Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

І. Внутрішні міграції відбуваються в межах окремих країн – характерним прикладом внутрішньої міграції є процес урбанізації

Розрізняють внутрішні та міжнародні міграції.

Міське розселення — форма територіальної організації життя населення у вигляді міст, розвиток яких пов'язаний з розміщенням промислових підприємств, об'єктів будівництва, транспорту, з постіндустріальними видами діяльності. Критерії віднесення до міст у різних країнах неоднакові. Так, у Данії містами вважають поселення з кількістю жителів понад 250 тис., Малайзії — 1 тис., Непалі — 5 тис., США — 2,5 тис., Японії — 50 тис. Крім людності, в Японії та Бельгії при цьому береться до уваги критерій середньої щільності населення. В Індонезії, Замбії, Перу введено критерій так званих міських ознак, під якими розуміють рівень благоустрою та наявність певних зручностей (електрика, каналізація, мережа культурно-побутових закладів).

До категорії міст в Україні відносять населені пункти з людністю понад 10 тис. осіб, серед яких не менше двох третин становлять робітники, службовці та члени їхніх сімей. Відсутність єдиних критеріїв для визначення міст свідчить про те, що вони навряд чи доцільні, оскільки існують великі відмінності в різних регіонах в освоєнні територій та їх заселенні, у природних умовах проживання та ін.

Міське розселення характеризується такими властивостями:

· високою щільністю мережі та інтенсивністю розвитку міських поселень;

· великою насиченістю й тісними зв'язками між поселеннями і всередині їх;

· різноманітністю вибору (місць роботи, видів спілкування, відпочинку тощо) і великою щільністю контактів;

· ускладненням форм розселення.

Урбанізація (англ. urbanization, від лат. urbanus — міський, urbs — місто) — процес підвищення ролі міст у розвитку суспільства. Виявляється у зростанні міських поселень, концентрації населення в них, особливо у великих містах, у поширенні міського способу життя на всю мережу поселень.

Рушійними силами урбанізації є:

- розвиток продуктивних сил;

- технічний і соціальний прогрес;

- розширення рамок суспільного поділу праці;

- зростання продуктивності праці в сільському господарстві;

- збільшення територіальної та соціальної рухливості населення.

Порівняльний аналіз демографічних аспектів розвитку урбанізації в різних країнах світу прийнято базувати на даних про рівень урбанізованості населення — частки міського населення в загальній його чисельності.

Урбанізаційному розселенню властиві:

· динамічність (зміна розселення в просторі й часі),

· ієрархічність (співпідпорядкованість різних форм розселення),

· багатофункціональність (виконання різних функцій; місць проживання людини, концентрації різних видів діяльності).

Динаміка урбанізації виглядає так – у 1800 p. частка міського населення становила близько 3%, 1850 p. — 6,4%; 1900 p. — 19,6%, на межі ХХІ ст. — 43%.

В Австралії, Північній Америці, Європі, Латинській Америці та Океанії переважає міське населення. Населення афро-азіатських країн завдяки своїй великій чисельності створює перевагу села над містом у середньому в світі. Найвищий процент міського населення мають розвинені країни:

- в Європі — Великобританія (89,1%), Швеція (84%), Бельгія (96,9%);

- у Північній Америці — США (75%), Канада (77,1%);

- в Латинській Америці — Венесуела (90,5%), Аргентина (86,3%);

- в Азії — Ізраїль (91,6%), Кувейт (95,6%), Японія (77%);

- в Австралії (85,5%);

- в Африці — ПАР (59,5%), Туніс (54,3%).

Коли частка міського населення перевищує 70%, темпи урбанізації зазвичай сповільнюються.

Світові міста — ті, функції яких мають планетарне значення. У них концентрується виробництво не стільки товарів, скільки інформації, яка поширюється в глобальному масштабі. Світовими містами є також транспортні вузли зі зручним географічним положенням, великі морські порти, значні міжнародні центри з рекреаційними функціями. Головні ознаки світових міст, окрім великої людності, — спеціалізація в галузі фінансово-управлінських операцій та ділових послуг, інтенсивність різноманітних інтернаціональних зв'язків, концентрація штаб-квартир транснаціональних корпорацій, банків, юридичних фірм, рекламних агентств. Концепція світових міст, висунута Дж. Фрідманом і Уолффом у працях 1982 і 1986 pp., увійшла до числа класичних. До світових міст можна віднести Лондон, Париж, Берлін, Нью-Йорк, Токіо, Сінгапур тощо. В Україні ознаки світових міст притаманні Києву, Харкову, Одесі та Львову.

Контрурбанізація — соціально-економічні процеси, протилежні урбанізації. Теоретичні концепції та практичні заходи, спрямовані на обмеження урбанізаційних процесів, виходять з уявлення про можливість регулювання суспільного розвитку, зокрема й зростання міст. Перевага віддається економічним методам, скерованим на раціональніше розміщення галузей економіки, зміну напрямів міграційних потоків, розвиток приміських зон. Заходи з контрурбанізації тісно пов'язані з регіональною політикою. Контрурбанізація характерна тільки для розвинених країн і є процесом, що слідує за урбанізацією. Більшість учених схильна вважати контрурбанізацію новою фазою міського розвитку. Для деяких країн, що розвиваються, характерними є зміни поляризації урбанізації, коли прискорено ростуть середні міські агломерації та сповільнено — великі міста. Контрурбанізація в розвинених країнах і зміна поляризації в країнах, що розвиваються, пов'язані зі змінним характером потоків міграції.

Рурбанізація (від англ. rural — сільський та урбанізація) — процес поширення міських форм і умов життя на сільську місцевість. Рурбанізація може супроводжуватися міграцією міського населення в сільські поселення, перенесенням у сільську місцевість форм господарської діяльності, характерних для міст, у тому числі промисловості, сфери обслуговування та ін. Здійснюється, з одного боку, залученням сільських жителів до міської культури, а з іншого — з допомогою втягування сільських поселень провідними міськими центрами у сферу своєї діяльності, перетворення сільської місцевості на функціональну складову виробничо-територіальних систем, що формуються на базі великих міст.

Субурбанізація (від лат. sub — лід, біля та urbanus — міський) — процес зростання і розвитку приміської зони великих міст, унаслідок чого формуються міські агломерації. Характеризується вищими темпами збільшення кількості жителів приміських поселень і міст-супутників порівняно з містами. Друга половина XX ст. відзначається зменшенням населення багатьох великих міст (Нью-Йорк, Лондон), водночас швидко зростає їх приміське оточення: міста-супутники, які перетворюються чи на «міста-спальні», чи на промислові додатки великих міст. Місто-центр «розвантажується» від надмірної кількості виробничих об'єктів і населення. — центрами агломерацій. Під впливом субурбанізації формуються міські агломерації.

Агломерація міська (від лат. agglomero — приєдную, накопичую, нагромаджую) — форма розселення, під якою слід розуміти територіальне утворення, що: виникає на базі великого міста (або кількох компактно розташованих міст — конурбація) і створює значну зону урбанізації, поглинаючи суміжні населені пункти. Вирізняється високим ступенем територіальної концентрації різноманітних виробництв, насамперед промисловості, інфраструктурних об'єктів, наукових, навчальних закладів, а також значною чисельністю населення; справляє вирішальний перетворювальний вплив на навколишнє середовище, змінюючи економічну структуру території та соціальні аспекти життя населення; має високий рівень комплексності господарства і територіальну інтеграцію його елементів.

Подальший розвиток систем розселення веде до їх трансформації. Проте посилюються його зв'язки із іншими поселеннями агломерації. Такий процес має назву субурбанізації. Таким чином, урбанізація переходить на вищий щабель.

За основними характеристиками агломерації бувають різні: великі й малі, сформовані й такі, що перебувають у стадії формування, моно- і поліцентричні, міські, сільські, змішані тощо. В агломераціях, розміщених у розвинених країнах, чисельність населення збільшується незначними темпами або навіть потроху зменшується (Лондон, Париж, Осака, Токіо, Нью-Йорк та ін.). Агломерації країн, що розвиваються, продовжують швидкими темпами збільшувати населення.

Найбільшою формою розселення є мегаполіс, що виникає у разі зрощування декількох агломерацій. Мегаполіси можуть простягатись на сотні кілометрів; проте вони не являють цілковиту міську забудову території, її «галявини» можуть бути зайняті селами, рекреаційними об'єктами тощо. Найбільші мегаполіси світу: «Босваш» – між американськими містами Бостоном і Вашингтоном; «Чипітс» — між Чикаго й Піттсбургом; «Сансан» — між Сан-Франциско й Сан-Дієго; Тихоокеанське узбережжя між Токіо й Осакою; район нижньої течії р. Рейн (Нідерланди — Німеччина).

ІІ. Міжнародна міграція — це зовнішня, міждержавна міграція населення, рух населення через державні кордони.

Розрізняють міжнародну міграцію:

· незворотну (постійну);

· тимчасово-постійну, яка обмежена терміном перебування у приймаючій країні від одного року до шести (через збереження залежності від країни-донора);

· сезонну, пов'язану з короткотерміновими поїздками протягом року (наприклад, кочовий спосіб ведення тваринництва, що зберігся у гірських країнах та на Близькому Сході, паломництво до святих місць);

· маятникову міграцію (човникова, прикордонна) — щоденне, рідше щотижневе переміщення з однієї країни до іншої та у зворотному напрямку;

· епізодичну міграцію, пов'язану з міжнародним туризмом і службовими та іншими поїздками.

Характерною рисою сучасної міжнародної міграції населення є нелегальна (неврегульована) імміграція, яка стала масовою починаючи з 70-х рр. ХХ ст. Слід також наголосити, що після подій 11 вересня 2001 р. контроль над імміграцією, особливо нелегальною, та потоком біженців став пріоритетним питанням національної безпеки США та інших країн Заходу.

Загроза проникнення терористів під виглядом іммігрантів або біженців стала вкрай ймовірною. Для її запобігання залучаються численні силові структури. Так, у стратегічній воєнній доктрині Іспанії «Перегляд стратегічного поняття оборони», яка розрахована до 2015 р., зазначається, що масова нелегальна імміграція до країни являє небезпеку для національних інтересів держави, у зв’язку з чим збройні сили можуть надавати додаткову допомогу для боротьби з нею. Схожі заходи запроваджують інші держави.

Для України, яка бере активну участь у стабілізуючих, миротворчих операціях тощо, боротьба проти можливих терористичних атак являє собою не лише теоретичний інтерес. Тут можна виділити два аспекти. Перший стосується зв’язку між інтенсифікацією військової присутності за кордоном та ймовірністю здійснення терористичних актів у відповідь на це. Другий — стану фізичного та психічного здоров’я військовослужбовців, які пройшли через гарячі точки. Останньому поки що не приділяється належна увага.

Однак, згідно з останніми даними липня 2004 р. (New England Journal of Medicine), 19,5% американських військовослужбовців сухопутних військ, які були в Іраку, мають значні психічні та розумові проблеми. Якщо до їх переліку додати такі симптоми, як стан постійної тривоги, то цифра підвищиться до 27,9%. Це значно більша кількість постраждалих людей, ніж спостерігалося під час першої війни у Перській затоці та у В’єтнамі.

Таким чином військовослужбовці із захворюваннями на посттравматичний стресовий розлад (PTSD) матимуть серйозні проблеми у суспільстві. А взагалі людей, що страждають від PTSD, нараховується серед дорослого населення США 3—4%. Отже широкомасштабне залучення країни до миротворчих операцій може негативно позначитися на психічному та фізичному здоров’ї як американської, так і інших націй. Повною мірою це стосується й України.

Іншою особливістю є вимушена міграція, яка зумовлена політичними та соціально-екологічними чинниками. Кожен з цих видів міграції зумовлений неоднорідністю якості життя населення в різних країнах і є процесом об'єктивним. Уряди вживають відповідних заходів, щоб пожвавити еміграцію (країни з низьким рівнем життя), або стримувати імміграцію (США, країни ЄС).

Еміграція (лат. emigratio — виселення, переселення) – вимушене, чи добровільне переміщення людей (емігрантів) зі своєї вітчизни в іншу країну. Суміжні та пов'язані поняття: міграція, депортація, діаспора, рееміграція, імміграція.

Еміграція – це виїзд за межі країни проживання в іншу країну, який обов'язково передбачає перетинання державного кордону. Саме поняття еміграції виникає зі встановленням та розвитком держави. Раніші переселення людей, як і сучасні переселення в межах однієї держави – місцевості, району тощо, називають міграціями.

Еміграція здійснюється з метою постійного — довготривалого або тимчасового — проживання в іншій країні та часто з відповідною зміною правового статусу, чим і відрізняється від цільових та туристичних поїздок, робочих відряджень за кордон тощо. У той же час еміграція не завжди пов'язана або тягне за собою натуралізацію, тобто зміну громадянства або підданства.

Еміграція може бути, і добровільною, і вимушеною, – але здійснення усіх процедур з виїзду (еміграції) із країни відбувається особою, яка виїжджає з країни, добровільно. Примусове (нерідко насильницьке) переселення чи виселення особи/осіб, здійснене представниками державних органів країни, звідки відбувається переселення, називають депортацією.

Еміграцією називають і сукупність емігрантів за межами вітчизни. Поняття не набагато відрізняється від поняття діаспора: останнє втім ширше, адже охоплює не тільки осіб, що виїхали з вітчизни, – а й тих, що в силу різноманітних обставин, нікуди не переселяючись, опинилися в тій чи іншій країні унаслідок змін державних кордонів етнічної батьківщини; поняття стосується також їх нащадків (наступних поколінь), і первісних емігрантів. Крім того, діаспора — поняття, пов'язане з етнічністю, етнічним походженням осіб, а еміграція – з громадянством, тобто з правовим зв'язком з тією чи іншою державою. Саме тому можуть бути діаспори недержавних народів, наприклад, «курдські діаспори» в Туреччині, Іраку тощо, а еміграції – ні.

Антонім до слова «еміграція» — імміграція, тобто приїзд у країну для постійного проживання.

Експатріант – це людина, яка тимчасово або на постійній основі мешкає в країні іншій, ніж вона народжена, вихована або отримала громадянство. Слово походить від латинського ex (у минулому) and patria (країна, Батьківщина).

Історично слово поширено у країнах заходу і стосується загалом тих, хто мешкає поза західними країнами або у нерідній західній країні. Так американець який мешкає в Україні або в Іспанії, буде названий експатріантом в США. Ще як приклад, у ХІХ-му сторіччі багато американців, які стали пізніше відомими, переїхали до Європи навчатися художньому мистецтву. Таким чином Генрі Джеймс вважається відомим письменником-експатріантом з США, для якого Англія стала новою домівкою. Слово не вживається офіційними установами, але дуже популярне у загальному вжитку.

Різниця між експатріантом і іммігрантом у тому, що іммігрант – це той, хто присвячує себе тому, щоб якомога сильніше інтегруватися до суспільства і звичаїв нової країни, тоді коли експатріант припускає, що перебуває у новій країні тимчасово і не виключає повернення до Батьківщини. Незважаючи на те, що багато експатріантів так ніколи і не повертаються, думка про можливість повернення їх ніколи не полишає. Відомим українським експатріантом можна вважати Тараса Шевченка.

«Рееміграція» — це повернення емігранта у країну початкового проживання, тобто зворотна еміграція.

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Механічний рух населення | Залежно від причин, що зумовлюють переселення, вирізняють кілька видів міграцій
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 706; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.015 сек.