Діяльність недільний шкіл

У середині ХІХ століття найпоширенішою формою розповсюдження грамотності стали недільні школи (безплатні навчальні заклади для неписемних або малописемних дорослих і сімей, які не мали змоги відвідувати звичайну школу через брак коштів). Ідею створення недільних шкіл подав О.І.Герцен молодому професорові історії Київського університету П.В.Павлову, коли той приїздив до нього в Лондон. Павлов зацікавив думкою про недільну школу своїх учнів – керівників Харківсько-Київського товариства на чолі з Я.М.Бекманом, М.Д.Муравським та іншими, які тоді навчалися в Київському університеті. Прогресивна інтелігенція бачила в цих школах не лише засіб поширення освіти, а й можливість зближення з народом. Офіційний дозвіл на відкриття такого закладу і практичну допомогу для його створення забезпечив М.І.Пирогов, який тоді був попечителем Київського навчального округу.

11 жовтня 1859 року відкрилася перша в Києві (і в Російській імперії) так звана Подільська чоловіча недільна школа у будинку спорудженому у 1820 році за проектом архітектора П.А.Дубровського у стилі класицизму (призначався він для Києво-Подільського повітового училища). Школа нараховувала 110 учнів віком від 8 до 30 років, мала два класи: нижчий (перше й друге відділення) і вищий. Учні навчалися грамоті й основам арифметики, заняття відбувалися щонеділі та у святкові дні з 10 до 14 годин.

Недільні школи набували великої популярності та з’являлися в різних куточках України (в Харкові, Потаві, Чернігові...). Загалом таких недільних шкіл в Україні (1859-1860 рр.) було відкрито 68, для киян (1859-1862 рр.) – 9. Трохи пізніше були засновані жіночі недільні школи. Серед жіночих недільних шкіл найбільш відомою є Харківська, котра проіснувала близько 60 років і стала організаційно-методичним центром громадських (безплатних) недільних шкіл України. З 1870 року її керівником стала Х.Д.Алчевська.

Уряд не надавав матеріальної допомоги недільним школам, а офіційна педагогіка їх не визнавала. Однак про них і не забували. Так, у 1860 році попечителям навчальних округів було розіслано “Циркуляр Министерства народного просвещения от 4 мая 1860 года об ограничении прав воскресных школ”. У цьому документі, який зберігається в Центральному державному історичному архіві України, зокрема зауважувалося, що навчання в недільних школах має обмежуватися Законом Божим, читанням і письмом російською мовою, елементарними відомостями з арифметики, малюванням, лінійним кресленням. Поступово недільні школи перетворилися в осередки революційних ідей, тому вони були закриті в 1862 році в відновили свою діяльність лише в 1864 році (мовою навчання стала виключно російська мова).

Значна роль у створенні недільних шкіл належить Т.Г.Шевченку. Спеціально для них він написав і видав “Букварь южнорусский”(1861).

Статути гімназій і прогімназій Міністерства народної освіти

Статут 1864 року. Згідно Статуту гімназії були чоловічі та жіночі, поділялися на класичні та реальні. Термін навчання у семи класах сім років. Там, де не було гімназій могли засновуватися прогімназії (4 нижчі класи гімназії). Вони теж могли бути чоловічими та жіночими і також поділялися на класичні та реальні. І в класичних і в реальних гімназіях в однаковому обсязі вивчали Закон Божий, російську мову з церковнослов’янською та словесність, історію, географію, чистописання, за бажанням співи та гімнастику. У реальних гімназіях у більшому обсязі вивчалися математика, природознавство з хімією, фізику, космографію, німецьку, французьку мови, малювання, креслення. Проте взагалі не вивчалися класичні мови (латинська та грецька). Випускники класичних гімназій мали право вступати до університетів і до всіх інших вищих навчальних закладів, випускники реальних – до вищих навчальних закладів, окрім університетів, до університетів же їх не приймали.

Згідно зі Статутом гімназії проголошувалися безстановими навчальними закладами. На практиці ж було дещо інакше. В цих навчальних закладах могли навчатися переважно діти заможних батьків. Розширювалися права педагогічних рад гімназій у навчальних і господарських справах, заборонялося фізичне покарання учнів (у реальному ж житті ця заборона частенько порушувалася), була введена форма одягу, створювалися бібліотека, кабінети фізики, хімічні лабораторії (лише при реальній гімназії. Гімназія забезпечувалася необхідними посібниками з природознавства, географії, малювання, креслення, музики, гімнастичними снарядами, музичними нотами.

Прогімназії повинні були мати все те, що мали гімназії, за винятком кабінету фізики та хімії.

Статут 1871 року. Згідно всі чоловічі гімназії були перетворені в класичні (сім класів, термін навчання вісім років, а саме: з річним курсом у кожному з перших шести класів і з дворічним у сьомому). Учні вивчали: Закон Божий, російську мову з церковнослов’янською та словесність, основи логіки, латинську та грецьку мови, математику, математичну географію та фізику з коротким природознавством, історію, географію, німецьку та французьку мови, чистописання, за бажанням креслення, малювання, музику, танці. На вивчення латинської та грецької мов відводилося 40% усього навчального часу, хімію не вивчали, математику та фізику вивчали без зв’язку з життям і технікою Курс літератури був обмежений і доводився до 30-40-х років ХІХ століття.

Життя гімназистів суворо регламентувалося “Правилами для учнів гімназій ” і “Правилами про стягнення” (1874). З 1887 року був виданий циркуляр (тодішнім міністром освіти І.Д.Дєляновим), який отримав назву “Циркуляр про кухарчиних дітей”. Згідно цього документу заборонялося приймати до гімназії дітей простого народу.

Статут 1871 року з деякими незначними змінами проіснував до 1917 року.

Колегія Павла Галагана

У 1853 році в сім’ї багатого поміщика Григорія Павловича Галагана (1819-1888) народився син Павло. Нянькою у хлопчика була проста українська жінка. Павлусь з дитинства чув, знав, поважав і розмовляв українською мовою. Разом із тим захоплювався російською класичною літературою, оволодівав кількома іноземними мовами. У квітні 1869 року він несподівано захворів і через кілька днів у 16-ти річному віці помер (існуюють припущення, що то був тиф, яким він заразився в одному з батьківських маєтків з причини недогляду студента-медика (майбутнього професора), який супроводжував його у цій поїздці). Це була тяжка втрата Григорія Павловича та Катерини Василівни, які на старість залишилися самі.

Придбавши земельну ділянку по теперішній вулиці Б.Хмельницького (11), між Пушкінською та Терещенською, батько юнака заснував там привілейований закритий приватний середній чоловічий навчальний заклад у пам’ять про свого рано померлого сина Павла – колегію. Колегія мала на меті дати певній кількості молодих людей підготовчу освіту до університету, сприяти розвиткові педагогічної справи.

Олександр Шилє (талановитий зодчий) перебудував старе приміщення на кутку Хмельницької та Терещенської. І стало воно прикрасою вулиці. З боку головного будинку виросла прибудова – квартира для директора. Саме подружжя Галаганів жили у старенькому одноповерховому будинку на кутку вулиці Пушкінської.

1 (13) жовтня 1871 року колегія була відкрита. Над карнизом був розміщений щит із ініціалами “ПГ”, а нижче зазначалося “Колегія Павла Галагана”. Напередодні відкриття закладу була освячена домова церква св. Павла (церква колегії).

Колегія мала лише старші класи, їх було чотири. Вони прирівнювалися до чотирьох вищих класів гімназії Міністерства народної освіти Приймалися юнаки-християни (однолітки Павла), які закінчили прогімназію або перші чотири класи гімназії, витримали конкурсні екзамени (російська, латинська, німецька та французька мови, математика) та пройшли за конкурсом. Навчалося близько 80 чоловік. Тридцять учнів отримували повне забезпечення за рахунок засновника закладу. Загальний навчальний ухил – гуманітарний. В колегії були створені природничо-науковий кабінет, фізична лабораторія, клас музики з фортепіано й органом, фундаментальна бібліотека з нумізматичною колекцією, власна церква (в ній вінчався І.Франко), лікарня, їдальня, спортивний зал. У закладі була добре поставлена навчальна робота, проводилися досліди з фізики, хімії, практикувалося написання рефератів, організовувалися літературно-музичні вечори, екскурсії. Викладалася столярна та токарна справи. Тут вивчали російську мову та літературу, Закон Божий, загальну історію, грецьку, латинську, французьку, німецьку мови, малювання, креслення, географію, космографію, фізику, алгебру, геометрію, тригонометрію. При цьому від учнів вимагали напруженої аналітичної праці, застосовуючи методи, які ми зараз називаємо інтенсивними. Інформаційно насичені лекції доповнювалися самостійними письмовими роботами.У той час це був чи не єдиний навчальний заклад, у якому лунала українська мова. Класних журналів тут ніколи не було, хоча колегіантам виставляли оцінки за чверть і за рік. У класах навчалося по 10-12 учнів і викладач прекрасно знав можливості кожного. Багато уваги приділялося загальному розвитку вихованців. Між учителями та учнями встановлювалося довірливе, дружнє спілкування. У 1879-1890 роках учні випускали журнал “Слово”, утворили історико-літературне товариство, на засіданнях якого читали та обговорювали реферати різноманітного змісту. Колегія видавала свій “Ежегодник” і періодичний збірник “Педагогічна думка”. Випускники Колегії здобували міцні знання й вступали до Київського університету Св. Володимира або ж до Санкт-Петербурзького та Московського університетів.

Опікав колегію Київський університет Св. Володимира. Керувала ж закладом Рада, яка складалася з 10 членів. До неї входили Григорій Павлович Галаган (засновник), професори університету (4 професора, кожен із яких представляв один із діючих факультетів університету), кращі викладачі Колегії (2 представника), представники громадськості (2 представника). Організацією навчально-виховного процесу займалося правління Колегії. До складу правління входили всі викладачі та вихователі на чолі з директором. Директор обирався Радою і затверджувався Міністерством народної освіти. На посаді вчителів і вихователів затверджував попечитель навчального округу.

Заклад продовжував працювати і після смерті подружжя і припинив свою діяльність із початком революційних подій. Тоді в цьому приміщенні Центральна Рада розмістила військове товариство на чолі з Петлюрою. Пізніше упродовж довгого часу тут функціонувала школа імені Івана Франка. У 30-ті роки всі три будинки випадково зберіглися (старі будівлі були приречені під знесення). При будівництві станції метро “Ленінська” (тепер “Театральна”) жилий будинок на кутку Пушкінської був знесений (жили Григорій Павлович і Катерина Василівна Галагани). У директорському приміщенні зараз розмістився Інститут краси, а в головному корпусі – Музей літератури.

Викладали в Колегії член-кореспондент Петербурзької Академії наук український філолог П.Житецький, історик В.Сиповський, живописці М.Мурашко (засновник відомої Київської рисувальної школи), М.Пимоненко, поет І.Анненський, художник В.Рябчевський (родич поета В.Хлєбнікова), філолог і регентучнівського хору Г.Янчевецький (батько відомого письменника В.Яна.

Колегія виховала велику кількість славетних діячів культури і науки. Серед них: філолог А.Кримський, юрист-міжнародник В.Грабар, психолог Г.Костюк, професор І.Покровський, композитор Б.Янівський, прозаїк Б.Лазаревський, лікар П.Нечай, історик літератури, почесний академік, приват-доцент Санкт-Петербурзького університету Нестор Котляревський, викладач російської мови в Санкт-Петербурзькому учительському інституті, а потім у Миколаївському кадетському корпусі Ігнатій Житецький, майбутній директор Колегії та приват-доцент Київського університету Св.Володимира Андроник-Степович.

Заснування першого дитячого садка в Києві

1 вересня 1871 року (за данимиу самої Софії Русової в 1872 році) у місті Києві було засновано перший приватний дитячий садок – будинок “Розумової ласки”. Його відкрили сестри Софія та Марія Ліндфорс, виклопотавши дозвіл у попечителя шкільної округи. Розташований він був у центрі міста (нині вул. Б.Хмельницького, 21). В ньому панували рідне слово (на перервах Маня Старицька розповідала українські народні казки), рідна пісня (дружина Миколи Віталійовича Лисенка – Ольга Олександрівна Лисенко, виконувала українські пісні), мудра педагогіка. Відвідували заклад 20 вихованців, які перебували в закладі до 14 годин. Це були діти здебільшого з родин інтелігенції. Ходили сюди і двоє діток із сім’ї Старицьких.

У 1882 році в Києві К.Д.Безменова також відкрила приватний садок. Приймалися діти з 5 років. Цей садок засновниця вважала елементарною школою.

Заклади набували популярності і поширювалися в інших містах. Зокрема, були відкриті в Миколаїві, Одесі, Харкові.

Підготовка педагогічних кадрів

Розширення мережі початкових шкіл різних типів, яке мало місце у другій половині ХІХ століття вимагало забезпечення їх учителями. У 60-70 роки того ж століття поступово формувалася система підготовки вчителів. Створювалися вчительські семінарії – навчальні заклади переважно закритого типу. Семінаристи жили в інтернатах. Навчання було безплатне. Вихованці навіть одержували стипендію, за яку правда по закінченню закладу мали відробити. Термін навчання становив 3 роки (з 1905 – 4 роки).

У семінаріях вивчали Закон Божий, російську й церковнослов’янську мови, елементарну математику, фізику, природознавство, географію, історію, малювання, співи, елементарний курс психології, педагогіку з історією педагогіки, методику початкового навчання. У кращих викладались основи землемірної справи, ручна праця й основи сільського господарства. Приймалися юнаки після закінчення двокласного училища й успішно складених вступних екзаменів. Жіночий учительських семінарій було дуже мало. Серед перших учительських семінарій – Коростишевська (1869), Херсонська (1871), Аккерманська (1872), Переяславська (1878). На західноукраїнських землях вчителів для народних шкіл готували вчительські семінарії – Львівська, Чернівецька, Мукачівська, Ужгородська та інші.

Вчителів для церковноприходських шкіл, вищих початкових і міських училищ готували вчительські інститути. Вони були 3-х або 4-х річні. На навчання приймали чоловіків, які закінчили вчительські семінарії, міські училища й педагогічні курси при них, а також осіб, які мали стаж педагогічної роботи в початкових школах і склали успішно вступні екзамени. Учительські інститути були переважно закритими навчальними закладами. Студенти отримували стипендію, за яку повинні були відробляти кілька років у школах. Випускники вчительських інститутів до вищих навчальних закладів не приймали. Перший учительський інститут створений у Глухові (1874).

Учителів, які в майбутньому працювали в середніх школах, готували університети. Особлива увага приділялася прищепленню студентам навичок викладання. Професори та викладачі університету розвивали у студентів красномовство, формували вміння чітко та правильно висловлювати свої думки, матеріал викладати як усно, так і письмово.

У 1909 році в Києві відкрито Учительський інститут (навчалося 52 слухача), у 1911 – учительську семінарію імені К.Д.Ушинського. До 1914 року в Україні нараховувалося 26 учительських семінарій і 6 учительських інститутів.

Дата добавления: 2014-01-07