ІV. ПИТАННЯ. Правова культура в житті суспільства виконує важливу роль

Правова культура в житті суспільства виконує важливу роль.

По-перше, правова культура – своєрідна форма гармонійного розвитку людини, через яку досягається загальносоціальний прогрес. Цей прогрес пов’язаний як із створенням суто правових цінностей (засоби розв’язання соціальних конфліктів, інститути забезпечення прав людини і т.п.), що збагачують особистість, та і з наданням суспільству необхідних юридичних умов для спокійного та впорядкованого розвитку.

Право, юридичні важелі організують сприятливе середовище для діяльності, яке виключає насилля, свавілля, руйнування матеріальних та духовних цінностей, накопичених суспільством протягом тисячолітньої історії. Правова культура стає саме тією стримуючою формою, в якій обмежується та витісняється антигромадське тобто антиправове у поведінці.

По-друге, правова культура є зосередженням, “меморіалом” накопичених людських юридичних цінностей. Вона – їх охоронець, селекціонер, генератор та ретранслятор на інші сфери суспільних відносин. Правова культура – живий організм, всі елементи якого – норми, юридичні акти, інститути, процеси, режими, статуси – мають якості результатів людського духу, кропіткого труда, історичного відбору, життєвої апробацією

Тому обережне ставлення до правової культури є умовою соціального прогресу, гарантією ефективності зусиль вдосконалення людської особистості. Продукти правової культури – юридичні норми, пам’ятки права, засоби розв’язування конфліктів, досвід юридичної діяльності, народний правовий фольклор – потребують охорону та захист не менш, ніж традиційні культурні цінності. Руйнація культурного шару права призводить до втрат у державно-політичній свідомості нації, може породити хаос та свавілля у громадських відносинах.

По-третє, правова культура – практично єдина глобальна форма засобами якої відновлюються цінність та своєрідність національних правових феноменів – державності, правопорядку правової системи. Культура несе у собі “генетичний код” вітчизняних юридичних явищ, слугує як засобом їх збагачення у процесі всесвітнього право – культурного обміну, так і особливим бастіоном від чужинського інокультурного впливу, що руйнує висхідні передумови національної правової ідентичності.

За часи Незалежності Україна зробила великий крок у розбудові законодавчої системи, спрямованої на врегулювання питань духовно-культурного життя суспільства. “Законодавство незалежної України в галузі культури та мови” можна розпочати із зазначення Акту проголошення незалежності України та розгляду відповідних статей Конституції України (розділ ІІ, статті 23, 25, 34, 41, 54).

Ще до Незалежності були прийняті: “Закон про мови в Україні” (28.10.1989р.), Закон про власність (розділ VІ – про право інтелектуальної власності) (07.02.1991р.), Закон про освіту (23.05.1991р.).

В часи Незалежної України з’явились “Основи законодавства України про культуру” (14.02.1992р.), Закон України про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей (21.09.99), Закон України. “Про охорону культурної спадщини” (8.06.2000), Закон України “Про професійно-творчих працівників та творчі спілки” (7.10.1997), Закон України “Про музеї та музейну справу” (29.06.95), Закон України “Про бібліотеки та бібліотечну справу” (1995), Закон України “Про авторське право та суміжні права” (06.09.2001), Закон України «Про культуру» (2010), закони про засоби масової інформації (друковані, телебачення та радіомовлення, про рекламу та ін.).

Суспільний стан сучасної України можна охарактеризувати як перехідний. На наших очах формується громадянське суспільство, для якого властивий плюралізм в духовному житті, створення політичної і правової системи, що відповідають світовим демократичним стандартам. Нове суспільство вимагає більш високого рівня освіти, економічної і політичної культури людей, здатності самостійно орієнтуватися в різних ідейних і духовних традиціях. А для цього необхідний не лише високий ступінь масового засвоєння культури, а й здатність громадян широко використовувати досягнення людства в царині культури. Тому дуже важливо розуміти спадкоємність художніх цінностей не як механічне засвоєння культурної спадщини минулого. Необхідно вивчення цієї спадщини й активне впровадження її в сучасну соціокультурну ситуацію.

Охорону національної культурної спадщини Україна здійснює в рамках програм міжнародного співробітництва в галузі охорони пам’яток культури.

В 1972 році за ініціативою Комітету всесвітньої культурної і природної спадщини при ЮНЕСКО була прийнята Конвенція з охорони культурної і природньої спадщини людства (1972р.) і Рекомендація по збереженню історичних ансамблей (1976р.). Результатом прийняття Конвенції стало створення системи міжнародного культурного співробітництва, яку очолив вищезгаданий Комітет. В його обов’язки входять складання Списку видатних пам’яток світової культури й надання державам – учасникам допомоги в забезпеченні збереження відповідних об’єктів.

За роки існування Комітету в Список всесвітньої спадщини були занесені деякі пам’ятки вітчизняної культури: “Софія Київська”, Києво-Печерська Лавра.

Внесення пам’ятки культури в Список всесвітньої спадщини означає, що він стає об’єктом особливого захисту і в випадку необхідності можуть бути організовані міжнародні акції з його збереження, надана першочергова допомога з його вивчення, надані експерти, складне обладнання тощо.

В тісному співробітництві з ЮНЕСКО працює Міжнародна рада з питань збереження історичних місць і історичних пам’яток - ІКОМОС. Це організація, що заснована в 1965 році і об’єдную фахівців з 88 країн, будує свою діяльність з охорони культурно-історичних цінностей, їх реставрації й консервації. Також ІКОМОС займається підготовкою спеціалістів і питаннями законодавства в галузі культури. Величезне значення в справі збереження і охорони культурної спадщини отримала Венеціанська Хартія (Венеція, травень 1964 р.). Згідно Хартії історичними пам’ятками вважаються окремі архітектурні споруди, комплекси міської й сільської забудови, котрі складалися історично й пов’язані з культурними процесами або історичними подіями.

Серед недержавних організацій, що опікуються питанням всесвітньої історико-культурної спадщини, окремо вирізняються Міжнародний центр досліджень в галузі консервації і реставрації культурних цінностей, що отримав назву Римського центру – ІККРОМ. Членами ІККРОМу є представники 80 країн. Центр вивчає й розповсюджує документацію, координує наукові дослідження, надає допомогу і рекомендації з питань охорони і реставрації пам’ятників, організовує підготовку спеціалістів.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Українська культура періоду Незалежності – новий етап у розвитку національної культури. Попри важкі економічні умови українська культура переживає національне відродження.

2. У цей період було досягнуто значних успіхів у поширенні української мови, без чого не існує національної культури (був прийнятий Закон про мови та інші важливі акти).

3. В часи Незалежності великий пласт забороненого попередніми режимами або замуленого часом стало відкритим для доступу. Зникла цензура, з’явилась можливість вільного розвитку думки.

4. Ще до Незалежності були прийняті: “Закон про мови в Україні”, Закон про власність, Закон про освіту, у подальшому – важливі законодавчі акти: Закони України “Про охорону культурної спадщини”, “Про авторське право та суміжні права”, «Про культуру» (2010), закони про засоби масової інформації та ін..

5. Важливою рисою нової соціокультурної реальності стало посилення впливу на культурне життя України її діаспори.

6. Незважаючи на складні соціальні та економічні умови, українська культура на сучасному етапі показала свою спроможність творити нову культурну реальність, зокрема в літературі, театрі, образотворчому мистецтві, музиці, частково у кіномистецтві.

Дата добавления: 2014-01-07