УСРР у 1920-ті роки

Лекція 12

Тема 7

Міжвоєнний період історії українського народу (1921–1939 рр.)

Короткий зміст теми:

Розробка В.Леніним нової економічної політики більшовицької партії і радянської влади як стратегії і тактики соціалістичного будівництва. Роль В.Леніна в історії України. Суперечності в розумінні НЕПу серед більшовиків та їх політичних противників.

Еволюція НЕПу і його результати для України.

Обставини вступу УСРР до СРСР і суперечності навколо суті та змісту радянської федерації. Пролетарський, соціалістичний інтернаціоналізм у більшовицькій теорії і політиці. «Українізація» в УСРР і утвердження однопартійності на основі боротьби з націонал-комуністами.

Еволюція внутріпартійної боротьби серед більшовиків і її суспільно-політичні наслідки. Сталінський «великий перелом» 1929 р. як перехід від радянської диктатури на основі НЕПу до комуністичного тоталітаризму на основі масових політичних репресій, терору та авторитарної диктатури. Сталінська надіндустріалізація і суцільна колективізація, їх наслідки в Україні. Проблема побудови соціалізму в СРСР і УРСР в 30-х роках.

Радикалізація українського національно-визвольного руху в Польщі, Чехословаччині, Румунії. Д.Донцов і теорія «інтегрального націоналізму». УВО–ОУН.

Вступ до теми. Становище в Україні після завершення громадянської війни було надзвичайно тяжким. Господарство опинилося в стані глибокої кризи. Через нестатки, голод й розруху сотні тисяч людей залишали міста, йдучи до сіл у пошуках хліба. Практично припинилося виробництво товарів. Українські землі знову поділили радянська Росія, Польща, Румунія, Чехословаччина. Найбільша частина України з населенням майже 40 млн. стала об’єктом небаченого за своїми масштабами експерименту, який, на думку його ініціаторів, мав на меті побудову найпередовішої в світі економічної та політичної системи.

Одним із перших кроків на цьому шляху стала запроваджена в роки громадянської війни політика «воєнного комунізму». Відповідно до неї проводилася націоналізація всієї промисловості й торгівлі, на селі запроваджувався продрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми продовольства, решта ж конфісковувалась державою. Здійснювалося насильство над економікою. Місце законів економічного розвитку зайняли партійні директиви та політичні рішення. Внаслідок цього економічна і політична криза ще більше поглибилася.

«Воєнно-комуністичні» методи та розруха швидко руйнували матеріально-технічну базу індустрії, майже знищили торгівлю, вбивали найменші економічні стимули до продуктивної праці й ефективного господарювання, руйнували грошову систему, призвели до зростання безробіття, викликали масове невдоволення. Свідченням останнього стали виступи робітників, повстання селян. Радянська влада жорстоко розправлялася з незадоволеними більшовицькою політикою.

Утворення СРСР. Після остаточної перемоги більшовиків в Україні утвердилася радянська форма державності. Офіційні інститути республіки були зовнішньо самостійними, але насправді монополією на владу володіла Російська комуністична партія (більшовиків).

Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів Росії та національних республік. Фактично вже тоді центром було узято під контроль основні сфери: оборону, економіку, транспорт, фінанси, зв’язок. Із закінченням громадянської війни у керівництва центрального апарату міцніла думка про ліквідацію декларативної са­мостійності республік і зрівняння їх за статусом з автономіями у складі Російської Федерації. Деякі ж керівні діячі національних республік (перш за все України та Грузії), навпаки, бажали більшої свободи дій, але їхній опір був недостатнім.

Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. У січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з’їзді Рад (лю­тий–березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій, зокрема лівих есерів. Та переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об’єднання 7 наркоматів обох держав і входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації.

Потім настала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури.

Розроблений Й.Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Російські органи державного управління мали трансформуватися у загальнодержавні. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив і В.Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип – принцип рівних прав у складі федерації.

10 грудня на VІІ Всеукраїнському з’їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З’їзд звернувся до з’їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на ІІ з’їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов’язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційним тлумаченням, «добровільно» передавалися Союзу РСР.

Запроваджувалася діяльність наркоматів 3 типів – злитих, об’єднаних і автономних. До останніх потрапляли всього 6 наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я і соцзабезпечення.

Так, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу.

Нова економічна політика. Впродовж 1920–1921 рр., незважаючи на більш ніж мільйонну армію червоно­армійців, селяни масово виступали проти вилучення продовольства і заборони торгівлі. Протести нерідко набували форми партизанського руху. В Україні діяли сотні дрібних пов­станських загонів. Селянські виступи відбувалися здебільшого під анархістськими, частково – національно-визвольними, гаслами, інколи набували й відверто-бандитського характеру. Проте проблема селянства полягала в його розпорошеності, у відсутності політичних сил, здатних згуртувати село. Проти бунтівників кидалися кращі частини Червоної армії. Армія використовувалася й для реквізиції хліба.

Забезпечення харчами працівників націоналізованих підприємств було недостатнім. Пайок скоротив­ся до 100 г хліба і видавався не щодня. Голодуючі робітники вдавалися до так званих «італійських страйків», тобто уповільнювали темп праці, оскільки інакше їх негайно позбавили б трудової книжки, за якою одержувалися пайки. Чи­сельність робітників великої промисловості зменшилася наполовину порівняно з довоєнною.

Через нестачу хліба різко впав видобуток корисних копалин, перш за все вугілля, що призводило до зупинки залізниць. Продовольча, вугільна і транс­портна кризи вкінець розхитали матеріально-технічне постачання промисловості.

Та одержавлення виробництва продовжувалося. 1920 р. ВРНГ РСФРР вирішила націоналізувати всі проми­слові підприємства з кількістю робітників не мен­ше 5 при наявності механічного двигуна і не менше 10 за відсутності останнього.

Введення НЕП найчастіше пов’язують з пов­станням матросів і робітників Кронштадта (лютий 1921 р.), яке проходило під гаслами відновлення вільної торгівлі та скасування режиму комісарської диктатури. Проте рішення про відмову від реквізиційних хлібозаготівель було прийнято раніше. 18 лютого політбюро ЦК РКП(б) схвалило «Проект постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком». В ньому пропонувалося ще до початку посівної кампанії визначати загальну суму податку і середній відсоток обкла­дення ним посівних площ, з тим, щоб селяни знали, скільки хліба вимагатиме держава. Після сплати податку їм надавалося право використовувати зали­шок врожаю на власні потреби, в тому числі продавати на базарах.

Партійно-державне керівництво радянської Ук­раїни намагалося заблокувати виконання цього документу. Однак, вже на X з’їзді РКП(б), який відкрився 8 березня 1921 р., доповідь Леніна про заміну розкладки продовольчим податком не зустріла заперечень. Очевидно, кронштадський урок подіяв навіть на твердолобих.

У резолюції травневого (1921) пленуму ЦК РКП(б) вперше зустрічається словосполучення «нова економічна політика». Вона передбачала систему заходів, спрямованих на обмеження методів директивного управління, на використання елементів ринкового розвитку та ринкових відносин. Мова велася, крім запровадження продподатку, про денаціоналізацію частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, про допуск приватного капіталу, заохочення іноземних інвестицій у різних формах, упровадження вільної внутрішньої торгівлі, нормалізацію фінансової, вдосконалення податкової системи, розвиток кредитно-банкової.

Новий курс уряду в промисловості визначив­ся з другої половини 1921 р., згідно з підписаним В.Леніним «Наказом Ради народних комісарів про впровадження в життя начал нової економічної політики».

Дрібні промислові підприємства передавались у приватні руки на правах оренди, тобто вони продовжували належати державі. Важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля залишалися державними.

Якщо раніше великі підприємства працювали за нарядами, під них одержували сировину, паливо й пайки для робітників, а натомість безкоштовно здавали всю вироблену продукцію, то, тепер керівники держпідприємств повинні були діяти самостійно. Від них вимагалося забезпечення самоокупності. Продаж продукції мав відшкодовувати вит­рати виробництва. Це назвали спочатку ко­мерційним, а потім господарським розрахунком, оскільки слово «ко­мерція» різало вуха більшовикам. Коли самоокупність не досяга­лася, держава покривала збитки з бюджету.

На госпрозрахунок переводилися трести – групи підприємств, утворені за галузевою, територіальною або галузево-тери­торіальною ознаками. Перші трести з’явилися восени 1921 р. Деякі з них були надзвичайно великими. Проте фабрики і заводи, що входи­ли до складу трестів, не мали статусу юридичних осіб і працювали як цехові підрозділи, без права виходу на ринок. Майже відразу стали утворюватися й синдикати – організації для закупівлі сировини, планування операцій і збуту однорідної продукції групи трестів. Діяльність синдикатів, влаштування оптових ярмарків і заснування товарних бірж фор­мували ринок засобів виробництва.

Легалізація торгівлі вивела з підпілля підприємницьку діяльність. За короткий час в оренду було здано близько половини підприємств. З’я­вилася нова буржуазія – промисловці-фабриканти, тор­говці-опто­ви­ки, біржові маклери. Їх називали не­пманами. Приватна ініціатива швидко виво­дила країну з розрухи. Але більшовики ставилися до непманів вкрай упереджено.

Раніше інфляція не бентежила владу, коли ж держава визнала за товарно-гро­шо­вими відносина­ми право на існування, постало питання про зміцнення бюджету і грошей. У 1922–1924 рр. було проведено грошову реформу.

За темпами відбудови велика промисловість спочатку відставала від дрібної і кустарно-ремісни­чої. Після завершення грошової реформи в бюджеті з’явилися відповідні кошти. Особливу увагу уряд звернув на відродження Донбасу. Видобуток вугілля зосе­редили на найбільш перспективних шахтах. У 1925/26 господарському році Донбас дав майже 20 млн. т вугілля, що становило 78% довоєнного рівня.

Інтенсивніше, ніж в інших галузях, відбувалася концентрація виробництва у машинобудуванні. Злиттям десятків підприємств було утворено 32 ве­ликих заводи сільськогосподарського машинобуду­вання.

З середини 20-х рр. за планом ГОЕЛРО (Гідроелектрифікації Росії) почали будувати ряд дер­жавних районних (тобто, здатних обслужити по­треби цілого району) електростанцій, скорочено ДРЕС.

Із проголошенням НЕПу настання комунізму відсунулося у майбутнє. Найближчою метою партії стало соціалістичне будівництво. При цьому підкреслювалося, що між соціалізмом і капіталізмом (тобто ринковою, в тому числі непівською економікою) пролягає прірва, тоді як між соціалізмом і комунізмом якісної різниці нема.

Однак і впровадження НЕПу не було безхмарним. У 1921 р. південь України вразив голод. Причини загибелі мільйонів людей були пов’язані не стільки з тяжкою посухою, скільки з попередньою політикою партії. В умовах про­дрозкладки селяни скорочували посіви, щоб задовольняти лише власні потреби. Міські споживачі залишалися без продовольства. 12 серпня спеціальною постановою вводились надзвичайні заходи для вилучення продподатку: взяття заручників, кругова відповідальність населених пунктів, масові розстріли.

Тим часом у 21 повіті п’ятьох південних гу­берній (Одеської, Миколаївської, Катеринославської, Запорізької і Донецької) селяни не зібрали посіяного насіння. Хлібних лишків з решти території України не вистачало, щоб підтримати розміщену в ній мільйонну армію, власні міста і робітничі селища, біженців з Поволжя, голодуючі південні губернії, міста центральної Росії і, нарешті, голодуюче Поволжя. Голодуючі ж українці дер­жаву не турбували. Газетам було заборонено писати про це. Незважаючи на зростаючу загрозу для життя мільйонів людей, більшовики не зверталися по до­помогу до міжнародної громадськості. Вона сама запропонувала її. Проте в Україну чужоземних рятівників не за­прошували.

Тільки після грудневої конференції в Україні ЦК РКП(б) змушений був визнати реальність ук­раїнського голоду. На початку січня 1922 р. голові Раднаркому УСРР дозволили звернутися по допо­могу до міжнародних організацій.

1922 р. Україна засіяла 14,4 млн. десятин проти 17,1 млн. у попередньому році. При цьому республіка змушена бу­ла відрахувати з нового врожаю понад 10 млн. пудів зерна, оскільки центральний уряд змушував поновити перерваний війною експорт хліба, аби дістати валюту. Щоб експорт не виглядав аморально, було ого­лошено, що голод припинився. Насправді ж у південних губерніях смертні випадки від голоду тривали до пізньої весни 1923 р.

Терор голодом остаточно придушив селянський антибільшовиць­кий рух.

Проголосивши НЕП, уряд тимчасово відмовився від створення колективних господарств. Поступово основною фігурою на селі утвердився селянин-власник. Селяни обкладалися досить помірним податком, а сплативши його, могли реалізувати надлишки зерна на свій розсуд. Бідні селяни взагалі звільнялися від податку.

На гроші, одержані за сільськогосподарським податком, державні хлібозаготівельні організації купували зерно на ринку. Чим успішніше йшли справи у сільському господарстві, тим більше податкових коштів одержувала країна. Як монополіст у закупівлі селянського хліба, держава визначала рівень заготівельних цін, завищуючи водночас продажні ціни на промтовари. Цей штучно створю­ваний перепад дістав досить промовисту назву – «ножиці цін».

Навесні 1923 р. економічна ситуація в країні загострилася. Почалися труднощі зі збутом промислової продукції, особливо тієї, що призначалась для селян. На гроші, виручені від продажу своєї продукції, селяни просто не могли купувати занадто дорогі для них промислові товари. Зменшення надходження коштів у промисловість призвело до того, що на багатьох підприємствах перестала виплачуватися зарплатня. У зв’язку з цим робітники нерідко влаштовували страйки.

Дещо меншого масштабу криза вразила господарство УСРР і в 1925 р.

Загалом тенденція до розвитку ринкових відно­син була несталою. Дедалі більше незамож­ників звільнялися від податків. Натомість заможні господарства переоподатковува­лися і втрачали здатність нарощувати виробництво продукції на продаж. Після зникнення високото­варних поміщицьких і селянських підприємницьких господарств село не могло забезпечувати всі потреби держави у зерні на експорт. Обмеженими залишалися й можливості насичення внутрішнього ринку. Це стало помітно, коли у промисловості почало розгортатися капітальне будівництво, що збільшувало споживання селянської продукції, адже зар­плата будівельників отоварювалася перш за все продовольством.

З переходом до НЕПу почала відроджуватися кооперація, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста та села, засіб поєднання приватного торгового інтересу з інтересами держави. У 1921 р. в республіці створили єдину систему споживчої кооперації для міста і села, яка здійснювала заготівлю і збут продукції. Через кілька місяців з цієї системи відокремилась сільськогосподарська кооперація. Набули розвитку її спеціальні види: машинно-тракторні, тваринницькі, цукробурякові та інші кооперативи. В 1925 р. існувало 6712 споживчих і 11320 сільськогосподарських кооперативних товариств. Усіма видами виробничої кооперації було охоплено 1,5 млн., або 30% селянських господарств республіки, а разом із споживчою кооперацією – більше половини сільського населення. Сільгоспкооперація України зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції сільських господарств: на неї припадало 37% планової заготівлі зерна, майже половина технічних культур.

Водночас створювалися й інші виробничі об’єднання селян – колгоспи. У 1925 р. їх було 5489, проте вони об’єднували лише 1,2% господарств республіки, були економічно слабкими, мали не більше 30% потрібного реманенту, в розподілі результатів праці практикувалася зрівнялівка.

До кінця 20-х рр. усіма видами кооперації, включаю­чи споживчу, охоплювалося вже 85% господарств. Од­нак партапарат, який поступово прибирав до рук Сталін, не прагнув будувати коопе­ративний соціалізм, адже товаровиробник-кооператор залишався власником і працював самостійно.

Уряд бажав розвивати радгоспи і кол­госпи. Звільнивши від податків незаможників, партія вирощувала собі соціальну опору для майбутніх пе­ретворень на селі. Запровадження з 1926 р. податкових пільг і прямої матеріальної допомоги стимулювали появу нових колгоспів. Їх кількість дійшла до 12042 на початку жовтня 1928 р. Однак навіть ос­новна частина бідноти не поспішала до них. Загалом було колективізовано менше 4% площі селянського землекористування.

Національна політика більшовиків, ідеологічна боротьба в партії. Національний склад керівництва УСРР на початку 20-х рр. був переважно неукраїнським. Питома вага українців не перевищувала 35% і особ­ливо незначною була у керівних структурах держапарату. Так, у колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% ук­раїнців. За даними 1923 р., тільки 797 з 11826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що володіють українською мовою.

У квітні 1923 р. відбувся XІІІ з’їзд РКП(б), що проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації. Декларувалося, що її основною метою є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані було інше: укоренитися більшовикам в національ­них республіках (звідси й назва – коренізація). Щоб зміцнити свій вплив, партія повинна була розмовляти з насе­ленням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. До того ж уся світова громадськість мала зрозуміти, що саме більшовицька, а не якась інша влада, виявляє турботу про розквіт національних республік.

Здійснення зазначеного курсу в неросійських республіках, у тому числі в Україні, відповідало насамперед стратегічним інтересам центральної влади. Все ж, якби там не було, національна культура отримала хоч і тимчасову, але унікальну за весь період радянського правління можливість для більш-менш нормального розвитку і значною мірою скористалася нею.

З 1925 по 1928 рр. генеральним секретарем ЦК КП(б)У працював один з найб­лижчих співробітників Сталіна Л.Каганович. При ньому політика ук­раїнізації набула найбільшого розмаху. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею.

Результати українізації були вагомі. Кількість українців-держслужбовців на 1927 р. зросла до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина кни­жок, журналів і газет стала видаватися українською. Національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах.

З 1924 р. почалися масові набори у партію, які докорінно змінили її склад. Якщо наприкінці 1920 р. налічува­лося тільки 20,1% українців-комуністів, то 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У дійшла до 52%. Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті. Керівниками ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партапарату тільки неукраїнці.

До речі, діяльність всіх інших партій до 1925 р. в Україні була згорнута. Використовуючи політичний, ідеологічний, моральний тиск, репресії та терор, більшовики швидко ліквідували своїх політичних противників.

Однак у 20–30-ті в середині самої більшовицької партії точилася гостра ідейна боротьба.

Один з її піків припав на 1923–1924 рр. і зумовлювався кризою НЕПу, котра призвела до погіршення політичної та економічної ситуації, недоліками в діяльності комуністичної партії, загостренням боротьби за владу та особистим суперництвом у керівництві партії у зв’язку з хворобою Леніна.

Л.Троцький у жовтні 1923 р. піддав критиці бюрократизацію партійного апарату й згортання внутріпартійної демократії. Економічні труднощі він пояснив неплановістю економіки, перетасуванням господарських і політичних кадрів, неправильним і нездоровим партійним режимом. Його підтримали 46 відомих членів партії.

В розгорнутій з цього приводу дискусії опоненти Троцького стверджували, що розвиток демократії знизить дисципліну, ослабить партію. Саме на цю позицію спирався Сталін, прокладаючи собі дорогу до влади. Суперники майбутнього диктатора зазнали поразки. В резолюції ХІІІ конференції РКП(б) у січні 1924 р. було зазначено, що опозиція – це «ревізія більшовизму» та «дрібнобуржуазний ухил». Деякі з її представників позбулися займаних посад, зрозуміло, що не з власної волі.

Новий виток політичної боротьби спричинила смерть Леніна. Л.Троцького та його прибічників, позиції яких ослабли, але залишались все ще міцними, піддали жорстокій критиці. Звинуваченого в «ревізії ленінізму» Троцького зняли з поста голови Реввійськради, після чого він вже не міг претендувати на роль лідера в країні. Різнобічні помилки ставилися в вину також іншим членам партійного керівництва – Г.Зинов’єву, Л.Каменєву, О.Рикову, М.Бухаріну. У результаті здійсненої пропагандистської кампанії зріс авторитет Сталіна як «борця за єдність Комуністичної партії та чистоту марксизму–ленінізму», він почав висуватись на перші ролі в країні й партії.

І знову були зроблені «оргвисновки» щодо політичних опонентів. Зокрема на Україні позбувся своєї посади перший секретар ЦК КП(б)У Е.Квірінг (1888–1937), який стояв на позиціях, близьких до поглядів Зинов’єва й Каменєва.

Економічні труднощі 1925 р. зумовили порушення питання про перспективи розвитку НЕПу, доцільність і правильність обраного політичного курсу. «Нову опозицію», зокрема Зинов’єва та Каменєва, не влаштовувало висунення Сталіна на провідні позиції. Супротивники Сталіна вважали, що державний капіталізм, а не соціалізм, є домінуючою формою народного господарства в країні, оскільки існує свобода торгівлі, оренда, концесії. Показовим було звернення М.Бухаріна до селянства: «Збагачуйтесь, розвивайте своє господарство і не турбуйтесь, що вас притиснуть», тоді як більшість членів партії вважали своїм завданням не сприяти збагаченню, а боротися з ним, протистояти селянам-куркулям.

Найбільшого загострення ідейно-політична боротьба набула у 1927 р. з появою опозиційних платформ щодо лінії Сталіна. Його критикували за застосування недемократичних форм боротьби зі своїми опонентами – виключеннями з партії, звільненнями з роботи, висиланнями у віддалені райони, а також за кордон. Та опозиція не мала можливостей для поширення своїх поглядів у масах. Користуючись своїм становищем Сталін, дискредитуючи супротивників, поліпшував свій авторитет відданого захисника «ленінського» курсу та єдності партії.

Третя криза НЕПу (1927–1928), коли виникли труднощі з хлібозаготівлею, а уряд вдався до репресивних заходів щодо селян, викликали критику повернення до воєнно-комуністичних методів управління з боку М.Бухаріна, О.Рикова та їх прибічників. Останні обстоювали економічні, ринкові методи господарювання. Проте група Бухаріна зазнала поразки. Її оголосили «правим ухилом» й вивели з керівних органів. Після цього Сталін фактично став диктатором країни. Швидко почав формуватися культ його особи.

Важливим завданням, що постало перед радянською владою, була ліквідація неписьменності населен­ня. В травні 1921 р. Рад­нарком УСРР ухвалив відповідну постанову. 1924 р. розпочалося запровад­ження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання було викона­не, в основному, за кілька років. Проте в цілому до 1928 р. поза школою залишалося близько 35% дітей шкільного віку.

Перепис 1927 р. показав, що серед учителів 22,9% мали вищу або середню спеціальну освіту. Решта закінчила тільки середню або навіть початкову школу. Проблема вчительських кадрів розв’язувалася шляхом збільшення кількості педагогічних інститутів і технікумів, ско­рочення строків навчання в них.

Держава потребу­вала мільйонів спеціалістів, але з підозрою ставилася до дипломова­них «буржуазних спеців» і мирилася з ними в силу необхідності. Водночас йшла прискорена підготовка спеціалістів робітничого походження. Від таких абітурієнтів не вимагалося ні свідоцтва про закінчення середньої школи, ні вступних іспитів. Однак полегшені правила прийому не розв’язували проблему зробітничення вищої школи: від студентів вимагалися знання. Тому при вузах стали виникати робітничі факультети. На робітфаки відряджалися комсомольці і комуністи, члени комнезамів, черво­ноармійці. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися стипендії.

У середині 20-х рр. інтелігенція республіки вже при­близно на третину складалися з нових людей. Серед них було багато так званих «вису­ванців» пролетарського походження без спеціальної підготовки. При цьому росіяни переважали серед висококваліфікованої технічної, наукової і викладацької інтелігенції, а євреї – у медицині та мистецтві. Щоправда завдяки українізації зросла вага українців у складі керівного персоналу, особливо в селах. Однак в цілому вона не відповідала їх частці у складі населення.

Після ліквідації (з 1920 р.) університетів нау­кові дослідження зосередилися переважно в установах Української Академії наук. У 1921 р. уряд схвалив положення, згідно з яким Академія, названа Всеукраїнською, визна­валася найвищою науковою державною установою республіки. Відносини ВУАН з радянським керівництвом були напруженими, оскільки вчені не бажа­ли коритися диктату. Зв’язки із західноукраїнськи­ми вченими швидко зійшли нанівець, тому що СРСР відгородився від оточуючого світу «залізною завісою». У 1929 р. влада здійснила оновлення складу дійсних членів ВУАН за рахунок кан­дидатур, визначених безпосередньо ЦК КП(б)У.

Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культури, хоча загалом та цікавила партноменклатуру тільки під кутом зору зміцнення будованого ладу.

20-ті рр. характеризувалися бурхливим розвит­ком національної літератури та мисте­ц­тва. Великою популярністю користувалися твори прозаїків І.Ми­китенка, М.Хвильо­во­го, А.Шияна, Ю.Яновсько­го, поетів М.Бажана, В.Сосюри, М.Рильського, П.Тичини, дра­матургів І.Кочерги, М.Куліша. У галузі образотворчого мистецтва плідно працю­­вали М.Бойчук, Ф.Кричевський, М.Нарбут, М.Самокиш, в музичному мис­тецтві – Г.Ве­рьовка, Б.Лятошинський, Л.Ревуцький. Здобули виз­нання театральні колективи «Березіль» на чолі з Л.Курбасом, ім. І.Франка під керівництвом Г.Юри. Виникали національні культурні та літературні організації («Гарт», «Плуг», «Авангард» тощо). У 1925 р. постала Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала талановитих письменників, активних учасників руху за відродження української духовності. В 1927 р. була створена Київська кіностудія.

Широкий розмах українізації налякав Москву, яка прагнула до тотальної влади. Наприкінці 20-х рр. процес українізації, який постійно наштовхувався на перешкоди й спротив, практично припинився. Почався цілеспрямований наступ на все національне. Жорстоким переслідуванням були піддані ті, хто, з точки зору центру, відстоював «помилкові погляди». Розгорнулась шалена боротьба проти так званих буржуазного націоналізму і націонал-ухильництва в лавах комуністичної партії. Окремі керівники України були оголошені «ворогами народу» і знищені.

Представники націонал-ухильництва, як різновиду націонал-комунізму, намагалися поєднати комунізм з національним рухом.

Ще у 1923 р. між першим секретарем ЦК КП(б)У Е.Квірінгом та публіцистом М.Равич-Черкаським розгорілася полеміка щодо специфіки діяльності КП(б)У та її завдання щодо національного питання. Публіцист закликав до становлення КП(б)У як української партії, до розширення її самостійності, зменшення залежності від Москви. Турбувало його й переважання в КП(б)У некорінного населення.

Невдовзі після цього в українському націоналізмі був звинувачений О.Шумський (1890–1946) – ідеолог українського національного відродження, в 1924–1927 рр. – нарком освіти України, який багато уваги приділяв питанням українізації, виступав за виведення української освіти, науки і культури на європейський рівень. «Крамола» в позиції Шумського полягала також у тому, що він пропонував дозволити ЦК КП(б)У самому обирати зі свого середовища керівника, бажано етнічного українця, і протестував проти практики призначення керівника України з Москви.

Піддавався переслідуванням й М.Хвильовий (1893–1933) – у 20-ті рр. один з найпопулярніших українських письменників, що гостро критикував сталінські форми і методи будівництва соціалізму в духовному житті. На нього обрушили шквал критики за висунуте гасло «Геть від Москви», яке він аргументував тим, що «Москва – центр всесоюзного міщанства», а Україні необхідно більше орієнтуватися на Захід, безпосередньо, а не опосередковано збагачуватися європейською культурою.

Не вибачила влада й економісту М.Волобуєву (1903–1972), який у статті «До проблеми української економіки» заявив, що Україна економічно експлуатується радянською Росією, і тільки ліквідація економічного визиску здатна зруйнувати провінційне становище української мови та культури (цю статтю деякі дослідники розглядають як теоретичну платформу націонал-комунізму).

7 липня 1933 р., звинувачений у націонал-ухильництві та в причетності до контрреволюційної організації, покінчив самогубством головний провідник політики українізації – М.Скрипник (1872–1933), який займав вагомі посади в українському керівництві: голова Народного Секретаріату (1918), нарком внутрішніх справ (1921–1922), нарком юстиції (1922–1927), нарком освіти (1927–1933). Скрипник не тільки підтримував новаторські ідеї видатних українських митців, а й провадив значну наукову роботу, зокрема з національного питання.

Загинула також величезна кількість рядових учасників процесу українізації.

***

Ключові терміни та поняття: автономізація; «висуванці»; «воєнний комунізм»; «ворог народу»; господарський розрахунок; ДРЕС; «залізна завіса»; «італійський страйк»; колгосп; колективізація; кооперація; коренізація; культ особи; наркомат; націонал-комунізм; непман; «нова опозиція»; «ножиці цін»; план ГОЕЛРО; «правий ухил»; продподаток; радгосп; РКП(б); робітфак; соціалістичне будівництво; синдикат; союзна республіка; трест; українізація; федерація.

Основні дати та події: 8 березня 1921 р. – Х з’їзд РКП(б), курс на запровадження НЕП; травень 1921 р. – постанова Рад­наркому УСРР про ліквідацію неписьменності населен­ня; 30 грудня 1922 р. – утворення СРСР; 1921–1923 рр. – голод в південних районах України; 1922–1924 рр. – грошова реформа в СРСР.

Імена: Бажан Микола; Бойчук Михайло; Бухарін Микола; Ве­рьовка Григорій; Волобуєв Михайло; Зинов’єв Григорій; Каганович Лазар; Каменєв Лев; Квірінг Еммануїл; Кочерга Іван; Кричевський Федір; Куліш Микола; Курбас Лесь; Лятошинський Борис; Ми­китенко Іван; Нарбут Микола; Раковський Християн; Ревуцький Леонтій; Риков Олексій; Рильський Максим; Самокиш Михайло; Скрипник Микола; Сосюра Володимир; Сталін Йосип; Тичина Павло; Троцький Лев; Хвильо­вий Микола; Шиян Анатолій; Шумський Олександр; Юра Гнат; Яновський Юрій.

Перевірте себе: Що змінилося в радянській економіці з введенням НЕПу? Що таке «ножиці цін»? Кого називали «непманами»? Ким і коли був утворений СРСР? Які держави входили до складу ЗСФРР? Хто з найближчих соратників Сталіна був генеральним секретарем ЦК КП(б)У в 1925–28 рр.? В чому полягала суперечність між сталінським керівництвом і «новою опозицією»? Як співвідносяться поняття «колективізація» і «кооперація»?

Поміркуйте: Які позитивні чи негативні наслідки для України мав її вступ до СРСР? Чи потрібна була Україні політика «українізації»? Чому за тодішніх історичних умов став можливим культ особи? Кому і для чого була потрібна «залізна завіса»?

Вивчіть самостійно: Більшовицька політика українізації в 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст.

Обговоримо на семінарі: Проблема індустріалізації в 20-х рр. Політика побудови кооперативного ладу в 20-х рр.

Рекомендована література:

v Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. – К., 1995.

v Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІХ–ХХ століття. – К., 1996.

v Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. – К., 1993.

v Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні (20–30-ті роки). – К., 1991.

v Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм і українська інтелігенція (20–30-ті роки). – К., 1991.

v Костюк Г. Сталінізм в Україні: Генеза і наслідки. – К., 1995.

v Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). – К., 1996.

v Кульчицький С. Ціна «великого перелому». – К., 1991.

v Кульчицький С. Україна між двома війнами (1921–1939 рр.). – К., 1999.

v Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст. – К., 1994.

v Нагаєвський І. Українська державність у ХХ столітті. – К., 1996.

v Новітня історія України: 1900–2000. – К., 2000.

v Сторінки історії Компартії України: запитання і відповіді. – К., 1990. – С. 128–140, 144–185.

v Сторінки політичної історії України. – К., 1990. – С. 155–229, 399–412, 422–428, 433–437, 478–495, 511–520.

v Шаповал Ю.І. Сталінізм і Україна. – К., 1992.

v Шаповал Ю. Україна 20–50-х років: сторінки ненаписаної історії. – К., 1993.

Допоміжна література:

v Борисьонок О.Ю. Обговорення проблем українізації вищим партійним керівництвом у 1922–1923 рр. // Український історичний журнал. – 2000. – № 4.

v Волковинський В., Кульчицький С. Християн Раковський: Політичний портрет. – К., 1990.

v Голод 1921–1923 років в Україні: Збірник документів і матеріалів. – К., 1993.

v Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991.

v Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 292–304.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев’янко та ін. – Полтава, 1993. – Вип. І. – С. 31–35.

v Кульчицький С. Між двома війнами (1921–1941 рр.) // Український історичний журнал. – 1991. – № 8.

v Липицкий В. Кооперация: ленинский замысел и воплощение // Коммунист. – 1988. – № 16.

v Лозицький В. Політика українізації в 20–30-х роках: історія, проблеми, уроки // Український історичний журнал. – 1989. – № 3.

v Методичні рекомендації до вивчення історії України в запитаннях і відповідях для студентів всіх спеціальностей / Автори: В.І.Горбань, М.М.Полі­щук І.І.Дерев’янко та ін. - Полтава, 1997. – Вип. ІІІ. – С. 21–24.

v Олійник М.М. Політика державних та партійних органів України щодо приватних підприємств у період непу // Український історичний журнал. – 2001. – № 1.

v Пащенко В. Держава і православ’я в Україні: 20–30-ті роки XX ст. – К., 1993.

v Пиріг О.А. Місце грошової реформи 1922–24 рр. у здійсненні нової економічної політики // Український історичний журнал. – 2000. – № 3.

v Сушко О.О. Організаційно-господарські форми денаціоналізації промисловості в Україні (20-ті роки ХХ ст.) // Український історичний журнал. – 2003. – № 4.

v Фатеев П.С. Раковський Х.Г. – К., 1989.

Дата добавления: 2014-01-07