Органи влади Північної Буковини

Північна Буковина в середині XVII–XVIII ст. входила до складу Молдавії. Останню очолював воєвода, який називав себе «господарем землі Молдавії». Воєвода управляв за допомогою апарату різних сановників. Серед них виділялися великий ворник, який виконував функції верховного судді і призначав суддів-ворників; логофет – державний канцлер; паркалаб – комендант фортець і укріплень та ін. Двірська знать входила до складу Двірської ради. Вона і вища феодальна знать у цей період значно обмежили раніше дуже широку владу господаря.

В адміністративному відношенні Молдавія поділялася на округи. На території Буковини існували дві округи – Чернівецька і Сучавська. Чернівецьку очолював староста, Сучавську – паркалаб. Округи поділялися на околи з намісниками на чолі, околи – на містечка та села (громади), якими управляли ворники і ватамани. Уся адміністрація утримувалася за рахунок зібраних з населення податків.

Міста Молдавії мали своє самоврядування, але його контролювали державні чиновники. Це самоврядування виглядало так: міщани обирали міську раду у складі 6–12 каргарів-бюргерів і начальника міста – шолтуза. Вони розпоряджалися міським майном, збирали податки, чинили суд.

Судові органи на Буковині були становими. Кожний стан мав свої окремі суди і судочинство. Для селян суддею був ворник, для феодалів – староста або справник, для духовенства – єпископ. На їхні рішення можна було апелювати до воєводи, який розглядав судові справи з участю бояр. Після програшу справи у воєводи винний мусив сплачувати судові витрати в подвійному розмірі.

4. Структура державних органів влади в Закарпатті

Як вже згадувалося, Закарпаття входило до складу Угорщини, яка, у свою чергу, в середньовіччя опинилася під владою Габсбургів. Дані землі мали свою систему управління.

В Угорщині, як і в Польщі, існувала станово-представницька монархія. Щоправда, король мав значно ширші повноваження. До компетенції монарха належало вирішення питань, що стосувались військового, фінансового, управління; зовнішніх зносин. Королю належали значні законодавчі повноваження: вносив, затверджував і оприлюднював закони та ін. Королівська влада була спадковою.

Станово-представницьким органом в Угорщині були Державні збори, що складалися з двох палат – табул. У верхній палаті засідали великі світські й духовні феодали, вищі сановники. У нижній – по два представники від комітатів, вільних королівських міст і капітулів. Також до депутатів належали середні чиновники, судді та ін.

До компетенції Державних зборів належав досить широкий спектр як законодавчого, так і адміністративного управління. Збори обговорювали і ухвалювали закони, затверджували податки, набір рекрутів та ін.

До вищих органів влади належали також двірська канцелярія, двірська військова рада, двірська облікова палата, економічна директорія, рада намісництва.

Територія Угорщини поділялася на воєводства, або банати, на чолі з воєводами. Заступником воєводи був підвоєвода. Воєводи наділялися всією повнотою влади у сфері управління. Воєводством стало й Закарпаття, яке в середині XVII ст. поділялося на 13 комітатів на чолі з королівським урядником – наджупаном. Центром комітата було укріплене місто.

Воєвод, підвоєвод і наджупанів призначав король. Ще в XIV ст. у комітатах почали створюватися місцеві, тобто комітатські сеймики. У них брали участь представники всіх вільних мешканців комітату. Проте з XV ст. ці сеймики стають суто шляхетськими органами. Щоправда, в них брали участь і місцеві чиновники. Саме ці комітатські сеймики делегували по двоє своїх представників до Державних зборів. До компетенції комітатських сеймиків (їх ще називали дворянськими зборами) було віднесено вирішення усіх справ, що підпадали під категорію «провінціальне управління комітатів». У межах своєї компетенції вони видавали статути та інші правові норми. Також комітартські сеймики вирішували певні кадрові питання, зокрема, обговорювали кандидатуру і давали згоду на призначення наджупана. Рішення в сеймиках ухвалювалися більшістю голосів.

У XVIII ст. комітати були поділені на округи на чолі з фесолгабіро, а округи – на райони або циркули. В кожному окрузі налічувалося 2–3 циркули. На чолі стояв начальник, який вважався заступником фесолгабіра. Останній був не тільки адміністратором-управлінцем, а й здійснював судочинство в окрузі.

Міста в Угорщині поділялися на королівські, такі, які користувалися самоврядуванням (виборний муніципалітет, міська рада, міський голова – біро, або бургомістр) та сільські містечка, що перебували під владою феодалів.

Села поділялися на державні, підпорядковані скарбниці; і приватновласницькі. Але навіть останні мали певне самоврядування. На чолі общини стояв сільський староста, який обирався населенням із запропонованих поміщиком кандидатів. Він же здійснював судочинство разом з виборними присяжними. Селяни обирали й письмоводителя – нотаря.

В Угорщині (і на Закарпатті) існувала досить розвинута структура судочинних установ: а) верховні суди – королівська курія, яка складалася з палати семи (апеляційна інстанція) і королівської палати – для дворян; суд таверника і персоналія – особливі центральні суди для міст і міщан. Апеляційною інстанцією для них був суд персоналія (при королівській палаті); б) районні палати (голова, п’ять–шість звичайних і кілька надзвичайних засідателів); в) комітатські суди (дворянські) з секціями з цивільних і кримінальних справ; г) міські суди (справи тут розглядали міські ради); д) сільський суд.

Існували і земські суди, які складалися з управителя маєтку, представника комітатської влади, алішпана і запрошених сусідів-феодалів. Земський суд був апеляційним органом щодо рішень сільського старости, ради містечка, а також суду управителя.

5. Державні установи українських земель в складі Австрійської імперії (кінець XVIII ст.)

Наприкінці XVIII ст. майже усі західноукраїнські землі опинилися під владою Австрії. Внаслідок поділу Речі Посполитої 1772 р. Австрія отримала Галичину. Північна Буковина увійшла до складу Австрії за Кучук-Кайнарджийським мирним договором, укладеним між Росією і Туреччиною в липні 1774 р.

Австрійська монархія була багатонаціональною державою, в якій у XVIII ст. – першій половині XIX ст. спадковий монарх зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, військової і судової влади.

Більша частина західноукраїнських земель була об’єднана в адміністративно-територіальну одиницю, яка мала назву «Королівства Галичини і Володимерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським і Заторським».

Для ведення галицьких справ у Відні в 1774 р. була створена Галицька надвірна канцелярія. Її очолював канцлер, який, по суті, виконував функції голови уряду.

У 1775 р. в Галичині патентом від 13 червня 1775 р. був створений Галицький становий сейм, або так звані Стани крайові. Це був провінційний становий сейм, організований за взірцем сеймів інших коронних земель Австрії. Створюючи цей орган, австрійська влада мала на меті ліквідувати традиційні установи польських сеймиків та прихилити на свою сторону шляхетську верхівку краю і в такий спосіб укріпити панування на галицьких землях.

Із зміцненням абсолютної влади Габсбургів сейм, колись важливий орган законодавчої влади та крайового самоуправління, перетворився на допоміжну установу австрійської адміністрації. Лише назва та форма цього органу нагадувала про його минулу вагомість.

Згідно з патентом 1775 р., сейм повинен був складатися з магнатів, шляхти та представників міст. У 1787 р. до складу сейму ввійшли представники знаті Буковини, яка з 1786 р. підпорядковувалась галицькій адміністрації.

Повноваження галицького станового сейму були мізерними. Він розглядав деякі питання розподілу податків та мав право складати щодо цього звітні документи і надсилати їх на розгляд Надвірної Канцелярії.

Сесії сейму відбувалися під керівництвом губернатора один раз на рік. Крім того, сейм обирав терміном на шість років зі свого складу виконавчий орган – Становий (Крайовий) комітет (Landes Ausschuss), який складався з трьох магнатів і трьох представників шляхти. Що два роки двоє членів комітету змінювались, а нові кандидатури обирались таємним голосуванням і затверджувались імператором. Комітет мав також постійних членів: секретаря, архіваріуса та двох переписувачів (копістів). Комітет був також інформаційним та представницьким органом сейму. Головував у сеймі губернатор Галичини або один із членів сейму, призначений імператором.

У Галичині існувало губернське правління на чолі з губернатором, наділеним досить широкими повноваженнями. Губернатора призначав і зміщував імператор. Губернатор був керівником краю. Його діяльність суворо контролювалася австрійським урядом. Він був незалежним від станового сейму і його виконавчого органу – станового комітету (акти сейму в обов’язковому порядку вимагали санкції імператора).

Після захоплення Галичини Австрією скасовувався колишній адміністративний поділ на воєводства і повіти і вводився новий, дещо відмінний від інших австрійських провінцій, поділ на циркули і дистрикти.

Австрійський уряд низкою послідовних заходів зводив нанівець самоврядування в містах. У 1786 р. було ліквідовано Магдебурзьке право у Львові. Внаслідок дріб’язкової урядової регламентації самоврядування тут залишалося тільки обмежене право судочинства й управління громадським майном. На території багатьох міст Західної України створювалися «юридики», які підпорядковувалися окремим світським або духовним феодалам.

Характерною рисою було те, що австрійський уряд не створив на західноукраїнських землях низової ланки управління. Політична влада у сільських місцевостях передавалася поміщикам (домініям). Поміщик призначав з трьох кандидатів, обраних селом, війта. Однак компетенція останнього була незначною, і якщо село налічувало не менше 30 дворів, війт за виконання своїх обов’язків звільнявся на один день щомісяця від панщини. Виконавчим органом поміщика були так звані мандатори (уповноважені), засновані у 1781 р. Їх утримували поміщики, а на посаду затверджували окружні старости.

Мандатори формально були державними чиновниками з повноваженнями від окружної влади, а фактично – службовцями домінії, оскільки плату одержували від поміщика. Влада мандатора мала універсальний характер – вони збирали податки, встановлювали різні повинності, доставляли рекрутів, виконували поліцейські функції, здійснювали судочинство в першій інстанції тощо.

У зв’язку з воєнними і політичними подіями австрійський уряд міг встановлювати в окремих районах західноукраїнських земель тимчасове правління з надзвичайними повноваженнями. Так, територія Північної Буковини з 1774 р. до 1785 р. управлялася військовими органами влади. Воєнний стан вводився на окремих територіях і в першій третині XIX ст.

Основними адміністративно-територіальними одиницями Закарпаття були жупа і комітат. Існувало чотири жупи: Бережанська, Мармарошська, Ужгородська та Ужанська, на чолі яких стояли чиновники – жупани, котрі призначалися королем з вищої аристократії. У 40-х роках XIX ст. канцелярії, що здійснювали політичне керівництво, очолювали наджупани, а виконавчі функції перейшли до піджупанів, які підпорядковувалися наджупану, а також міністерству внутрішніх справ. Жупи підрозділялися на комітати управління, до яких входило 30-40 осіб (окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирач податків та ін.). Найнижчою посадовою особою був староста села, який призначався феодалом. Після реформи (1764–1772) старости обиралися на один рік.

Крім адміністративно-територіального поділу, в Закарпатті існував і територіально-економічний – домінії. Останні об’єднували землі з містами і селами, які належали феодалу, церкві та державі.

Місцевими органами самоврядування з дуже обмеженими повноваженнями були так звані представництва, але наприкінці XVIII ст. вони практично перестали існувати. Замість них створювалося комітатське зібрання як дорадчий орган при жупані. Воно складалося переважно із представників заможних прошарків населення.

У перші роки після захоплення Австрією західноукраїнських земель на їхній території існувала, майже без змін, колишня судова система. Надалі відбувається реформування судової системи. Вищою інстанцією судового нагляду з 1780 р. був Галицький сенат, який реалізовував судочинний контроль через верховну судову палату, розташовану у Відні. Водночас із затвердженням Королівського трибуналу при галицькому губернаторстві був створений Суд з фінансових справ, а в 1775 р. – так звана Апеляційна рада. Вона як перша інстанція розглядала справи осіб, котрі не належали до шляхетського стану, але обіймали офіційні посади, а також справи іноземної шляхти, затверджувала вироки з кримінальних справ міських і селянських (вотчинних) судів, якщо покаранням передбачалося не менше двох років позбавлення волі.

Оскільки коронні трибунали після першого поділу Речі Посполитої опинилися у межах іншої держави, то у 1773 р. у Львові було створено Верховний губернаторський суд як апеляційну інстанцію для всіх нижчих судів Галичини. Тільки з особливо важливих справ цей суд діяв як перша судова інстанція. З 1774 р. замість цього суду у Львові почав функціонувати Королівський трибунал, який потім назвали імператорсько-королівським. Йому належало право помилування засуджених до смертної кари селян, за винятком особливо тяжких порушень закону, коли таке право належало виключно імператору.

Суди першої інстанції поділялися на шляхетські, церковні та міщанські. Шляхетськими судами першої інстанції були земські і міські суди. Для духовенства існували особливі єпископські суди, для міщан – магістратські суди у містах, які користувалися Магдебурзьким правом, селяни судилися у вотчинних судах. У часи просвітницьких реформ Йосипа II було встановлено правило, відповідно до якого поміщик-суддя мусив складати спеціальні іспити на право здійснювати правосуддя. Якщо він не складав їх, то повинен був за свої кошти утримувати суддю, так званого юстиціарія. Кріпосні селяни Закарпаття також підлягали юрисдикції поміщиків – домініальним поміщицьким судам.

Тема № 6. Під владою Російської й Австрійської імперій (п.п. ХІХ ст.)

План

1. Державні установи українських земель у складі Російської імперії

1.1. Основні риси державного устрою Російської імперії

1.2. Вищі та центральні органи влади Російської імперії в управлінні Україною

1.3. Місцеві державні установи

1.4. Управління градоначальствами

2. Розвиток державних установ на західноукраїнських землях (п.п. XIX ст.)

2.1. Державні установи з управління українськими землями в складі Австрійської імперії (поч. ХІХ ст. – 1848 р.)

2.2. Зміни в державному управлінні у зв’язку з революцією 1848-49 рр.

Дата добавления: 2014-01-07