Культура козацької доби – СРС

ІНДИВІДУАЛІЗМ, -у, ч. Принцип ідеології та моралі, згідно з яким інтереси окремої особи ставляться вище за інтереси суспільства, колективу. // Прагнення до яскравого вираження своєї особистості незалежно від колективу, а також поведінка, що виражає таке прагнення.

КОЛЕКТИВІЗМ, -у, ч. Колективна співпраця як принцип громадського життя та діяльності людей; прот. індивідуалізм.

Провідною ідеєю українського менталітету, що практично репрезентує загальнолюдський ідеал, є ідея необмеженої свободи, визнання рівного права кожної людини в суспільстві. Ця настанова, як своєрідний принцип індивідуальності, сформувалась у глибинах самого способу життя предків. Праця на родючих землях сприяла утворенню малих соціальних спільнот українців, де самоцінним вважався індивід з його толерантним ставленням до іншого індивіда. Індивідуалізм, з урахуванням особливостей психіки українців, спри­яв розвитку творчого духу, здійсненню особистого вибору рішень за внутрішньо прийнятим ідеалом. Тип творчого індивідуалізму виявляється у здатності й бажанні брати на себе відповідальність за вибір і результати діяльності і за життя суспільства. Творчий індивідуалізм – це ініціативність, самостійність, наполегливість, уміння володіти і керувати собою. Творчий індивідуалізм українця – це особиста незалежність і шанування свободи кожної людини як чогось священного і недоторканого. Історичний взірець такого суб'єкта свободи – волелюбний козак і козаччина в Україні."Обичаї запорозькі чудні, поступки хитрі, і більшою частиною на насмішку похожі", оповідав столітній запорожець Микола Корж. І наводив ті різні чудні запорозькі "вимисли". Запорожці брили цілу голову й залишали тільки одну чуприну над лобом – оселедець; як ця чуприна виростала велика й довга, що аж заслонювала очі, то козак закладав її за вухо. Бороди не брили, а вусів не підстригали, але намазували чим-небудь і закручували вгору до очей; а як у котрого виросли дуже довгі вуса, то закручував їх і закладав аж за вуха – "це ставили собі за особливу козацьку славу і честь". Віталися запорожці також у свій спосіб. Виберуться, бувало, в гості до його куреня або зимовика, то ще сидячи на конях, гукають: "Пугу, пугу, пугу!" – тричі, раз за разом. Господар загляне через віконце і відповість двічі: "Пугу, пугу!" Тоді гість відзивається: "Козак з лугу!", а господар через віконце: "Повішайте там, де й наші" – тобто в’яжіть коні до ясел і просимо до хати; тоді вибігають господарські хлопці і ведуть коней до стайні. Гості входять до хати, хрестяться до ікон і говорять господареві: "Отаман, товариство, ваші голови!" і кланяються. Господар відкланюється і відповідає: "Ваші голови, ваші голови! Прошу пани-молодці сідати". І тоді вже гостяться. Коли ж уже полагодили своє і від’їжджають, то прощаються: "Спасибі, батьку, за хліб і за сіль, пора уже по куреням роз’їзжаться до домівки; просимо, батьку і до нас, коли ласка, і оставайтесь здорові», і господар відповідає: "Прощайте і вибачайте, пани-молодці, чим багаті, тим і раді, просимо не погніватися". Запорожці славилися веселістю й охотою до насмішок. Особливо ж любили вигадувати прізвища товаришам: такого, що спалив з недбалості курінь, називали Палієм, того, що розкладав вогонь над водою, звали Паливодою, такому, що проти звичаю варив кашу, давали імення Кашки або Кашовара і так само пішли прізвища Горбач, Малюта, Слизький, Черепаха, Гнида, Качало, Корж... Запорожці могли оцінити й чужий дотеп. Приходить козак до чужого куреня і бачить, що козаки вечеряють, тоді говорить їм: "Хліб та сіль, пани-молодці!" А вони йому: "Їмо, та свій, а ти у порога постій". Але він не погоджується: "Ні, братці, давайте і мені місце", і витягає зараз свою ложку і ложечника і сідає разом з ними. Тоді господарі похвалять: "От, козак догадливий! Вечеряй, братчику, вечеряй!" Корж описує, як гостилися запорожці на Січі, по своїх куренях. Курені будували з різаного дерева, бо Великий Луг був багатий на ліс. Курінь був уже просторий так, що містилося в ньому півтораста народу; під стінами стояли столи, а довкола них лавки, на яких сідали козаки. Отаман мав місце під іконами, а ікони були багаті і гарно оздоблені; перед ними висіли розкішні свічники і лампи. Кухарі насипали їжу у великі дерев’яні миски, вагани і ставили на кожному столі, а поруч з їжею всілякі напої у великих відрах, а на них вішали коряки, дерев’яні черпаки, що звалися "михайликами". Отаман сідав на першому місці, козаки довкола стола і починали їсти. У ті часи звичайні козацькі страви були: тетеря, рубці, галушки, риба «на стябло» (полумисок), свиняча голова до хріну, локшина та ін. По обіді всі козаки кланялися отаманові та один одному й дякували кухареві: "Спасибі, братчику, що нагодував козаків". Отаман виходив з-за столу й кидав гроші в карнавку (скриньку) і те саме робили й усі козаки; ці гроші діставав кухар і на них купував на базарі харчі, наступного дня. Кухарі варили їжу в окремих куренях, на вогнищі, кабиці, у мідних або залізних казанах.

Дата добавления: 2014-01-07