Потенціал транспортних послуг

АПК України охоплює ресурсовиробничі, аграрно-сировинні, переробні підрозділи та інфраструктуру і виконує функції виробництва засобів виробництва для сільського господарства, власне сільськогосподарського виробництва, заготівлі та переробки сільськогосподарської продукції, транспортування, зберігання, реалізація сільськогосподарської продукції. АПК України складає м’ясний, молочний, зернопродуктовий, плодоовочевий, бурякоцукровий продуктові підкомплекси.

Потенціал АПК

Аграрно-промисловий комплекс (АПК) країни — це су­купність галузей, пов’язаних із виробництвом сільськогосподарської продукції, її переробкою, реалізацією та обслуговуванням самого сільського господарства. Його особливості на сучасному етапі розвитку полягають в:

- накопиченні та загостренні суперечностей економічного і політичного характеру;

- масовій збитковості сільськогосподарських підприємств;

- повільних темпах реформування аграрного сектору економіки;

- збереженні тенденції до звуженого відтворення.

Загальносвітові тенденції розвитку відносин «держава — аграрний сектор економіки» характерні і для України. Вони полягають в таких основних напрямах:

1. Дотаційність сільського господарства.

2. Посилення регулюючої ролі держави в аграрному реформуванні.

3. Державне сприяння розширенню місткості аграрного ринку.

4. Державна підтримка сільськогосподарських підприємств різних форм власності.

5. Протекціонізм вітчизняного сільгоспвиробника.

Зміст аграрної політики держави в умовах трансформаційної економіки в сучасних умовах вимагає:

- проведення земельної реформи;

- приватизація об’єктів АПК;

- розвиток нових форм господарювання;

- реалізація абсолютних та порівняльних переваг країни;

- забезпечення умов для становлення сучасних фінансово-економічних, правових та організаційно-інституційних відносин в агропромисловій сфері;

- формування ринкового механізму управління АПК;

- соціальний розвиток села;

- інформаційне забезпечення пропаганди реформ.

Цілі державного регулювання АПК:

а) Забезпечення населення продуктами харчування;

б) Забезпечення промисловості сировиною.

Суб’єктами державного регулювання АПК в Україні є відповідні державні органи управління, департаменти міністерств і комітетів.

Засобами та методами державної підтримки АПК є:

– Зниження податкового пресу на сільгоспвиробника.

– Фінансово-інвестиційне забезпечення аграрних перетворень.

– Створення умов для кредитування сільськогосподарського виробництва.

– Політика державного протекціонізму.

– Конкурсне визначення підрядчиків на держ­замовлення.

– Сприяння у створенні інститутів ринкової інфраструктури для АПК.

– Підготовка та пере­підготовка кадрів, для аграрного сектору.

– Списання, пролонгація боргів.

– Залучення іноземних інвестицій.

– Нетрадиційні (компенсації).

Чинники ефективного вирішення проблем АПК:

- рівноправне функціонування сільськогосподарських підприємств різних підприємств різних форм власності;

- раціональне використання ресурсів;

- впровадження у виробництво новітніх технологій;

- сучасні способи відтворення, охорони землі та природних ба­гатств у цілому.

Сільське господарство як галузь матеріального виробництва має низку особливостей, що позначаються на його функціонуванні в умовах ринкової економіки. Найперша з них пов’язана з відносною іммобільністю ресурсів, яка є бар’єром на шляху перерозподілу їх (крім трудових ресурсів) із сільського господарства в промисловість та інші галузі. А це означає, що дана галузь не бере безпосередньої участі у формуванні середньої норми прибутку між галузями. Теоретично можна уявити, що при зменшенні доходів у сільському господарстві, яке може мати місце в дійсності через зниження цін внаслідок зростання пропозиції сільськогосподарської продукції, фермери в пошуках прибутковішого бізнесу перерозподілять свої ресурси на користь інших виробництв. В результаті пропозиція сільськогосподарської продукції зменшиться щодо попиту, отже, зростуть ціни на неї, а з ними — і доходи сільських товаровиробників, урівноважуючись з розміром доходів інших галузей. Проте в реальному житті такого перерозподілу ресурсів не відбувається, за винятком істотного відтоку сільського населення в промисловість і сферу послуг, що має місце в усіх розвинутих країнах. Причина цього полягає в тому, що людські ресурси на селі хоч і скорочуються, але земельні ділянки, якими вони володіли або на яких вони працювали, не будучи їх власниками, продовжують залишатися в сільськогосподарському обороті. На них і далі виробляється сільськогосподарська продукція, що вимагає від товаровиробників достатньої кількості основного та оборотного капіталу. Це заважає його перетіканню в інші галузі. Більше того, для забезпечення ефективності виробництва в умовах конкуренції сільські товаровиробники повинні здійснювати інвестиції з урахуванням фактичних масштабів землекористування. В цьому саме і виявляється іммобільність ресурсів сільського господарства. Завдяки цьому, а також впровадженню у виробництво досягнень НТП пропозиція сільськогосподарської продукції зростатиме. Тому логічно сподіватися, що в таких умовах ціни на сільськогосподарську продукцію і доходи сільських товаровиробників матимуть тенденцію до зниження. Ця проблема вимагає спеціального розгляду, і до неї ми ще повернемося.

На відміну від промисловості до процесу сільськогосподарського виробництва залучено не три, а чотири ресурси — основні й оборотні фонди, жива праця і земля, причому земля в сільському господарстві є головним засобом виробництва, тоді як в інших галузях (крім добувної) вона є лише просторовим базисом. Як основний засіб виробництва земля вимагає свого відтворення на розширеній основі, що породжує ряд специфічних проблем, пов’язаних із збереженням і підвищенням родючості ґрунту.

Аграрні підприємства працюють в умовах ризику і невизначеності. Однією з причин цього є те, що в сільському господарстві економічний процес відтворення тісно переплітається з природними (біологічними) процесами. Сільськогосподарська продукція виробляється за допомогою живих організмів (рослин, тварин, мікроорганізмів), які часто функціонують як засоби виробництва. Оскільки ці живі організми розвиваються за біологічними законами, то цим і зумовлюється відома залежність процесу відтворення в сільському господарстві від природних факторів, що, в свою чергу, вимагає всебічного врахування їх і глибоких знань агробіологічної науки.

Сільськогосподарське виробництво здійснюється в різних ґрунтово-кліматичних умовах — добрих, середніх і поганих, що безпосередньо позначається на результатах господарської діяльності підприємств і має наслідком (за інших однакових умов) істотну диференціацію рівня їх економічного розвитку. Підприємства, що працюють у відносно гірших природних умовах, менш конкурентоспроможні, мають вищу вірогідність банкрутства. В умовах ринку ціновий фактор не може бути тим важелем, який забезпечував би таким підприємствам відносне благополуччя і зменшував ризик збанкрутувати. Тому виникає потреба в державній підтримці таких сільськогосподарських підприємств за допомогою позацінових економічних важелів.

У сільському господарстві робочий період (час безпосереднього використання живої і уречевленої праці) не збігається з періодом виробництва (час від початку виробництва до одержання готової продукції). У результаті такого незбігу виникає сезонність виробництва, яка виявляється в нерівномірному, переривчастому використанні робочої сили і засобів виробництва, в нерівномірному надходженні продукції і доходів протягом року. Це вимагає розробки заходів щодо пом’якшення сезонності і врахування цього фактора при виборі спеціалізації підприємства. Крім того, така залежність від природних умов викликає необхідність створювати на аграрних підприємствах значні страхові резерви насіння, кормів на випадок неврожаю, спричиненого форс-мажорними обставинами — посухою, градобоєм, повенями тощо.

Сільське господарство — це кредитомістка галузь, яка не може нормально розвиватися без залучення зі сторони (банків, інших кредитних установ) додаткових фінансових ресурсів, насамперед у формі короткострокових кредитів, для здійснення поточних платежів з метою забезпечення операційної діяльності. Адже в сільському господарстві, як уже зазначалося, існує великий сезонний розрив між вкладенням оборотного капіталу й отриманням доходів. Тому аграрні підприємства повинні мати значні суми коштів для покриття сезонних витрат. Тримати спеціально на такі цілі власні кошти тривалий час економічно невиправдано. Значно ефективніше мінімальні виробничі запаси і кошти в розрахунках формувати за рахунок власних джерел, а понад цього — позичкових, тобто за рахунок кредитів.

Сільське господарство є менш інвестиційно привабливою галуззю порівняно з рядом інших галузей народного господарства. Це спричинено тривалим періодом виробництва сільськогосподарської продукції, який продовжується нерідко більше року і характеризується поступовим наростанням вкладень від початку виробництва до його завершення й одночасним вивільненням коштів у кінці виробництва при одержанні готової продукції. Потенційні інвестори спрямовують свій капітал насамперед у ті виробництва, де має місце швидкий кругообіг коштів, а отже, де можна отримати і швидку віддачу від його інвестування. За цією характеристикою, як бачимо, сільське господарство є менш привабливою галуззю. Якщо взяти до уваги ще й існування підвищеного ризику недоодержання готової продукції в очікуваному обсязі через незалежні від виробника обставини — несприятливі природно-кліматичні умови, то стає зрозумілим, чому ця особливість сільського господарства не є тимчасовою, а органічно притаманна йому і проявляється лише з різною інтенсивністю залежно від стану розвитку галузі й окремих аграрних підприємств та кон’юнктури на ринку інвестицій.

В сільському господарстві порівняно з іншими галузями значно ускладнюється процес управління виробництвом. Це зумовлено наступними причинами:

- необхідністю розвивати в аграрних підприємствах декілька товарних галузей, які істотно відрізняються технологією та організацією виробництва;

- розосередженістю працівників по великій території, площею нерідко декілька тисяч гектарів земельних угідь і складністю в зв’язку з цим прийняття оперативних рішень (розпоряджень) відповідно до зміни поточної виробничої ситуації;

- доступністю території аграрних підприємств та їх господарських об’єктів стороннім особам і необхідністю докладання додаткових зусиль для організації збереження власного та орендованого майна, вирощеного врожаю;

- потребою залучення сезонної робочої сили в періоди збігу сільськогосподарських робіт і труднощами управління нею в складі тимчасових організаційних ланок, які нерідко посилюються через низьку кваліфікацію таких працівників;

- необхідністю подовження робочого дня працівників аграрних підприємств з метою своєчасного виконання ними важливих технологічних операцій у стислі (оптимальні) - агротехнічні строки та існування таких робочих місць, зокрема в молочному скотарстві, що характеризуються розірваністю робочого дня працівників.

Специфічною особливістю сільського господарства є існування взаємозалежності і взаємодоповнюваності окремих галузей, що вимагає всебічного обґрунтування галузевої структури підприємства. Виявом цієї особливості є, зокрема, та обставина, що значна частка продукції даної галузі не набуває товарної форми, а використовується в наступних циклах відтворення.

Кризові явища в сільському господарстві України стали досить рельєфно проявлятися ще в умовах планово-централізованої економіки, переважно у формі стагнації. З початком перехідного періоду (1991 р.), коли розпочався злам старого організаційно-економічного механізму управління централізованою економікою і були зроблені перші спроби впровадження ринкових відносин, у нашій державі через низку причин виникла глибока економічна криза. За роки цієї кризи народне господарство країни понесло великі втрати, істотно погіршився матеріальний добробут населення, вкрай загострилася демографічна ситуація. Причини цих витрат мають як об’єктивний, так і суб’єктивний характер.

Проблема кредитування для сільського господарства значно ускладнюється ще й тим, що ця галузь розцінюється комерційними банками як кредитно ризикована. Тому кредитна ставка для аграрних підприємств встановлюється вищою порівняно з її рівнем для підприємств інших галузей. Отже, втрати аграрними підприємствами обігових коштів і неможливість залучення кредитних ресурсів призвели до блокування процесу відтворення основних засобів сільськогосподарського призначення і матеріальних оборотних засобів. Підприємства не мали змоги оновити зруйнований машинно-тракторний парк, придбати необхідну кількість мінеральних добрив, запасних частин, отрутохімікатів, пального, насіння вищих репродуктивних кондицій, пально-мастильних матеріалів. У результаті аграрні товаровиробники вимушено перейшли на екстенсивний тип розвитку, що супроводжується деіндустріалізацією виробництва і застосуванням у великих масштабах ручної праці. Наслідки не забарилися — рік у рік скорочувався обсяг сільськогосподарського виробництва й обсяг продажу сільськогосподарської продукції, а відтак сформувалася «петля» аграрної кризи. Зрозуміло, що зі скороченням обсягу виробництва та обсягу продажу зменшуються грошові надходження, а отже, підприємства не мають можливості відтворити виробничі ресурси для нормального функціонування виробництва. Відтак, можна сформулювати суть петлі аграрної кризи як певне зачароване коло, коли підприємства не мають коштів для закупівлі необхідних ресурсів, щоб забезпечити збільшення виробництва продукції, а ці кошти вони не в змозі одержати, бо в умовах екстенсивного виробництва мало виробляють і продають продукції, яка водночас є надто дорогою через значне підвищення частки постійних витрат у собівартості цієї продукції.

Для аграрної кризи характерні такі форми прояву:

- втрата обігових коштів;

- спад обсягу виробництва сільськогосподарської продукції, спричинений зниженням урожайності культур і продуктивності тварин, а також зменшенням посівної площі і поголів’я худоби;

- істотне скорочення середньодушового споживання основних продуктів харчування;

- зниження ефективності виробництва та його збитковість;

- зниження продуктивності праці та її оплати;

- затухання інвестиційної діяльності і руйнація основного капіталу;

- криза неплатежів і бартеризація обміну.

Аграрна політика – це одна із складових частин економічної політики, сферою впливу якої являється сільське господарство і пов’язані з ним господарчі сфери. Пріоритетність розвитку агропромислового комплексу та соціального розвитку села в національній економіці зумовлюється винятковою значущістю та незамінністю виробленої продукції сільського господарства в життєдіяльності людини і суспільства, потребою відродження селянства як господаря землі, носія моралі та національної культури.

Державна аграрна політика спрямована на досягнення таких стратегічних цілей:

- гарантування продовольчої безпеки держави;

- перетворення аграрного сектору на високоефективний, конкурентоспроможний на внутрішньому та зовнішньому ринках сектор економіки держави;

- збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності нації;

- комплексний розвиток сільських територій та розв’язання соціальних проблем на селі.

Державою встановлюються й щорічно переглядаються мінімальні ціни на найважливіші сільськогосподарські продукти. Тим самим виробники захищаються від різкого падіння цін. У той же час внутрішній ринок захищається від дешевого імпорту й надмірних коливань цін за допомогою системи додаткових ввізних мит. Тому в країнах ЄС ціни на продукти харчування помітно вище цін світового ринку. Витрати у зв’язку із проведенням аграрної політики несе державний бюджет. Функціонування цього механізму можна проілюструвати на прикладі ринку зерна. Вихідним пунктом є орієнтовна ціна, що рекомендує держава. Вона трохи перевищує ринкову ціну, чим гарантуються не тільки доходи сільських хазяїв, але й створюються стимули до розширення виробництва. У результаті пропозиція перевищує попит. Коли ринкова ціна знижується до певного рівня, пропоноване сільськими хазяями зерно скуповується державою по так званій «інтервенційній ціні» у необмежених кількостях. Таким чином, хоча кожний виробник повинен сам нести ризик збуту, на ділі це правило не діє відносно виробників багатьох аграрних продуктів. Існують і механізми захисту від дешевого імпорту й заохочення експорту. Це означає, що при ввозі встановлюється ввізне мито, що дорівнює ціну продукту до внутрішньої ціни. При вивозі ж держава виплачує експортерам різницю між внутрішньою ціною й ціною світового ринку. Треба відзначити, що дана політика спровокувала багато проблем. З одного боку, накопичені величезні запаси продовольства, з іншого боку - невдоволення селян, що вважають, що не забезпечений їхній прожитковий мінімум. У даній ситуації великі агропромислові підприємства одержують пристойні доходи, у той час як дрібні виробники ледь зводять кінці з кінцями.

Міністерство аграрної політики здійснює макроекономічне прогнозування і нормативне планування розвитку галузей агропромислового виробництва з урахуванням попиту і пропозицій на продовольчі товари; бере участь у складанні прогнозних розрахунків потреб сільського господарства, садівництва, виноградарства в мінеральних добривах, засобах захисту рослин; здійснює організаційно-методичне забезпечення розвитку галузей агропромислового виробництва, розробляє загальнодержавні баланси забезпечення потреб населення в продовольстві, бере участь у складанні галузевих балансів потреб у сільськогосподарській продукції та продовольстві, а також визначенні державних потреб у цій продукції. Найпоширенішими є баланси державних закупівель сільськогосподарської продукції, централізованих і валових ресурсів.

Державні потреби — це потреби України у продукції, необхідній для розв’язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України.

Правовими формами забезпечення державних потреб є державне замовлення і державний контракт. Державне замовлення визначається згаданим законом як засіб державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності.

З метою організації робіт, пов'язаних із формуванням і розміщенням державного замовлення на поставки продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням, Закон визначає державних замовників. Ними є: Верховна Рада та інші органи державної влади, уряд Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації і установи, уповноважені Кабінетом Міністрів укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення, тобто суб'єктами господарської діяльності всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту. Останній являє собою договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов'язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця. З цією ж метою Кабінет Міністрів визначає центральні органи виконавчої влади, які координують роботу державних замовників щодо розміщення цих поставок, доводять до державних замовників їх обсяги для укладення державних контрактів з виконавцями.

Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються до цього. Потреби в продукції, необхідної для забезпечення регіональних цільових програм, визначаються урядом Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями і забезпечуються за рахунок коштів республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів, а також позабюджетних джерел, які залучаються з цією метою.

Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, регулюються окремими нормативними актами. Так, порядок формування обсягів сільськогосподарської продукції і продовольства для державних потреб та їх реалізації з державних ресурсів через біржовий товарний ринок визначає постанова Кабінету Міністрів України від 19 грудня 1997 року. Згідно з цією постановою формування обсягів сільськогосподарської продукції і продовольства для державних потреб проводяться за окремими видами сільськогосподарської продукції і продовольства, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів на кожен бюджетний рік.

Закупівля та реалізація сільськогосподарської продукції і продовольства для державних потреб здійснюється на біржовому товарному ринку шляхом укладення контрактів. Ці операції можуть виконувати державні та недержавні підприємства, установи і організації, визначені на конкурсних засадах.

Кабінет Міністрів установив також, що закупка зерна в сільськогосподарських товаровиробників здійснюється за заставними цінами, які щороку визначаються Кабінетом Міністрів з гарантуванням їм права використання цього зерна в терміни, передбачені угодами, але не більше восьми місяців з дня надходження до елеваторно-складських приміщень заготівельних підприємств.

У рахунок оплати сільськогосподарської продукції, що поставляється, товаровиробникам за їх згодою можуть поставлятися матеріально-технічні ресурси, в тому числі через товарні біржі. Такі зустрічні поставки передбачені Положенням про порядок здійснення через біржовий товарний ринок контрактів зустрічних поставок сільськогосподарської продукції і продовольства та матеріально-технічних ресурсів, затвердженим Наказом Міністерства агрополітики, Міністерства економіки, Міністерства фінансів, Державної податкової адміністрації 21 червня 2000 року. Зустрічні поставки здійснюються шляхом укладення спотового та форвардного біржових контрактів, які передбачають, що одна сторона — продавець матеріально-технічних ресурсів згідно зі спотовим біржовим контрактом виконує поставку, а друга сторона — їх покупець, згідно з цим контрактом, приймає товар. Для здійснення розрахунків за спотовим біржовим контрактом покупець матеріально-технічних ресурсів укладає з постачальником цих ресурсів форвардний контракт рівної вартості на поставку сільськогосподарської продукції чи продовольства. Метою державного регулювання відносин у сфері поставок продукції для державних потреб є створення конкурентного середовища, забезпечення прозорості процедур закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти та досягнення раціонального їх використання. Правові засади здійснення цих процедур встановлює закон України від 22 лютого 2000 року «Про закупівлю товарів і послуг за державні кошти». Цей закон застосовується до всіх закупівель товарів, робіт і послуг, що повністю або частково здійснюються за рахунок державних коштів.

Основною процедурою закупівель, за законом, є відкриті торги. Крім них можуть застосовуватись також торги з обмеженою участю; двоступеневі торги; торги шляхом запиту цінових пропозицій (котирувань); закупівлі в одного постачальника (виконавця).

В умовах конкурентного середовища закупівля товарів і послуг державними замовниками здійснюється на основі тендерних пропозицій — пропозицій щодо певного предмета закупівлі, які готуються та подаються виконавцем замовнику. Таким чином, у цих умовах, оферта (тендерна пропозиція) надходить від виконавця до замовника, але вона подається виконавцем відповідно до вимог тендерної документації, яка готується замовником і передається виконавцям для підготовки ними тендерних пропозицій щодо предмета закупівлі.

Під час проведення відкритих торгів тендерні пропозиції мають право подавати всі заінтересовані виконавці, запрошені замовником шляхом публікації оголошення у «Віснику державних закупівель», в інших друкованих засобах масової інформації.

Якщо торги проводяться з обмеженою участю, тендерні пропозиції подають лише ті виконавці, які запрошені замовником взяти участь у процедурі закупівлі. В цьому випадку тендерна документація надсилається одночасно з запрошенням до участі в торгах. Вона повинна містити інформацію про характер і необхідні технічні та якісні характеристики предмета закупівлі, у тому числі: відповідну технічну специфікацію, плани, креслення, малюнки; кількість товару, додаткові послуги, які мають бути надані; строки поставки, а також перелік критеріїв та методику їх оцінки для визначення найкращої тендерної пропозиції.

Процедури торгів з обмеженою участю застосовуються в разі, якщо товари, роботи чи послуги через їх складний або спеціалізований характер можуть бути запропоновані обмеженою кількістю виконавців, яка могла б забезпечити вибір найбільш вигідної пропозиції та конкуренцію (тобто не менше двох виконавців).

І

Транспорт — найважливіша ланка у сфері економічних стосунків. Він бере участь у створенні продукції та доставці її споживачам, здійснює зв'язок між виробництвом та споживанням, між різними галузями господарства, між країнами та регіонами. Він впливає на розвиток господарства і як споживач металу, енергії, деревини, гуми, інших продуктів. На нього припадає значна частина основних виробничих фондів та промислово-виробничого персоналу. У світі в системі транспорту працює понад 100 млн. чол. Транспорт — це комплекс, що складається з окремих видів: залізничного, морського, річкового, автомобільного, трубопровідного та повітряного. У них свої особливості, переваги, вади та сфера застосування. Вони взаємодіють між собою і становлять транспортну систему, що розвивається під впливом господарства у цілому та окремих його галузей. Найбільший вплив на транспорт справляє промисловість, бо вона формує основні вантажопотоки. Транспортний фактор є одним з вирішальних при розміщенні промислових підприємств. Сільське господарство впливає на роботу транспорту залежно від ступеня його інтенсивності та рівня розвитку агропромислової інтеграції. Транспорт вивозить сільськогосподарську продукцію в натуральному та переробленому вигляді, завозить корми, паливо, мінеральні добрива, будівельні матеріали, сільськогосподарські машини та запчастини до них. Високий рівень агропромислової інтеграції знижує транспортні видатки, бо відходи переробки сільськогосподарської продукції залишаються усередині АПК. Будівельна індустрія впливає на розміщення транспорту через великі потоки вантажу, особливо при концентрації великого будівництва у визначеному районі. У цьому випадку створюється транспортний комплекс. При розосередженому будівництві будіндустрія користується послугами місцевого транспорту. При лінійному будівництві (дороги, трубопроводи) працює відповідний відомчий транспорт. Безпосередньо з транспортом пов'язані зовнішня та внутрішня торгівля. Обсяг вантажообороту з закордонними країнами залежить від економічних стосунків з цими країнами. У внутрішній торгівлі цей вантажооборот залежить від багатьох факторів: територіальної організації торгівлі, особливостей товарних ресурсів, розмірів та складу товарообігу, концентрації населення як споживача роздрібного товару та ін. У процесі виробництва продукції та обміну нею між окремими державами, регіонами, містами складаються транспортно-економічні зв'язки, які проявляються у вантажопотоках. Головним у вивченні транспорту є встановлення основних направлень вантажів та пасажирів, виявлення нераціональних перевезень та оптимального поділу вантажів між окремими видами транспорту. Докладний аналіз зв'язків дозволяє дати наукові рекомендації щодо раціонального розміщення підприємств і галузей господарства. Транспортно-економічні зв'язки розрізняють за видами транспорту, вантажами, розмірами території. Вони можуть бути міжнародними, міжрегіональними та внутрішніми. Розміщення транспортно-економічних зв'язків залежить від рівня розвитку країн та може мінятись під впливом суспільно-політичної ситуації у світі.
У різних країнах світу розвиток транспортної системи відбувається по-своєму, але має багато спільних рис. Наприклад, як у розвинених країнах, так і в країнах, що розвиваються, види транспорту, їхні основні фонди належать або державі, або приватним компаніям. Так, у США залізниці належать кільком монополіям, а у Великобританії, Франції, Німеччині, Індії, Аргентині, Бразилії, Мексиці, Індонезії, Туреччині та інших країнах вони є власністю держави. В переважній більшості держав світу залізниці не довіряються приватним компаніям. Найбільш розвинена транспортна система країн Європи та Північної Америки, де зосереджено більш як половину залізничних ліній, рухомого складу, шосейних доріг, автопарку тощо. У цих країнах досягнуто високого технічного рівня розвитку транспорту (великі швидкості, регулярність сполучення, відносна дешевизна, масові перевезення вантажів та пасажирів, відносна безпека, постійне оновлення засобів транспорту та ін.). Країнам, що розвиваються, властивий низький рівень розвитку видів транспорту: застарілий різнотипний склад, малопотужний парк локомотивів, вагонів, автомобілів, непридатне обладнання. У багатьох країнах Азії, Африки та Латинської Америки користуються послугами таких архаїчних видів транспорту, як в'ючний та гужовий, працюють носильники та рикші. В'ючний транспорт розповсюджений у Тропічній Африці, гірських областях Південної Америки, пустелях та напівпустелях Азії, рикші та велорикші — у Південній та Південно-Східній Азії. Таким чином, роль транспортного комплексу в національній економіці значна: він забезпечує потреби народного господарства в перевезеннях вантажів і пасажирів, міжрайонні та внутрішньорайонні господарські зв’язки. Для вирішення цих завдань використовуються різні види транспорту, плани розвитку яких повинні бути взаємоузгоджені. Темпи розвитку транспорту визначаються розвитком виробництва промислової та сільськогосподарської продукції, обсягами капітального будівництва, внутрішнього та зовнішнього товарообігу, матеріально-технічного постачання, а також необхідністю задоволення потреб населення у перевезеннях. План розвитку транспорту є невід’ємною частиною народногосподарської програми, тому він повинен бути взаємоузгоджений зі всіма іншими розділами плану. Роль окремих видів транспорту у перевезені вантажів і пасажирів неоднакова, що визначається особливостями їх розвитку.

Транспортний комплекс – це об’єднання підприємств з експлуатації, ремонту й обслуговування транспортних засобів, терміналів, головне завдання яких – задоволення потреб споживачів у перевезеннях вантажів і пасажирів у межах єдиної транспортної системи країни.

Залізничний транспорт найбільш розвинений в Україні. Залізниці займають ведуче місце у економічному житті країни, а саме: за загальною довжиною колії посідає четверте місце в світі (після США, Росії та Канади); виконує майже половину всього вантажообігу (40-50%); за пасажирообігом є незаперечним лідером – на нього припадає 50-70% загального обсягу перевезень. Залізничний транспорт забезпечує масовість перевезень вантажів завдяки значній пропускній та провізній здібності, великій швидкості руху потягів, безперервності роботи і порівняно невеликій собівартості перевезень. Водночас, залізничний транспорт має високий ступінь зношеності основних фондів (з деяких головних видів – 80-90%), переважна частина колій змонтована на дерев’яних шпалах, з яких 15-17% непридатні до подальшого користування. Важливість залізничного транспорту в системі транспортних комунікацій України зростає, оскільки через територію держави пролягають головні транспортні транс’європейські коридори: Схід-Захід, Балтика-Чорне море. Це дає змогу налагодити швидкісне залізничне сполучення практично між усіма державами Європи. Враховуючи, що із 24 прикордонних залізничних переходів на восьми змінюється ширина колії, українські фахівці намагаються спроектувати вагонні візки з розсувними колісними парами. Запровадження такої системи допоможе виграти час, оскільки ми відчутно відстаємо від європейських швидкостей перевезення вантажів.

Автомобільний транспорт є універсальним і маневреним видом, який виконує великий обсяг перевезень вантажів в основному на невеликі відстані (середня відстань перевезення 1т вантажів – близько 20 км.: підвезення вантажів на станції, розвезення прибувших вантажів та інше), забезпечуючи практично гарантію збереження вантажу, терміновість і надійність перевезень. За обсягом перевезень вантажів, тобто масою, він стабільно перевищує показники залізничного транспорту у 4-5 разів, а за обсягом перевезень пасажирів, тобто кількістю, – у 5-6 разів (за обсягом перевезень, а не за вантажообігом чи пасажирообігом). Тобто, автомобільний транспорт переважає у вантажних перевезеннях на короткі відстані.
Зростає роль автомобільного транспорту і в перевезеннях вантажів на дальні відстані – в райони, де відсутні залізничні і водні шляхи, а також термінових вантажів у закордонні країни. Він забезпечує перевезення вантажів безпосередньо з місця виробництва до місця споживання без участі інших видів транспорту. Важливим завданням є підвищення ефективності використання автотранспортних засобів за рахунок використання причепів та напівпричепів, скорочення порожніх пробігів, нераціональних перевезень, непродуктивних простоїв, тощо. Підвищенню ефективності роботи транспорту сприяє вдосконалення структури автомобільного парку шляхом збільшення випуску автомобілів з дизельними двигунами, використання газобалонних автомобілів. Розвиток автомобільного транспорту безпосередньо залежить від якості шляхів (доріг). Слід відмітити, що автомобільні дороги України не відповідають європейським стандартам з багатьох показників, зокрема таких: швидкість пересування; забезпеченість сучасними дорожніми знаками і розміткою; потрібною кількістю пунктів технічної та медичної допомоги, харчування і відпочинку; заправки пальним і мастилом, телефонного зв’язку тощо. Практично нема доріг першої категорії з багаторядним рухом на високих швидкостях. Значного поліпшення потребує матеріально-технічна база організацій, які здійснюють розвиток і обслуговування автомобільної транспортної мережі.

Морський транспорт за вантажообігом посідає третє місце після трубопровідного і залізничного, але за кількістю відправлених вантажів він значно відстає (близько 1%) (тобто кількість мала, а відстань велика). Переважають обсяги закордонних перевезень, причому їхня частка за останні 10 років стабільно зростає і тепер становить понад 95%. Головні вантажі – мінеральні добрива, будівельні матеріали.

Річковий транспорт не відіграє значної ролі в обсягах вантажних і пасажирських перевезень, однак значно випереджає всі інші види транспорту за рівнем доходів, головно, за рахунок закордонних перевезень вантажів. Робота річкового транспорту є усталеною, бо обмежена басейнами річок Дніпра та Дунаю, а також прибережними водами Чорного моря. Це дає змогу доставляти вантажі і пасажирів у річкові та морські порти країн Центральної та Південно-східної Європи. Проте ефективність функціонування річкового транспорту України значно нижча (близько 20%) порівняно з розвиненими державами, що мають такі ж ресурси для цього виду транспорту. Повітряний транспорт посідає скромне місце в загальному обсязі вантажних і пасажирських перевезень, хоча він поза конкуренцією серед інших видів транспорту щодо швидкості доставки пасажирів і термінових вантажів на великі відстані.

Трубопровідний транспорт України має достатні виробничі потужності для забезпечення держави енергоносіями – нафтою і газом, а також для транзиту російської нафти і газу в країни Європи.
Особливості розвитку окремих видів транспорту необхідно враховувати при розподілі перевезень між ними, з тим щоб досягти взаємодії різних видів транспорту, у максимальній мірі використовувати їх, забезпечити зниження витрат на транспортування у народному господарстві

Дата добавления: 2014-01-07