Консервативна неокласика. неокласичні теорії економічного зростання

Цей параграф присвячено теоріям, створеним у межах неокласичного методу. їх можна назвати консервативними, бо їхні автори, як і раніше, дотримувались неокласичних принципів.

Передовсім ідеться про теорії економічного зростання, які завжди були в центрі уваги неокласичної школи, але під впливом нових реалій набули нового трактування. Якщо раніше вони спиралися на абсолютизацію регулювальної ролі ринку, то тепер ураховують і кейнсіанські підходи.

Неокласичні доктрини економічного зростання формувалися на базі двох джерел — теорії факторів виробництва, що бере початок від Сея, Мілля, Кларка, та концепції виробничої функції, що враховує взаємодію двох факторів — праці і капіталу, яка, у свою чергу, була новим трактуванням теорії трьох факторів виробництва. Прихильники консервативно-неокласичного напрямку досліджували, яким має бути співвідношення факторів виробництва для досягнення найбільшого виробничого ефекту за оптимальних витрат факторів і за умови обмеженості ресурсів. Вони доводили, що це співвідношення досягається автоматично, тобто є саморегульованим.

Еволюція цих теорій пов'язується з тим, що дослідники, намагаючись урахувати зрушення, які відбуваються в розвитку продуктивних сил, запроваджують до своїх моделей усе нові й нові параметри, які характеризують ці зрушення, наприклад, фактор науково-технічного прогресу, що якісно змінює засоби виробництва, робочу силу і капітал. Проте дехто з них розглядає науково-технічний прогрес як цілком самостійний, третій фактор.

У підручнику в історичному та теоретичному аспектах аналізуються ідеї виробничої функції Кобба-Дугласа, Р. Солоу, Б. Уолла, Е. Денісона, Дж. Міда та В. Свена. Уважне ознайомлення з ними дає змогу порівняти їх, простежити, як змінюються підходи до визначення взаємозв'язків факторів виробництва.

Крім того, слід наголосити на тій обставині, що поняття виробничої функції стало теоретичною основою для розвитку еконо-міко-математичного моделювання.

Необхідно також знати, що одним з авторів ідеї виробничої функції, яка враховувала дію автономних чинників, передовсім науково-технічного прогресу, був Я. Тінберген, який зробив видатний внесок у розвиток теорії економічних циклів. Ця його теорія і об'єднала, власне, в одне ціле всі інші теорії економічного зростання, що базувались на ідеї виробничої функції: згідно з нею саморегулювання економіки залежить від стану та співвідношення факторів і відповідає фазам циклу — посилюється за оновлення факторів виробництва, і послаблюється, коли ці фактори «старіють», а їх співвідношення не відповідає рівню НТП. Тінберген показав, що у фазі запровадження досягнень науково-технічного прогресу та оновлення факторів стають необхідними регулювальне втручання держави та її підтримка.

Отже, ці дослідження, які, до речі, на тій самій основі проводились і прихильниками кейнсіанства, залишаються актуальними й нині, коли змінюється сама природа факторів (наприклад, коли до них включають інформацію).

Розглянувши два напрями неокласичних досліджень, один з яких репрезентовано теоріями монополії і конкуренції, а інший — теоріями економічного зростання, можна дійти висновку, що неокласична традиція в економічних дослідженнях зберігається, відвоювавши собі певну нішу, визначену ще класичною політекономією. Предметом дослідження залишаються об'єктивні закономірності розвитку, процеси саморегулювання економіки, фактори виробництва та економічного зростання тощо.

Однак економічна теорія не могла ігнорувати нових обставин, що виникали з розвитком суспільства, зокрема тих, які аналізувались вище. Водночас і реальне життя свідчило, що втручання держави в суспільно-економічні процеси — це не лише нагальна необхідність, а й незаперечна реальність. Тому поява неоліберальної течії в межах неокласичної теорії має відповідне пояснення.

Дата добавления: 2014-01-07