Україна: литовська доба (1320-1569).-к., 2009

Волинська земля у складі Великого князівства Литовського

Основные стрессоры старости

Человек, как и все живые существа, рождается, растет и развивается, достигает зрелости, а затем постепенно начинает увядать, стареть и умирать. Старение и старость - нормальное естественное, физиологическое явление, это определенный отрезок онтогенеза. Для этого возрастного периода, как в прочем и для каждого периода жизни человека - детства, юности, зрелости - характерны свои особенности, своя возрастная норма.

Старение и старость не являются болезнью, патологией, хотя в этот период происходят сложные изменения в строении и функционировании всех систем организма.

Кризисные состояния старости – это аномальные реакции людей позднего возраста, проявляющиеся в неспособности к адаптации к изменяющимся услови­ям жизни. Как свидетельствуют медики и социальные работники, основными «стрессорами» жизни старых людей в российском обществе стали следующие:

Одиночество – тягостное ощущение увеличиваю­щегося разрыва с окружающими, постоянное ощуще­ние покинутости, ненужности. Оно, как правило, возни­кает в результате утраты существенных жизненных ценностей и супруга. Одиночество в старости приобретает особо угнетающие формы, сопровождаясь безысходностью, тяжелой фрустрацией. Часто, моло­дые члены семей думают, что, создавая старикам изоли­рованные условия, они тем самым «не беспокоят» их. Но для многих старых людей подобная тихая жизнь становится ускорителем их увядания и пассивности, сопровождаемых гнетущим чувством покинутости.

Физическое бессилие. Биологическое старение орга­низма сопровождается повышением утомляемости, фи­зической слабостью, неопределенными болями в различ­ных участках тела, а также появлением внешних призна­ков позднего возраста — морщинистостью, облысением, сутулостью. Борьбе со старостью уделяет­ся все свободное время. Довольно часто подобные уси­лия приносят положительные результаты в виде общего укрепления организма, активизации человека, усилении коммуникаций в связи с обменом опытом относительно способов лечения. Физические нагрузки тренируют организм, сохраняя его функциональность.

Материальные трудности. Большие финансовые затруднения пожилых ускоряют их отход от активной жизни. Теряются их старые контакты и не образуются новые.

ВОЛИНСЬКА ЗЕМЛЯ

Тісні й різнобічні союзні стосунки Литви з Галицько-Волинською державою розпочалися у XIII ст. одразу, як тільки литовські князівства почали відігравати помітну роль у політичному житті Центрально-Східної Європи. У 1219 р. під час напруженої боротьби за повер­нення спадщини князя Романа Мстиславича, його вдова Анна із синами Данилом і Васильком уклала угоду з литовськими князями проти поляків.

До 1252 р. союз з Литвою було скріплено шлюбом галицько-волинського князя Данила Романовича з донькою старшого з литовських князів Довспрунка, племінницею Міндовга. Навіть, коли Данило Романович підтримав синів Довспрунка Товтивіла та Едивіла, вигнаних з Литви Міндовгом, це не привело до розриву. Союз було підтверджено знову в 1255 р. шлюбом Шварна Даниловича з донькою Міндовга.

Після прийняття Данилом Романовичем титулу «короля Русі», який означав розрив васальної залежності від Золотої Орди і спробу відновлення суверенітету Галицько-Волинської Русі, литовці залишалися найбільш надійним союзником держави Романовичів. Весною 1256 р. під час війни з ординцями, очоленими еміром Куремсою, король Міндовг готовий був підтримати похід короля Данила на Київ: «Пришлю к тобя Романа и Новгородця а бы пошелъ ко Возвяглю ятоуда и къ Кыевоу и срече срокъ во Възъвягля». Перед цим син правителя Галицько-Волинської держави Роман отримав від Міндовга Новогрудок,, Слонім і Волковиськ на васальному праві".

Незалежності Галицько-Волинської держави від Орди поклав край прихід великого військового темника Бурундая, 1258 р.посланого з цією метою ханом Берке. Бурундай змусив Романовичів зруйнувати укріплення найбільших міст і виступити разом з ордин­ським військом проти їх основного союзника. Розрахована в Сараї воєнно-політична акція змінила волинсько-литовський союз на волинсько-литовську конфронтацію, в ході якої загинув князь Роман Данилович.

Невдовзі холмський князь Шварно Данилович відновив волинсько-литовський союз, а після загибелі короля Міндовга і литовської усобиці він навіть став великим князем литовським (1264-1269) за наполяганням сина Міндовга − Войшелка, який, упорядкувавши Литву, повернувся до чернецтва. Проте, ця коротка литовсько-волинська унія раптово обірвалася через вбивство Левом Даниловичем Войшелка Міндовговича на дворі у володимирського патриція Маркольта.

По смерті Шварна Даниловича почалася тривала волинсько-литовська конф­ронтація, що особливо напруженою була за панування великого князя Тройдена (бл.1270 − 1282/1289), чотири брати якого загинули у боях проти військ Лева Даниловича і Ногая.

Похід Гедиміна на південну Русь і битву його під Києвом можна датувати зимою 1323 р. Зимою 1323 р. під Берестям стояло литовське військо. Це, очевидно, було наслідком союзу волинського князя з київським. Мир, укладений після цієї війни (а Гедимінові, який, посадивши свого васала в Києві, мав тепер могутнього ворога в особі золотоординського хана Узбека, вигідно було швидко помиритися з галицько-волинськими князями і навіть вступити з ними в союз), було скріплено шлюбом дочки Лева Юрійовича з Любартом-Дмитром Гедиміновичем.

Литва спізнилася підтримати претензії Любарта, хоча восени 1323 р. її військо виступило на Волинь і зимувало біля Берестя. Складні переговори між угорською, польською і мазовецькою сторонами (які претендували на спадщину Романовичів) з одного боку та Литвою з другого боку боку, за участі хана Узбека і згодою місцевого боярства привели до влади онука короля Юрія – Болеслава Юрія Тройденовича.

Остаточно польсько-литовське порозуміння було скріплено шлюбом дочки Гедиміна Альдони-Анни з сином і спадкоємцем Владислава Локєтка – Казимиром (16.10.1325). Але хрестилася дочкаГедиміна ще 30.04.1325 р., отже домовленості досягли раніше. Перша грамота Болеслава-Юрія, яка дійшла до нас датована 1325 р., схоже восени, текст грамоти вказує на початок правління. Появі Болеслава-Юрія передувала, очевидно, низка угод,в одній з яких було передано Любарту Гедиміновичу східну частину Волині з Болоховим, де він тримав свою столицю, відновивши місто як Любартів (Любар)

Старші брати Любарта − Кейстут та Євнут Ге-диміновичі отримали від нього відповідно Берестейське та Дорогичинське князівства, що давало їм підстави для участі в цій війні. Також молодші Гедиміновичі отримали дрібні уділи на Волині, зокрема Юрій Наримунтович спочатку Крем'янець (бл.1350 − до 1352), а потім Белз (1352-1377, 1383-1387), його брат Семен − Белз (1350-1352), Олександр Коріатович − Теребовлю (бл.1341 - бл.1380), його брат Дмитро − Боброк (після 1352 - 1366?).

Невдовзі у 1331 р. відновлення волинсько-литовського союзу було скріплено шлюбом Болеслава-Юрія з Офкою-Євфимією Гедимінівною, сестрою Любарта-Дмитра. За угодою 1352 р. Берестейська земля залишалася частиною Волині.

Після смерті Болеслава-Юрія Тройденовича у 1340 р. Дмитро-Любарт Гедимінович був визнаний спадкоємцем волинською елітою. Визнало його і галицьке боярство, добившись при цьому певних умов: їх лідер Дмитро Детько в ранзі «старости руської землі» очолив правління галицької частини королівства Русі.

Любарт-Дмитро Гедимінович не тільки зберіг під своїм правлінням Волинську землю (1340-1383), але і в умовах боротьби з потужним польсько-угорським союзом намагався відстояти і Галицьку землю (1340-1349,1353-1354,1376-1377). Були періоди, коли польсько-угорські війська займали навіть Володимир та Луцьк. У цих умовах князь Любарт-Дмитро мусив звертатися по допомогу до Литви. яка була його єдиним природним союзником. Але, послідовно борючись за відновлення Галицько-Волинської держави, Любарт-Дмитро не міг просто стати литовським васалом. Через це і Литва офіційно не воювала з Польщею та Угорщиною.

До смерті Любарта-Дмитра, який титулувався великим князем, Волинь залишалася незалежною державою, хоча її тісне зближення з Литвою та поява ряду удільних князівств, престоли яких займали Гедиміновичі, вела до інкорпорації до складу великого князівства. Вже наступний великий князь волинський Федір Любартович (1384-1390) став литовським васалом. У серпні 1384 р. великий князь литовський Ягайло Ольгердович повернув Вітовтові Кейстутовичу волинські володіння його батька (Волковиськ, Мельник, Сурож, Берестя. Дорогичин і Кам'янець). Це означає, що Федір Любартович вже не розпоряджався цими землями. Після Кревської унії (1385 р.) для Литви відпала необхідність в існуванні навіть формально незалежної Волині. Галицька частина королівства Русі була включена до складу Польщі у 1387 р., ще зберігаючи автономний статус. Разом з нею туди ввійшло і Холмське князівство. Белзьке князівство отримав колишній суперник Ягайла Ольгердовича − мазовецький князь Земовит Земовитович (1388-1426). З цього часу Холмське і Белзьке князівства відпали від Волині. Перше у 1434 р. ввійшло до складу новоутвореного Руського воєводства, а другим мазовецька династія володіла до свого згаснення у 1462 р., після чого воно також було анексоване Польщею.

Для волинського боярства та міської верхівки інкорпорація до складу Великого князівства Литовського була природною: Гедиміновичі не чіпали релігії, традицій, системи управління, землеволодіння і мови, а прилучення до сформованого потужного ринку сприяло економічному розвитку. Тому, коли Ягайло Ольгердович у 1388 р. передав Вітовтові Луцьк, який з часів Любарта став столицею Волині, а у 1392 р. запропонував Федору Любартовичу поміняти Волинь на Сіверську землю, останній, позаяк розклад сил був не на користь волинського князя, вже не зміг організувати ніякого опору.

По смерті Свидригайла Ольгердовича, інкорпорована до складу Великого князівства Литовського Волинська земля отримала від Казимира Ягеллончика окремий привілей (1452 р.), підтверджений Олександром Казимировичем (1510 р.) та Сигізмундом Старим (1509 р.), який зберігав без змін існуючі стосунки. Управляли цими територіями поперемінно князі Острозькі та Сангушки у ранзі старост луцьких, маршалків Волинської землі та намісників брацлавських. Великокняжий уряд, практично не втручаючись у внутрішні справи, постійно намагався ліквідувати статус удільних князівств. Вже Віленським привілеєм 1447 р. великий князь Казимир Ягеллончик намагався зрівняти «княжат» з рештою шляхти. Але вдалося це значно пізніше. Віленським привілеєм 1492 р. великий князь Олександр Казимирович залишив за собою дипломатичні зносини з іноземними державами, надання і зміщення з урядів та земельні пожалування. Фактично це означало ліквідацію удільних князівств і зрівняння їх з приватними володіннями шляхти. І хоч найвпливовіші з князів (Острозькі, Сангушки, Корецькі, Чорторийські і Вишневецькі) зберегли окреме військо, васалів-клієнтелу і трималися й надалі як окремі володарі, а великокнязівський уряд, при якому вони займали значні посади (особливо Острозькі та Сангушки) не втручався у справи підлеглих їм територій, волинські землі стали відрізнятися від сусідніх литовських земель хіба що присутністю великої кількості князівських родин і наявності їхніх замків та дворів. Після Люблінської унії 1569 р. ніщо вже не заважало утворити на цих землях Волинське і Брацлавське воєводства.

Попри величезну роль, яку відіграв князь Любарт у політичних подіях другої половини XIV ст., його смерть пройшла непоміченою тогочасними хроністами.

Переписувач книги, піп церкви Св. Катерини Іван, завершуючи свій труд 4 серпня 1384 р., занотував, що зробив це «первего лета» (у перший рік) після смерті Любарта Гедиміновича, якого вын згадує під його хресним іменем − Дмитро. Із запису випливає також, що у цей час на Волині князювали сини Любарта − Федот (знаний також як Федір), Лазар та Семен. Із інших джерел відомі. й те, що Любарта пережила його друга дружина − племінниця московського князя Симеона Гордого Ольга.

Час, одначе, не знищив Луцький замок, що був резиденцією Любарта. Його розташовано у місці, де зливаються річки Стир та Малий Глушець. Як нотує у своїй книзі «Замки та монастирі України» О. Лесик, «спочатку його оборонні стіни й вежі були триярусними і закінчувалися зубцями (мерлонами). Сліди закладених зубці і добре збереглися. Пізніше, з розвитком вогнепальної зброї, старі укріплення потребували реконструкції. Орієнтовано в XIV ст. замкові вежі були надбудовані на поверх, оборонні стіни піднімалися на три-чотири метри з новими стрільницями в два-три ряди для вогнепальної зброї і досягли висоти 12 м. Напевне, саме в цей час розпочалися зі спорудження нижнього замку, які продовжувалися до XVI ст. і залишилися незакінченими. Замок у плані вирішений як неправильний трикутник. Три замкові вежі є квадратними в плані і вражають величними розмірами і простою формою. Всередині замку були розміщені княжий палац, палац єпископа та кафедральний собор Іоанна Богослова».

У січні 1429 р. Вітовт зустрівся у Луцьку з польським королем Ягайлом та імператором Сигізмундом Люксембурзьким. У зустрічі брали участь також мазовецькі князі й пред­ставники Тевтонського Ордену. На з'їзді розглядалися проблеми тогочасного міжнародного життя: участь Польщі в антитурецькій кампанії, позиція, зайнята в цьому питанні Молдавією, гуситський рух у Чехії, територіальні суперечки тощо. Уперше було офіційно підняте питання про коронацію володаря Литви, з проектом якої Сигізмунд Люксембурзький звернувся до Вітовта ще у 1428 р.

Після того, як у Литві Вітовта заступив Свидригайло (1430-1452), тут, як і на Поділлі, спалахнула справжня війна. Поштовхом до відкриття воєнних дій між королем і великим князем литовським стала образа, завдана Свидригайлом Ягайловому послу; роздратований поведінкою брата, король у червні 1431 р. вирушив на Волинь, де 31 липня зіткнувсь зі Свидригайловим військом. По битві, яка відбулася під Луцьком, литовський володар був змушений відступити; місто ж опинилося в облозі, що затяглася на декілька тижнів. Пасивність, яку виявив Свидригайло у перебігу цієї кампанії, певною мірою ком­пенсувалася його зусиллями у справі мобілізації своїх союзників − німців, волохів і татар; їхні напади й змусили польського короля у серпні 1431 р. піти. на дворічне перемир'я зі Свидригайлом на умовах збереження статус-кво. Та справу так і не було доведено до кінця: через рік, у серпні 1432 р., Свидригайло втратив великокняжий стіл, який узурпував молодший брат Вітовта − Сигізмунд Кейстутович.

Протистояння цих двох князів стала стрижнем, довкола якого оберталися всі головні історичні події в Литовській державі до початку 40-х років XV ст. Свидригайло був харизматичним лідером литовсько-руської аристократії на противагу Сигізмунду. котрий, як гадають, намагався заручитися підтримкою дрібної шляхти.

Відтак, 1430-і роки стали для Луцька часом випробувань. Вірним прибічником Свидригайла був князь Олександр Ніс, який отримав Луцький замок. Утім, і він подеколи був згоден іти на компроміс; це ж стосується і князів та бояр Луцької землі, котрі прямо зверталися до Ягайла з проханням включити її до складу Польської Корони. Можливо, їх вабила перспектива зрівняння в правах із польською шляхтою за буквою Єдлинського привілею, виданого Ягайлом у 1430 р. Зрештою, сам Свидригайло в 1436 р. впустив польські війська на Волинь і передав Луцьк галицьким старостам. Згодом, коли до влади в Литві прийшов Казимир Ягеллончик (1440 р.), він передав Луцьк із Волинню у пожиттєве володіння Свидригайлу.

За твердженнями хроністів, Свидригайло присягався, що після його смерті Луцька земля відійде до Корони, однак, щедро обдарований литовцями, зрікся свого рішення. Хоч би як там було насправді, литовські урядові кола завчасно подбали про долю Волині й, коли Свидригайло помер (лютий 1452 р.), утримали місцеві замки в своїх руках.

Надалі єдиною зовнішньою загрозою і ля міста були татари, які не раз грабували околиці міста в XV−XVI ст. Це не перешкоджало розвиткові Луцька як осередку міського життя. Від 1432 р. він користувався магдебурзьким правом, був (з 1427 р.) резиденцією католицького єпископа, а в 1565 р. став центром Волинського воєводства.

Дата добавления: 2014-01-06