Декамерон»: структура, тематика і образна система збірки

План

ІТАЛІЙСЬКА НОВЕЛА ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ

V. Неправильные глаголы

IV. Претерито-презентные глаголы

		презент.	презент. мн.	претерит. од.	пред. мн.	приг. ІІ не заверено
І - і	witan ‘знать’	wait	witun ‘знаю’ ‘знает’	wissa	wissendun	не заверено ------
ІІ - u		daug
ІІІ		kann ‘знаю’, ‘знает’	kunnun	kunþa	kunþedan	kunþs ‘известный’
ІV		skall ‘должен’	skulun	skulda	skuldedun	skulds ‘винний’
V		mag ‘могу’, ‘может’	magun	mahta	mahtēdun	mahts ‘сильный’
VI		og ‘боюсь’		ohta	ohtedun

briggan – brāhta

gaggan - iddja

wisan інд.

im sijum

is -uþ

ist sind

Контрольные задания

«Глагол в германских языках»

1. Грамматические категории глагола в индоевропейском и древнегерманском языках:

- лицо, число, время

- Способ, залог, вид

2. Морфологическая классификация глаголов в древнегерманских языках:

- сильные глаголы

- редупликативные глаголы

- слабые глаголы

- претерито-презентные глаголы

- неправильные глаголы

1. Життєвіш шлях Дж. Боккаччо.

2. «Декамерон»: структура, тематика і образна система збірки.

3. Майстерність Дж. Боккаччо-новеліста.

Предки Джованні Боккаччо були селянами. Вони мешкали у маленькому тосканському містечку Чертальдо, де мали будинок і клапоть землі. Проте його батько став купцем. За словами письменника, він був «чоловіком грубим і неотесаним». У Флоренції його звали по-плебейськи, дещо зневажливо – Боккаччіно, однак це ділка не ображало, оскільки на початку XIV ст. дворян і аристократів у Флоренції не шанували. Плебеям там жилося вільніше й легше. Боккаччіно займався не лише торгівлею, а й лихварством, був скнарою, жорстокою і енергійною людиною. Справи його швидко йшли вгору: спочатку він став агентом, а згодом і компаньйоном банкірського дому Барді. Оскільки Барді були всемогутніми, тому не дивно, що їхній агент, мужикуватий Боккаччіно, 1321 року засідав у флорентійському уряді сильних світу цього.

Як агентові, Боккаччіно доводилося бувати за кордоном. Найчастіше він відвідував Неаполь і подовгу жив у Парижі. Флорентійський історик Філіпп Віллані стверджував, що письменник народився у Парижі в середині 1313 року внаслідок незаконного зв'язку Боккаччіно із Жанною ді Келліно – знатною французькою дамою майже королівського походження. У 1313 році він утік з Парижу, а бідна покинута Жанетта народила сина і невдовзі померла. Проте це – легенда. Насправді ж Джованні Боккаччо народився або у Флоренції, або, що вірогідніше, у Чертальдо. Точно встановлено, що він був позашлюбною дитиною. Про його дитинство майже нічого невідомо, крім того, що мачуха, зайнята своїми дітьми, ігнорувала інтереси Джованні.

Забравши сина зі школи, батько віддав його до контори купця Барді, щоб прак­тично навчити вести торговельні справи. З почуттям відрази ставився юний Джованні до цієї справи. Йому не подобався сам принцип збагачення, оскільки він важко поєднувався з принципом честі. Однак юнакові довелося змиритися зі своїм становищем і покластися на долю і силу природи.

Десь у середині 20-х років батько відвіз сина до Неаполя і віддав у науку до великого комерсанта. Однак купця із Джованні так і не вийшло. Тоді йому було наказано ходити до університету і вивчати канонічне право, проте й до вигідної професії юриста юнак не відчував схильності. Молодий Боккаччо захопився поезією. Гроші і становище батька відкрили йому доступ до великосвітського товариства, де звучали вірші трубадурів. Товариство збиралося навколо короля Роберга Анжуйського. Неаполь на той час був одним із найбільших культурних центрів Західної Європи. Під впливом спілкування з найосвіченішими людьми свого часу Джованні Боккаччо по-новому задумався над роллю, яку відігравали у житті людини розум, великодушність, мужність, доля, випадок. При дворі короля молодий Боккаччо зустрів Марію д^тАквіне, яку покохав і уславив у своїх творах під іменем Ф'ямметти, що у перекладі означало «вогник», «жаринка». Існує легенда, начебто Марія була позашлюбною дочкою короля Роберта Анжуйського. її зустріч з поетом відбулася у страсну суботу в церкві Сан-Лоренцо. Вона стала музою поета. Спочатку це було романтичне оспівування, яке з часом набуде земного оформлення. З нею пов'язані такі літературні твори, як пастораль «Амето». поеми «Любовні видіння мадонни Ф'ямметти». Проте кохання для легковажної Марії було черговою розвагою. Коли вона залишила Джованні, він глибоко страждав.

Перший, неаполітанський період творчості Джованні Боккаччо позначений інтенсивністю. Крім численних поезій, що оспівували Ф’ямметту, між 1336 і 1340 роками він написав прозовий роман «Філококо» та дві досить великі поеми: «Філострате» і «Тезеїда». Особливістю першого періоду творчості письменника став літературний експеримент з народними формами середньовічної літератури. Сюжети поем наближені до італійських народних обробок середньовічних французьких лицарських романів. Разом з тим у творах молодого Боккаччо виразно відчувалося «Я» нового письменника, який використав матеріал, взятий безпосередньо із буденного життя.

У 1340 році збанкрутів дім Барді, розорився батько письменника – і Джованні довелося повернутися до Флоренції. Відтоді він вже ніколи не міг вирватися з нестатків. Певний час письменник намагався прожити на незначний прибуток від маленького маєтку під Пьєдігротта, який йому подарував Боккаччіно. У нього не було жодного бажання продовжувати справу батька, оскільки він, як і раніше, захоплювався літературою. Йому довелося влаштуватися на службу у флорентійську комуну дипломатом. Таким чином, він став першим гуманістом на службі Флорентійської республіки. Флоренція призначила Боккаччо своїм скарбником, доручила придбати у Неаполя місто Прато і не менше семи разів посилала з важливими дипломатичними дорученнями, з них тричі – до різних пап. У справах служби письменнику довелося відвідати майже всі міста Італії. У життєвих негараздах Боккаччо підтримувала лише дружба Петрарки, з яким він познайомився, коли той у 1350 році приїхав до Флоренції, і ніжна любов до своєї позашлюбної дочки Іоланти, смерть якої він оплакував у своїх віршах, написаних латинською мовою.

Повертаючись до Флоренції він переходить до ренесансного гуманізму, притаманному майже всім творам, написаним у рідному місті: «Любовне видіння» (1342), «Елегія мадонни Ф’ямметти» (1343– 1344), «Ф’єзоланські німфи» (1344–1346).

Здобутком ренесансного реалізму став роман «Декамерон».

У 1368 році Боккаччо залишив Флоренцію і оселився у Чертальдо. Його запросили до себе багаті італійські можновладці, але він раз і назавжди обрав свободу. Останній період життя і творчості письменника пройшов у дружбі з Петраркою. Він захопився наукою і написав латинською мовою наукові праці «Про генеалогію богів», «Про гори, ліси, річки, болота і про назви морів» «Про знаменитих жінок», «Про мінливість долі знаменитих людей». Письменник став на шлях розбудови нової культури, заклав основи гуманістичної науки про людину. Останні роки життя були віддані Данте. Протягом 1351–1355 рр. він писав духовну біографію «Життя Данте», а згодом виступив з коментарем «Божественої комедії» на спеціально заснованій кафедрі Флорентійського університету. З перших рук Боккаччо зібрав чимало цікавих фактів з життя Данте, проте не уник і вигадок. У жовтні 1373 року флорентійська комуна доручила саме йому прочитати лекції про «Божественну комедію».

Під кінець життя письменник захворів на водянку, яка і спричинила смерть. Вже немолодою людиною він закохався у вдову, яка виставила його на посміховисько. У відповідь він написав книгу «Крук» (1355) – шедевр женоненависництва. Його відвідав чернець Іоахим Чані і, докоряючи за «гріховний» тон творів, переконав гуманіста спалити усі написані ним книги. Лише лист Петрарки утримав Боккаччо від подібного кроку. Помер письменник у Чертальдо 21 грудня 1375 року, через півтора роки після свого друга Петрарки. Похований при церкві святих Михайла і Якова. На білій плиті зроблено напис: «Він займався благодатною поезією». Незадовго до смерті Боккаччо власноруч написав собі епітафію: «Під цим каменем лежать кості Іоанна, душа його представлена Богу, прикрашена працею земного життя. Батьком його був Боккаччо,

батьківщиною – Чертальдо, заняттям – священна поезія». Коли Джованні, за хрещенням Іоанн, «постав перед Богом», ця епітафія з'явилася на його надгробній плиті, але була доповнена Салутаті. Дорікнувши за зайву скромність, той перерахував важливі творіння його і закінчив словами «Тисячі праць всенародно славлять тебе: ніколи ти не будеш забутий».

У ранній творчості Боккаччо звернувся до улюбленого в античній літературі жанру пасторалі, про що свідчать його твори «Амето», «Філоколо», «Ф'єзоланські німфи».

«Філоколо» (1338). Роботу над пасторальним романом розпочато у Неаполі, а завершено у Флоренції. Побудований він на основі популярної в середні віки любовної історії. Головна героїня – красуня Б'янкофьоре знатного походження. її батько– нащадок завойовників Карфагену, який загинув у битві. Мати належала до роду Юлія Цезаря. Померла під час пологів. Дівчинка виховувалася при дворі арабського короля Феліче. До неї ставилися добре, з розумінням і повагою. Коли Б'янкофьоре виросла, у неї закохався син короля – Флоріо. Проте батько принца не міг допустити нерівного шлюбу і продав дівчину заморським купцям, переконавши сина, що вона померла, а для більшої правдоподібності поставив пам'ятник на її поховання. Королева, побачивши страждання сина, відкрила йому таємницю зникнення Б'янкофьоре. І той відправився на пошуки коханої під іменем Філоколо (з грец. «той, хто переніс багато страждань через кохання»). Герою довелося подолати багато перешкод, але все ж таки в Олександрії у вавілонського еміра він знайшов дівчину. Через ревнощі еміра довелося подолати багато перепон. Проте фінал твору щасливий: герої обвінчалися.

«Амето» (1341–1342). У пасторалі розповідалося про зустріч пастуха Амето з дванадцятьма німфами, в одну із яких на ім'я Лія (Віра) він закохався. До зустрічі з німфами юнак був грубим, неотесаним, але завдяки силі кохання і впливу німф він змінився внутрішньо, морально удосконалився. Пастораль складалася із розповідей німф, які зібралися на свято Венери: тут і Мопса – втілення мудрості, Емілія – справедливості, Акрімонія – мужності, Агапія – прибічниця Венери, Ібріда – помірність тощо. Усі вони прекрасні. Обдарований німфами, Амето радів, що став кращим, що його душа сповнилася краси, що тепер він і сам гідний назватися Сократом неперевершених богинь. Автор стверджував, що людина здатна морально удосконалитися через своє добродійство.

«Ф’єзоланські німфи» (1344 – 1346) – один із найкращих зразків італійської гуманістичної поезії, яка наслідувала форму пасторальної або ідилістичної поезії. У ній правдиво і з глибоким психологізмом розкрито силу і красу любові, хоча конфлікт людини і Богів вирішено в поемі трагічно.

В основу твору покладено міф про походження назви річки, гори тощо. Можливо, ця поема написана під впливом твору Овідія «Метаморфози». Боккаччо вигадав локальний міф, поетизуючи кохання пастуха Африко та німфи Мензоли, кинувши виклик церковно-аскетичній моралі. Герої зображувалися як істоти, що страждали від плотської любові.

Події в творі відбувається тоді, коли ще не було засноване місто Ф’єзоле, коли його пагорбами ходила Діана зі своїми німфами. В одну з них, Мензолу, закохався пастух Африко. Довгий час він намагався наблизитися до цнотливої дівчини, однак все було марно, – тоді за порадою богині Венери юнак переодягнувся у жіноче вбрання, змішався з натовпом німф і силою заволодів дівчиною. Ставши жертвою обставин, Мензола засумувала. З часом вона відчула любов до Африко. Однак боялася Діани, яка карала тих, хто порушував закон цнотливості. Марно юнак чекав на повернення Мензоли: вона обходила стороною свого коханого. У відчаї він схопив спис і проколов

собі груди. Його кров зафарбувала протоку, поблизу якої хлопець зазнав радощів кохання. З того часу люди стали називати річку Африка. Однак і Мензола недовго пережила коханого. Одного разу її разом з дитиною наздогнала Діана і покарала за порушення обітниці: перетворила на річку. З того часу з пагорба Ф’єзоле текли дві річки, які назвали іменами двох коханців, що стали жертвою суворих законів цнотливої богині Діани. Син Африко і Мензоли Прунео був викоханий батьками Африко.

«Ф’ямметта» (1348) – повість, яка складалася з 9 розділів і прологу, за жанром називалася елегією. Розповідь у ній велася від імені жінки. Автор занурився у внутрішній світ людини, у світ сердечних почуттів. Це перша спроба написати реалістичний психологічний твір. Фабула повісті проста. Йшлося про заміжню жінку із заможних і освічених міщан, яка зустріла молодого флорентійця Памфіло й закохалася в нього. Горда і неприступна красуня втратила впевненість у собі. її почуття були сильнішими за неї. У справу втрутилася богиня Венера, яка переконала жінку підкоритися юнакові. Після зустрічі з богинею бажання Ф’ямметти розпалилися з ще більшою силою. Вона ввела юнака в коло своїх знайомих, представила його навіть чоловіку. Хлопець відповів на її почуття взаємністю. Проте через кілька місяців Памфіло мав поїхати до батька, який покликав сина на батьківщину. Він обіцяв повернутися швидше. Для героїні настали нескінченні дні чекання. Вона страждала, сумувала, ревнувала, розчаровувалася. До неї дійшла звістка про те, що Памфіло одружився. Однак Ф’ямметта не втратила надії, бо була впевнена, що одружився він не через кохання, а з інших причин. Згодом вона дізналася, що Памфіло зустрів і покохав жінку. У відчаї намагалася накласти на себе руки. Врешті Ф’ямметта захворіла від відчаю, ревнощів і образи. Лікарі і чоловік доклали багато зусиль, щоб вилікувати її начебто від шлункових хвороб, але все це не допомогло – образ Памфіло переслідував її всюди.

Боккаччо досяг психологічного реалізму саме у змалювані душевних страждань Ф'ямметти. Характер і стиль змалювання страждань героїв виявив очевидну залежність від давньоримської поезії і драми, передусім від Овідія й Сенеки – блискучих майстрів риторики. Свій душевний стан Ф'ямметта розкривала здебільшого у довгих промовах-монологах. Саме цим твором Боккаччо заклав основи європейської психологічної прози Нового часу.

«Декамерон» (з грец. перекладається як «десятиденник») Боккаччо писав свій твір протягом 1350–1353 років. Твір мав дві передмови: звернення до читачів і конструктивну раму – опис «чорної смерті», реальної катастрофи, епідемії чуми 1348 року, яка забрала з собою до 60 відсотків населення Італії (під час епідемії помер і батько Джованні), а також – символічного образу аскетичного середньовічного світу, який загинув. Чума торкнулася й моралі. Одні вбачали в ній караючу руку Божу, що стало причиною піднесення релігійності, інші ж – яких була більшість – зробили життєвим кредо «лови миттєвість». До них належав і Боккаччо.

У передмові до твору письменник виступив в ролі історика-хроніста, який описав події, що сталися під час чуми. Сумним наслідком епідемії став моральний стан Флоренції: чума знищила природу людської особистості: одні ховалися у власних домівках, а інші проводили час у бенкетах. Світу жаху, душевного спустошення і морального занепаду письменник протиставив молодих людей. Товариство оповідачів народжувалося у прагненні побороти хаос і анархію, протиставляючи їм гармонію і свободу нової людини.

У церкві Санта Марія Новела у вівторок зустрілися сім гарних собою і молодих за віком, родовитих, розсудливих жінок – подруг, сестер, сусідок, родичок: Пампінея – «розкішна», Ф’ямметта – «вічна», Філомена «любителька співів», Емілія – «лагідна», Лауреата – зменшено-пестливе ім'я від Лаура, Нефіла – «вперше закохана», Еліза – «богиня, яка заснувала місто Карфаген». Пампінея запропонувала врятуватися, залишивши місто і подавшись до одного із сільських маєтків. Усі погодилися з нею, хоча Філомена зауважила, що там буде погано без чоловіків. Саме тоді до церкви увійшли три молодики: Панфіл – «охоплений коханням», Філострат – «згублений коханням», Діоней – «брат Афродіти». Молоді люди підтримали пропозицію жінок і наступного дня всі разом вирушили за місто. Зупинилися у приміському палаці, кімнати якого були прибрані та заквітчані, льохи наповнені дорогими винами. А щоб усім було весело, треба було вибрати старшого, який би дбав про все. Вирішили кожного дня обирати короля чи королеву, заквітчувати голову почесним вінком з лаврового листя – знак королівської влади тільки на один день; визначати тему розповіді (кожен мав розповісти щось цікаве зі свого життя або почутого чи прочитаного). Проводячи час у розвагах і бенкетах, насолоджуючись оповідками та поезією, оповідачі продовжували жити злагодженим суспільним життям, причому жили у гармонії з мальовничою, прекрасною природою, описання якої посідають чільне місце у творі.

За жанром – це своєрідний «роман виховання», бо кожна розповідь була дидактичною, сприяла моральному вдосконаленню людини. На противагу середньовічним притчам, оповідки твору не є моралістичними, але вони по-ренесансному повчальні. Як правило, оповідки починалися із згадки про якийсь «реальний факт» чи якусь поширену думку, що підлягали розгляду й осмисленню. Після цього оповідачі не добирали довільні аргументи для доказу тієї чи іншої абстрактної тези, не виривали факти із земного контексту життя, не перетворювали їх на алегорії, а просто піддавали дійсність об'єктивному й естетичному аналізу. У романі героїв навчало саме життя.

На відміну від середньовічних «гексамеронів» («шестиденників»), у яких переповідалися біблійні легенди про створення світу, в «Декамероні» новий світ створений не за шість, а за десять днів, створений не Богом, а людським товариством.

Роман складався зі 100 новел – символу досконалості, неперевершеності. Протягом десяти днів 10 учасників подій розповідали по одній оповідці. Цифра 10 теж символізувала досконалість. Часто повторювалися цифри 7 і 3, які теж символізували добро, любов і єдність людини й космосу, віру в Бога. Автору належала лише невелика частина новел, більшість була ним запозичена. Письменник об'єднав їх у цілісну систему за допомогою рамки з новим сюжетом. Джерела «Декамерона» різноманітні – це антична і середньовічна література, східні легенди, біблійні притчі. Проте старі історії під пером письменника стали яскравими і цікавими, набули нового звучання і значення.

Оповідки кожного дня присвячувалися певній темі.

Першого і дев'ятого днів – про те, кому що подобалося; про людей, котрі виявили щедрість і великодушність у сердечних та інших справах.

Другого дня – про різноманітні випробування, про те, як люди після багатьох невдач нарешті досягали бажаної мети.

Третього дня – про людське щастя і шляхи його досягнення.

Четвертого дня – нещасливе кохання.

П’ятого дня – про досягнення щасливих закоханих.

Шостого дня – про те, як люди завдяки жартам, кмітливості уникали небезпеки та Сьомого і восьмого дня — про кмітливість коханців. Десятого дня — про подвиги людяності. Провідними темами твору стали:

• антиклерикальна;

• любовна;

• філософська;

• морально-етична.

Коли ж оповіді учасників закінчилися, чума ще лютувала. Але всі вони повернулися в зачумлений світ іншими — сміливими і з любов'ю в серці.

Як бачимо, герої Боккаччо — нові люди, хоча дещо ідеалізовані. Вони утворили свою конституцію, обираючи кожного дня нову королеву чи нового короля. Крім того, їх новий світ, на відміну від світу, створеного Богом, був утворений не за 6, а за 10 днів.

Петрарка із захопленням прочитав «Декамерона» і високо поцінував творчість Боккаччо.

Але вже завершуючи роман Боккаччо відчув духовну криза, яка призвела до того, що він піддав осуду свій твір і відмовився від нього. Автора охопили ідеалістичні та релігійно-аскетичні настрої.

Дата добавления: 2014-01-07