Планування соціально-економічного розвитку

Розв'язання життєво важливих проблем розвитку суспільства, регіонів, галузей економіки, інституціональних одиниць та обґрунтування способів реалізації певних стратегічних і тактичних цілей здійснюється за допомогою макроекономічних планів.

Макроекономічне планування як складова механізму державного регулювання національної економіки широко використовується в економічно розвинених країнах з метою соціально-економічної стабілізації, формування макропропорцій і забезпечення динамічності розвитку економіки.

У загальному розумінні план - це сукупність обґрунтувань цілей і способів їх досягнення. Процес розроблення плану називається плануванням. Такі універсальні визначення можна застосовувати до будь-якої свідомої діяльності. Особливість макроекономічного планування полягає в тому, що його об'єктом є національна економіка, а суб'єктом - держава. Крім того, слід враховувати часові обмеження планів, обумовлені, по-перше, ротацією державних органів відповідно до законодавства про вибори та, по-друге, календарним характером планування (плановий рік, як і бюджетний, розпочинається 1 січня й закінчується 31 грудня). Отже, макроекономічне планування - це особливий вид діяльності держави щодо визначення стратегічних, тактичних й оперативних цілей планового періоду, а також способів досягнення таких цілей.

Суть макроекономічного планування розкривається таким чином:

- по-перше, це свідома діяльність держави, спрямована на досягнення поставлених цілей;

- по-друге, це розроблення моделі досягнення бажаного й очікуваного рівня розвитку національної економіки за умови одночасного визначення шляхів, способів і строків реалізації даної моделі.

Плани мають конкретні числові параметри, тобто планові показники, що відображають кінцеві цілі соціально-економічного розвитку, проміжні результати й витрати ресурсів для їхнього досягнення. Вони мають почасти політичний характер, відповідають політиці уряду, тобто в основі вибору шляху розвитку національної економіки не завжди лежать тільки економічні критерії. Плани створюються на основі прогнозів. З декількох варіантів вибирається один, найбільш прийнятний. Іноді розробляється резервний, аварійний, варіант плану. План необов'язково має відповідати вибраному варіанту прогнозу. Соціально-економічне планування здійснюється на всіх рівнях управління (державному, регіональному, місцевому, на рівні підприємства).

Стратегічною метою планування є забезпечення економічного зростання (причому як в абсолютних, так і відносних показниках), макроекономічної рівноваги й збалансованості.

Для цього необхідно виконати такі дії:

1. Оцінити сучасний рівень розвитку національної економіки: планові розрахунки мають грунтуватися на вивченні статистичних і фактичних даних, аналізі практичного досвіду.

2. Правильно визначити пріоритети, що обумовлено обмеженістю ресурсів і необхідністю концентрації зусиль на рішеннях найважливіших проблем.

3. Збалансувати всі макроекономічні планові показники (витрати).

4. Підтримати єдність різних видів планування: перспективного й поточного, галузевого й територіального.

5. Забезпечити реальну можливість розроблення конкретних механізмів реалізації планів (економічного, правового, організаційного).

6. Орієнтуватися на світові стандарти, тобто дотримуватись світових економічних, екологічних, соціальних стандартів.

Планування має базуватися на принципах науковості, системності, адекватності, рентабельності, гласності, об'єктивності. Основні функції планування:

♦ визначення цілей і пріоритетів розвитку національної економіки, особливо в перехідний період її трансформації;

♦ забезпечення оптимального розвитку національної економіки (найкоротшого й найефективнішого способу досягнення поставленої мети);

♦ координація економічної діяльності суб'єктів господарювання (забезпечення інформацією, стимулювання й ін.);.

♦ гармонізація економічних інтересів суб'єктів господарювання. З погляду обов'язковості виконання суб'єктами господарювання

планових завдань розрізняють директивне, індирективне й індикативне планування. Директивний план (від. лат. direktio - прямий напрям) має силу юридичного закону, є адресним та обов'язковим для виконання.

Директивне планування - це спосіб управління економікою за допомогою розроблення обов'язкових для виконання завдань щодо виробництва й розподілу товарів і послуг.

Директивне планування було формою прояву твердого державного регулювання економіки в колишньому СРСР.

Основні риси директивного планування:

1. Базування на державній власності.

2. Втілення державної стратегії й пріоритетів, охоплення всіх сторін життя суспільства.

3. Прагнення вирішити не тільки макро-, але й мікропроблеми.

4. Обов'язковість виконання планів.

5. Директивний план для держави - інструмент реалізації економічної політики, для суб'єктів економіки - мета виробництва, тому що виконання або невиконання плану спричиняє відповідно заохочення або стягнення.

6. Налагодження вертикально субординованих відносин в економіці (накази, директиви спускаються "зверху"). Підприємства є простими виконавцями наказів.

7. Використання в основному адміністративних, прямих методів державного регулювання економікою.

Негативні наслідки застосування директивної політики на практиці:

а) знищення конкуренції, створення умов для монополізму,

б) відсутність мотивації виробництва;

в) зниження ефективності виробництва, якості товарів;

г) виникнення постійного товарного дефіциту;

д) породження бюрократизму, волюнтаризму, корупції.

Індирективне планування має багато спільного з директивним, а

різниця їх полягає в тому, що в індерективному плануванні використовуються не тільки адміністративні, але й економічні важелі, не передбачаються як адміністративні покарання за невиконання плану, так і заохочення, пов'язані з перевиконанням плану (тобто матеріальні премії, першочергове виділення ресурсів та ін.)

Найбільше поширення в системі макроекономічного планування одержало індикативне планування - це спосіб регулювання економіки за допомогою поставлення певних цілей, визначення пріоритетів розвитку національної економіки й застосування державних фінансових та інших стимулів для реалізації запланованого.

Індикативні плани мають ряд особливостей, які суттєво відрізняють їх від планів директивних. По-перше, індикативний план є набором рекомендацій; по-друге, рекомендації не є обов'язковими; по-третє, показники плану призначено для інформування суб'єктів господарювання про цілі, пріоритети й наміри уряду держави, почетверте, мобільний характер плану передбачає можливість його коригування відповідно до змінень на ринку, по-п'яте, реалізація цілей індикативного плану здійснюється через систему правових та економічних регуляторів. Із цього можна зробити висновок, що індикативне планування властиве економіці змішаного типу, тобто воно зумовлює сутність трансформації у сфері макроекономічного планування й перехід від директивного планування до індикативного. Функції індикативного планування:

1. Визначення цілей і пріоритетів розвитку національної економіки.

2. Координація економічної діяльності суб'єктів господарювання.

3. Прогнозування макроекономічного розвитку.

4. Визначення сфер ефективного вкладання капіталу.

5. Виявлення безперспективних у майбутньому областей і підприємств.

Рекомендаційний характер індикативних планів, проте, не означає, що суб'єкти господарювання можуть ігнорувати його цілі, пріоритети й систему заходів. Для впливу на діяльність економічних суб'єктів слід ураховувати ступінь зрілості ринкових відносин і вишукувати адекватні методи та засоби державного впливу з метою найповнішої реалізації намічених планів. У зв'язку з цим макроекономічні плани у постсоціалістичних країнах передбачають можливість використання певних адміністративних методів, притаманних директивному плануванню (норми й нормативи, державні замовлення, державні інвестиції, регульовані ціни й ін.).

Макроекономічні плани не можна розробляти без використання системи показників. У макроекономічному плануванні показник - це міра планового завдання, яка забезпечує його кількісну або якісну визначеність.

Показники що використовуються у макроекономічному плануванні, мають відповідати таким вимогам:

- бути придатними для агрегування (укрупнення) та дезагрегування (розукрупнення);

- бути чітко визначеними, вимірюваними, порівняними з показниками державної статистики.

Система показників має забезпечувати комплексну характеристику всіх аспектів функціонування національної економіки та має бути адаптивною (гнучкою), здатною відображати всі змінення стану об'єкта планування.

Директивні показники мають бути адресними, тобто містити вказівки відносно конкретних виконавців планових завдань, а індикативні - інформувати суб'єктів ринку про наміри держави у відповідних сферах й орієнтувати їх на діяльність, спрямовану на дотримання пріоритетів державної політики.

Показники макроекономічних планів класифікуються за такими групами: натуральні й вартісні, кількісні й якісні, об'ємні й мережні, абсолютні й відносні, обов'язкові, розрахункові й інформаційні.

Натуральні показники характеризують речовий аспект відтворення. Вони дають можливість установити пряму відповідність між обсягом виробництва в конкретно-речовій формі й обсягом потреб у продукції.

Вартісні показники. За їх допомогою вимірюються сукупні результати відтворення, передусім макроекономічні показники. При планових розрахунках необхідно враховувати індекси цін та інфляції.

Кількісні показники характеризують прямі безпосередні результати діяльності. Вони можуть бути об'ємними, тобто відображати обсяги виробництва або споживання, та мережними, тобто характеризувати розвиток мережі об'єктів різних сфер (кількість підприємств різних форм власності й господарювання або галузей економіки).

Якісні показники характеризують споживчу вартість продукції, умови розвитку виробництва, ефективність, ступінь використання різних видів ресурсів та ін. До якісних показників належать норми й нормативи.

Абсолютні показники відображають кількісну характеристику процесів та явищ. Відносні показники (індекси, темпи зростання або спаду, темпи приросту, питома вага) характеризують динаміку і структуру відповідних параметрів.

Обов'язкові показники є директивними, тобто такими, що потребують обов'язкового виконання; розрахункові показники призначено для обґрунтування основних параметрів плану; інформаційні показники за своєю суттю є індикативними.

Основними методами планово-економічних розрахунків є балансовий і нормативний.

Суть балансового методу макроекономічного планування полягає в застосуванні прийомів і розрахунків, які уможливлюють установлення зв'язку і узгодження між потребами й засобами для їх забезпечення. Завданням зведення балансу є досягнення оптимальної відповідності між сукупністю потреб і загальною сумою джерел їх задоволення.

Класифікація балансів здійснюється за багатьма ознаками. За масштабами об'єкта планування виділяють баланси народногосподарські, галузеві, регіональні; за часовою ознакою - статичні й динамічні баланси; за одиницями виміру - натуральні (матеріальні), вартісні (фінансові) й трудові.

Балансові розрахунки в макроекономічному плануванні передбачають широке використання соціально-економічних норм і нормативів.

Нормативний метод (техніко-економічних розрахунків) базується на використанні прогресивної, науково обґрунтованої системи норм і нормативів. За допомогою норм і нормативів визначають потреби у виробництві продукції (робіт, послуг), обґрунтовують можливості задоволення цих потреб, здійснюють контроль за ефективністю використання ресурсів під час реалізації планових завдань.

Система норм і нормативів складається з таких основних груп:

- норм ефективності суспільного відтворення (норм матеріало-, енерго-, трудомісткості ВВП);

- норм і нормативів затрат праці (відношення ВВП до кількості трудових ресурсів й ін.);

- норм і нормативів витрат сировини, матеріалів, палива, енергії (витрати ресурсів на 1 грн ВВП або валового випуску);

- норм і нормативів капітальних вкладень і капітального будівництва (загальної та порівняльної ефективності капітальних вкладень, питомих капітальних вкладень й ін.);

- фінансових норм і нормативів (бюджетозабезпеченості населення, нормативів відрахувань до місцевих бюджетів загальнодержавних податків, норм амортизації тощо);

- соціальних норм і нормативів (норм споживання населенням товарів і послуг, нормативного споживчого кошика, нормативного споживчого бюджету, забезпеченості населення послугами та об'єктами соціальної сфери);

- екологічних норм і нормативів (витрат води на 1 грн валового випуску відповідної галузі, норм викидів шкідливих речовин у повітря або водний басейн й ін.).

Крім цього, в сучасній практиці використовують метод оптимізації планових рішень (найкоротший і найефективніший спосіб досягнення поставлених цілей) і програмно-цільовий метод.

Макроекономічне планування в країнах з розвинутою ринковою економікою пройшло декілька етапів [3].

Перший етап (40-50-ті роки ХХ століття) почався у Франції, Іспанії, Швеції, Норвегії, де складалися короткострокові плани (бюджетні програми), а планові документи мали індикативний характер.

Другий етап (60-ті - сер. 70-х років ХХ століття) характеризувався складанням у Західній Європі та Японії короткострокових планів-прогнозів, які пов'язані з державним бюджетом, практикуванням середньострокового планування, першими довгостроковими прогнозами (на 15-20 років), насамперед в Японії.

Третій етап (середина 70-х років ХХ століття й до нашого часу) - державне планування набуло цільових стратегічних рис.

Дата добавления: 2014-01-07