Становлення української літературної мови, ірмолойний спів і партеси

Згідно з угодами Берестейської унії, у греко-католицькій церкві богослужіння, церковна організація й обряди залишились такими, як і вони були в греко-православній церкві.

Перші християни запозичили від старозавітної Церкви час молитов щодня, свята Пасхи і П'ятидесятниці, однак надали їм нового змісту.

Основним змістом християнського культу стало спасіння світу через Христа і во Христі. Усі найважливіші богослужбові дії зосереджуються близько Таїнств, в яких християнин отримує дари Духа Божого, що зміцнюють і вирощує в духовному житті. Найбільше з цих Таїнств - Євхаристія, в якій вірні смакують від тіла і крові Боголюдини, з'єднуються з Ним і якби долучаються Його божественної істоти.

У Церквах східного обряду (Греко-католицькі та православні церкви) Служба Божа відправляється згідно з текстом, авторство якого приписується св. Іоанну Златоустому, або текстом, що приписується св. Василію Великому. Найчастіше у церквах правиться Літургія св. Іоанна Златоустого. Літургія св. Василія Великого відправляється десять разів на рік: в усі неділі Великого Посту, у Великий Четвер і Велику Суботу, у надвечір’я Різдва Христового і Богоявлення, а також у день св. Василія Великого. Тексти Божественної Літургії інших авторів практично не вживаються.

Твори, написані українською народною мовою, існували і розповсюджувались в Україні на початку XVIII ст. Ці тексти були переважно світського змісту: про кохання (щасливе та нещасливе), про побутові проблеми, про житейські стосунки. Такі переважно анонімні вірші своїм стилем, мовою і поетикою часто нагадують українські народні пісні (напр., «Песнь о свете» закарпатця О. Падальського, «От нещасной доле» і ін.). Є також значна кількість авторських і безіменних бурлескних віршів та діалогів (різдвяні та великодні вірші), інтермедії та інтерлюдії, сатиричні вірші і оповідання, які написані українською народною мовою.

О. Павловський, автор першої друкованої граматики живої народної української мови, написаної 1805 р., але виданої 1818 р. в Ст.-Петербурзі у приватній типографії В. Плавильщикова під назвою «Граматика малоросійського наріччя» (рос. Грамматика малороссійскаго наречія), а також важливого для її розуміння «Додатку до Граматики малоросійського наріччя» (рос. Прибавленія къ Грамматике малороссійскаго наречія) (1822 р.), є одним з перших мовознавців, що заклали наукове підґрунтя для усвідомлення української мови як самостійної й рівноправної серед інших слов'янських мов. В українському мовознавстві їй передували граматики учнів Львівської братської школи (1591 р.), Лаврентія Зизанія (1596 р.), М. Смотрицького (1619 р.), І. Ужевича (1643 р.), але всі вони в традиціях тогочасної філології пояснювали церковнослов'янську мову порівняно з канонічними латинською і грецькою. Лише написана латинською мовою «Грамматыка словенская» І. Ужевича охарактеризувала граматичну будову староукраїнської книжної мови (в І. Ужевича «народна мова», лат. lingua popularis). Однак з огляду на призначення, обсяг, зміст і структуру саме праця О. Павловського вважається першою науковою граматикою української мови, бо в ній системно аналізується фонетична, граматична й частково лексична та фразеологічна будова народної української мови, на базі якої вже тоді активно розвивалася літературна форма мови.

Сама «Граматика малоросійського наріччя» є відносно невеликою за обсягом книгою — всього понад 120 сторінок. Її фактичний матеріал і життєвий досвід автора свідчать, що граматика написана на базі південно-східних говірок тодішньої Київщини.

О. Павловський переконливо підтверджується відокремленість «малоросійського наріччя» від російської мови загальноукраїнськими фонетичними, граматичними й лексичними ознаками та одиницями.

Наступні граматики української мови у Східній Україні з'являються лише після революції 1905 р., хоча в Західній Україні, яка була в цей час під владою Австро-Угорщини, вийшли у світ українські граматики І. Могильницького (1822—1824 рр.), М. Лучкая (1830 р.), Й. Левицького (1834 р.), Й. Лозинського (1846 р.), Т. Глинського (1845 р.), Я. Головацького (1849 р.), П. Дячана (1865 р.), С. Смаль-Стоцького й Т. Гартнера (1893 р.) та ін.

Ірмолой та ірмолойний спів

Вже у найдавніших збережених списках кінця XVI — початку XVII ст. український нотолінійний Ірмолой є абсолютно індивідуальним як у зовнішньому вигляді, так і внутрішньому його наповненні та музичній стилістиці. Успадкувавши візантійські та слов’янські нотовані гімнографічні книги, русько-українська нотована книга пройшла тривалий час розвитку від прямого запозичення до створення синтетичного багатожанрового збірника. Поряд з візантійсько-слов’янською основою нотолінійний Ірмолой є також помітно спорідненим із західноєвропейською гімнографічною книгою — від елементів організації кодексу та художнього декору до форми фіксації оновленої стилістики — п’ятилінійного нотопису.

Найважливішою причиною масової появи нотолінійних Ірмолоїв був рішучий стильовий злам в українській гімнографії, що настав у XVI — XVII ст. Музично-стильове оновлення відбувалося у взаємодії двох протилежних тенденцій. З одного боку, відчутною була переорієнтація на західноєвропейські стильові здобутки ренесансу і бароко. А з іншого — намагання зберегти традиційні зв’язки з візантійським культурним ареалом. Формується яскраве мистецьке середовище, в якому тісно переплелася співпраця митців-професіоналів, народних майстрів і митців-чужинців. Внаслідок тісної взаємодії цих тенденцій і напрямів формується національний стиль української гімнографії.

Український нотолінійний Ірмолой є багатожанровим пісенним збірником, який ввібрав співи з різних богослужбових нотованих книг візантійського обряду. А свою назву Ірмолой отримав від найпоширенішого жанру — ірмосів.

Іншою характерною рисою українського Ірмолоя є вибраний пісенний репертуар, переважно святковий, тобто основну увагу було приділено не стільки повноті гімнографічного репертуару, скільки його якісному відбору. Естетичні критерії були визначальними. Ідеали прекрасного, високомистецького, майстерного стали визначальними у виборі образної тематики та засобів мистецької виразності й техніки.

Нотолінійний Ірмолой є порівняно молодим явищем української культури XVI — XVII ст., проте він досить швидко набув зрілих і стабільних форм.

Наприкінці XVI ст. тип українського нотолінійного Ірмолоя (у рукописних пам’ятках і стародруках іноді вживалася також грецька форма написання Ірмологіон) утверджується остаточно.

Нотолінійні Ірмолої є досить однотипними за змістом, що дозволяє легко відділяти їх від гімнографічних збірників Росії чи балканських слов’ян. Кожна така книга є своєрідною антологією гімнографічних піснеспівів, поширених у богослужбовій практиці українського народу. Це ірмоси та канони, стихири і тропарі, кондаки, сідальні, псалми, гімни, а за службами — з літургії, вечірні, утрені та деяких треб, тобто служб на особливі випадки (похорон, освячення нового храму та ін.).

Переписували Ірмолої звичайно музиканти-практики, які поєднували в собі церковного співця, уставника, регента, дяка, вчителя нотної грамоти. До нашого часу дійшло близько 1000 списків нотолінійних Ірмолоїв, що охоплюють проміжок часу з кінця XVI до середини XIX ст. Понад 200 списків донесли імена їхніх переписувачів, а більш як 300 — точну дату і місце написання. Облік і науковий опис їх дав можливість вперше в історії гімнографічної культури греко-візантійського ареалу здійснювати широкі історично-культурні узагальнення та висновки.

Територіальна локалізація дала змогу виявити центри гімнографічного мистецтва в Україні. Це передовсім Київ — Печерська лавра, Софійський собор, Михайлівський, Межигірський, Видубицький монастирі. Масове поширення нотних Ірмолоїв зумовило також їхнє повсюдне використання як практичних посібників із вивчення церковного співу та нотно-музичної грамоти. Пізніше цю навчальну функцію Ірмолоїв закріпили львівські першодруки 1700 і 1709 рр.

У процесі формування нотного Ірмолоя викристалізувалися його певні структурні типи: жанрово-тематичний, календарно-мінейний і гласовий.

Жанрово-тематичний структурний тип був, очевидно, первісним, властивим давнішим варіантам Ірмолоїв і таким, що були створені у великих осередках і центрах гімнографічної культури — великих монастирях і соборних церквах. Тут укладення піснеспівів здійснювалося за жанрами і типами служб. Серед відоміших Ірмолоїв такого типу – Супрасльський 1598-1601 рр., Підгорецький, Межигірський, Жировицький сер. XVII ст. та ін.

Усамостійнення і зміцнення міського парафіяльного життя, в якому церковні служби та їхній співочий репертуар було значно скорочено, зумовили появу цілком нового структурного типу Ірмолоя – календарно-мінейного. Майже увесь пісенний репертуар збірника, за винятком літургійних і осьмогласних жанрів, укладався за церковним календарем, що нагадує давніші нотовані Мінеї. Репертуар цього типу збірника орієнтувався на невелике, але улюблене коло святкових і найважливіших піснеспівів вечірні, утрені та літургії. Через їхній практичний характер не було потреби вносити до збірника мелодичні варіанти-напіви з різних локальних територій, тому подібні наспіви тут трапляються зрідка. Проте кожний з таких Ірмолоїв відбивав певну локальну співочу традицію. До таких пам’яток належать найдавніші нотолінійні Ірмолої кінця XVI - початку XVII ст. – Львівський, Долинянський.

Врешті у 10-20-х рр. XVII ст. з’являється ще один оригінальний структурний тип українського Ірмолоя — гласовий. Основний репертуар піснеспівів — ірмоси та співи Октоїха — утворюють єдиний центральний розділ у системі восьми гласів. Такий тип збірника передовсім мав навчально-педагогічний характер. Тож у період стабілізації гімнографічного мистецтва в Україні (з кінця XVII ст.) цей тип Ірмолоя стає абсолютно переважаючим, що остаточно закріпили і нотні першодруки 1700 і 1709 рр.

Партес – багатоголосий спів, що потрапив у Російську Православну Церкву в XVIII ст. під впливом італійської школи співу. Відрізняється концертністю, наближеністю до світської музики. У даний час є основною формою співу в храмах РПЦ.

Дата добавления: 2014-01-07