та правових аспектів функціонування інформаційної сфери дають можливість стверджувати, що в якості об’єкта державного управління дану сферу слід розглядати як суспільні інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини (передусім, ті з них, які врегульовані правом), що складаються в процесі основної та допоміжної інформаційної діяльності їх професійних і загальних суб’єктів, перебіг яких спрямовується за допомогою владно-організуючого впливу держави у зв’язку з їх загальносуспільним значенням або необхідністю гарантування державою приватних інтересів їх суб’єктів.

Тема 3. Поняття інформаційного права, його суб’єкти і об’єкти, предмет і метод Структура науки і навчальної дисципліни "Інформаційне право" визначається з позицій системного підходу з урахуванням положень, розроблених наукою. Обсяг тем для вивчення визначається на основі часу, виділеного для цієї дисципліни відповідно до програми навчального закладу. Модельна навчальна програма дисципліни подається у додатку. 3.1. Об'єкт, предмет і система науки і навчальної дисципліни "Інформаційне право" 3.2. Методологія інформаційного права 3.3. Зміст та завдання навчальної дисципліни "Інформаційне право"

3.1. Об'єкт, предмет і система науки "Інформаційне право" Об'єкт і предмет науки і навчальної дисципліни "Нормативна база інформаційної діяльності" визначається відповідно до суті інформаційного законодавства. Об'єкт — суспільні інформаційні відносини. Провідний предмет (об'єкт) суспільних відносин — інформація. Безпосередніми предметами є конкретні види та форми інформації щодо конкретних інформаційних відносин, інформаційної діяльності тощо. Система інформаційного права як науки перебуває у стадії формування та розвитку. Але структурно, відповідно до традицій юридичної науки, вона має включати дві частини: 1) загальну частину — визначення основних понять та категорій інформаційних правовідносин; суб'єкти та об'єкти інформаційних правовідносин; принципи інформаційних правовідносин; система правового регулювання інформаційних правовідносин; провідні інститути інформаційних правовідносин; 2) особливу частину — досліджує окремі визначені та структуровані особливі інститути інформаційних правовідносин, а також ті інститути, що зароджуються.

3.2. Методологія інформаційного права

3.2. Методологія інформаційного права Методологія інформаційного права також перебуває у стадії розвитку. Об'єктивно вона поєднує методологічні засади права, інформатики, тектології (теорії організації соціальних систем), соціальної кібернетики та інших гуманітарних і технічних наук. У теоретиків права, які дотримуються традиційної доктрини поділу права на галузі (за принципом: норма права — інститут права — галузь права), виникає питання, що означає категорія "гіперсистема", яке її місце в системі права згідно з теорією права. Відразу зазначимо, що категорія "гіперсистема права" відносно нова, теорія права, традиційна для нашої країни, її не знала. Вперше цю концепцію нами апробовано на формуванні теорії інформаційного права України, вона зародилася на основі здобутків правової інформатики — науки про застосування досягнень інформатики у правотворчій та правозастосовній діяльності, автоматизації інформаційного забезпечення їх. Відповідно до теорії гіперсистем висувається теза про існування права у вигляді великих, складних, ієрархічних багатопорядкових підсистем, що формуються з галузевих інститутів права. Ця категорія вводиться в теорію права України на засадах юридичної концепції існування і формування правових субінституцій — автономних міжгалузевих комплексних інститутів права, щодо яких галузеві інститути є агрегуючими підсистемами. За цією концепцією сьогодні формується система всього законодавства України, в якому набувають втілення нові суспільні відносини. Тобто Верховна Рада України приймає закони, які є системоутворюючими чинниками публічно-правового регулювання комплексного змісту в окремих суспільних відносинах на основі доктрини поділу права на провідні галузі. Методологічна основа інформаційного права щодо з'ясування нових соціальних явищ базується на теорії цивілізаційного підходу. Відповідно до цього підходу визначаються адаптовані положення системного підходу, зокрема такі постулати: стадійність (визначення меж стадій чи то за хронологічним, чи то за територіальним або іншим множинними чинником), полілінійність та унікальність (чинники, що характеризують особливість, відмінність) розвитку людства. Виходячи з цих методологічних чинників, можна зазначити, що на межі третього тисячоліття чітко визначились основні проблеми людства і сценарії подальшого розвитку планетарної (глобальної) цивілізації. Прискорюються процеси самоорганізації нового етапу розвитку культури суспільства (як образу цивілізації) — інформаційного суспільства, ноосферні чинники якого можуть стати своєрідними гарантами сценарію м'якого виходу з планетарної кризи, якою завершено розвиток глобальної індустріальної цивілізації. Сьогодні методологія наукових досліджень поряд з використанням перевірених часом традиційних методів і підходів потребує нових для усвідомлення складних соціальних процесів, які мають і культурологічно-правову спрямованість. У цих умовах пошук та аналіз нових парадигм пізнання цілком природні. Визначимо кілька з них, які вплинули на розкриття поняття, сутності та змісту предмета (об'єкта) дослідження. Останнім часом вчені все більше приділяють увагу одному з найбільш інтегральних спрямувань методології вивчення соціального буття — соціальній синергетиці. Соціальна синергетика (від гр. synergeia — співпраця, співдружність) — новий напрям міждисциплінарних досліджень, який використовує нелінійне мислення для виявлення загальних закономірностей і тенденцій на основі самоорганізації соціальних систем; пояснення становлення нових структур у відкритих соціальних системах на засадах пошуку співвідношення потреб та інтересів різних суб'єктів соціальних відносин: людини, соціальних груп, суспільства, держави, світового співтовариства. Під соціальною самоорганізацією розуміються процеси виникнення і функціонування систем, сформованих різними чинниками (а не одним — керівним) у просторово-часових вимірах та певному колу осіб. Одним із постулатів синергетики є те, що всі системи перебувають у мінливих станах, поблизу від особливих критичних точок (точок біфуркації), навколо яких динаміка систем стає вкрай несталою. У цих умовах система під дією найнезначніших (маргінальних) та випадкових впливів може кардинально і зовсім непередбачено змінити свій стан. Такий перехід у соціальних системах характеризується як виникнення нового порядку зі старого, який віджив свій час. Синергетика передбачає якісно іншу картину світу порівняно з тими уявленнями, які лежали в основі як класичного, так і некласичного природознавства та суспільствознавства (сформованого у першій половині XX ст.). Образ світу постає як множина нелінійних процесів. Важливе пізнавальне значення мають такі методологічні постулати синергетики щодо соціальних систем: - неможливо традиційними детерміністськими методами описувати еволюцію складно організованих систем; - розвиток цих систем виявляє можливість альтернативних шляхів, що передбачає свободу вибору та відповідальність людини, громади, суспільства, людства; - неможливий абсолютний контроль (особливо з одного центру) будь-якої сфери реальності, в тому числі й розвитку суспільства, який був проголошений традиційною наукою, особливо теорією соціального управління та соціальною кібернетикою; - у критичних точках (точках біфуркації) несталості соціальних систем діяльність кожної людини або групи людей може мати вирішальне значення в макросоціальних змінах (роль особистості в історичному процесі, змін суспільства); - збільшується відповідальність певної громади і людства в цілому за долі універсуму, оскільки вони в змозі цілеспрямовано уникати біфуркаційних станів, особливо в соціальній сферах, суттєво впливати на екологію (еволюцію природи та суспільства). Велику роль у формуванні методології науки інформаційного права відіграють як гуманітарні (філософія, філософія права, соціологія, когнітологія, праксеологія тощо), так і фізико-математичні науки, особливо технічна та біологічна кібернетика, інформатика тощо, на межі яких формуються нові наукові дисципліни, через які адаптуються їхні методології до конкретної сфери суспільних відносин щодо інформації.

3.3. Зміст та завдання навчальної дисципліни " Нормативна база інформаційної діяльності" Зміст та завдання навчальної дисципліни " Нормативна база інформаційної діяльності" визначаються залежно від напрямку освіти, фахового спрямування підготовки кадрів, кількості навчального часу, що відводиться на навчальну дисципліну та відповідно до структури науки інформаційного права. Завдання навчального курсу можна подати таким чином. 1. Теоретичне визначення в основах системи правового регулювання соціальних інформаційних відносин. 2. Визначення в понятійному апараті та природі інформаційного права, його зв'язку з іншими традиційними інститутами і галузями права. 3. Формування у студентів навичок щодо застосування норм інформаційного права в майбутній практичній діяльності. Концепція навчального курсу ґрунтується на науковій доктрині, згідно з якою як система права виокремлюється міжгалузевий комплексний інститут в інститутах традиційних галузей публічного права України: конституційного, адміністративного, цивільного, трудового та кримінального. Окремий аспект визначається щодо міжнародного інформаційного права як відносно автономного інституту міжнародного публічного та приватного права.

{ У цьому розділі увага акцентується не на аналізі чинного законодавства України в інформаційній сфері, а на загальному розгляді його основних положень. Це зумовлено передусім величезною кількістю проблем, пов'язаних значною мірою з потребами адаптації законодавства до сучасних умов суспільного розвитку України, зокрема побудовою інформаційного суспільства, курсом інтеграції України до Європейського Союзу тощо. Всі ці питання потребують окремого висвітлення та аналізу.}

4.1. Основи законодавства України в інформаційній сфері.

4.2. Закони України щодо регулювання різних аспектів інформаційної діяльності.

4.3. Проблеми та перспективи правового регулювання інформаційної сфери в Україні.