Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний

Як козаки воювали.

Початок козаччини.

1.Причини і джерела виникнення українського козацтва.

2.Запорозька Січ.
2.1. Виникнення Запорозької Січі.

2.2. Соціально-економічний та військовий устрій Запорожжя.

2.4. Освіта на Січі.

2.5. Реєстрове (городове) козацтво.

3. Перші козацькі повстання.

3.1. Повстання на чолі з Кршиштофом Косинським.

3.2.Повстання під проводом Северина Наливайка

4.1. Морські походи П. Сагайдачного.

4.2. Походи в Московію.

4.3. Хотинська війна.

4.4. Підтримка православ’я.
5. Визвольний рух в Україні у 20-30-ті роки XVII ст.

5.1. Причини козацьких рухів 20-30-х років XVII ст.

5.2. Повстання 20-х років XVII ст.: підсумки і результати.

5.3. Повстання 30-х років XVII ст.

2.Запорозька Січ.
2.1. Виникнення Запорозької Січі.

Запорозька Січ виникла у нижній течії Дніпра. На той час Дніпро перетинали пороги — кам'яні скелі. Всіх порогів на Дніпрі було дев'ять: Кодацький, Сурський, Лоханський, Овонецький, Ненаситець, Вовнігський, Будилівський, Лишній і Вільний. Крім порогів, були ще й забори — такі самі лави скель, але не через усю річку. їх було шість: Волошкова, Стрільча, Тягинська, Воронова, Крива та Таволжанська. Всі вони, хоч і робили майже несудоплавним Дніпро, надійно прикривали козаків від нападів з боку Польщі по головній водній артерії. Нижче порогів у Дніпро впадали численні притоки. Тут, за неприступними порогами, серед незліченних островів (майже 250), непрохідних очеретів і розлогих степових ділянок було найкраще місце для постійної опорної бази козацтва. На південь від порогів у пониззі Дніпра виникало чимало кам'яних островів, де ще на початку XVI ст. козаки споруджували невеликі укріплення — городки, в яких знаходили захист від степових орд. Але розпорошені городки-січі з невеликими загонами не могли стримати натиску турецько-татарських загонів з півдня і польсько-литовських військ з півночі. Тому козаки об'єдналися і створили в 30—40-х роках XVI ст. фортецю під назвою Запорозька Січ, до якої увійшли й невеликі городки-січі. Польський хроніст Бельський у «Всесвітній хроніці» (Краків, 1551 р.) вперше розповів про існування за порогами Дніпра козацького коша і фортеці на острові Томаківка. Протягом свого двохсотрічного існування запорозькі козаки послідовно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуць-ку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам'янську й Нову, або Підпільненську. Причини змін різні: більші зручності, стратегічні міркування, брак води, підмивання фортеці Дніпром, шкідлива для здоров'я місцевість тощо.

В середині XVI ст. канівський староста Дмитро (Байда) Вишневецький зібрав розрізнені ватаги козаків і збудував замок (СІЧ) на острові Мала Хортиця, що проіснувала з 1552 до 1557 року. Тут він двічі оборонявся від татар. Пізніше військовий центр переходив з острова на острів, подальшу організацію запорозького війська проводили послідовники легендарного Байди-Вишневецького, що дало змогу Запорозькій Січі протягом другої половини XVI — у першій половині XVII ст. еволюціонізувати до високих організаційних форм. Для Січі запорожці завжди вибирали сухе й високе місце на березі Дніпра або якоїсь його притоки і, лишивши посередині тієї площі майдан, ставили навколо нього 38 довгих хат-куренів, де товариство мало притулок під час негоди. Посеред майдану височів стовп. Це було місце зборів і покарань. Окрім куренів, у Січі зводили церкву на честь святої Покрови; паланку-будинок, де зберігалися військові клейноди, містилася канцелярія й чинився суд і розправа; пушкарню — неглибокий, але просторий льох, у якому тримали гармати, ручну зброю, кінську упряж, порох, кулі, сірку, селітру та інше військове майно; скарбницю — такий самий льох для зберігання борошна, сала, риби й іншого харчового припасу. Там само, в невеликих барильцях, переховували військові гроші.
Навколо січових будівель копали окопи, а поверх земляних валів робили засіки з дубів, пізніше — стіни, виплетені з лози й набиті глиною або викладені з лозяних кошелів, наповнених глиною. В окопах лишали двоє воріт: головніз боку степу та бокові — з базару. Біля воріт робили здебільшого плетені з лози та закидані глиною башти, на яких ставили гармати. Базар завжди містився за січовими окопами, там на майдані стояли крамниці й шинки, де в мирні часи торгували не тільки люди з України, а й татари, московити, греки, вірмени, євреї.
До берега (глибокої затоки) приставали у мирні часи грецькі, турецькі й італійські кораблі з усяким крамом. З того краму певна частина лишалася в крамницях, більша ж розкуповувалася прямо з кораблів польськими та московськими торговими людьми, що часто приїздили на Січ за рибою, шкірою, медом і вощиною. Одночасно на Січі перебувало кілька тисяч козаків, частина була на уходах, в степових залогах.
Запорозька Січ мала своєрідну військово-адміністративну організацію. Запорозьке військо мало два поділи — військовий і територіальний. Військо поділялося на 38 куренів (Пащуківський, Переяславський, Канівський, Іркліївський, Корсунський та ін.), а територія — спочатку на 5, а потім на 8 паланок. Назва «курінь» походить від слів «курити», «диміти». Вона вживалася в значенні сотні, полку, частини війська. Паланка в буквальному перекладі з татарської мови означає «маленька фортеця».
Військові клейноди запорожців складалися з булави, пернача, бунчука, корогви, печаті й котлів або литаврів.

2.2. Соціально-економічний та військовий устрій Запорожжя.

Протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст. на Запорожжі утворився самобутній військовий і соціальний устрій, який відзначався передусім демократичністю. Доступ на Січ мав кожний православної віри, за винятком жінок. Люди, що прийшли на Січ, як правило, змінювали свої прізвища та ім'я, щоб приховати своє походження і минуле. Часто вони отримували глузливі прізвиська, що підкреслювали риси їхнього характеру або зовнішності: Неїжмак, Загубиколесо, Рябошапка, Півторакожуха, Непийпиво. Багато сучасних українських прізвищ походять саме з тих козацьких часів. Молоді хлопці відбували семилітній випробувальний термін як джури у досвідчених вояків. Тих, для кого військова служба була складною, відправляли з Січі. Всі козаки вважалися рівними і мали однакові права. Вони брали участь у загальній Січовій Раді, яка вирішувала всі важливі справи. Рада збиралась часто і являла собою орган січового народовладдя. Всі справи вирішувалися більшістю, без формального голосування. Меншість повинна була підкоритись більшості, яка мала право підкорити колективній волі навіть силою. Рада обирала гетьмана та військову старшину, що мали обов'язки регулярно звітувати перед військом. В очах козаків гетьмани й старшини були не представниками і носіями єдиної законної влади, яких слід захищати, а тільки слухняними виконавцями їхньої волі, котрих легко можна було позбавити не лише посад, а й життя. Адміністративна і судова влада в запорозькому війську була побудована таким чином:
— військові начальники — кошовий отаман, суддя, осавул, писар, курінні отамани;
— військові чиновники — підписарій, булавничий, хорунжий, пірначний, підосавулій, довбиш, піддовбиш, кушнар, підкушнар, гармаш, товмач, шафар, підшафарій, канцеляристи;
—похідні й паланкові начальники — полковник, писар, осавул, підписарій, підосавул.
Кошовий отаман (пізніше — гетьман) об'єднував у своїх руках військову, адміністративну, судову й духовну владу. У воєнний час кошовий був головним «командиром» і діяв як необмежений диктатор: міг скарати непокірного на смерть, тягти його за конем на аркані. Обов'язки кошового полягали в тому, що він затверджував усіх урядовців, узаконював розподіл земель, сінокосів, рибних місць, приймав у Січ нових людей, відпускав старших козаків із Січі, вступав у дипломатичні відносини з іншими країнами. На час своєї відсутності в Січі він призначав заступника — наказного отамана. Кошовому отаману вручалась на раді булава — ознака влади.
Але, незважаючи на силу своєї влади, кошовий отаман не був необмеженим володарем запорозького війська. Він не мав ні свого приміщення, ні окремого столу і насправді був старшим серед рівних. У розмовах з козаками кошовий звертався до них не в наказовій формі, а по-товариськи, називаючи їх братчиками, панами-молодцями або дітками. Називали його часто зменшеним іменем — Богданко, Петрусь, Юрась, Івашко.
Його владу обмежували три умови — звіт, час і рада. Кожний кошовий щороку, 1 січня, під час виборів військової старшини, повинен був скласти звіт про свої дії та вчинки, що стосувалися війська. За порушення козацьких законів або за несправедливе рішення суду його навіть могли покарати смертю. Кошового отамана обирали лише на рік, після того на його місце ставав інший. Винятком були особливо видатні особи — Іван Сірко, Кость Гордієнко, Іван Мілашевич, Петро Калнишевський. Сірко був кошовим отаманом 15, а Калнишевський — 10 років.
Військовий суддя був другою після кошового особою у запорозькому війську. Як і кошового, його обирали на військовій раді з низового товариства. Суддя охороняв звичаї й одвічні порядки, на яких базувався весь лад козацького життя. У своїх рішеннях він керувався переказами і традиціями, що передавалися із уст в уста і були освячені плином віків. Як і кошовий, суддя не мав ні окремого житла, ні окремого столу, а жив і харчувався з козаками свого куреня.

Військового писаря та військового осавула також обирала загальна рада простих козаків низового товариства. Військовий писар у козаків був один, його обов'язки вважались такими важливими, що якби хтось інший зробив спробу замість нього написати від імені коша або прийняти листа, що передавався на його ім'я, то його страчували.
Вплив писарів на політичне і громадське життя був дуже великий, мабуть, і тому, що на своїх посадах вони були незмінними: з 1734 до 1775 року, у запорозькому війську змінилося лише чотири писарі. Писар ніколи не підписувався особисто.
Військовий осавул стежив за ладом і пристойністю козаків у мирний час і у військовому таборі, за виконанням судових вироків, проводив дізнання з приводу різних суперечок та конфліктів, заготовляв хліб на випадок війни, у поході їхав попереду як розвідник, стежив за ходом битви.
Усі чотири — кошовий, суддя, писар, осавул — становили запорозьку старшину, яка відала військовими, адміністративними, судовими і духовними справами війська. Усі інші службові особи лише допомагали головним і виконували їх волю і накази.
Після запорозької військової старшини йшли курінні отамани, яких було 38 (за кількістю куренів). їх називали «отаманням». Посада курінного отамана була виборною. Обирався він із простих козаків, часто із колишньої старшини. Курінні отамани виконували роль інтендантів у Січі, прямими обов'язками яких було забезпечення харчами і дровами свого куреня, охорона майна і грошей у курені, курінної скарбниці.
Наступними були «батьки», або «січові діди», тобто колишні запорозькі військові старшини, що залишили свої посади через старість чи хвороби. Вони посідали почесне місце у товаристві, берегли звичаї, ревниво їх дотримувались.
За військовою старшиною йшли військові службовці: довбиш, товмач, шафар, канцеляристи та ін. Військовий довбиш відав військовими литаврами, скликав козаків у походи, на релігійні свята. Крім того, він виконував поліцейські обов'язки: роздягав засуджених злочинців і приковував до ганебного стовпа на площі, був присутній при виконанні вироку. Військовий кулінар відав усією запорозькою артилерією — гарматами, порохом, дробами, свинцем, ядрами, кулями. Допомагали йому підкушнар і гармаші. Військовий товмач повинен був знати мови, видавати посвідчення, писати грамоти, перекладати документи.
До військових службовців належали також булавничий, бунчуковий, хорунжий. Перший оберігав булаву кошового, другий — військові бунчуки, третій — корогви та військовий прапор.
Основою господарства Запорожжя було землеробство. На Запорожжі відбувалося становлення господарства якісно нового типу, яке виходило за межі середньовічної цивілізації, — фермерського. Окрім землеробства, козаки займались розведенням худоби, полюванням, рибальством, виробленням горілки і пива, видобутком солі та меду.
Січ була розташована на шляху, який зв'язував густо населені райони України з морем, тому, незважаючи на постійну степову війну, купці з допомогою козаків вели торгівлю з Кримом і Туреччиною. Господарство велося спільними зусиллями, але в господарських справах все більшу роль почали відігравати заможні козаки, що вклали в степові промисли і торгівлю свої капітали. Щовесни запорожці в куренях методом жеребкування розподіляли між собою обов'язки — кому лишатися в Січі на випадок походу або нападу татар, а кому йти на промисли. Як тільки скресала крига на річках, половина козаків виходила на свої вольності рибалити або полювати. Рибу засолювали, скільки потрібно залишали собі, а решту везли на продаж в Україну. На отримані гроші купували борошно, пшоно, порох та олово. Торгували також шкірами та хутром.
Жили козаки здебільшого бідно. Козацькі звичаї дозволяли їм мати небагату одежину і зброю. Все майно і здобич, що привозили з набігів на турків і татар — шовки, оксамити, коней, гроші, — вони мали здавати курінному отаману. На Січі військова рада розподіляла все здобуте: не менше половини здобичі йшло на церкви й монастирі, частина грошей — в січову скарбницю, решта розподілялась між товариством порівну. Більшість козаків отриману частину відразу пропивала в шинках, прогулювала з товаришами або вимінювала на коней. Прості козаки легко переносили життєві незгоди, мали простий побут, нехтували грішми та багатством, харчувались разом у курінях. Щоправда, з появою реєстрового козацтва і подальшим розвитком січового господарства та торгівлі становище козацтва дещо змінилося. Більшість і далі залишалася голотою, що пишалася своєю бідністю, але поруч з нею з'явились заможні верстви козацької старшини. Вони відрізнялись одягом, зброєю, намагались жити і харчуватись окремо від товариства, чим викликали обурення простого козацтва. Але майнове розшарування, що почалося серед козаків вже наприкінці XVI ст., неможливо було зупинити. Прірва між різними верствами козацтва дедалі поглиблювалася, що призвело до гострих соціальних конфліктів у козацькому таборі.
2.3. Як козаки воювали.

На другу половину XVI ст. січовики створили велике військо. Основу його становила піхота. Запорожці відправлялись в похід верхи, але воювали як піші воїни. Разом з військом йшов табір, що складався з легких возів: на відкритих місцевостях під прикриттям возів велися бойові операції. Якщо вороги дуже насідали, то запорожці розташовували вози в кілька рядів (лав), і доки передня лава стріляла, задні лави набивали рушниці та передавали зброю переднім, так що кулі летіли надзвичайно рясно. Вози прив'язували один до одного ланцюгами. Під час походів у війську була залізна дисципліна, заборонялись спиртні напої, гра в карти, суперечки. Зброю запорожці мали різноманітну: в XV та XVI ст. перевагу надавали сагайдакам зі стрілами, списам, келепам і гаківницям, пізніше в запорожців були рушниці або мушкети, шаблі, списи й пістолі. Окрім того, доброю зброєю були чингалі, здобуті у турків ятагани. Кожен носив ту зброю, яку спромігся купити або здобути в бою. Гармат запорожці самі не виплавляли, а воювали тими, які відбивали у ворога. Серед запорожців вважалося ознакою гарного тону нехтувати небезпекою і життям. Запорожці завжди «лізли в саме пекло», гострі на язик зачіпалися перед битвою з суперниками, визиваючи їх на «герць» (індивідуальний поєдинок), провокували противика нападати першими, виводячи їх на приготовлені пастки. Запорожці були «рушничим військом» проте за свідченнями істориків багато «воювали» заступом і лопатою, ніколи не лінувалися зводити шанці, «вовчі ями» і укріплення. Запорожська піхота знала декілька методів ведення бою:лава, розгардіяш та батовий стрій. Для того щоб під час бою швидко перестроювати свої лави, запорпожці неухильно «шліфували»свою майстерність під час тренувальних зіткнень «лава-на-лаву» між куренями. Запорожці були вмілими розвідниками і мали розгалужену мережу шпигунів та інформаторів. Високий рівень прикордонної служби у вигляді «бекетів» та «фігур» забезпечува від несподіванок. Запорожці були майстрами мистифікацій та обману. Зазвичай перед очима ворогів вони виставляли себе неосвідченими, обмеженими, ледачими (лежнями) та пяницями. На перший погляд з такими голодранцями міг впоратися невеличкий загін шляхтичів, проте все було далеко не так. Чисельність запорозького війська не була сталою, а коливалася від 6 до 15 тис. Багато європейських монархів неодноразово звертались до козаків з проханням виступити на їхньому боці як наймане військо під час військових конфліктів. Зважаючи на козацтво як на значну військову та політичну силу, уряди Московії, Венеції, Австрії, Туреччини та Кримського Ханства встановлювали з Січчю зв'язки через голову Польського короля, якому номінально були підвладні запорожці. Не дивно, що за таких обставин Січ почала виявляти все більшу самостійність у своїй внутрішній політиці. Зростанню міжнародного авторитету Запорожжя сприяли і морські перемоги січовиків, здобуті завдяки своєрідному легкому, рухливому флоту, що складався із уславлених човнів-чайок.
Військовий флот війська становили виключно чайки, які називали байдаками. Вони були невеликі — 20 м завдовжки і 3—4 м завширшки, з обох боків мали по 15—20 весел, посередині кріпили щоглу з вітрилом; були озброєні легкими гарматами і брали на борт 50—70 осіб. Запорожці використовували також трофейні турецькі галери.
На своїх плоскодонних кораблях козаки могли проходити плавні, мілини і навіть дніпровські пороги. На них вони добирались не тільки до Очакова, а й до узбережжя Криму і навіть до Константинополя, прорвавши турецько-татарську блокаду на морі.

2.4. Освіта на Січі.

Основна маса січового війська, так званого низового товариства, за своєю грамотністю й начитаністю стояла настільки високо, що переважала в цьому плані середній, а можливо, й вищий стан великоруського люду свого часу. Особливо це стосується запорожців XVIII століття, грамотність доходила до того, що в Січі можна було знайти людей, що вміли складати латинські вірші й духовні канти. «Серед них,— каже сучасник,— були такі грамотії, що і в Лаврі, і в столицях рідко можна було знайти таких, з тої причини, що в Січі було всілякого люду доволі». Це буде цілком зрозумілим, якщо згадати, що Січ досить часто поповнювали «вчені й недовчені спудеї» Київської духовної академії, багато польських, українських, а часом і великоруських панів і шляхтичів, котрі вміли й читати, і писати, але не вміли вжитися з порядками своєї батьківщини. Найбільший відсоток освічених людей, безумовно, давала запорізьким козакам Київська духовна академія. Цим пояснюється, з одного боку, часте вживання у листах запорізьких козаків текстів зі святого письма.

Але крім зайшлого елемента, котрий давав запорізьким козакам великий відсоток освічених людей, у самому Запоріжжі були осередки освіти, школи; запорізькі школи поділялися на січові, монастирські й церковно-парафіяльні.

У січовій школі навчалися хлопчики сироти приведені на Січ кобзарями або відправлені батьками в Січ для навчання грамоти й військового мистецтва; на Запоріжжі їх звичайно звали «молодиками». Січові школярі вчилися читання, співів і письма; мали особливий, але схожий на все військо громадський устрій; мали спільні шкільні кошти, що зберігалися завжди у старшого; обирали зі свого середовища двох отаманів — одного для дорослих, другого для дітей, і на власний розсуд або залишали їх на цих посадах, або скидали після закінчення року. Січові школярі отримували певну частку бойових припасів — свинцю й пороху,— які щороку присилали зі столиці в Січ на все Запорізьке Військо низове. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, котрий крім своїх прямих обов'язків наставника виконував і другорядні: дбав про здоров'я хлопчиків, виводив їх при пошестях «на свіжу воду» в луки, сповідав і причащав хворих, ховав померлих і про всі випадки у школі детально доповідав кошовому отаманові і водночас прикордонному лікареві. Монастирська школа існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі. Вона виникла разом з його першою церквою близько 1576 р. Тут навчалися малі й дорослі хлопці та юнаки під керівництвом самарського ієромонаха; навчальними предметами були грамота, молитви, закон божий і письмо. Школи були і в паланках.

2.5. Реєстрове (городове) козацтво.

У 1572 р. було створено реєстрове військо, яке спочатку складалось з 300 козаків. Невдовзі реєстр був розширений до 500 осіб, а згодом — і до 6000—8000. Козаки, вписані до нього, вважались прийнятими на державну службу і отримували значні привілеї: заробітну платню, озброєння, особисту свободу, право власності на землю, дозвіл вільно займатися промислом і торгівлею. Реєстрове козацтво мало свою територію і поділялося на полки і сотні. Полковими містами стали Чигирин, Черкаси, Переяслав, Корсунь, Біла Церква, Канів. Центром дислокації війська було м. Трахтемирів на Дніпрі із Зарубським монастирем.
Створення реєстрового війська переслідувало дві цілі. Уряд Речі Посполитої хотів не тільки узаконити охорону козаками східного кордону держави, а й повести наступ на вольності запорозького козацтва через заможних реєстрових, поставлених на службу Польській короні. Але надії короля та сейму за допомогою реєстрових розколоти козацтво і взяти під контроль Січ не справдились. Кількість козацтва зростала, а спроби уряду втручатись у його справи спричиняли козацько-селянські повстання.

5. Визвольний рух в Україні у 20-30-ті роки XVII ст.

5.1. Причини козацьких рухів 20-30-х років XVII ст.

На початку 20-х років XVII ст. відносини між українськими козаками і польською владою значно загострилися. Участь козацтва у Хотинській війні фактично забезпечила перемогу Речі Посполитій, але для нього самого стало поразкою. За умовами мирного договору між Річчю Посполитою і Османською імперією козаки втратили право на судноплавство Дніпром та виходу в Чорне море. Крім того, коли небезпека була позаду, польський уряд так і не виплатив козакам обіцяних грошей, і погодився включити в реєстр лише 3 тис. козаків. Решта повинна була повернутися під владу панів і старост. Самі козаки, незважаючи на заборону польської влади, продовжували чинити блискучі вилазки на Стамбул, Трапезунд, інші турецькі й татарські міста на узбережжі Чорного та Азовського морів, вели переговори з іншими державами.

5.2. Повстання 20-х років XVII ст.: підсумки і результати.

Занепокоєний фактичним створенням козацької "окремої республіки" у складі Речі Посполитої, польський уряд почав готувати влітку 1625 р. каральний похід на Україну. У вересні цього ж року великий коронний гетьман Станіслав Конецьпольський рушив з Бара на Подніпров'я з 30-тисячним військом. Збройний опір урядовим військам очолив запорозький гетьман Марко Жмайло.
Найбільша битва між 20-тисячним козацьким військом і поляками відбулася в урочищі Ведмежі Лози поблизу Куруківського озера. Значні втрати з обох сторін так і не визначили переможця. Тоді прихильники компромісу з поляками усунули від булави Жмайла і передали її Михайлу Дорошенку j уклали Куруківську угоду (1625 р.). За її умовами козацький реєстр становив 6 тис. осіб, а плата козакам збільшувалась до 60 тис. злотих. За це козаки повинні були припинити всі війни і морські походи. Не підтримувати відносини з іноземними державами. Величезна кількість козаків, яка опинилась поза реєстром, повинна була повернутися під владу панів, а на Січі повинна була постійно перебувати 1 тис. реєстровців, щоб не допускати туди втікачів з панських маєтків.

Події 1625 р. показали, що запорозькі козаки здатні відстоювати свої інтереси збройним шляхом.

Першим великим виступом козаків, який мав яскраву національно-визвольну спрямованість, було повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила) у 1630 р. Його започаткував конфлікт між реєстровими козаками, гетьманом яких після загибелі Михайла Дорошенка став Григорій Чорний, та нереєстровими, які обрали собі гетьмана Тараса Федоровича (Трясило). Чорний зажадав, щоб нереєстровці вийшли з Січі і підкорилися йому. У березні 1630 р. Тарас Трясило з 10 тисячами кінних і піших козаків виступив з Січі. Запорожці підійшли до Черкас, оточили будинок Чорного, схопили його і, звинувативши в зраді, стратили. Повстання незабаром охопило Лівобережжя і частину Правобережжя. Повстанці під проводом Тараса Федоровича зайняли Канів, а згодом Переяслав.

На придушення повстання з 20-тис. військом знову рушив коронний гетьман Конецьпольський. Повстанці зуміли завдати полякам болісних ударів ще до початку вирішальної битви. Зокрема, коли Конецьпольський переправлявся через Дніпро, козаки зненацька вдарили на його ставку і трохи не захопили коронного гетьмана у полон. 25 травня 1630 р. повстанці влаштували карателям "Тарасову ніч", знищивши Золоту роту, що складалася з представників найвпливовіших родів польської шляхти.

Федорович закликав усе українське населення приєднуватися до козаків, щоб зі зброєю в руках боротися проти польсько-шляхетського панування, захищати православну віру. "Хто був козаком і ті, хто ним хоче бути, - говорив він, щоб усі прибували, вольностей козацьких заживали, віру благочестиву від замислів лядських рятували".

У травні 1630 р. під Переяславом розгорілася вирішальна битва між каральним військом і повстанцями, яка тривала п'ять тижнів. Успішні дії повстанців змусили Конецьпольського піти на переговори. Федорович, який був проти угод з поляками, склав булаву. Новий гетьман Антон Коношевич-Бут підписав Переяславську угоду (8 червня 1830 p.). Вона зберігала основні умови Куруківської 1625 p., проте, збільшувала реєстр з 6 до 8 тис. козаків. Ця угода теж не стала основою для замирення козаків.

5.3. Повстання 30-х років XVII ст.

Польська влада у 1635 p., щоб остаточно приборкати бунтівне Запоріжжя, позбавити його напливу втікачів, вирішила збудувати на Дніпрі навпроти першого порогу Кодацьку фортецю. Козаки, зрозумівши, що Кодак ізолює їх від решти українських земель, вирішили її знищити. Того ж року гетьман Іван Сулима захопив і знищив фортецю. Ця подія могла стати новим поштовхом до постання, та суперечки між реєстровими і нереєстровими козаками завадили цьому. Сулима був схоплений реєстровцями і відправлений до Варшави на страту. Проте це лише відтягло новий спалах народного гніву. Нове повстання почалося у 1637 р. Спочатку на чолі його стояв гетьман нереєстрового козацтва Павло Бут, який згуртував навколо гасел захисту православної віри і боротьби з "ляхами" близько 10 тис. повстанців. Повстання поширилося на все Подніпров'я, особливо Лівобережжі, де діяли слабоорганізовані і погано озброєні загони. Вирішальна битва відбулася 16 грудня 1638 р. біля села Куменки неподалік Канева. 10-ти тисячне повстанське військо зазнало поразки від 15-тисячиого коронного війська польського гетьмана Миколи Потоцького. Повсталі втратили понад 2 тис. чол. Наступна битва відбулась біля містечка Боровиця, де повсталі знову опинились у скрутному становищі. Спроба вступити у переговори завершилась підступним кроком поляків, які захопили Бута в полон і відправили до Варшави на страту. Проте повстання не припинилося, його очолив новий нереєстровий гетьман Яків Остряниця (весна 1638 р.). У квітні 1638 р. він розбив польське військо під Говтвою, яким командував Станіслав Потоцький. Та нові польські сили на чолі з М.Потоцьким і Я.Вишневецьким у травні завдали поразки повсталим під Лубнами, а в червні - під Жовнином. Декілька сот повсталих на чолі з Остряницею відступили на територію Московської держави, оселившись на Слобожанщині. Повстання продовжив новообраний гетьман Дмитро Гуня, проте його дії були невдалі. Козацьке військо було взято в облогу в урочищі Старець. Через півтора місяці козаки були змушені капітулювати. На радах у Києві (вересень) та Масловому Ставі Канівського повіту (грудень) козаки під тиском польського уряду визнали прийняті польським сеймом у січні 1638 р. "Ординацію Війська Запорозького реєстрового" за якою:

— скасовувалися виборність старшини і козацький суд;

— виборна посада реєстрового гетьмана скасовувалася, а його повноваження передавалися королівському комісару;

— на посади осавулів і полковників повинні були призначатися виключно представники шляхти;

— козацький реєстр обмежувався до 6 тис, а всі виключені з нього автоматично ставали кріпаками;

— реєстровим козакам дозволялося жити лише на території реєстрових полків.

Незважаючи на те, що козацькі повстання 20-30-х років XVII ст. завершилися поразкою, вони мали важливе значення для розгортання національно-визвольної боротьби українського народу. Козаки вперше зі зброєю в руках виступили на захист православ'я, проти польського панування на українських землях. Повстання сприяли накопиченню досвіду боротьби, у його свідомості вкорінювалося розуміння необхідності боротьби за національне визволення.

Дата добавления: 2014-01-07