Лекція 2. Проблема особистості в соціальній психології

Мета: розглянути поняття особистості з погляду соціальної психології; проаналізувати основні характеристики процесу соціалізації – стадії, механізми, інститути, засоби; визначити поняття „соціальна установка”, „соціальна роль”, „статус” особистості, їхні основні психологічні характеристики.

Зміст:

1. Особистість з погляду соціальної психології.

2. Соціально-психологічні проблеми соціалізації особистості.

3. Соціальна установка.

4. Статусно-рольові характеристики особистості.

1. Особистість з погляду соціальної психології.

Особистість людини – це специфічна, унікальна єдність біологічного та соціального, система, в якій фізичне і психічне, природне і соціальне утворюють нерозривний ланцюг. Особистість – це характеристика людини з боку тих рис, які формуються під впливом соціального оточення.

Особистість – суб’єкт власної життєдіяльності, суспільна істота, наділена свідомістю і представлена психологічними характеристиками, які є стійкими, соціально зумовленими, виявляються у суспільних зв’язках, відносинах з навколишнім світом, іншими людьми, визначають поведінку людини.

Соціальна психологія досліджує особистість як представника певної соціальної групи, головним орієнтиром є взаємовідносини особистості з групою.

У дослідженні особистості виділяють 3 основних періоди дослідження:

- філософсько-літературний (основними проблемами були питання про моральну і соціальну природу людини, її вчинки, свободу, відповідальність та ін. – Декарт, Гельвеций, Кант, Гегель, Хайдеггер – 17-19 ст.);

- клінічний (виявляли особливості особистості хворої людини, вивчення історії життя людини для кращого розуміння його поведінки – перші десятиріччя 19 ст.);

- експериментальний (розробка надійних та валідних тестових методів оцінки нормальної особистості – Р.Кеттелл, Г.Айзенк, Л.С.Виготський, О.М.Леонтьєв та ін. – перші десятиріччя 20 ст.).

До соціально-психологічних теорій особистості, які розглядають особистість як індивідуальне і водночас соціально-психологічне явище належать психоаналіз, поведінкова психологія (біхевіоризм), гуманістична психологія, екзистенціальна психологія, акмеологічний підхід, трансакційний аналіз особистості та ін.

Психоаналіз. Згідно з цією теорією рушійною силою, мотивами поведінки людини в соціумі є несвідомі біологічні потяги та інстинкти. З.Фрейд – співвідношення несвідомого і свідомого, яке є впливом соціального оточення. Г.Г.Юнг – особистість поєднує в собі індивідуальне несвідоме і колективне несвідоме (архетипи), запропонував типологію характерів, поняття „екстраверсія – інтроверсія”. Еріх Фромм – найбільш „соціалізоване” учення неофрейдизму. Втрату людиною зв’язків зі світом та іншими називав відчуженням, „негативною свободою”. Фромм підкреслює двоїсту природу людини, яка, з одного боку, хоче бути незалежною, а з другого – прагне позбутися цієї незалежності, що призводить до фатальної основи міжособистісних стосунків. Воно може проявлятися у формі конформізму, мазохізму, перерости в агресивність. Ерік Еріксон – вважав, що розвиток особистості зумовлюється соціальним світом, а не біологічними чинниками, центральною властивістю людини є „ідентичність особистості”, яка вказує на взаємозв’язок особи і соціального оточення та виявляється в спрямованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою.

Біхевіоризм. Акцентує на взаємозв’язку особистості і суспільства. Його представники (Джон-Бродер Уотсон, Беррес-Фредерік Скіннер, Ганс-Юрген Айзенк), ототожнюючи мислення з мовленням, емоції зі змінами в організмі, стверджують: якщо свідомість недоступна для об’єктивного вивчення, то вона не може бути реальним регулятором людської діяльності. Айзенк висунув гіпотезу, за якою моральна свідомість є відповіддю на певні типові ситуації. Вона реалізується за формулою: „стимул-реакція”. Повторюючись, реакції закріплюються і стають внутрішніми регуляторами поведінки особистості.

Гуманістична психологія. Згідно з поглядами її представників особистість є унікальною цілісною системою, відкритою до самоактуалізації, що притаманно тільки людині. К.Роджерс важливим компонентом структури особистості він вважав „Я-концепцію”, яка формується в процесі взаємодії людини в навколишнім світом і є інтегральним механізмом саморегуляції її поведінки. А.Маслоу переконував, що умовою оздоровлення суспільства є розвиток творчого начала і самоактуалізації особистості, яка передбачає єднання людини із соціумом.

Екзистенціальна психологія. Суть її полягає у визнанні унікальності особистості досвіду конкретної людини. В.Франкл вважав, що основним прагненням людини є усвідомлення смислу свого існування, нереалізованість цього прагнення породжує фрустрацію або екзистенціальний вакуум.

Акмеологічний підхід. Акмеологія вивчає особистісні, психофізіологічні характеристики фізично і психічно зрілої дорослої людини, на з’ясуванні об’єктивних і суб’єктивних чинників, що дають їй змогу найкраще реалізуватися. Засновник – Б.Ананьєв. Показники зрілої особистості – почуття відповідальності, потреба в турботі про інших, здатність до активної участі у житті суспільства та інше.

Трансакційний аналіз особистості. Ерік Берн стверджував, що в кожній людині можна знайти три типи стану власного „Я”: Дитина, Дорослий, Батько. Трансакцією він вважав одиницю спілкування, усі три аспекти особистості важливі для функціонування та виживання, найнеобхіднішим для життя є стан „Дорослий”, оскільки людині доводиться опрацьовувати різноманітну інформацію, долати труднощі тощо. Дорослий, будучи посередником, контролює дії Батька й Дитини.

СП, користуючись визначенням особистості, яке дає загальна психологія, виявляє, яким чином, в яких конкретних групах особистість, з одного боку, засвоює соціальні впливи, а другого – яким чином вона реалізує свою соціальну сутність. Відмінність такого підходу від соціологічного полягає не в тому, що для СП неважливо, яким чином в особистості представлені соціально-типові риси, а в тому, що вона виявляє, яким чином сформувалися ці соціально-типові риси та причини відмінностей між людьми, що належать до певної соціальної групи.

Цей підхід відрізняється від загально психологічного – СП розглядає поведінку і діяльність „соціально-детермінованої особистості” в конкретних реальних соціальних групах, індивідуальний внесок кожної особистості в діяльність групи, причини, від яких залежить величина цього внеску в спільну діяльність.

Узагальнюючи відомі підходи можна визначити, що особистість – це стійка система соціально значущих рис людини, зумовлених її включеністю до системи суспільних відносин і сформованих у процесі спільної діяльності та спілкування з іншими людьми.

2. Соціально-психологічні проблеми соціалізації особистості.

Розгляд соціально-психологічних проблем особистості необхідно починати з розгляду механізму і процесу формування особистості. Механізм та процес формування особистості розкривається на основі поняття соціалізації. Соціалізація – це процес засвоєння та активного відтворення індивідом соціального опиту, здійснюваного у спілкуванні та діяльності.

По суті, соціалізація – це процес входження індивіда в суспільство через різні спільноти, колективи, групи завдяки засвоєнню норм, ідеалів, цінностей шляхом виховання та научіння.

Термін „соціалізація”, незважаючи на його широку поширеність і більш ніж столітню історію існування, не має однозначного трактування серед різних представників психологічної науки. Пов’язану з ним галузь соціального знання почали розробляти Г.Тард і Ван Женнеп. Г.Тард використовував його для позначення процесу входження індивіда до нації, народу, суспільства шляхом універсального засобу наслідування. Проблеми соціалізації дискутувались А.Валоном і Ж.Піаже. Передумови для першого концептуального підходу були створені Е.Дюркгеймом. У 1956 році цей термін було внесено до реєстру американської соціологічної асоціації. Більш того, у кінці 60-х років вона стала виступати як міждисциплінарна проблема і увага до неї підсилилася з боку фахівців різних наук – філософів, соціологів, педагогів і психологів.

В сучасній СП закріпилось уявлення про соціалізацію як двобічний процес, що включає в себе не тільки засвоєння, але й активне відтворення індивідом суспільних відносин.

Зміст поняття соціалізація деякі автори бачать в тім, що процес „входження індивіда в соціальне середовище, пристосування до нього, освоєння певних ролей і функцій” (Б.Д.Паригін). Інші дослідники вважають процесом соціалізації „засвоєння індивідом соціального досвіду, в ході якого утворюється конкретна особистость” (І.С.Кон).

Т.Шибутані розглядає соціалізацію як безперервну адаптацію живого організму до його оточення, як формування здатності передбачати реакції інших людей і пристосуватися до них.

Таким чином, формами реалізації процесу соціалізації є соціальна адаптація та інтеріоризація.

Соціальна адаптація – це вид взаємодії особи із соціальним середовищем, у процесі якого відбувається узгодження вимог та сподівань обох сторін.

Цей процес вказує на пристосування індивіда до рольових функцій, соціальних норм, спільностей, до умов функціонування різних сфер суспільства.

Інтеріоризація – це процес формування внутрішньої структури людської психіки за допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей, ідеалів, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє „Я”.

Таким чином, людина не тільки адаптується до умов соціуму, елементів культури, норм, які формуються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, а й завдяки своїй активності перетворює їх на власні цінності, орієнтації, установки.

В більшості випадків соціалізація розуміється як можливість пристосування, адаптації до зовнішнього тиску середовища шляхом різних механізмів – наслідування, ідентифікації, засвоєння „стандартів” поведінки, прийняття групових норм тощо.

Останні два десятиліття в СП активно використовується термін „ ресоціалізація”. Він був уведений американськими соціальними психологами А.Кеннеді і Д.Кербером для позначення процесу „вторинного входження індивіда в соціальне середовище в результаті певних „дефектів” соціалізації (ресоціалізація звільнених з місць позбавлення волі), або внаслідок зміни соціокультурного оточення (ресоціалізація мігрантів). У даний час цей термін розуміється досить широко і поза специфікою суб’єктів процесу – як усвідомлена зміна поведінки людини в ситуації очевидного соціального неуспіху.

Г.М.Андрєєва виокремлює три сфери, в яких розгортається весь зміст процесу соціалізації особистості: діяльність, спілкування і самосвідомість.

Що стосується діяльності, то в процесі соціалізації „набір” діяльностей розширюється, тобто соціалізація відбувається як процес засвоєння нових форм моделей рольової поведінки, що супроводжується трьома процесами:

1) орієнтування в системі зв’язків, властивих кожному виду діяльності та між різними її видами; продуктом такого орієнтування є особистісний вибір діяльності.

2) Центрування навколо головного, вибраного, зосередження уваги на ньому і підпорядкування йому інших діяльностей.

3) Осягнення (освоение) особистістю у ході реалізації діяльності нових ролей і осмислення їх значущості.

Друга сфера – сфера спілкування, тобто розширення соціальних зв’язків індивіда, а також становлення персональної системи особистісних смислів, за якими стоїть орієнтація в системі предметних діяльностей, які задаються суспільством. Важлива роль в соціалізації індивіда надається розвитку і примноженню його контактів з іншими людьми і в умовах суспільно значущої сумісної діяльності.

Третя сфера – сфера самосвідомості. Завдяки спілкуванню індивід починає правильно сприймати себе та інших, що сприяє становленню в людині образу її „Я”. Саме в цій сфері відбувається формування певних структур індивідуальної самосвідомості, яка пов’язана з процесом самовизначення і становлення соціальної ідентичності особистості, передумовою яких є активне включення індивіда в різні соціальні спільноти.

Соціалізація є тривалим процесом, у своєму розвитку вона долає декілька стадій. Стадії соціалізації – етапи, періоди становлення особистості, засвоєння нею соціального досвіду.

Єдиної класифікації стадій соціалізації ще не вироблено, оскільки різні вчені за основу беруть різні критерії.

У вітчизняній СП зроблено наголос на тому, що соціалізація передбачає засвоєння соціального досвіду насамперед у ході трудової діяльності. Г.М.Андрєєва і Я.І.Гілінський виокремлюють дотрудову, трудову і після трудову стадії соціалізації (соціологічний підхід). Дотрудова стадія охоплює дитячий, підлітковий та юнацький вік, включаючи два самостійні етапи: ранньої соціалізації (імітації та копіювання дітьми поведінки дорослих; ігрової діяльності, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі; групових ігор, під час яких діти вчаться розуміти, чого від них чекає група людей) та навчання.

Трудова стадія соціалізації пов’язана із зрілістю особистості, реалізацією та поглибленням нею соціального досвіду. Специфіка післятрудової стадії соціалізації полягає в реалізації потенціалу людей пенсійного віку. (Єйджизм – негативне відношення до осіб похилого віку).

А.В.Петровський охоплює процесом соціалізації наступні фази:

1. Фаза адаптації. У цей період особистість, перед тим як проявити свою індивідуальність, активно засвоює норми й цінності, що існують в групі. У неї виникає необхідність „бути такою, як усі”, що досягається за рахунок деякого уподібнення з іншими особами групи. За неможливості подолання труднощів адаптаційного періоду можуть проявитися якості конформності, невпевненості, залежності. Поняття „феральні люди” – ті, хто не пройшов стадію адаптації.

2. Фаза індивідуалізації. Вона пов’язана з максимальним намаганням індивіда виявити себе як особистість. Це відбувається за рахунок активного пошуку засобів для виявлення своєї індивідуальності, її фіксації. Отже, процеси, властиві цій фазі, породжуються суперечностями між необхідністю „бути таким, як усі” і прагненням індивіда до максимальної персоналізації. Якщо на етапі індивідуалізації він не отримує підтримки, не відчуває взаєморозуміння, це спричиняє агресивність, негативізм тощо.

3. Фаза інтеграції. Передбачає формування в індивіда новоутворень особистості, які відповідають необхідності й потребі групового розвитку і власній потребі брати активну участь у житті спільності. Передбачає досягнення певного балансу між людиною та соціумом та сприяє процесу самореалізації.

Ці всі стадії можуть проявлятися на різних етапах життя людини.

Психоаналітичний підхід особливе значення в соціалізації індивіда приділяє періоду раннього дитинства і пов’язує стадії соціалізації з виявом діалогічних потягів, інстинктів і підсвідомих мотивів людини.

З огляду на те, що змістовий і процесуальний аспекти соціалізації характеризуються яскраво вираженими віковими особливостями, виокремлюють ознаки, за допомогою яких визначають стадії соціалізації:

- залучення індивіда до діяльності (міра засвоєння знань, умінь і навичок та способи їх відтворення);

- рівень розвитку самосвідомості людини;

- провідні інститути соціалізації, о здійснюють домінуючий вплив на процес становлення та розвитку індивіда на цій стадії;

- способи соціалізації (опосередковані провідною діяльністю стосунки з іншими людьми, котрі визначають соціальний розвиток особистості на відповідному віковому етапі);

- соціально-психологічні механізми соціалізації.

Зміст соціалізації визначається, з одного боку, всією сукупністю соціальних впливів, з другого – ставленням індивіда до всього цього. Зміст соціалізації залежить і від такого важливого параметра, як інститути соціалізації.

Інститути соціалізації – це конкретні групи, в яких людина долучається до системи норм, цінностей і соціальних зв’язків (сім’я, школа, неформальні організації, ЗМІ тощо).

Вона характеризуються стійкою формою організації спільної діяльності, усталеним комплексом правил, принципів, норм, що її регулюють. Особи, які відповідальні за передачу культурного досвіду – називаються агентами соціалізації. В якості первинних агентів виступає близьке оточення – батьки, родичі, друзі родини, вчителі, друзі, лікарі та ін. Вторинна соціалізація проходить на рівні великих соціальних груп та інститутів. Вторинні агенти – це формальні організації, офіційні установи – представники адміністрації школи, армії, держави.

За своїм соціальним статусом ці інститути можуть бути формальними і неформальними. Перші є офіційними установами суспільства (держави), які функціонально призначені для виховання і навчання кожного нового покоління (дошкільні установи, школи, вузи, установи культури тощо).

Другі - неформальні інститути – мають соціально-психологічне підґрунтя. Це різні соціальні групи, від малих до великих, в які індивід виявляється включеним (сім’я, клас, професійна трудова група, референтна група тощо).

Соціалізація – це результат взаємодії численних обставин. Саме їх сукупний вплив вимагає від людини певної поведінки і активності. Обставини, за яких створюються умови для перебігу процесу соціалізації називаються чинниками соціалізації.

У вітчизняній та зарубіжній науці існують різні класифікації чинників соціалізації. Зокрема, А.В.Мудрик виокремлює три групи чинників соціалізації:

1) макрочинники (Космос, планета, світ, країна, суспільство, держава);

2) мезочинники (етнос, місце і тип поселення – регіон, село, місто; ЗМК – радіо, телебачення, газети тощо);

3) мікрочинники – сім’я, групи ровесників, навчальні, професійні, громадські групи тощо.

Соціалізація здійснюється за допомогою широкого набору засобів, специфічних для певного суспільства, соціального прошарку, віку людини. До них можна віднести способи вигодування немовлят і догляд за ними; методи заохочення і покарання дітей в сім’ях, в групах ровесників, в навчальних і професійних групах.

Узагальнюючи дані зарубіжних та вітчизняних авторів (Н.В.Андрєєнкова, А.В.Мудрик, Н.Смелзер, Т.Парсон та ін.), можна виокремити наступні групи засобів соціалізації:

1. Традиційний – через сім’ю, найближче оточення. Цей засіб характерний для ранніх етапів соціалізації (від народження до 5-6 років). Т.Парсон назвав цей засіб „просоціалізацією”, або „усною ідентифікацією”. Саме в сім’ї діти набувають навичок взаємодії, осягають перші соціальні ролі (у тому числі статеві ролі, формування рис маскулінності й фемінніності), осмислюють перші норми і цінності.

2. Інституційний – через певні інститути (дитячий садок, школа, ЗМІ). У процесі взаємодії людини з різними інститутами соціалізації на базі наростаючого накопичення нею відповідних завдань і досвіду відбувається формування соціально прийнятної поведінки.

3. Міжособистісний – у процесі спілкування з суб’єктивно значущими особами. Даний засіб реалізується через такі механізми, як імітація та ідентифікація (Н.Смелзер). Імітація з точки зору соціалізації розуміється як усвідомлюване прагнення дитини копіювати певну модель поведінки. Ідентифікація – як спосіб засвоєння дітьми поведінки, установок і цінностей батьків як своїх власних. Ці механізми характерні для ранніх стадій соціалізації.

4. Рефлексивний – засіб, який розуміється як внутрішній діалог, в якому людина розглядає, оцінює, приймає або не приймає ті чи інші цінності, включаючи їх до своєї поведінки як результат перетворення суспільних відносин. Він реалізується через такі механізми, як почуття сорому та провини. Вони є негативними механізмами, оскільки забороняють певну поведінку або придушують її.

5. Стилізований – дії в рамках певної субкультури. Субкультуру прийнято розглядати як комплекс морально-психологічних рис і поведінкових проявів, які типові для людей певного віку, професійного або культурного напрямку, який загалом створює певний стиль життя.

Процес поєднання в соціально-психологічному відображенні людини умов соціуму з особливостями особистості пов’язаний із соціально-психологічними механізмами соціалізації особистості.

Механізми соціалізації – це психологічні впливи або засоби, за допомогою яких здійснюється соціально-психологічне відображення людиною реалій соціального життя, а отже перехід зовнішніх впливів соціального оточення у внутрішні регулятори її поведінки.

У психоаналітичній школі під механізмами соціалізації розуміються механізми переведення внутрішніх стимулів у соціально прийнятні форми, серед яких головну роль відіграє ідентифікація. У біхевіоризмі механізмами соціалізації прийнято вважати зовнішнє стимульне підкріплення тієї чи іншої поведінки і вчинків – нагороду і покарання, імітацію або наслідування. У концепції Т.Парсона, яка ґрунтується на психоаналітичному розумінні особистості, виокремлюються три головні механізми соціалізації: керована мотивація, механізм захисту і механізм пристосування.

З.Фрейд виділив наступні механізми соціалізації: імітація, ідентифікація, почуття стида та провини. Імітація – це усвідомлена спроба дитини копіювати певну модель поведінки. Зразками для наслідування можуть виступати батьки, родичі, друзі. Ідентифікація – це засіб усвідомлення приналежності до тієї чи іншої спільноти через ототожнення себе з цієї спільнотою. Імітація та ідентифікація є позитивними механізмами, оскільки вони спрямовані на засвоєння певного типу поведінки. Стид та провина є негативними механізмами, оскільки вона заперечують деякі зразки поведінки.

На думку Г.Тарда, механізм соціалізації включає в себе: 1) імітацію, наслідування; 2) ідентифікацію; 3) керівництво.

У вітчизняній психології також не існує єдиної думки з цієї проблеми. Так, серед механізмів соціалізації називають:

- механізми інтеріоризації, що функціонують в процесі спільної діяльності (О.М.Леонтьєв);

- наслідування, референтна група, ідентифікація, рефлексія (А.В.Мудрик);

- навіювання, наслідування, психологічне зараження, ідентифікація, авторитет, популярність (С.А.Белічева);

- конформізм (А.Н.Сухов).

Отже, соціалізація в загальному своєму визначенні може розумітися як процес входження індивіда в суспільство через засвоєння людиною соціальних норм, ролей, форм спілкування і формування соціальності як головного результату соціалізації, в якій здійснюється творчість людини.

3. Соціальна установка.

Якщо процес соціалізації пояснює, яким чином особистість засвоює соціальний досвід та активно його відтворює, то формування соціальних установок особистості відповідає на питання: як засвоєний соціальний досвід переломлений особистістю та конкретно проявляє себе в її діях та поступках?

Особливості реагування індивіда на навколишнє середовище та ситуації, в яких він опиняється, пов’язані з дією феноменів, які позначають поняття „установка”, „соціальна установка”, „атитюд”.

Вперше поняття „установка” було введено до експериментальної психології німецькими психологами Г.Мюллером і Т.Шуманом для позначення зумовленого минулим досвідом чинника готовності діяти тим чи іншим чином, що визначає швидкість реагування на ситуацію, а також для опису неусвідомлюваного стану готовності, що виникає при постановці завдання і зумовлює спрямованість різних психічних процесів.

Установка – цілісний стан особистості, вироблена на основі досвіду готовність стійко реагувати на передбачувані об’єкти чи ситуації, вибіркова активність, спрямована на задоволення потреби.

Дослідження проблеми соціальної установки було започатковано американськими соціологами У.Томасом і Ф.Знанецьким у 1918 році у праці „Польський селянин в Європі та Америці”, в якій вони розглядали установку як предмет СП. Вони дали перше і одне з найбільш вдалих визначень аттитюда, який розумівся ними як „…стан свідомості, який регулює відношення і поведінку людини у зв’язку з певним об’єктом у певних умовах, і психологічне переживання нею соціальної цінності, смислу об’єкта”.

Зміст же цього переживання визначається зовнішніми, тобто локалізованими в соціумі, об’єктами. Саме тому, що соціальна установка розглядалась як елемент структури особистості й одночасно як елемент соціальної структури, вона набула такого широкого визнання в СП.

Важливою формою установки є соціальна установка (атитюд).

Атитюд формується на підставі попереднього психологічного досвіду, розгортається на усвідомленому і неусвідомленому рівнях та регулює (спрямовує, управляє) поведінку особистості. Він зумовлює стійку, послідовну, цілеспрямовану поведінку в ситуаціях, що змінюються, а також звільнює суб’єкта від необхідності приймати рішення і довільно контролювати поведінку в стандартних ситуаціях, може бути чинником, що зумовлює інертність дії та гальмує пристосування до нових ситуацій, котрі вимагають зміни програми поведінки.

Складність та багатогранність поняття „атитюд” є причиною його неоднозначного трактування. Розуміння природи соціальної установки, функції, які вона виконує, визначається концептуальними підходами до її вивчення.

У психоаналітичній концепції соціальна установка виступає в ролі регулятора реакцій, що зменшують внутрішньо-особистісну напруженість і розв’язують конфлікти між мотивами.

Когнітивна теорія розв’язує проблеми атитюду на основі моделі „людини – що мислить” – у центр уваги ставиться її когнітивна структура. Соціальна установка являє собою когнітивне утворення, що сформоване людиною в процесі її соціального досвіду і опосередковує надходження і переробку інформацію індивідом. Найважливішою відмінністю аттитюда від інших когніцій – думок, уявлень, переконань – визначається його здатність спрямовувати і регулювати поведінку людини.

Біхевіористи розглядають соціальну установку як опосередковану поведінкову реакцію – проміжну перемінну між об’єктивним стимулом і зовнішньою реакцією.

Узагальнюючи різні дефініції установки, Гордон Олпорт визначає її як стан псих нервової готовності індивіда до реакції на всі об’єкти чи ситуації, з якими він пов'язаний. Таке розуміння соціальної установки суттєво відрізняється від того, як її визначали У Томас і Ф.Знанецький. Якщо в них атитюд є дуже близьким до колективних уявлень, то для Г.Олпорта – це суто індивідуальне утворення.

Соціальна установка – розуміється як стійке, фіксоване, ригідне утворення особистості, що надає стабільності та спрямованості її діяльності, поведінці, уявленням про світ і саму себе.

У працях М.Сміта, Д.Брунера і Р.Уайта виділяються три функції аттитюда:

1) оцінки об’єкта – інформація, що надходить іззовні, співвідноситься з існуючими у людини мотивами, цілями, цінностями та інтересами;

2) соціального пристосування – атитюд допомагає людині оцінити, як інші люди ставляться до соціального об’єкту;

3) екстерналізації – установка стає „виразником” глибинних мотивів людини.

Г.М.Андрєєва виокремлює наступні функції аттитюда:

1) пристосувальна – спрямовує індивіда до тих об’єктів, які слугують досягненню мети;

2) функція знання – атитюд дає спрощені вказівки відносно способу поведінки щодо конкретного об’єкта;

3) функція вираження – атитюд виступає засобом звільнення суб’єкта від внутрішньої напруженості;

4) функція захисту – атитюд сприяє розв’язанню внутрішніх конфліктів особистості.

Структура атитюду утворюють когнітивний (пізнавальний), афективний (емоційний) та конативний (поведінковий) компоненти. Це дає підстави розглядати соціальну установку одночасно як знання суб’єкта про предмет і як емоційну оцінку та програму дій щодо конкретного об’єкта.

Соціальна установка

Компоненти

В реальному дослідженні дуже важко відокремити в чистому вигляді когнітивний та поведінковий компоненти від оцінного (емоційного). Ця суперечність з’ясувалась під час дослідження так званого парадокса Р.Лап’єра – проблеми взаємозв’язку між атитюдами та реальною поведінкою.

Дослідження Р.Лап’єра тривало два роки. Він подорожував з парою китайських молодят, відвідавши біль ніж 250 готелів. Ця подорож була здійснена в той час, коли в Америці існувало негативне ставлення до вихідців з Азії. Однак супутники Р.Лап’єра лише один раз одержали відмову поселити їх у готелі. Через 6 місяців після цього Р.Лап’єр розіслав у всі готелі, де вони зупинялись, листи з проханням прийняти його і китайців ще раз. Відповіді надійшли з 128 місць, і в 92% господарі ресторанів та 91% господарів готелів відповіли відмовою. Таки чином, виявилась розбіжність між атитюдами і реальною поведінкою господарів готелів щодо ставлення до китайців.

У 1969 році експеримент був повторений Аланом Лікером, але результати виявились подібними. У зв’язку із цим постало цілком логічне запитання: „Чи поводять себе люди в житті так, як вони про це говорять?”. Узагальнений висновок, зроблений дослідником: на основі установок, про які говорять люди, не можна передбачити їхню поведінку.

Невідповідність між установкою, тобто вербальною і реальною поведінкою дослідники пояснювали тим, що характер відповіді залежить від ситуації, в якій перебуває досліджуваний суб’єкт. Виокремлюють три види ситуації:

1) знеособлена ситуація – наприклад, лист, в якому є відповідне запитання. Ця ситуація диктує одноманітну поведінку – залишити лист без відповіді.

2) Частково особистий контакт – тобто безпосередня або телефонна розмова. У цьому випадку відповіді будуть дещо різноманітнішими – від згоди до пошуку аргументів для відмови.

3) Безпосередня взаємодія – коли відповіді будуть майже одноманітними: „приймемо й обслужимо”. Так поступово складалася думка про те, що прямого зв’язку між установкою та поведінкою немає.

Мілан Рокіч висунув ідею, що у людини існує одночасно два атитюди: на об’єкт та на ситуацію. Таким чином, парадокс Р.Лап’єра можна було пояснити тим, що існувало дві ріні ситуації, а отже, і два типи поведінки. У першому випадку важко було відмовити китайцям, яки супроводжує біля людина, але дуже легко було відмовити, даючи відповідь поштою.

Висновки М.Рокіча про два типи установок підтвердили дослідження Р.Д.Майнерда. Зацікавившись цією проблемою, він вивчав дружні зв’язки білих і чорних гірників у робочій ситуації – на шахті та поза роботою – в місті. Виявилось, що в місті дружні стосунки з чорними підтримують 20% білих, натомість на шахті таких було 80%.

Отже, соціальна установки є стійким, фіксованим, ригідним (негнучким) утворенням особистості, яке стабілізує спрямованість її діяльності, поведінки, уявлень про себе та світ.

4. Статусно-рольові характеристики особистості.

Правильне розуміння поведінки особистості в групі, взаємин індивіда та групи потребує врахування як властивостей особистості, котра має певний соціальний статус, позицію і роль в групі, так і складу, характеру діяльності, рівня організації групи та групових процесів. Статусно-рольові характеристики, особливості поведінки особистості в групі та в більш широких соціальних спільностях виражають поняття „статус”, „позиція”, „роль”, „ранг” та ін.

Статус – місце індивіда в системі міжособистісних відносин у групі, суспільстві, його права, обов’язки і привілеї.

Кожна людина охоплена різними соціальними зв’язками і різними соціальними функціями, тому одночасно може мати багато статусів (статуси людини, громадянина, студента, члена сім’ї, неформального об’єднання тощо).

З огляду на природність – набуття статусу, виокремлюють пропоновані (національність, соціальне походження, місце народження) і досягнуті (освіта, професія та ін.) статуси. Суттєвими є також економічний, правовий, професійний, політичний, особистісний статуси людини. Статус є єдністю об’єктивного та суб’єктивного, свідченням визнання значущості особистості групою чи суспільством. У ньому реалізуються групові норми і цінності. Визначається статус позицією, соціальним рангом (офіційний статус), а також ставленням до особистості осіб групи, ступенем її поваги, симпатії, авторитетом, престижністю індивіда в спільноті (неофіційний статус). Авторитет та престиж особистості є головними складовими статусу.

Авторитет – загальновизнаний вплив індивіда на займаній посаді; визнання за індивідом права на прийняття відповідального рішення в умовах спільної діяльності.

Іноді авторитет об’єднують з поняття влади, але авторитет може мати людина, яка не наділена владними повноваженнями.

З авторитетом особистості, вагомістю, ефективністю її діяльності, місцем у соціальній ієрархії пов'язаний престиж.

Престиж – це міра визнання суспільством заслуг індивіда, громадська оцінка його суспільної вагомості; результат співвідношення соціально-значущих характеристик особистості зі шкалою цінностей, що склалась в певній групі.

Престиж особистості може визначатися як маркою автомобіля, рахунком в банку тощо, так і високими моральними якостями, активністю в діяльності. Престижними бувають професії, посади, спосіб життя, зовнішні поведінкові вияви (стиль поведінки) та ін.

Місце особистості в системі спілкування, відображення міжособистісних відносин у її внутрішній структурі виражає таки соціально-психологічний феномен, як позиція.

Позиція – це стійка система відносин людини з певними аспектами дійсності, що виявляється у відповідній поведінці та вчинках; узагальнена характеристика поглядів, уявлень, установок людини, групи в статусно-рольовій структурі.

Соціологічний підхід розглядає цей феномен як щось зовнішнє до особистості, тобто її місце в системі відносин, умови, за яких людина діє як особистість. Для психологічного підходу позиція є внутрішнім компонентом, що входить до структури особистості.

Динамічний аспект соціального статусу особистості реалізується через її роль у системі соціальних відносин.

Роль – певна соціальна, психологічні характеристика особистості, спосіб поведінки людини залежно від її статусу і позиції у групі, суспільстві, в системі міжособистісних, суспільних відносин.

Соціальна роль є ланкою зв’язку між статусом особистості та її позицією, це практична реалізація статусу і позиції в міжособистісному спілкуванні.

Види соціальних ролей визначаються варіативністю соціальних груп, типів діяльності і відносин, до яких включена особистість. Залежно від суспільних відносин виділяються соціальні і міжособистісні соціальні ролі.

Концепція символічного інтеракціонізму (Дж.-Г. Мід) виділяє ролі конвенційні, пов’язані з соціальним статусом, професією або видом діяльності (вчитель, студент, водій). Це стандартизовані безособові ролі, що будуються на засадах прав і обов’язків, незалежно від того, хто ці ролі виконує.

Виокремлюють соціально-демографічні ролі (визначаються віком, статтю, національністю): чоловік, дочка, бабуся.

Міжособистісні ролі пов’язані з міжособистісними стосунками, які регулюються на емоційному рівні (лідер, ображений, коханий). Численні міжособистісні ролі визначаються індивідуальними особливостями людини. Та незважаючи на індивідуально-типові прояви особистості можна помітити соціально-типові ролі.

За мірою вияву активності виділяють активні та латентні ролі. Активні ролі зумовлюються конкретною соціальною ситуацією і виконуються в даний момент (учитель на уроці); латентні не виявляються актуальній ситуації, хоча суб’єкт потенційно є носієм даної ролі (учитель вдома).

Якщо роль прийнята особистістю, то вона є і особистісною характеристикою індивіда, який, відчуваючи рольову ідентичність, усвідомлює себе суб’єктом ролі. У соціальній психології здебільшого йдеться про такі форми рольової ідентичності:

- статева (полягає в ототожненні себе з тією чи іншою статтю);

- етнічна (визначається національною свідомістю, мовою, етнопсихологічними та соціокультурними особливостями);

- групова (залежить від участі в різних соціальних групах);

- політична (пов’язана із соціальними та політичними цінностями);

- професійна (зумовлена певною професією).

Зміст ролі людина засвоює через спілкування з іншими. Саме соціальні очікування (експектації) і вимоги оточуючих людей дають особистості перші зразки виконуваних ролей і багато в чому визначають її власне становлення до них. Як підкреслює Б.Г.Ананьєв, на будь-якому рівні і за будь-якої складності поведінки особистості існує взаємозалежність між:

- інформацією про людей і міжособистісними стосунками;

- комунікацією і саморегуляцією вчинків людини в процесі спілкування;

- формуванням внутрішнього світу самої особистості.

Вплив соціальних ролей, що вимагають від людини певної поведінки, може призводити до значних змін її особистості. Яскравим прикладом того, як формуються нові установки під впливом ролі, є експеримент Ф.Зімбардо, який проводився ним на факультеті психології Стенфордського університету. У його експерименті студентам-добровольцям запропонували „відсидіти” в імпровізованій тюрмі, граючи роль ув’язнених, а інші студенти грали роль їхніх охоронців. На другий день проведення експерименту „тюремники” були настільки захоплені своєю роллю, що стали принижувати „ув’язнених”, деякі з них демонстрували жорстке ставлення до „злочинців”, причому це стало виявлятися і в установках „охоронців”, вони були переконані, що ведуть себе правильно щодо тих, хто видів за гратами. Ф.Зімбардо змушений був припинити експеримент, щоб уникнути непередбачуваних наслідків.

Таким чином, роль стає найважливішим засобом соціалізації та регуляції соціальної поведінки.

У спільноті існує відповідна ієрархія, завдяки чому кожен індивід може знати свій соціальний ранг, який є важливою соціально-психологічною характеристикою особистості.

Ранг – це чин, звання, категорія людей, явищ дійсності; ступінь соціального визнання людини в групі.

Визначають ранг з огляду багатьох чинників: продуктивність праці, ставлення до роботи, комунікабельність, уміння відстоювати свою точку зору, професійні здібності тощо. Високий рівень самореалізації за цими критеріями забезпечує авторитет особистості, визначає її внесок і у формування репутації групи.

Статусно-рольові характеристики особистості охоплюють рівень її включення в соціальне середовище, структуру соціальних зв’язків, визначають міру її входження в систему соціальних норм, правил, очікувань та обов’язків, які існують в структурі групових відносин.

Контрольні питання:

1. Охарактеризуйте основні соціально-психологічні теорії особистості.

2. Розкрийте зміст процесу соціалізації через розглядання його в таких сферах, як діяльність, спілкування і самосвідомість.

3. Охарактеризуйте основні етапи соціалізації за Г.М.Андрєєвою та А.В.Петровським.

4. Як співвідносяться авторитет та престиж зі статусом особистості?

5. Дайте характеристику рольової поведінки особистості.

6. Назвіть структурні елементи соціальної установки.

7. Які особливі, перехідні періоди розвитку впливають на процес соціалізації особистості?

8. Чим визначається місце індивіда в системі міжособистісних відносин?

9. Як соціальна адаптація та інтеріоризація виявляються у процесі соціалізації особистості?

10. Яку роль в процесі соціалізації виконують такі інститути соціалізації, як сім’я, система освіти і виховання та ЗМІ?

Література:

1. Ананьєв Б.Г. О проблемах современного человекознани. – СПб.: Питер, 2001. – 272с.

2. Андреева Г.М. Социальная психология: Ученик для высших учебных заведений / Г.М.Андреева. – 5-е изд., испр. и доп. – М.: Аспект Пресс, 2006. – 363с.

3. Андреева Г.М. Психология социального познания. – М.: Аспект Пресс, 2000. – 288с.

4. Коваленко А.Б., Корнєв М.Н. Соціальна психологія: Підручник. – К.: Вид-во „Геопринт”, 2006. – 400с.

5. Кон И.С. Ребенок и общество: Учеб. пособие. – М.: Академія, 2003. – 336с.

6. Майерс Д. Социальная психология: Пер. с англ. – СПБ.: Питер, 2000. – 687с.

7. Москаленко В.В. Соціальна психологія: Підручник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – 624с.

8. Москаленко В.В. Социализация личности: (Филос. аспект). – К.: Вища школа, 1986. – 200с.

9. Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія: Навчальний посібник. – К.: Академвидав, 2005. – 48с.

10. Петровский В. А. Личность в психологии: парадигма субъективности: Учеб пособ. – Ростов-н/Д: Феникс, 1996. – 512 с.

11. Радугин А.А., Радугина О.А. Социальная психология. Учебное пособие для высших учебных заведений. – М.: Библионика, 2006. – 496с.

12. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности: основные положения, исследования и применение. – СПб.: Питер, 1998. – 608 с.

Дата добавления: 2014-01-06