Таким чином, на кін. XVIII ст. україн­ські землі опинилися в складі двох вели­ких імперій - Російської та Австрійської. В історії України почався новий період

Коліївщина була спрямована проти польського гноблення, на ліквідацію панів­ної верстви суспільства, великої земельної власності.

Царський уряд, наляканий величезним розмахом повстання, допоміг Польщі у його придушенні.

Рух опришків

У західноукраїнських землях (Галичина, Закар­паття, Буковина) соціальний про­тест проявився в русі опришків. Найбільш відо­мим ватажком оп­ришків був Олек­са Довбуш - з 1738 по 1745 рік.

Після смерті О. Довбуша загони оприш­ків очолювали Василь Баюрак, Мирон Штола.

Рух опришків був придушений австрій­ським урядом лише у першій пол. XIX століття.

Поділи Речі Посполитої

У другій пол. XVIII ст. Річ Посполита переживала період глибокої економічної і політичної кризи, викликаної анархією в державному управлінні, міжусобними війнами. Цим скористалися сусідні держа­ви - Австрія, Росія та Прусія, які розділили між собою землі Речі Посполитої, внаслі­док чого польсько-литовська держава при­пинила своє існування.

На долі українських земель три поділи Речі Посполитої позначилися таким чи­ном:

· за першим поділом 1772р. до Австрії відійшла Галичина;

· за другим поділом 1793 р. до Росії віді­йшло Правобережжя (Київщина, Во­линь, Поділля);

· за третім поділом 1795 р. до Росії віді­йшла Волинь (Берестейщина).

З переходом Правобережної України під владу Росії тут у 1797 р. було створе­но Київську, Волинську та Подільську гу­бернії.

До Австрійської імперії була приєдна­на в 1775 р. Буковина, яка перебувала до цього часу в складі Османської імперії. Під безпосереднім контролем Габсбургів пере­бувало і Угорське королівство разом з українським Закарпаттям. З 1867 р. Австрійська імперія отримала назву Авст­ро-Угорщини.

Уніфікація адміністративно-територіального поділу українських земель у складі Російської імперії

У 1802 р. російський уряд ліквідував Ма­лоросійську губернію і натомість створив Чернігівську та Полтавську. Новоросійську губернію було поділено на Катеринослав­ську, Таврійську і Миколаївську (з 1803 р. Херсонську). У 1828 р. вони, а також Бессарабія увійшли до складу Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства.

У боротьбі з польським визвольним рухом царський уряд у 1832 р. утворив Київське генерал-гу­бернаторство у складі Київської, Волинської і Подільської губерній. Через три роки Слобідсько-Українську губернію було ре­формовано в Харківську. Отже, підросійська Україна була поділена на дев'ять губерній, які в незмінному вигляді проіснували до початку XX ст. Значна кількість українців компактно проживала поза межами цих губерній у сусідніх повітах Курської, Воронезької, Бєлгородської губерній та на Кубані.

Завдання і запитання

1. Охарактеризуйте діяльність гетьмана І.Мазепи.

2. Розкрийте причини шведсько-українського союзу 1708 р.

3. Які наслідки для України мав перехід І.Мазепи і частини козацтва на бік Карла XII?

4. Коли відбулася Полтавська битва?

а) 27 червня 1709 р.

б) 1 квітня 1708 р.

в) 22 жовтня 1709 р.

5. Назвіть заходи Катерини II по остаточній ліквідації автономного устрою України.

6. Коли і в результаті яких подій відбулося приєднання території Кримського ханства до Російської імперії?

7. Яке значення для України і Росії мало приєднання Криму?

8. Порівняйте становище Правобережної і Лівобережної України у XVIII ст.

9. В результаті яких подій сучасні українські землі опинилися на кін. XVIII ст. у складі двох імперій - Російської та Австрійської?

Література

5. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академія, 2001;

6. Історія України / За заг. ред. В.Смолія - К.: 2000;

7. Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. - К.: 1994;

8. Борисенко В. Курс української історії. К.: 1997.

Тема 13Українська культура другої пол. XVII - XVIII ст.

Культура України другої пол. XVII -XVIII ст. розвивалася в умовах боротьби українського народу за свою незалежність і державність. Повалення польсько-шля­хетської влади, утворення козацької рес­публіки з демократичною формою правлін­ня, вільним населенням сприяло піднесен­ню національно-культурних процесів.

З іншого боку, наступ Росії та Польщі на українську автономію супроводжував­ся утисками української культури.

Розвиток освіти. Наука.

Центром культурно-освітнього життя Ук­раїни цього періоду була Києво-Могилянська академія. За часів І. Мазепи вона досягла най­більшого розквіту. На поч. XVIII ст. в ній на­вчалося дві тисячі студентів, у тому числі й з інших православних країн. В академії пра­цювали видатні вчені, митці Лазар Баранович, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та інші. Викладачі і студенти за­прошувалися в слов'янські країни, перш за все в Росію, де стали організаторами майже всіх духовних училищ. Вихованець академії Стефан Яворський відкрив у Москві Слов'яно-греко-латинську академію - перший вищий на­вчальний заклад у Росії. Розквіт Києво-Могилянської академії тривав до 60-х рр. XVIII ст., згодом в ній було запроваджено навчання ро­сійською мовою, а у 1798 р. - їй було надано статус духовного закладу.

На західноукраїнських землях вищим нав­чальним закладом став Львівський універси­тет, відкритий у 1661 р. Після загарбання Східної Галичини Австрією викладання в уні­верситеті велося німецькою мовою.

Середню освіту в Україні давали колегіу­ми, засновані у Чернігові, Ніжині, Переяславі, Харкові.

Ревізійні полкові книги показують, що в 1740-1748 рр. на території Гетьманщини було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населен­ня припадало по одній школі. З ліквідацією Гетьманщини кількість шкіл поступово змен­шилася. Засновані ж Катериною II так звані народні училища започаткували насадження чужих за духом навчальних закладів.

У Східній Галичині освіта зазнавала всіля­ких утисків з боку австрійського уряду. На­ціонально-культурний осередок Галичини - Успенське ставропігійське братство в 1788 р. було ліквідоване; тоді ж, у 80-х роках, припи­нила своє існування і братська школа.

У роз­витку початкового і середнього шкільництва певну роль відіграли реформи Йосифа II, який у 1781 р. наказав заснувати школи німецького зразка скрізь, де було близько сотні дітей.

Відбуваються суттєві зрушення в розвитку історичних знань. У 1674 р. Лаврська друкарня видала приписуваний Інокентію Гізелю " Си­нопсис " - перший короткий нарис історії Ук­раїни від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст. Набу­ває розквіту історико-мемуарна проза - ко­зацькі літописи. Так, цінним джерелом для до­слідження історії України є " Літопис Само­видця ", автором якого вважають генерального підскарбія Р.Ракушку-Романовського (зображує події 1648-1702 рр), літописи Григорія Грабянки та Саміпла Величка, у яких головна увага приділяється історії козацтва, Б. Хмельниць­кому як полководцеві і державному діячеві. На­прикінці XVIII - на поч. XIX ст. з'явилася ано­німна " История Руссов или Малой России ". На­писана з патріотичних позицій, ця праця спра­вила великий вплив на подальший розвиток української історичної науки.

Видатним явищем у роз­витку вітчизня­ної філософії стала творчість Григорія Сково­роди (1722-1794рр.). Після навчання у Київській ака­демії він шість років працював домашнім учи­телем у поміщи­ка на Переяслав­щині, в 1759-1768 рр. викладав поетику й ети­ку в Харківському колегіумі. Переслідуваний церковниками і кріпосниками, залишив педа­гогічну діяльність й останні 25 років вів манд­рівне життя. Найвидатнішими творами з філо­софської спадщини Г. Сковороди є " Началь­ная дверь ко христіанскому добронравию ", " Розговор, называемый алфавіт, или букварь мира " та інші. У своїх творах мисли­тель розкривав філософські, суспільно-пол­ітичні й етичні проблеми, центральне місце се­ред них належало питанню про щастя люди­ни. З літературних творів Г.Сковороди відомі збірка поезій " Сад божественних песней ", збірка байок " Басни харковскія ".

Література

У другій пол. XVII ст. провідною темою дум та історичних пісень була визвольна війна XVII ст., її герої та проводирі. Саме в цей час створені відомі народні пісні " Розлилися круті бережечки ", " Не дивуйтеся, добрії люди ", " Засвіт стали козаченьки " та багато інших.

Великого розвитку набув український те­атр, зокрема шкільна драма. Викладач Києво-Могилянської академії Ф. Прокопович склав тео­рію трагедії, комедії і трагікомедії. Цікавим явищем в історії українського театру був ляльковий народний театр - вертеп (вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос).

У XVIII ст. виникає таке цікаве літературне явище, як творчість мандрівних дияків - учнів духовних шкіл, вірші яких носили бурлеск­ний характер: сміх і гумор поєднувалися у них з серйозною соціальною тематикою.

Набуває поширення громадянська та лю­бовна лірика - романси, сентиментальні пісні, в які вводилися образи, запозичені з народної поезії. Багато таких творів приписують Ма­русі Чурай - легендарній українській народній співачці і поетесі, яка нібито жила у Полтаві; документальних свідчень про неї немає.

На розвитку української літератури нега­тивно позначилася політика зросійщення цар­ського уряду. Ця політика вплинула і на ста­новище поліграфічної справи в Україні. Так, у 1721 р. при московському синоді було засно­вано Друкарську контору, яка послідовно пе­реслідувала українську книгу та українське слово. Українським архієреям було наказано відбирати по всій Україні церковні книги, які колись видавалися в українських друкарнях, і заміняти їх московськими. З 1766 р. київській друкарні було наказано випускати тільки ті книги, які виходили у московській друкарні за погодженням синоду.

Мистецтво

В українській архітектурі ХVІІст. утвер­джується бароко, справжній розквіт якого припадає на добу І.Мазепи. На землях Украї­ни цей італійський стиль набрав нових мистецьких форм та національного колориту і дістав назву українського, або козацького ба­роко. Заходами І. Мазепи споруджено Спаську церкву Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині, церкву Всіх Святих у Києво-Печерській Лаврі - справжню перлину між усіма церквами українського бароко. За нака­зом І. Мазепи було перебудовано Софійський собор, Успенську церкву Лаври та Михайлі­вську церкву Видубицького монастиря. Крім того, по всій Лівобережній Україні у другій пол. XVII - на поч. XVIII ст. було споруджено ряд монастирів з храмами, дзвіницями, обо­ронними мурами і баштами.

Найвизначні­шим архітекто­ром на західно­українських зем­лях був Бернард Меретин. Най­більша пам'ятка і його творчості - Львівський собор св. Юра (спо­руджений у 1744-1764 рр.), в архітек­турі якого західноєвропейські риси гармоній­но поєднані з національними.

Українське бароко знайшло відображення і в творчості видатного київського архітекто­ра І.Григоровича-Барського. Прикладом цього може бути здійснена ним реставрація Кири­лівської церкви. Подальша діяльність І.Гри­горовича-Барського характеризується підго­товкою архітектури класицизму. Цей архітек­турний стиль поширюється з кін. XVIII ст. Про­відне місце посідає містобудування.

В українському образотворчому мистецтві другої пол. XVII ст. значне місце займає іконо­пис, що розвивається в ренесансно-барокових формах. Велику роль у збагаченні української культури відіграла діяльність Лаврської іконо­писної майстерні.

Портрет як жанр світського мистецтва мав національну особливість: він зберіг тісний зв'я­зок з іконописом.

Друкарні розвивали графічне мистецтво, сформувалася художня школа українського граверства, основоположником якої вважають Олександра Тарасевича. Його майстерність не поступалася перед мистецтвом кращих західно­європейських граверів того часу.

Наприкінці XVIII ст. з поширенням в україн­ському мистецтві ідей просвітництва церковно-релігійна тематика відходить на другий план. Живопис поступово звільняється від середньо­вічних канонів та набуває світського характеру. Великими майстрами живопису були В.Боровиковський, Д.Левицький, А.Лосенко.

В Західній Україні особливо славились ху­дожні полотна Луки Долинського (1750-1824 рр.), який здобув мистецьку освіту у Відні і згодом працював у Львові. Він виконав ікони для со­бору св. Юра, церков П'ятницької, св. Онуфрія, очолював роботи з оформлення Успенсь­кого собору в Почаєві.

Помітних успіхів досягла українська му­зична культура. Важливою подією в музично­му житті стало відкриття Глухівської співаць­кої школи, з якої вийшли видатні композито­ри, творці української музики Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Артем Ведень. У Глухові існувала найбіль­ша в Європі нотна бібліотека.

При кафедральному храмі св. Юра у Львові існували хор і оркестр, які брали участь у цер­ковних відправах. Осередком музики був і Перемишль. Тут єпископ І. Снігурський засну­вав перший постійний церковний хор.

Запитання і завдання

1. Які історичні події знайшли своє відображення в українській культурі ХVІІ-ХVІІІ століть;

2. Докажіть, що Україна розвивалася в межах загальноєвропейського культурного простору;

3. Як на розвитку української національної культури відбивалося її поступова інкорпорація Російською імперією. Обґрунтуйте відповідь.

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академія, 2001;

2. Борисенко В. Курс української історії. К.: 1997;

3. Брайчевський М. Конспект історії України. - К.: 1994;

4. Брайчевський М. Вступ до історичної науки. Навчальний посібник. – К.: 1995;

5. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. - К.: 1995.

Тема 14Українські землі в першій половині ХІХ ст.

“Російська” Україна

На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Пів­денна Україна) належали Російській імперії. У цей період сільське господарство було головним сектором економі­ки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. І це не випадково, оскільки саме в аграрній сфері перебувало ядро феодаль­но-кріпосницької системи: основний засіб виробництва — земля, що належала поміщикам, і основна виробнича си­ла — залежне від феодала чи держави селянство.

Розвиток сільського господарства в цей час визначала низка тенденцій. У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В україн­ських землях, що належали Російській імперії, воно ста­новило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку знач­ну концентрацію в руках поміщиків земельних угідь, їхні господарства деградують та занепадають, про що свідчать посилення експлуатації селян, низький рівень організа­ції праці, технологічний застій, неефективне екстенсив­не господарювання, зниження прибутків тощо. Прогре­суючий занепад поміщицьких господарств виявив себе і у зростанні заборгованості поміщиків державі, яка в пер­шій половині XIX ст. становила понад 83 млн крб. Тому наприкінці 50-х років поміщиками було оформлено під заставу майже кожен четвертий маєток в Україні.

Для розвитку аграрних відносин у цей період характерне посилення експлуатації селян. Селянство поділялося на дві основні групи — поміщицькі та державні (крім них існувала ще незначна кількість удільних селян). По­міщицькі селяни переважали в Східній Україні, Право­бережжі, а державні — на Лівобережжі та Півдні Украї­ни. Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основ­ними формами експлуатації. Незважаючи на те, що за­кон 1797 р. офіційно встановлював 3-денну панщину, на практиці вона становила 4—6 днів на тиждень. Селяни відробляли і додаткові повинності (будівельні дні) та спла­чували натуральний та грошовий оброки.

Крім поміщицьких селян-кріпаків існували державні селяни, які вважалися вільними. За користування зем­лею вони виплачували державі феодальну грошову рен­ту. На сплату державних податків йшло майже 40% се­лянських прибутків. Оскільки основна частина селянст­ва була не в змозі сплачувати такі суми, зростали недоїм­ки, які на 1853 р. становили 68 млн. крб.

Страждали селяни ще й від прогресуючого обезземе­лення, яке підривало їхні господарства. За підрахунками фахівців, для сплати податків та забезпечення потреб сім'ї необхідно було мати не менше 5 десятин на ревізьку ду­шу. У Подільській губернії цей показник становив 1,2 де­сятини, Київській — 1,9, Полтавській — 2,5, Херсонсь­кій— 3,2, Чернігівській — 3,6. Отже, форсований наступ поміщиків на селянські землі на початку XIX ст. не тіль­ки не сприяв подоланню господарської кризи, а дедалі її поглиблював, оскільки цей процес руйнував самі основи феодального способу виробництва (порушувався принцип наділення селянина засобами виробництва, різко падала рентабельність індивідуальних селянських господарств).

На ефективність сільськогосподарського виробництва суттєво впливали рутинний стан техніки та технологічно відстала традиційна система землеробства. У середині XIX ст. землю обробляли тими ж знаряддями праці, що й століття тому — плугом, ралом, сохою, серпом, косою. Та навіть цього традиційного та малопродуктивного ре­маненту не вистачало: в 1838 р. на 100 ревізьких душ припадало два плуги. Такими ж, як і століття тому, за­лишилися і системи обробітку землі.

Рутинний стан техніки, традиційна система землероб­ства, низька організація праці та малоземелля були головними чинниками прогресуючого падіння врожайнос­ті. Ситуацію в сільському господарстві ускладнювали ще й неврожайні роки: від 1799 р. до 1856 р. у Східній Україні було 28 повсюдних і часткових неврожаїв, які призвели до голоду та епідемій, спричинили розорення селянських господарств.

Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуальних господарств зумовили появу надлишків робочої сили в аграрному секторі. Спробою знайти вихід із скрутного ста­новища були стихійні та організовані переселення селян у Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ, у Ново­російський край. У 1838—1852 рр. з Лівобережжя пересе­лилося в ці райони 58,5 тис. осіб. Частково пом'якшувала гостроту проблеми надлишкової робочої сили щорічна прак­тика заробітчанства. У 40-х роках XIX ст. лише на Пол­тавщині у цей процес було втягнуто майже 90 тис. осіб.

У першій половині XIX ст. почалися суттєві зрушен­ня в аграрному секторі: поступова руйнація натурально­го господарства та еволюційний перехід господарської ді­яльності на рейки товарності та підприємництва. Харак­терною рисою розвитку аграрних відносин цього періоду була нерівномірність втягування поміщицьких госпо­дарств у товарне виробництво. Великі латифундії Півден­ної та Правобережної України мали вагомий ринковий потенціал — значні площі землі та достатню кількість дармової кріпацької робочої сили. Саме тому ці господар­ства легше і швидше пристосовувалися до товарно-гро­шових відносин, ніж дрібні господарства Лівобережжя. Поступово в товарне виробництво втягуються і селянські господарства, що стимулювало процес поглиблення май­нової диференціації селянства. В умовах масового обеззе­мелення починає формуватися заможна селянська вер­хівка, представники якої володіли або ж орендували 100 і більше десятин землі. Шляхом дрібного підприємницт­ва, лихварства, чумакування, посередницької торгівлі ця частина селянства накопичує капітали, готуючись до круп­ної підприємницької діяльності. У цей період розширю­ється сфера застосування вільної праці, поглиблюється галузева спеціалізація, в окремих господарствах дедалі помітнішими стають часткові агротехнічні зрушення.

У дореформений період еволюційні, але глибокі змі­ни сталися в промисловому розвиткові. Початок промис­лового перевороту (середина 30-х років) став своєрідним Рубіконом між двома якісно відмінними етапами в роз­витку вітчизняної промисловості. Суть цього перевороту полягала в поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики. На першому етапі який тривав від початку сторіччя до середини 30-х років основними промисловими підприємствами були селянські промисли, міські ремісничі майстерні, мануфактури що базувалися на примусовій кріпацькій праці та ручній техніці. Це був період помітних кількісних зрушень. При стимулюючій дії казенних замовлень (насамперед воєнного відомства) зростає кількість промислових підпри­ємств. Збільшується і кількість зайнятих у промисловості робітників та обсяги виробленої продукції.

У першій третині ХІХ ст. сталися і певні якісні змі­ни, які мали надзвичайно серйозні наслідки. Йдеться на­самперед про зростання ролі вільнонайманої праці. У 1828 р. підприємства з вільнонайманою робочою силою становили 46,2% усіх підприємств, на яких працювало 25,6% робітників. Характерною рисою цього етапу був уповільнений промисловий розвиток. Хоча саме у цей час промисловість вже визріла для глибоких якісних зрушень і дедалі більше виходила за межі феодально-кріпосниць­кої системи, яка перетворилася на гальмо суспільного роз­витку (стримувала формування ринку вільнонайманої ро­бочої сили, інтенсивність торгівлі, появу значних капіта­лів тощо).

Промисловий переворот в українських землях, що на­лежали Російській імперії, розпочався у З0—40-х роках водночас з Німеччиною, але пізніше, ніж у Великобрита­нії, Франції, США. Він поклав початок новому етапові роз­витку вітчизняної промисловості, що тривав до скасуван­ня кріпосного права 1861 р. У цей період зберігалася пев­на спадкоємність тенденцій в економічній сфері. Зокрема, продовжувався процес кількісного зростання промислових підприємств. Від 1825 р. до 1861 р. їхня кількість зросла в 3,6 раза. Водночас у промисловій сфері виникають нові тенденції. В основі промислового перево­роту лежав технічний переворот, суть якого полягала у заміні ручної праці машинною, широкому запровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених техноло­гій. Відбувається поступове витіснення кріпосницької ма­нуфактури капіталістичною фабрикою. Нові машини та технології вимагали якісно нової робочої сили — дисцип­лінованої, кваліфікованої, зацікавленої в наслідках праці. Цілком зрозуміло, що закріпачений робітник не відповідав тим критеріям і тому частка вільнонайманої праці про­довжує неухильно зростати. Якщо 1825 р. вона становила 25%, то 1861 р. — вже майже 74%.

Потреби економіки та поглиблення диференціації про­мисловості сприяли появі в українських землях нових галузей — кам'яновугільної, машинобудівної, цукроварної тощо. Помітні зрушення відбулися в розміщенні про­мислових підприємств та в складі їхніх власників. Зок­рема, якщо до середини 40-х років майже три четвертих підприємств належали переважно поміщикам і розташо­вувалися в селах та містечках, то надалі вони будувалися в містах, а підприємцями ставали купці, міщани та бага­ті селяни. Поступово формується спеціалізація районів на виробництві певної промислової продукції. Донбас пе­ретворюється на крупний центр кам'яновугільної промис­ловості, який за видобутком вугілля 1860 р. в межах Ро­сійської імперії поступався лише Сілезькому басейну. Українські землі дедалі більше спеціалізуються на ви­робництві цукру.

Отже, розвиток сільського господарства українських земель у складі Російської імперії в першій половині ХІХ ст. визначали такі тенденції: домінування в аграр­ній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало в кризовому стані; посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація; застосування застарілих спосо­бів і засобів ведення господарства; поява в аграрному сек­торі надлишків робочої сили; поступова руйнація нату­рального господарства та розвиток підприємництва. Динаміка розвитку промислової сфери цієї доби визна­чалась сумарною дією низки процесів: бурхливим зрос­танням кількості промислових підприємств; промисловим переворотом, запровадженням нової техніки та техноло­гій; поступовим витісненням кріпосницької мануфакту­ри капіталістичною фабрикою; збільшенням ролі вільно­найманої праці; виникненням нових галузей промисло­вості; поступовим переміщенням промислових підпри­ємств з сіл у міста; формуванням спеціалізації районів на виробництві певної промислової продукції.

У своїй сукупності всі зазначені тенденції та процеси становлять суть і зміст двох суперечливих, але взаємо­пов'язаних суспільних явищ: кризи, занепаду, але ще пев­ного домінування старих феодальних відносин та структур, які дедалі більше гальмують розвиток суспільства, з одного боку, і зародження, становлення та формування в межах феодалізму нових капіталістичних відносин — з іншого.

“Австрійська” Україна

Наприкінці XVIII ст. розпочався новий період у жит­ті західноукраїнських земель. У цей час карта Європи була знову перекроєна відповідно до геополітичних інте­ресів великих держав. Унаслідок цього до складу багато­національної Австрійської імперії після першого (1772) та третього (1795) поділів Польщі відійшла Галичина, а після укладення австро-турецької Константинопольської конвенції (1775) під владою австрійського імператора опи­нилася Буковина. Крім того, з XVII ст. у складі Австрій­ської монархії під владою Угорського королівства пере­бувало ще й Закарпаття. Отже, «клаптикова» імперія Габсбургів наприкінці XVIII ст. стала володаркою значної частини України — на зламі століть західноукраїнські землі займали територію 70 тис. км², де проживало 3,5 млн. осіб, з яких 2,4 млн. були українцями.

Інкорпорація західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії збіглася у часі з першою хвилею модернізаційних реформ у цій державі. Ці реформи запро­ваджувалися в життя в 70—80-х роках XVIII ст. Марією-Терезою та Йосифом II. Вони базувалися на ідеях освіче­ного абсолютизму і мали на меті шляхом посилення дер­жавної централізації та встановлення контролю правлячої династії за всіма сферами суспільного життя залучити імпе­рію до нових історичних процесів та не допустити її від­ставання від основного суперника — сусідньої Пруссії.

Підхід до реформування суспільства був комплексним: зміни водночас відбувалися майже у всіх сферах життя. Реформа управління зробила центральною постаттю міс­цевої адміністрації державного чиновника, було проведе­но перші статистичні переписи населення та земельних володінь, упорядковано систему обліку та контролю. Вій­ськова реформа ввела обов'язкову військову повинність та централізований рекрутський набір. Особливо значним був вплив реформ у сфері аграрних відносин, релігії та освіти. У 1779 р. Марія-Тереза видала патент (імператорський наказ), у якому вимагала від поміщиків поводити себе з селянами «по-людськи». Її спадкоємець Йосиф II пішов де далі: у 1782 р. його патентом було скасовано особисту залежність селян від дідичів та надано їм певні права оби­рати професію без згоди пана, одружуватися, переселяти­ся, передавати майно в спадщину тощо; 1784 р. сільським громадам були надані права самоврядування; 1786 р. за­проваджено триденну панщину. Ці реформаційні кроки, спрямовані на скасування кріпацтва, робилися саме тоді, коли в українських землях, підвладних Російській імпе­рії, це кріпацтво було юридично оформлене.

Серйозні зрушення зумовили імперські реформи у сфері релігії: по-перше, церква підпорядковувалася державі; по-друге, змінився статус священиків — вони стали держав­ними службовцями; по-третє, 1773 р. було ліквідовано орден єзуїтів, який до цього мав значний вплив на сус­пільне життя імперії; по-четверте, цісарським патентом 1781 р. покладено край дискримінації некатолицьких кон­фесій і зрівняно в правах католицьку, протестантську та греко-католицьку церкви.

Модернізація суспільства вимагала серйозних змін у галузі освіти. У цій сфері короновані реформатори, спи­раючись на ідеї освіченого абсолютизму, проголосили за­гальну середню освіту; створили в містах і селах для ши­роких мас населення цілу мережу навчальних закладів; перевели шкільну освіту на державний кошт; 1784 р. на місці закритої єзуїтської академії відкрили Львівський університет; дозволили початковій школі користуватися рідною мовою.

Після смерті Йосифа II (1790) у правлячих колах імпе­рії на зміну реформаторству, лібералізму, освіченому абсо­лютизму поступово приходить консерватизм, контрреформізм, реакція. Наступники цісарів-реформаторів на австрійському престолі, побоюючись, що поглиблення ре­форм може призвести до революційного вибуху в імперії, аналогічного Великій Французькій революції, відмови­лися майже до середини XIX ст. від ідей та практики модернізаційного курсу. Крім французької революції, ці­єї доби значний вплив на соціально-економічний та полі­тичний розвиток імперії Габсбургів мали такі загально­європейські процеси та явища, як загострення супереч­ностей між європейськими країнами у зв'язку з поділа­ми Польщі, промисловий переворот в Англії, широкомас­штабні та тривалі наполеонівські війни тощо.

Різка зміна офіційного курсу, відмова від політики реформ призвели до того, що феодали розпочали поступове відновлення втрачених позицій у аграрному секто­рі. Досить прогресивний закон 1782 р. про скасування кріпосної залежності все-таки зберіг недоторканим прик­ріплення селянина до землі. Ця селянська «свобода на прив'язі» дала можливість поміщикам у нових умовах шляхом відвертого терору, насилля, обдурювання, підкупу при підтримці владних структур (офіційний дозвіл на тілесні покарання селян тощо) майже повністю відно­вити свої колишні права та привілеї. Наступ феодалів йшов по лінії захоплення селянських земель; збільшення повинностей селян, насамперед панщини; посилення по­заекономічного примусу. Умовою цих процесів став кон­сервативний державний курс, а каталізатором — поси­лення конкуренції феодальних фільварково-панщинних господарств Австрійської імперії з зростаючим сіль­ським господарством західних країн, яке перейшло на капіталістичні рейки.

Посилення експлуатації кріпацької праці спричини­ло деградацію та розорення селянських господарств. Дій­шло до того, що власне господарство практично не га­рантувало селянинові забезпечення мінімальних потреб його сім'ї. Зокрема, як свідчать проведені австрійськи­ми властями переписи 1819—1820 рр., селяни віддава­ли продуктами, грошима і працею феодалові та державі практично весь чистий прибуток зі своїх господарств. Такі важкі економічні умови стимулювали процес прог­ресуючого дроблення селянських господарств. Так, у Га­личині при зменшенні площі селянської землі кількість селянських господарств зросла лише між переписами 1819 р. і 1847—1859 рр. на 53%. До середи­ни XIX ст. в західноукраїнських землях 2/3 селян не мали мінімуму землі, щоб забезпечити засоби існування своєї сім'ї.

Посилення феодальної експлуатації не стимулювало процвітання фільварково-панщинного господарства. Ці господарства не вписувалися в нові ринкові відносини і теж, подібно селянським, деградували та занепадали. Пе­ребуваючи у безвихідному становищі, поміщики в сере­дині XIX ст. були змушені здати в оренду четверту час­тину своїх маєтків. За цих обставин певне поліпшення культури землеробства (застосування меліорації, поши­рення технічних культур, поява п'яти-шестипільних сі­возмін тощо); зрушення в тваринництві (збільшення по­голів'я худоби, поширення племінної та селекційної ро­боти тощо); ширше використання вільнонайманої праці, які відбувалися в незначній частині господарств великих землевласників, лише відтіняли глибоку кризу в аграр­ній сфері.

Феодальні відносини гальмували не тільки розвиток сільського господарства, а й промислового виробництва західноукраїнських земель. Ситуація ускладнювала-ся і колоніальною політикою Австрійської імперії, суть якої полягала в перетворенні західноукраїнського краю на ри­нок збуту та джерело сировини й дешевої робочої сили. Ці обставини призвели до того, що в середині XIX ст. виробництво промислової продукції на душу населення в західноукраїнських землях було в п'ять разів нижчим, ніж у чеських та німецьких областях імперії. Військові замовлення, пов'язані з наполеонівськими війнами, де­що пожвавили промисловий розвиток західноукраїнського краю — наприкінці першого десятиріччя XIX ст. тут фун­кціонувало майже сто підприємств мануфактурного ти­пу. Однак цей період тимчасового піднесення вже напри­кінці 20-х років змінився застоєм. Галицькі та буковин­ські мануфактури у цей час не тільки не підтримуються державою, а навпаки, їхня діяльність блокується і галь­мується встановленням великих податків, позбавленням пільг та державних субсидій, дискримінацією їхніх ви­робів на західно-австрійських ринках тощо. Лише в З0— 40-х роках промисловість краю поступово виходить з кри­зи — у цей час в західноукраїнських землях активно фун­кціонували майже 250 мануфактур. Проте жодна з них не мала парових двигунів і лише незначна частина вико­ристовувала у виробничому процесі водяну енергію.

Отже, кріпосництво та колоніальна політика Австрійської імперії стримували переростання мануфактурної промисловості у фабричну, гальмували економічний розвиток західно­українських земель.

Дії австрійського уряду, спрямовані на посилення експлуатації селян, підвищення інтенсифікації їхньої пра­ці, у комбінації з нестримною сваволею поміщиків зумов­лювали зростання соціального напруження в суспільстві та відповідну реакцію селянських мас.

Суспільно-політичне життя в пер. пол. ХІХ

Основна риса української історії ХІХ ст. - це національне відродження України, під яким розуміють:

v формування національної самосвідо­мості українців;

v зростання інтересу до української мови, історії, культури;

v активізацію зв'язків між західними і східними українцями, їх національну інте­грацію;

v розгортання українського національ­но-визвольного руху.

Політика російського та австрійського урядів

Росія і Австро-Угорщина здійснювали політику національного гноблення, всі-ляко прагнули перешкодити формуванню української нації, розвитку україн­ської культури.

В Росії національне гноблення найбільш яскраво проявилося у циркулярі 1863 року міністра внутрішніх справ Валуєва, який заборонив друкування і викладання україн­ською мовою, цинічно заявивши, що "нія­кої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може". У1876 р. підписано Емський указ Олександра II, який заборонив ввіз літератури українською мовою, українські п'єси та пісні (їх треба було пе­рекладати на російську), використання ук­раїнської мови в початкових школах, дер­жавних закладах. Назва "Україна" була заборонена.

В Австро-Угорщині національне гноб­лення здійснювалося не в таких грубих фор­мах. Австро-Угорщина, на відміну від Росії, була конституційною монархією (Консти­туції 1848 р. і 1867 р.). Тут існували певні політичні свободи, рівність громадян, цент­ральний парламент і крайові сейми (зо­крема в Галичині і Буковині), вибори до яких здійснювалися за участю всього насе­лення. Українська мова і культура формаль­но не заборонялися.

І хоч права українців всіляко обмежува­лися - обмежувалося викладання україн­ською мовою в школах, нею не викладали в жодному вузі, українських представників у виборних органах влади були одиниці - все ж таки конституційний устрій сприяв зростанню активності українського насе­лення, його організованості.

Дата добавления: 2014-01-07