Місцеві державні установи

Генерал-губернаторства. Специфікою державного управління в Україні було те, що в ній було впроваджено генерал-губернаторства: Малоросійське, Київське та Новоросійське й Бессарабське, тоді як у як центральних губерніях Російської імперії даного інституту не вводилося. Малоросійське генерал губернаторство (1802-1856) охоплювало територію Чернігівської, Полтавської, а з 1835 р. і Харківської губернії. Новоросійське й Бессарабське генерал-губернаторство було створене у 1822 р. і складалося з Катеринославської, Херсонської, Таврійської губерній та Бессарабської області. Проіснувало воно до 1874 р. Київське генерал-губернаторство (1832-1914) охоплювало території Київської, Подільської і Волинської губерній.

Очолював генерал-губернаторство генерал-губернатор. В ХІХ столітті генерал-губернатор був менш самостійним у вирішенні місцевих питань, ніж намісник останньої чв. XVIII ст. Проте він мав статус довіреного сановника верховної влади, якому було делеговано частину владних повноважень вищих органів влади. Генерал-губернатор призначався і звільнявся з посади особисто імператором здійснював свої, повноваження на основі окремих положень.

В цей період генерал-губернаторства отримали характер досить специфічної форми організації місцевої влади. Її характерними рисами були децентралізація та концентрація владних повноважень і поєднання багатофунункціональних державних завдань з неоднаковим впливом на вищі і центральні установи на різних історичних етапах.

У своєму прямому підпорядкуванні генерал-губернатор мав губернаторський корпус, установи поліції. Канцелярія генерал-губернатора складалася з управління в складі чиновників для особливих доручень і канцелярії як виконавчої структури з функціональними відділеннями. Генерал-губернатор здійснював управління краєм одноосібно, зосереджуючи в своїх руках усю повноту влади на принципах централізму і єдиноначальності: зміцнював російську державність шляхом поширення російських адміністративних установ, мав право законодавчої ініціативи, контролював діяльність установ і посадових осіб, у т. ч. судових; призначав чиновників на перші посади в губернських присутніх місцях. Київський та Новоросійський і Бессарабський генерал-губернатори навіть мали певні зовнішньополітичні функції.

Губернські та повітові установи. З приходом до влади Олександра І було відновлено «Положення для губерній» 1775 року. Проте було спрощено структуру судочинних установ. На початку ХІХ століття губернські органи управління складалися з губернського правління на чолі з губернатором, казенної палати, палати карних та цивільних справ, совісного суду, приказу громадського нагляду та медичної управи.

На початку ХІХ століття російським урядом було проведено зміни також щодо повітових органів управління, з метою спрощення занадто складної структури судочинних установ. У повітах було ліквідовано нижні розправи, а натомість, за указом від 9-го вересня 1807 року до складу повітових судів було додано по два засідателі від поселян. Таким чином, на початку ХІХ століття повітові органи управління складалися з: повітового суду, повітового казначейства, дворянської опіки і нижнього земського суду. Окрім того, у кожному повіті призначався повітовий землемір і лікар.

Місцеві установи Міністерства внутрішніх справ. Адміністративна влада в губерніях належала губернаторам. У зв’язку з введенням міністерської системи управління, процесами бюрократизації і централізації державного апарату, перед російським урядом постало завдання випрацювання нових загальних положень щодо діяльності цивільних губернаторів. 3 червня 1837 року було видано «Наказ цивільним губернаторам», положення якого детально регламентували повноваження і обов’язки губернаторів щодо управління губерніями.

За положеннями «Наказу» 1837 року діяльність губернатора була Вищими виконавчо-розпорядчими органами на рівні губерній залишалися губернські правління. Фактично на середину ХІХ століття губернське правління перетворилося в своєрідну губернську канцелярію при губернаторі.

Адміністративно-поліцейська влада в повіті належала нижнім земським судам, які підпорядковувалися губернському правлінню. Збільшення населення у повітах поставило уряд перед необхідністю розподілу повіту на більш дрібні територіальні одиниці. За «Положенням» від 1837 року у повітах вводились стани. В кожний з станів губернатором призначалися станові пристави. Центром кожного стана визначалося містечко або заштатне місто.

Становому приставу надавався широкий спектр обов’язків з поліцейського управління. Він мав здійснювати контроль за надходженням зборів, за своєчасністю висилки рекрут, за станом доріг, «за охранением вообще благустройства, тишины, и повиновения законам» тощо. Окрім того, він повинен був здійснювати «первоначальное изследование о случающихся в стане грабежах, разбоях, убийствах, умышленных поджогах и других важных преступлениях, и немедленное о том донесение Земскому суду».

В містах охорона спокою покладалася на поліцію, що зберігала організаційний устрій за «Статутом благочинння» 1782 р.

Важливе значення в місцевому управлінні мали органи дворянської корпорації. Губернські дворянські зібрання обирали повітових справників і повітових суддів, а також засідателів від дворян у різні поліцейські та судові установи. Повітові предводителі дворянства були головами повітових комітетів, комісій і присутствій, а губернський предводитель дворянства – членом всіх губернських комітетів, комісій і присутствій.

Розвиток капіталістичних відносин визначав розклад станових груп міського населення, що визначило припинення існування міських депутатських зібрань, а також міських дум, їх члени використовувались для окремих доручень шестигласною думою.

У невеликих містах та містечках адміністративно-господарче та фінансове управління здійснювалося ратушами. Вони також виконували судочинні функції. Сфера діяльності і обов’язки ратуш були подібні до тих, які встановлювалися законодавством для дум. До складу ратуш входили бургомістри, які очолювали їх діяльність, та 2-3 ратмани.

Місцеві установи Міністерства юстиції. Загалом у першій половині XIX ст. судова організація України мала такий вигляд: перша інстанція, де розглядалися справи дворян та селян – повітовий суд, для городян — міський магістрат, друга інстанція – апеляційна та ревізійна, для всіх станів у губернії створювались палата кримінального та цивільного суду. Крім того, в кожній губернії існував совісний суд, який розглядав цивільні справи у примирливому порядку, а також дрібні кримінальні справи.

На Правобережжі існували підкоморські і земські суди. Проте система польських судів, що зберігалася тут до повстання 1830-1831 рp., була ліквідована указом Миколи І 1830 р. У місцях компактного мешкання іноземних колоністів до 1864 р. діяли особливі національні суди. Так, у Маріуполі діяв «грецький» суд, а в районах дислокації українських козацьких військ – громадські суди, які керувалися звичаєвим правом і судовими прецедентами.

Місцеві установи Міністерства державного майна. У 1838 році внаслідок реформи системи управління державними селянами відбулися нові зміни у структурі губернських органів управління. За указом від 30 вересня 1838 року у губерніях вводилися палати державного майна.

Система місцевого управління державними селянами до реформи 1838 року складалася з двох елементів: волосного правління і громади. За реформою П. Кісельова було введено ще одну ланку – окружне управління, на чолі з окружним начальником. На рівні волосних та сільських правлінь з’явилися нові інститути – волосні та сільські розправи.

Місцеві установи Міністерства фінансів. В кожній губернії основну роль в фінансовому управлінні відігравали казенна палата та повітові казначейства. Основним напрямком діяльності казенної палати був фінансово-ревізійний контроль. Повітові казначейства відали прийомом, збереженням зборів і прибутків та видачею грошових сум. Вони видавали за розпорядженням місцевої влади паспорта, подорожні і вели продаж гербового та негербового паперу.

Місцеві установи Міністерства просвітництва. Потреби державного управління, розвитку торгівлі та промисловості визначали необхідність в освічених кадрах, тож в 1803 - 04 рр. в Російській імперії було реформовано систему установ народного просвітництва. Для управління процесом освіти в 1803 році було створено шість округів (на чолі яких були попечителі), в тому числі і Харківський.

На початку ХІХ ст. урядом було створено університет в Харкові. Адміністративна діяльність попечителя округу була обмежена статутом Харківського університету 1804 року. Університетські статути робили університети органами управління учбовими закладами. 5 листопада 1804 року було затверджено «Статут учбових закладів, що підпорядковуються університетам». За цим статутом створювалася мережа навчальних закладів, що мали всеверствний характер: чотирьохкласна гімназія на чолі з директором, двокласні повітові училища на чолі з наглядачем, однорічне приходське училище. Середніми і нижчими учбовими закладами в губернії завідував директор училищ, який обирався університетською радою. Між всіма навчальними закладами встановлювалася спадковість.

В перші два десятиріччя ХІХ ст. в Україні створюються привілейовані навчальні заклади – ліцеї. Деякі з них були наближені до гімназій (Ніженський ліцей графа Безбородько), інші займали проміжне положення між гімназією та університетом (Рішельєвський ліцей в Одесі).

2. Розвиток державних установ на західноукраїнських землях (п.п. XIX ст.)

2.1. Державні установи з управління українськими землями в складі Австрійської імперії (поч. ХІХ ст. – 1848 р.)

Як згадувалося, в останній чв. XVIII ст. початку майже усі західноукраїнські землі опинилися під владою Австрії. Більша частина західноукраїнських земель залишалася об’єднаною в адміністративно-територіальну одиницю, яка мала назву «Королівства Галичини і Володимерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським і Заторським».

Для ведення галицьких справ у Відні діяла створена раніше Галицька надвірна канцелярія, яку очолював канцлер. Безпосередньо в Галичині діяв Галицький сейм, що очолювався губернатором. Виконавчим органом сейму був постійний комітет у складі семи депутатів.

В першій половині ХІХ ст. у Галичині діяло губернське правління на чолі з губернатором, наділеним досить широкими повноваженнями. До 1848 р. губернаторами Галичини призначалися виключно австрійці. Влада у сільських місцевостях належала поміщикам (домініям), виконавчим органом яких були мандатори. У 1846 р. було проведено новий адміністративно-територіальний поділ, згідно з яким усю територію Галичини розділили на 74 повіти (місцями вони називалися староствами) на чолі зі старостами і начальниками повітів.

Дата добавления: 2014-01-07