Складові української культури

На противагу концепції О.Шпенглера сьогодні активно обговорюється інша типологія культури — модерна та постмодерна. У всіх основних галузях культури — у науці, економіці й мистецтві — можна простежити співвідносність антропоморфізму і техноморфізму. Культура модерну в основоположних принципах техномофна. Це випливає навіть із концепції О.Шпенглера про цивілізацію як царство техніки. Моделі технічного і неорганічного світу така культура переносить на процес саморозуміння людини, на її стосунки зі світом та іншими людьми. Постмодерна культура антропоморфна. Визначення, які людина дає власному досвіду, і визначення органічного, живого світу використовуються у постмодерній культурі стосовно форм культури в науці, мистецтві й економіці. Визнається перевага принципу антропоморфізму, самопізнання людини й пізнання духу над принципами і моделями технічного та неорганічного світу. На наш погляд, саме з таких міркувань сучасні ясновидці й культурологи пророкують майбутнє за східною культурою. Адже її характеристики більше відповідають антропоморфності культури постмодерну.

Побутувала в українській культурі також оригінальна ідея України як необхідного елемента католицького світу — її активно проповідував Йосиф Сліпий. Нині ця ідея має прихильників серед дослідників, котрі шукають і знаходять коріння українського християнства не у Візантійській імперії, а в Римі, оскільки існують свідчення, що Володимир Великий хрестився у Корсуні й привіз до Києва мощі Папи Климента. Найвагомішим аргументом на користь такої ідеї слугує факт, що християнство прийшло і вкоренилося у Київській Русі в X ст., тобто ще до офіційного розколу і оформлення його двох центрів.

Не менш поширена серед дослідників ідея України як межі між Сходом і Заходом, між ірраціональним, емоційним, романтичним степом і раціональним, врівноваженим Заходом, тобто Європою. Цю думку особливо яскраво обґрунтовує в 50-х роках Микола Шлемкевич у праці "Галичанство", простежуючи історію України від найдавніших часів до середини XX ст. Зіставлення українського політичного ідеаліста зі Сходу з українцем — політичним реалістом Заходу — приводить автора "Галичанства" до висновку про неминучість формування нового психологічного типу справжнього українця-соборника. Ідею України — межі між Сходом і Заходом переконливо пропагує відомий історик Ярослав Дашкевич. Якщо у його працях ідея особливо виразна, то Микола Шлемкевич може бути віднесений одночасно до прихильників ідеї української специфіки, вираженої в поєднанні східних і західних характеристик, або у коливанні між Сходом і Заходом. Ця ідея особливо яскраво обговорювалась в літературі з нагоди святкування 400-літнього ювілею Берестейської унії, а деякі дослідники піднесли її до ідеї месіанства України в поєднанні Сходу та Заходу, очевидно, не лише стосовно християнських церков, хоча насамперед у такому розумінні. Подібну ідею української специфіки, вираженої в поєднанні східних і західних характеристик, сповідував і Михайло Грушевський. Учений наголошував, що дві частини України у своєму житті йшли різними шляхами під натиском чужих політичних систем, економічних ситуацій, під впливами сусідніх культур. Проте у могутньому національному леті завжди співпрацювали два українські крила — східне і західне. Залежно від обставин, писав Михайло Грушевський, "то одне крило працювало сильніше, то друге, і відповідно змінявся курс то на Захід, то на Схід... Так було і так буде, бо мусить бути — бо того вимагає повнота і доцільність нашого національного життя".

Не менш популярною у XX ст. була і залишається донині ідея винятковості України у світовій історії та культурі. Започаткована українськими романтиками як ідея винятковості України в християнському і слов'янському світі, нині вона розробляється істориками давньої України, зокрема Оленою Апанович. Найвиразніше ця ідея оформилася в українському радикальному націоналізмі Дмитра Донцова й Миколи Міхновського, підтримували її Вячеслав Липинський, Юрій Липа та ін. Ідею винятковості України культивують їхні прихильники, а також своєрідні "фантасти", котрі виводять українців від біблійних оріїв, а Ісуса Христа — з Галичини, Христофора Колумба — з Коломиї тощо або шукають ще давніші, глибші корені (Юрій Канигін "Шлях аріїв").

Нарешті, ще одна ідея — ідея України як Заходу, тобто України-Європи. Особливо полюбляють її сучасні політики й ідеологи, вишукуючи риси подібності українського та західного менталітету, спільності культур. Спрацьовує тут ще й образ Сходу як Росії, що уособлює все ненависне, темне, відстале, особливо протилежне Україні, що зазначав ще Микола Костомаров у відомій статті "Дві руські народності". Європа асоціюється у прихильників такої ідеї з прогресом, культурою, свободою, раціональністю, добробутом — усім світлим і добрим, чого нам так не вистачає. Освальд Шпенглер, як відомо, вважав навпаки: Європа доживає епоху занепаду, стадію цивілізації, котра означає відчуження людини, крах духовності, нівеляцію особистості, розрив людини з природою — своїм середовищем. Сучасні ясновидці пророкують майбутнє за Східною культурою, котра традиційно сповідує гармонію людини з навколишнім світом, плекає духовність, остерігаючись втручання цивілізації у культуру духу. Згідно з нинішніми культурологічними теоріями Захід асоціюється з раціоналізмом, ризиком, енергією, активністю, ініціативою та сміливістю. Чи превалюють у нашій ментальності такі риси? Відповідь пошукаємо у авторитетів.

Дмитро Чижевський, як відомо, приписував українцям "філософію серця", емоційність, чуйність, вразливість, сентименталізм. Наголосимо: українцям взагалі — безвідносно до сходу чи заходу. Традиційно західними орієнтаціями і впливами гордилися галичани у зв'язку з близьким сусідством із Європою. Так, Михайло Грушевський зазначав: "Мені здається, що історична доля Галичини віками впливала на пониження в тутешній українській людности елементів ініціативи, сміливости, активности і заступила їх прикметами пасивної відірваности, пасивного завзяття, упертости... Все енергійніше, сміливіше, багате ініціативою тягнуло з Галичини на полуднє і схід, між те довільніше, рухливіше, гарячіше життє. На місці лишилося пасивніше, важче, органічно не здатне до риску, боротьби". Подібно висловлювався і Микола Шлемкевич: "Усе відважніше, готове до ризика, більш фантазійне, легше до руху, більш емоціональне — кидає західні землі і продирається на схід, у степ, де небезпечно жити від татарських наскоків, зате вільніше жити здалека від польської панщини...Отже, все спокійніше, більш слухняне до закону, менш ризикантське, сказати б, — реалістичніше, — сиділо далі на своїй землі, хоч в чужій неволі".
Обидва авторитети схильні вбачати у галичанстві традиціоналізм і консерватизм, не відмовляючи, однак, у раціональності. Що ж переважає? Микола Шлемкевич ще додає: "Ми, галичани, це не плем'я геніїв і героїв, а плем'я організованої пересічі. І в цьому наша сила. Наша роль служебна, і наше завдання помагати при раціональному оформленні ідей і починів багатої й обильнішої ними Східної України, Києва. І хочемо чи ні — так бувало досі".

Додамо: так є і нині, мабуть, буде ще і в майбутньому. Ми приречені об'єднатися і творити самобутню українську культуру.
Такі численні думки стосовно типу української культури лише вирізняють її самобутність. У світлі новітніх досліджень головні галузі культури становлять наука, економіка і мистецтво. Держава та релігія внаслідок своїх претензій на владу й універсальність, а також юридичної оформленості їх статусу в законодавчих документах "не можуть вважатися спонтанними культурними утвореннями". Цитований автор Петер Козловскі свідомо звужує загальне поняття культури, що охоплює всі види ЛЮДСЬКОЇ діяльності, до сфери науки, економіки й мистецтва, оскільки саме ці фактори тепер визначають і культуру епохи, і культуру суспільства.

Щодо української культури, то внаслідок традиційного переважання у ній антропоморфного елемента, а також елемента релігійного та метафізичного, вона має майбутнє. Нині мислення знову відновлює у своїх правах релігійну форму знання і метафізику (по-українськи — "філософію серця"), а різні форми духовного первеня — церковні, гностичні й містичні — привертають особливий інтерес. У сучасній науці визнаються численні методи, і тлумачення законів доповнюється розумінням проявів духу.
За тендерними схемами українська культура становить феміністичний тип культури, що орієнтує її на зближення зі східним типом.
Українське суспільство і його культура переживають непрості часи, вимальовуючи у своїй історії чергову криву соціальних наслідків "ліберальної". революції 1991 р. Хаос і невизначеність, навіть криза є наслідком довголітнього ігнорування об'єктивних законів суспільного та культурного розвитку. Завдання духовного відродження України вбачається у подоланні тоталітарного мислення в суспільній свідомості, у граничній мобілізації всіх рятівних засобів і резервів всередині України та за її межами, необхідності захисту справжніх цінностей національної культури в опорі на багатовікові духовно-моральні принципи, зібрання і відновлення всіх істинних цінностей, створених українським народом за його багатовікову історію.

Важливими проблемами в дослідженні будь-якої культури є з'ясування її джерел та складових. Джерелами кожної національної культури є:

а) природне оточення, у т. ч. фізичні, біологічні особливості її носіїв;

б) етнокультурні успадкування від давніх історичних періодів;

в) особливості історії;

г) взаємини із сусідами, зовнішні культурні впливи;

Дата добавления: 2014-01-07