Авари та болгари

Гуни.

Готи.

Скіфи.

Південь України.

Південь України - це неосяжний від­критий степ, який приваблював войовничі кочові племена Євразії. Завдяки цій географічній обставині південна Україна стала центром життя кочових народів, які хвилями змінювали один одного з кін. II тис. до н.е. і до XIII ст. н.е.: кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, авари, болгари, хозари, печеніги, половці, мопголо-татари.

Переселення цих народів відбувалося зі сходу, крім готів. Вони прийшли з берегів Балтійського моря.

Поруч із скотарством, яке становило основу господарства, кочовики займалися землеробством, ремеслами. Вони володіли воєнним мистецт-вом, вели постійні війни, тримали в покорі сусідні народи.

Кіммерійці.

Першими з найдавніших жителів Північ­ного Причорномор'я, чия назва зафіксована в писемних джерелах і дійшла до наших днів, були кіммерійці (IX-VII ст. до н. є.). Найдавніша згадка про кіммерійців міститься в "Одіссеї" Гомера, найдокладніше розповів про них давньогрецький історик Геродот.

Усі писемні згадки про кіммерійців пов'язані з їхніми воєнними походами. Ці войовничі племена доходили до країн Перед­ньої та Малої Азії. Військо кіммерійців скла­далося з рухливих загонів вершників, озброєних сталевими й залізними мечами та кинджалами, луками, бойовими молотами та булавами. Таку зброю кіммерійці мали за­вдяки вмінню виробляти залізо. Вони були пер­шими на сучасних українських землях, хто навчився виробляти цей метал. Займалися переважно кочовим скотарством, але знали й рільництво. Найбільшим багатством у кімме­рійців вважалися коні, адже конярство давало левову частку продуктів харчування, коней використовували і як засіб пересування.

Кіммерійці об'єднувалися у племена, а племена складали союзи на чолі з царями-вождями. Кіммерійським царям належала вся повнота влади в державі, яка була рабо­власницькою. Кіммерія розпалася внаслідок навали скіфських племен, які витіснили частину кіммерійців за межі Причорно­мор'я, а ті, що залишилися, асимілювалися загарбниками.

У VII ст. до н.е. в українських степах з'я­вилися іраномовні племена скіфів. Скіфи переважали кіммерійців чисельністю, військовою вправністю, більшою організова­ністю та єдністю.

Геродот, розповідаючи про скіфів, виділяв серед них царських скіфів, скіфів-кочівників. скіфів-орачів та скіфів-землеробів. Царські скіфи жили на берегах Азовського моря та у степовому Криму. Скіфи-кочовики мешкали у степах Подніпров'я. Скіфи-землероби оселилися у лісостеповій зоні, скіфи-орачІ -між Дніпром і Дністром. Власне скіфами були племена царських скіфів і скіфів-кочовиків. Вони панували над усіма іншими скіфськими племенами.

Основним заняттям кочових скіфів було скотарство. Воно давало все необхідне для життя; коней, м'ясо, молоко. Скіфам доводи­лося весь час пересуватися степом у пошуках пасовиськ. Лісостепові племена займалися орним землеробством - сіяли пшеницю, ячмінь, жито. Окрім того, розводили свійських тварин і вирощували сади. Свої поселення роз­ташовували на високих, зручних для оборони пагорбах. Городища оточували високими земляними валами й глибокими ровами. Серед ремесел були поширені ковальське, бронзо-ливарне, гончарство, ткацтво, Скіфи жваво торгували з грецькими містами Північного Причорномор'я.

Скіфи постійно воювали, втручаючись у боротьбу між державами Передньої Азії. Найбільш відома їхня війна з перським царем Дарісм, яка уславила скіфів як непереможних воїнів. Ударну силу скіфського війська ста­новила кіннота. Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Зброя скіфа-воїна складалася з лука зі стрілами, залізного меча, списа, бойової сокири, дротиків. Голову захищав бронзовий шолом, тіло - панцир і округлий щит.

Наприкінці VI ст. до н.е. у скіфів сфор­мувалася держава, яка досягла найвищого під­несення в IV ст. до н. є. Розквіт Скіфії пов'язаний з ім'ям царя Атея. Влада Атея поширювалася на величезні території від Дунаю до Дону. Цей цар карбував власну монету. Міць Скіфїї по­хитнулася після поразки від македонського царя Фіпіппа II.

На межі ІV-ІІІ ст. до н.е. почався занепад Скіфської держави, а наприкінці Ш ст. до н. є. під натиском сарматів вона змістилась в степи Кримського півострова. Частина скіфів піз­ніше асимілювалася серед інших народів.

Сармати

У III ст. до н. є. в землі Північного Причорно­мор'я з поволзько-приуральських степів при­йшли сармати. Вже у II—І ст, до н.е. вони пов­ністю займали степи між Доном і Дніпром, а іноді їхні поселення сягали навіть Південного Бугу й Дунаю. Назва "сармати" походить від іранського слова - "саоромант", що означає "оперезаний мечем". За легендою, записаною Геродотом, сармати походили від шлюбів скі­фів з амазонками - безстрашними жінками-воїнами. Сарматські жінки вміли їздити верхи, не гірше за чоловіків, володіли зброєю й разом з ними ходили в походи. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів ще більшою жорстокістю і непохитністю.

Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, овець, коней. Окрім того, полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу, за­ймалися ремеслами.

Наприкінці І ст. н. є. утворився великий союз племен, очолюваний сарматським Племенем аланів. Кінець аланському пануванню в півден-ноукраїнських землях поклали в III ст. германські племена готів, а в другій половині IV ст. - гуни.

У III ст. своє панування в Північному При­чорномор'ї встановили германські племена готів, створивши тут Готську державу - Гетику. Столицею держави готів було так зване "Дніпрове місто", яке знаходилося поблизу одного з порогів Дніпра (неподалік від нинішнього с. Башмачка Запорізької області). Закріпившись у Північному Причорномор'ї, готи почали здійснювати свою військову експансію на Балкани і Малу Азію. Найбільшої могутності й сили політичне об'єднання готів досягло всередині IV ст. н. є. за правління короля Германаріха (332-375 рр.). Під кінець правління Германаріха почалася невдала для готів війна з племенами антів. Після смерті готського короля воєнну супе­речку з антами продовжив його спадкоємець Вінітарій. Саме він у 375 р. підступно вбив антського князя Божа з синами та 70 ста­рійшинами. Але вже наступного року готи були розгромлені кочовими племенами гунів, які підтримали антів у їх боротьбі проти готської держави. Після цієї нищівної поразки Гетика як держава швидко занепала. Більша частина її населення перейшла в над­дунайські землі, менша - залишилася на тери­торії Кримського півострова.

Після перемоги над готами гуни невдовзі захопили величезні території від Дону до Дунаю. Вони зруйнували грецькі колонії в Причорномор'ї, підкорили племена готів, аланів, слов'ян. За правління Аттіли (сер. V ст.) держава гунів контролювала величезні про­стори від Рейну до Волги. І тільки після поразки в Каталаунській битві (451 р.) гуни нарешті були зупинені. Каталаунська по­разка підірвала могутність гунської імперії. Після смерті у 453 р. царя Аттіли його держава розпалася, а гуни поступово роз­порошилися серед місцевих народів.

На зміну гунам прийшли нові хвилі тюрк­ських кочових племен, що, перетинаючи При­чорномор'я, рвалися за Дунай, до багатих європейських країн.

У VI ст. у Північному Причорномор'ї з'я­вилися орди аварів. Вони напали на антів, спустошили їхні землі. Боротьба виявилася ду­же виснажливою, і антський племінний союз розпався (602 р.).

Ще одну загрозу для слов'ян у цей час становили напади булгар (болгар). Частина булгар осіла на Камі та Волзі, створивши тут державне утворення (Волзьку Болгарію), а інша, пройшовши через територію сучасної України, осіла у східній частині Балканського півострова, заснувавши міцну державу - Дунайську Болгарію. До її складу ввійшли землі південних слов'ян, культура яких пере­вищувала культуру переможців.

Дата добавления: 2014-01-07