Мета призначення покарання. Метою покарання є реалізація соціальної справедливості, виправлення та перевиховання засудженого, запобігання вчинен­ню засудженим нових злочинів

Метою покарання є реалізація соціальної справедливості, виправлення та перевиховання засудженого, запобігання вчинен­ню засудженим нових злочинів.

Покарання не має на меті завдавати фізичних страждань засудженій особі або принижувати її гідність. Це гарантується тим, що система покарань в кримінальному праві України не знає ні тілесних покарань, ні таких, які ганьблять людину.

5.Проблеми визначення поняття та мети покарання в теорії кримінального права

Актуальність питання зумовлена потребою теоретичного осмислення поняття “адекватність кримінального покарання”, вироблення відповідних критеріїв його визначення і аналізу можливих шляхів їх практичного застосування.

У чинному кримінальному законодавстві не вживається такого терміну як “адекватність” стосовно покарання, йдеться про справедливість покарання.

Так ст. 372 Кримінально-процесуального кодексу України говорить про “явну несправедливість“ покарання, як про одну з підстав до його оскарження в порядку апеляції.

При цьому про несправедливо призначене покарання, відповідно до чинного законодавства, можна говорити лише в тому випадку, коли призначене судом покарання хоча й не виходить за межі, встановлені відповідною статтею Кримінального кодексу, але за своїм розміром є явно несправедливим як внаслідок м’якості, так і суворості покарання.

Однак такий підхід до розуміння адекватності покарання є дещо звуженим, який не в повному обсязі розкриває вищезазначену проблему.

Проблема лежить саме у площині розуміння структури поняття ”адекватність покарання”.

“Адекватність” стосовно покарання (у розумінні відповідності кримінального покарання певним вимогам), оскільки поняття “справедливість” стосується все ж таки більше морально-етичних категорій і пов’язане насамперед із суб’єктивним сприйняттям.

У науковій літературі існують й інші, відмінні від законодавчого, підходи до розуміння поняття “справедливе” (адекватне) покарання.

Наприклад, С.Г.Келіна і В.М.Кудрявцев вважають, що категорія справедливості стосовно кримінального права (покарання) проявляється на трьох рівнях:

справедливість призначення покарання,

справедливість визначення кримінально-правової санкції,

справедливість формування кола злочинних діянь.

А.А.Жижиленко та Н.Д.Сергієвський зазначали про певні вимоги, яким повинен відповідати вид покарання для того щоб, бути справедливим.

У своїх дослідженнях окремим питанням цієї складної та багатопланової роботи приділяли увагу М.І. Бажанов, В.А. Бачінін, Л.В.Баграй-Шахматов, І.М. Гальперін.

Разом з тим, у сучасній науковій літературі відсутні спеціальні комплексні дослідження проблеми адекватності кримінального покарання.

В більшості випадків питання адекватності покарання розглядалось лише у зв’язку з вирішенням інших проблем – визначення мети покарання, призначення покарання, формування системи покарань тощо.

Покарання - це явище конкретно-історичного контексту суспільного буття та його (покарання) конкретні форми прояву, що реалізуються на інституціональному, законодавчому та правозастосовчому рівнях.

Вихідні положення:

1) Обмеження розгляду проблеми адекватності кримінального покарання суто правовим аналізом (підходом) позбавляє можливості визначення об'єктивних критеріїв адекватності покарання.

Встановлення останніх потребує дослідження системи права загалом та інституту покарання зокрема, в контексті організації суспільного буття, для упорядкування якого вони призначені. Відповідно, розгляд цих проблем передбачає вихід у площину соціокультурного аналізу функціонування інституту покарання;

2) Оскільки динаміка інституту покарання зорієнтована в напрямку стимулювання рівноваги суспільного буття, можна стверджувати, що виявлення тенденцій його розвитку є ключем до окреслення логічних механізмів генезису як усієї карної системи держави загалом, так і інституту покарання зокрема.

3) Адекватність покарання має визначатися не одномірно, а як комплексне суспільно-правового явище, що у своєму дослідженні потребує системного підходу.

4) Існує необхідність внесення змін та доповнень до чинного кримінального законодавства з метою закріплення відповідних положень стосовно адекватності покарання для створення належних законодавчих умов щодо призначення судом в кінцевому результаті адекватних покарань.

ВИСНОВКИ:

Значна роль покарання у боротьбі зі злочинністю не виправдовує тенденції до його ужорсточення, яка спостерігалася багато років.

На жаль, ця тенденція не змінилася і зараз.

Вона знаходить свій вираз і у законодавстві, і у практиці його застосування.

Досить зазначити, що в КК України з 512 санкцій 443 передбачають позбавлення волі, причому 124 — на строк до 10—15 років.

Позбавлення волі превалює і в судовій практиці.

Судами України за останні роки до позбавлення волі засуджувалося до 60% підсудних.

Причини цього полягають, очевидно, не тільки в зростанні злочиності, а й в поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної думки, що найкращий засіб боротьби зі злочинністю — ужорсточення покарання.

Таку позицію необхідно змінювати. Історія боротьби зі злочинністю у багатьох країнах, незалежно від їх суспільного ладу, свідчить, що ужорсточення покарання не дає бажаних наслідків.

Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в його несправедливості, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів, тому значущість покарання у боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю та неминучістю застосування за кожний вчинений злочин.

Роль, значення і виконання мети покарання багато в чому залежать від правильності його призначення і реалізації. Воно повинно бути відповідним тяжкості вчиненого злочину.

Тільки таке покарання винний та інші особи сприймають як остаточний і дійсно заслужений наслідок злочинної поведінки.

Застосування покарання завжди повинно здійснюватися з додержанням основних напрямків, притаманних кримінальній політиці:

а) застосування суворих мір покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі злочини;

б) застосування менш суворих мір покарання, передусім покарань, не пов'язаних з ізолюванням винного від суспільства, і навіть умовного засудження або відстрочення виконання покарання до осіб, які уперше вчинили менш тяжкі злочини або злочини, що не являють великої суспільної небезпеки.

Поєднання цих двох напрямків є обов'язковим у здійсненні каральної політики судових органів на сучасному етапі боротьби зі злочинністю.

Викладач ___________________

Дата добавления: 2014-01-07