Мітрідатит

Анапаїт

Хороший мінералогічний музей і в школі № 11, де зібрані мінерали із усього світу. На жаль, ці колекції малодоступні для відвідувачів. Але цілком можливо, що саме вони стануть базовими для створення міського мінералогічного музею, який зможе привернути увагу не тільки туристів, але й промисловців.

Адже Керченський півострів не даремно називають «Півострів скарбів», а на сьогоднішній день тут виявляються незатребуваними мільйони й мільйони тонн залізної руди, вапняків, глин, кварцових пісків, гіпсу, сірки — тих корисних копалин, які повинні служити людям.

Іван Львович Липа (літературні псевдоніми — Петро Шелест, Іван Степовик, народився 24 лютого 1865, Керч, 13 листопада 1923 помер у Винниках) — громадський і політичний діяч, письменник, за фахом лікар.

Співзасновник таємного товариства «Братство тарасівців». У 1917 р. — український комісар Одеси, член ЦК Української партії соціалістів-самостійників. У 1919 р.— міністр віросповідань УНР.

13 жовтня 1923 року Івана Липи не стало. Він жив гідно й умер гідно. На цвинтар біля Львова йому спорудять пам’ятник, а в Керчі на вулиці Другій Мітрідатській — меморіальна дошка.

Володимир Олександрович Ашкіназі (псевдонім — В. Азов, р. народився 19 червня 1873 у Керчі — пом. не пізніше 1941) — руський письменник, фейлетоніст, театральний критик.

Вчився у 8-й петербурзькій гімназії. Слухав лекції в університетах Парижа, Цюріха й Берна. Друкувався в «Новинах дня», «Російських відомостях», «Російському слові», «Новинах», «Росії». Фейлетони Ашкіназі переводилися на польський, чеський, німецький і англійський мови. Активно співробітничав з журналом Сатирикон з 1910 року. У «Сатириконе» співробітничає з 1910 року й до заборони більшовиками «Нового Сатирикона» у серпні 1918 року.

Бібліотека «Сатирикона». «Цветные стёкла» (сатиричні розповіді). 1911 р. «Сатирикон» - популярний на поч. 20 століття петербурзький журнал. Це було видання веселе і їдке, саркастичне й зле; дотепний текст перемежовувався з уїдливими карикатурами, забавний анекдот перемінявся політичним шаржем. У різний час у ньому співробітничали багато відомих письменників-сатириків.

Після жовтневого перевороту залишився в Петрограді й був запрошено працювати в створене Горьким видавництво «Всесвітня література». Перекладав англомовних письменників — О. Генрі, Дж. Конрада, Г. Уеллса, Л. Керролла та ін. У 1926 році емігрував у Францію. За відомостями «Ілюстрованої Росії», у Парижу з’явився в 1928 році, до чого й була присвячена публікація оповідання «Заява Васі Зяблого» — першого виступу його в емігрантській пресі. У «Ілюстрованій Росії» опублікував гумористичну повість «Не бувати б щастю, так нещастя допомогло» і сатиричні розповіді. Точної дати смерті немає — джерела вказують, що не пізніше 1941 року.

Архиепископ Лука (у миру Валентин Феликсович Войно-Ясенецький, народився27 квітня (9 травня)1877 у м. Керч у родині провізора. З 11 червня 1961, Сімферополь) — професор медицини й духовний письменник, єпископ Руської православної церкви; з квітня 1946 року — архієпископ Сімферопольський і Кримський. Лауреат Сталінської премії першого ступеня (1946).

Він не збирався бути священиком і не відразу виявив своє покликання стати лікарем. З дитинства майбутній архієпископ любив малювати, закінчив Київську художню школу й уже збирався надходити в Петербурзьку академію мистецтв, але задумався про те, чи правильний шлях вибирає. Зрештою, Войно-Ясенецький розв’язав, що не в праві займатися тільки тим, що подобається, але повинен вибрати те, що корисно для страждаючих людей, і зробив на медичний факультет.

Войно-Ясенецький бажав стати простим мужицьким лікарем, але в 1903 році почалася війна з Японією, і працювати довелося в госпіталі Київського Червоного Хреста біля міста Чита. Потім була робота в земських лікарнях. Уже тоді, де б не працював новий лікар, ім’я його ставало відомим. Він розбудовував таку діяльність (навіть у самій маленькій лікарні), шукав нові методи, оперував настільки успішно, що не міг залишитися непоміченим. Народ був завжди готовий заступитися за свого лікаря.

Після захисту дисертації в жовтні 1917 року Войно-Ясенецькі відправилися в Ташкент, столицю величезного Туркестанського краю, де Валентин Феліксович за конкурсом одержав місце головного лікаря й хірурга міської лікарні. На церковний з’їзд Туркестану наприкінці 1920 року він потрапив просто як віруючий православний і тільки тому, що стан справ у Ташкентській єпархії видалося йому обтяжуючим. Так він і охарактеризував це у своїй жагучій промові. А після зборів правлячий архієрей – єпископ Ташкентський і Туркестанський Інокентій (Пустинський) — підійшов до нього й сказав: «Лікар, вам треба бути священиком».

Отже, перший хірург міста Ташкента «пішов у релігію». Правда, він не перестав оперувати й читати лекції на медичному факультеті, куди незмінно приходив у рясі й із хрестом на грудях. Єпископом він став у страшний час, коли Російська Православна Церква переживала найтяжчу кризу. У 1922-23 рр. було розстріляно близько 40 тисяч священнослужителів, Патріарх Тихін був арештований, церква фактично розкололася на два табори, і підтримувати Патріарха. Незабаром архієпископом Лукою зайнялося ГПУ, і почалися його скитання. У Ташкент він повернувся в 1926 році й, позбавлений роботи, продовжував писати монографію, потім був засланий в Архангельськ. Після закінчення заслання знову працював у Ташкенті – і скрізь продовжував дослідження для «Гнійної хірургії». Третє заслання було в Сибір, на три роки. Добре, що Войно-Ясенецький не помер тоді, при допитах «конвеєром», інакше не були б урятовано багато поранених, яких він лікував усю війну, з 1941 по 1945 рік, у Красноярському евакогоспіталі. Нарешті, в 1946 році він був нагороджений Сталінською премією й призначений на посаду Архієпископа Сімферопольського й Кримського. Сталін, звичайно, знаючи про пастирське служіння Войно-Ясенецького, використовував його ім’я як рекламу для того, щоб продемонструвати Заходу нібито лояльне ставлення СРСР до Церкви. Премія склала 200 000 рублів, з яких 130 000 архієпископ Лука перелічив на допомогу дітям, що постраждали у війні. У тому ж 1946 року Святителя Луку перевели до Криму. Останні 15 років життя провів у Сімферополі: як завжди, лікував, допомагав бідним, відновлював розорену єпархію.

Архиепископ Лука став жертвою політичних репресій і провів у засланні в цілому 11 років. Реабілітовано у квітні 2000 р.^. У серпні того ж року канонізований Руською православною церквою; вшановують пам’ять — 29 травня за юліанським календарем.

Георгій Аркадійович Шенгелі (народився 20 квітня (2 травня) 1894 у Темрюці, помер 15 листопада 1956 у Москві) — російський поет, перекладач, критик, філолог-віршознавець, за освітою юрист.

У 1898 г. родина переїхала до Омська. Після смерті батьків Шенгелі із сестрою був узятий на піклування бабусею з боку матері — Марією Миколаївною Дибською (1840—1914) і жив у неї в Керчі.

Вчився в Александровській гімназії, де із третього класу став підробляти репетиторством. З 1909 р. співробітничав у газетах «Керч-Феодосійський кур’єр», «Керченське слово» та ін., писав хроніку, фейлетони, статті з авіації.

За «Трактат про російський вірш» вибраний дійсним членом ГАХН. У 1925—1927 голова Всероссийского союза поэтов. Викладав у ВЛХІ.

Із середини 1930-х рр. оригінальних віршів практично не публікував, але займався активною перекладацькою й організаторською діяльністю (в 1930-і рр. завідував перекладами «літератури народів СРСР» у Держвидавництві).

Відомі його теоретичні роботи з віршознавства «Трактат про російський вірш» (1921, 2 вид. — 1923) і видана посмертно «Техніка вірша» (1960), що зіграли важливу роль у вивченні російського вірша.

У ХХ столітті народилося і працювало багато видатних діячів міста

Лазар Наумович Гуревич (народився 23 лютого 1921у Керчі, помер 6 августа1984 у Москві) — заслужений тренер СРСР з гандболу.

До й після війни виступав за баскетбольні команди Динамо Харкова й Москви. Тренував команди з гандболу: Чоловічу МІФІ, жіночу Праця (потім Промінь), і збірню СРСР. Кубок Європейських Чемпіонів у 1964 році став першою перемогою радянського клубного гандболу на міжнародній арені під керівництвом Лазаря Гуревича.

Лазар Гуревич близько 20 років тренував московський клуб Промінь, вигравши з командою в 1962-1965 роках чемпіонат СРСР, так само неодноразово займав з командою призові місця.

Похований на Головинскому цвинтарі у Москві.

Георгій Семенович Єпіфанцев (народився 31 травня 1931 р.(19310531)р р.рр, р-н Аршинцево, м. Керч, помер — 27 липня 1992 року у Москві) — радянський актор.

З 1959 по 1966 рр. відіграв на сцені Мхата, театру на Таганці, працював сцені Мхата до 1990 року. Після остаточного уходу з театру, гастролював з моноспектаклем, присвяченим тисячоріччю хрещення Русі. У кіно почав зніматися наприкінці 50 років, головна роль у фільмі «Фома Гордєєв» (1959), Прохор Громов у телесеріалі «Угрюм-Река» (1968). Знімався також у фільмах: «Дев’ять днів одного року» (1962), «Непридумана історія» (1963), «Приваловські мільйони» (1972), «Джерела» (1974), «З улюбленими не розставайтеся» (1979) і ін. Останній фільм за участю Г. Єпіфанцева вийшов на екрані в 1991 році (трагікомедія «Це я — дурочка»). Трагічно загинув 27 липня 1992 року (потрапив під поїзд), похований у Москві на Троєкуровському цвинтарі.

Валерій Андрійович Ковтун (народився в Керчі у 1942 році) — акордеоніст, соліст Москонцерта, народний артист Російської Федерації (1996). Закінчив по класу акордеона музичну школу, потім музичне училище. Термінову службу в Радянській армії проходив у військово-духовому оркестрі. Після демобілізації працював разом з Махмудом Есамбаєвим, Йосипом Кобзоном, Юрієм Богатиковим як соліст й музичний керівник. Найпопулярніший акордеоніст у СРСР і Росії. Валерій Ковтун випустив дві пластинки-гіганта, 8 лазерних дисків з аранжуваннями різних пісень і своїми авторськими добутками. Довгий час співробітничав із ВФГ «Мелодія». Лауреат Державної премії.

Сергій Леонідович Доренко (народився 18 жовтня 1959 у Керчі) — російський журналіст, радіоведучий.

Працював перекладачем у ВЦСПС. Кілька років працював у Анголі. Їздив у відрядження в Ріо-де-Жанейро, Мадрид і Брюссель. На телебаченні з 1 квітня 1985 року.

Олена Валентинівна Свиридова (уроджена — Леонова, народилася 14 серпня 1964 р. у Керчі) — російська співачка, автор книги «Чемоданний настрій».

Працювала в Мінському Драматичному театрі ім. Горького. Дискографія: Гра в класики, Лінія життя, Уночі все інакше, Рожевий фламінго.

Уляна В’ячеславівна Лопаткіна (народилася 23 жовтня 1973 р., у Керчі) — російська балерина, прима Маріїнського театру у Санкт-Петербурзі. Народна артистка РФ. Закінчила Академію Руського балету ім. А. Я. Ваганової. У 1991 р. була прийнята в трупу Маріїнского театру, в 1995 р. призначена примою-балериною. Нагороди: Лауреат Міжнародної премії «Vaganova-Prix» (Санкт-Петербург, 1991), «Золотий софіт» (1995), «Золота маска» (1997), приз «Бенуа де ла Danse» (1997), премія «Балтика» (1997 і 2001), «Вечірній Стандарт» (1998), Державної премії Росії (1999), Заслужений артист Росії (2000), народний артист Росії (2006).

Андрій Володимирович Водичев (народився 9 жовтня 1975 у Керчі) — український актор; лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка.

У 1993 закінчив театральну студію при Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса. У 1996 закінчив Харківський державний університет.

Ролі в театрі: «Марко Проклятий, або Східна легенда» за поезією Василя Стуса — Мамай, «Ірмос» музична фреска, «Кам’яний володар» за Лесею Українкою — Дон Жуан, «Silenus Alcibiadis» за «Бенкетом» Платона — Алківіад, «Богдан» Клима — Невідомий, «Наркис» Григорія Сковороди — Друг і багато ін.

Нагороди: 2002 Премія за кращу чоловічу роль, Апокрифи, на Міжнародному фестивалі Боспорські агони, 2006 — Національна премія України імені Тараса Шевченка в номінації театральне мистецтво за втілення на українській сцені серії філолофсько-духовних творів Григорія Сковороди.

Маша Єфросиніна — Телеведуча. Народилася в Керчі.

Сабріна Абдулла — учасниця української Фабрики зірок — 3. Народилася в Керчі.

Диляра Аливапова — фіналістка тв-Шоу «Суперзірка». Народилася в Керчі.

Можна назвати ще багато інших видатних діячів, які прославляли і прославляють місто Керч.

Культурне життя Керчі ніколи не обмежувалось розвитком лише однієї з його сфер: освіти, музики чи театру. Гармонійно насичене, воно охоплювало широке коло дотичних до нього галузей, справді вражало чисельністю імен, відкриттів, досягнень.

Яскравою сторінкою міста є творче життя керченських художників.

Художники бачать наш світ по-іншому: у мазках масляної фарби пензлем, у графічному зображенні чи збереженим на фотознімках. Художники часто присвячують свою творчість улюбленому місту і дуже дбайливо і зворушливо відносяться до нього. Приємно знати, що творче життя керченських художників тече повноводною річкою, вони будують творчі плани, виїжджають на пленери, організовують виставки і готові дарувати своє мистецтво людям.

По вул. Королева, 14 відкрився виставковий зал, і у художників з’явилася можливість демонструвати свої роботи. За минулий час виставка в галереї повністю оновилася, сьогодні тут експонуються картини, створені на виїзних пленерах в Криму і Західній Україні, де зуміли побувати керченські художники.

Дата добавления: 2014-01-07