Загальноросійські партії не прагнули до вирішення національного питання, крім кадетів, які вимагали культурної авто­номії для національних окраїн імперії

Таким чином, друга половина XIX ст. стала періодом справжнього національного відродження: зросла національна свідомість українців, значних успіхів досягла українська куль­тура. Національно-визвольний рух як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні пройшов шлях від культурно-просвіт­ницького до політичного етапу, висунувши гасло політичної самостійності України.

Запитання і завдання

1. В чому полягають особливості економічного розвитку Наддніпрянщини і Західної України в другій половині ХІХ століття;

2.. Дайте оцінку етносоціальної структури населення України у другій пол. XIX століття;

3. За якими даними можна стверджувати, що економіка України в другій половині ХІХ століття мала переважно аграрний характер;

4. Охарактеризуйте три напрямки національно-визвольного руху в Західній Україні у другій пол. XIX ст.

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академія, 2001;

2. Борисенко В. Курс української історії. К.: 1997;

3. Брайчевський М. Конспект історії України. - К.: 1994;

4. Брайчевський М. Вступ до історичної науки. Навчальний посібник. – К.: 1995;

5. Історія України. Навчальний посібник / За ред. Б.М.Лановика. – К.: 1999.

Тема 16Україна на початку ХХ ст.

Початок XX ст. в історії України харак­теризується загальним революційним піднесенням, що було викликане го­стрими класовими протиріччями, націо­нальним гнобленням, політичним безправ'ям населення. Ситуацію загострила загально­економічна світова криза 1900-1903 рр., а в Російській імперії - і її поразка у війні 1904-1905 рр. з Японією.

Як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні революційний настрій охопив усі кола суспільства:

Ø активізувався робітничий рух, пере­йшовши від економічної до політичної бо­ротьби;

Ø посилився селянський рух, для приду­шення якого досить часто використову-вали війська;

Ø зросла активність студентської і учнів­ської молоді, яка протестувала проти обме­жень її прав, виступала за соціальну спра­ведливість

Ø посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків, інтелігенції за про­ведення реформ.

У Наддніпрянській Україні центром опозиційної по відношенню до царизму діяльності стали земства - органи місце­вого самоуправління. Земці-ліберали ви­магали надання політичних свобод, лік­відації кріпосницьких пережитків, скли­кання Установчих зборів для вироблення конституції.

В умовах загального революційного піднесення посилився і національно-ви­звольний рух.

У Західній Українінаціональний рух розвивався в більш сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Над­дніпрянщині:

§ тут активізувалася діяльність полі­тичних партій, основним їх гаслом було гасло політичної самостійності України. Західна Україна стала базою організацій­ної діяльності партій Наддніпрянської Укра­їни;

§ діяли українські школи, культурно-освітні організації, видавалася українська література і преса (наприклад, активно діяло товариство “Просвіта”, часопис М.Грушевського та І.Франка “Літературно-науковий вісник”, працювали українські школи і курси для неписьменних тощо);

§ зростала кількість українських пред­ставників у центральному парламенті та в крайових сеймах;

§ розгортали діяльність масові молодіжні спортивні організації "Сокіл", "Січ", які роз­вивали в української молоді почуття патрі­отизму, схильність до дисципліни, знань;

§ широкого розмаху набув кооперативний рух, спрямований на економічне відродження селянства, на виховання його національної самосвідомості.

У Наддніпрянській Україні національ­но-визвольний рух проявився в:

v процесі політизації українського руху, зростанні кількості національних партій. РУП, утворена в 1900р., розкололася і дала початок трьом партіям: (Народній українській партії (НУП, 1902 р.) на чолі з М.Махновським; Українській соціал-демократичній спілці ("Спілка", 1904 р., далі стали частиною “меншовицького” руху) на чолі з М.Меленевським; Українській соціал-демократичній ро­бітничій партії (УСДРП, 1905 р.) на чолі з В.Винниченком та С.Петлюрою. Прагну­ла поєднати марксизм із націоналізмом.

У 1904 р. були утворені дві ліберальні партії - Українська радикальна партія (Б.Грінченко, С.Єфремов) та Українська демократична партія (А.Лотоцький, Є. Чикаленко). Основні їх вимоги - конститу­ційна монархія, земельні реформи, автоно­мія України в складі Росії.

v Активізації культурно-просвітниць­кої діяльності прогресивної української ін­телігенції.

Але національний рух у Наддніпрянській Україні в цілому не набрав масового харак­теру. У ньому брала участь в основному ліберальна і демократична інтелігенція, тоді як робітники і селяни вели боротьбу, перш за все, за свої класові інтереси. У національному питанні всі національні партії, крім НУП, не йшли далі вимоги автономії Ук­раїни в складі Росії.

У Наддніпрянській Україні, на цей час більш масовими і впливовими були загальноросійські партії: Російська соціал-демократична ро­бітнича партія (РСДРП) - виникла в1898р., у 1903 р. розкололася на більшовиків і меншовиків. Стояла на позиціях ортодок­сального марксизму; Партія соціалістів-революціонерів (есери) - утворилася на рубежі 1899-1900рр. на основі поєднання народницьких ідей з марксизмом. Соціальну опору партії складало селянство; Конституційно-демократична партія (кадети) - утворилася в 1905р., виступала за конституційну монархію з двопалатним парламентом, за свободу культурно­го розвитку для всіх національностей; "Союз 17 жовтня" (октябристи) - утворилася в жовтні 1905 р., виступала за збереження царської влади, єдину і непо­дільну Росію;

"Союз російського народу" - чор­носотенна організація, виникла в 1905 р., стояла на позиціях націонал-шовінізму, проголошувала боротьбу з євреями і інши­ми національними меншинами.

Україна в революції 1905-1907 рр.

У Російській імперії революційно-ви­звольний рух вилився в демократичну ре­волюцію 1905-1907 рр., в якій населення України взяло активну участь.

На Наддніпрянщині діяло близько 20 загальноросійських і національних партій. В їхніх діях не було єдності, вони вели між собою боротьбу за керівництво революційним рухом.

Основні революційні події, що мали місце в Україні, відбулися в 1905 р. - в період ро­звитку революції по висхідній лінії:

Ø червень - збройне повстання на панцер­нику "Потьомкін ";

Ø жовтень - загальний політичний страйк, який змусив царя Миколу IІ піти на поступ­ки і видати Маніфест 17 жовтня, проголо­сивши громадянські свободи і вибори до Державної Думи;

Ø листопад - повстання моряків Севасто­поля на чолі з лейтенантом П.Шмідтом, виступ полку саперів у Києві на чолі з підпоручиком Б.Жаданівським;

Ø грудень - збройні повстання робітників Горлівки, Харкова, Катеринослава, Олександрівська. Однак ці виступи не перерос­ли в загальне збройне повстання. Після їх придушення революція пішла на спад.

В Україні революція носила і національно-визвольний характер, оскільки національне питання було на передньому плані боротьби.

Національний рух в період революції мав значні здобутки:

· після Маніфесту 17 жовтня з'явилася легальна українська преса. Всього в 1905-1907 рр. виходило 24 періодичні видання;

· виникла культурно-освітня організа­ція "Просвіта ", яка мала філіали в бага­тьох містах України (Б.Грінченко, М.Коцюбинський, Леся Українка, М. Ли-сенко, Панас Мирний, Д. Яворницький та інші);

· відкривались українські школи, здійс­нювалися спроби викладання українською мовою в університетах;

· активну діяльність у першій Думі (1906 р.) та в другій Думі (1907 р.) розгорнула україн­ська фракція, яка вимагала автономії для України, вільного розвитку української мови та культури.

Перша та друга Думи були розпущені ца­рем, оскільки виявилися занадто "вільнодумними". Маніфест про розпуск другої Думи3 черв­ня 1907 р. прийнято вважати кінцем рево­люції, бо він обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний за­кон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків на­ціонального руху були ліквідовані. Царизм знову перейшов до політики національно­го гноблення неросійських народів імперії.

З 1907 по 1910рр. тривав період реакції - жорстокого переслідування опозиційного та національних рухів. Головним прихильником цієї політики був міністр внутрішніх справ, а згодом - голова уряду Росії П.А.Столипін.

З метою координації діяльності україн­ських сил у нових умовах українські діячі в 1908 р. створили міжпартійний політичний блок - Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М.Грушевський, С.Єфремов, Є.Чикаленко, Д.Дорошенко. ТУП одстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження.

Столипінська аграрна реформа в Україні

У Росії з 1906 по 1911 рр. з ініціативи П.Столипіна здійснювалася аграрна рефор­ма, яка передбачала:

§ знищення общинного землекористуван­ня і перетворення селян на індивідуальних власників землі - фермерів;

§ ліквідація аграрної перенаселеності євро­пейської частини країни шляхом пере­селення селян у східні райони Росії.

У цілому по Росії реформа не досягла поставлених цілей. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх - з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Україна дала найбільшу кількість пере­селенців до Сибіру (біля 1 млн.).

Зросли посівні площі, валовий збір зер­нових, товарність сільського господарства. Але в той же час, реформа не змогла послабити соці­альну напруженість на селі. У 1914 р. кіль­кість малоземельних селян сягнула 2 млн.

Бідняцькі господарства залишалися мало­продуктивними і малотоварними.

Запитання і завдання

1. В чому виявлялися ознаки зростання революційної напруги в Україні;

2. Дайте характеристику політичного життя в Україні початку ХХ століття;

3. Як розгорталися в Україні революційні події 1905-1907 років;

4. Поясніть сутність столипінської аграрної реформи.

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академія, 2001;

2. Борисенко В. Курс української історії. К.: 1997;

3. Брайчевський М. Конспект історії України. - К.: 1994;

4. Історія України. Навчальний посібник / За ред. Б.М.Лановика. – К.: 1999.

Тема 16Україна в роки Першої Світової війни.

Світова війна велася між Троїстим (Німеч­чина, Австро-Угорщина та Італія), згодом, коли Італія відкололася, а на зміну їй при­йшли Туреччина та Болгарія, Четверним со­юзом і Антантою (Росія, Англія, Франція).

У ході війни до Антанти приєдналися Іта­лія, Румунія, США, Японія та інші держа­ви. Для всіх сторін війна мала загарбниць­кий, несправедливий характер.

Серед основних суперечностей, що призвели до війни, домінували стосунки між Росією й Австро-Угорщиною, Росією і Німеччиною, суперництво за розподіл світу. Через своє особливе геополітичне становище Україна з неминучістю потрапила до сфери першочергових інтересів ворогуючих коаліцій. Вона була одним із неодмінних об'єктів обопільних розрахунків і зазіхань, а відтак - і одним із епіцентрів воєнного протиборства.

Характеризуючи становище України під час війни, необхідно виділити такі обставини:

Ø Західна і Наддніпрянська Україна опини­лися по різні сторони фронтів, оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до протилеж­них блоків. В російській армії нараховувалося 4,5 млн. українців, в австрійській - 250 тис.

Ø Війна розколола українські політичні сили і, тим самим, ослабила український рух. У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції.

Партії Західної України активно під­тримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці до­поможуть українцям створити само­стійну державу.

Уже в перший день війни - 1 серпня 1914р. - вони об'єдналися в Головну Українську Раду (ГУР) з метою мобілізувати сили укра­їнців для війни з Росією.

6 серпня 1914 р. з добровольців - молодих вихованців організацій " Сокіл ", "Січ", "Пласт " - був сформований легіон (згодом полк) Українських Січових Стрільців чи­сельністю 2,5 тис. чол. Полк УСС (коман­дир Г.Коссак) було визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни він брав активну участь в українській національно-демократичній революції 1917-1920 рр.

Партії Наддніпрянської України поста­вилися до війни неоднозначно:

ü більшість українських партій, вт.ч. частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою, ке­рівництво ТУП підтримали Росію у війні;

ü частина ТУП (його Київська рада) пропонувала українцям дотримуватися у війні нейтралітету;

ü частина УСДРП на чолі з В. Винниченком спочатку засудила війну і виступила за поразку Росії, але невдовзі перейшла на русофільські позиції;

ü найбільш вороже настроєні щодо Росії соціалісти (УСДРП, "Спілка") емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України - СВУ. Серед них - В.Дорошенко, Д.Донцов, М. Меле-невський, М.Залізняк, А.Жук. Своєю метою СВУ проголосив утворення самостійної української держави і для її досягнення ви­рішила співробітничати з Німеччиною та Австрією проти Росії. Вони розраховували на те, що в перебігу війни буде знищено ос­нову національного гніту - царизм.

У роки війни значна частина України перетворилася в район запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Територія декілька разів пере­ходила із рук в руки. Це призвело до значних жертв серед мирного населення, занепаду промисловості, сільського господарства, зубожіння народу.

Держави, в інтересах яких проливали свою кров українці, мали агресивні плани щодо України, ігнорували українські національні інтереси, прагнули використати воєнне ста­новище, щоб назавжди покінчити з націо­нально-визвольним рухом українців.

Плани сторін щодо України

Австро-Угорщина мала намір приєдна­ти до своїх володінь Волинь і Поділля.

Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну.

Росія планувала приєднати до імперії Захід­ну Україну, зокрема Східну Галичину, Північ­ну Буковину й "Карпатську Русь" (Закарпаття).

Важливо зауважити, що політичні сили Польщі, в разі відродження під час війни польської державності, планували включи­ти до неї галицькі та західноукраїнські зем­лі як "історично польські". Румунія також мала наміри приєднати до себе українські землі Бессарабії й частину Буковини.

Політика сторін щодо України

Росія, окупувавши в 1914-1915 рр. Захід­ну Україну, утворила тут нове генерал-гу­бернаторство на чолі з реакціонером Г. Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих пересліду­вань зазнала греко-католицька церква. Її митрополита А.Шептицького було депор­товано до Суздаля.

Австро-Угорщина, повернувшись у травні-червні 1915 р. в Західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і розгорнула проти них репресії.

Уряди Росії та Австрії, залежно від того, кому належала влада, здійснювали масові репресії проти українства.

Дата добавления: 2014-01-07