Язичницька педагогіка слов’ян

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ

План

Освіта у стародавніх слов’ян

Історія педагогіки як наука і як навчальний предмет.

Тема 2.1.

ОСВІТА, ШКОЛА І ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА ДОКНЯЖОЇ І КНЯЖОЇ ДОБИ

Лекція (2 год.)

1. Язичницька педагогіка слов’ян.

2. Велесова книга як писемна пам’ятка праукраїнців

Література

1. Зайченко І. В. Історія педагогіки: у двох книгах: навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / Іван Васильович Зайченко. – К.: Видавничий Дім «Слово», 2010. – Кн. ІІ: Школа, освіта і педагогічна думка в Україні. – 2010. – С. 12–32.
2. Любар О. О. Історія українськї школи і педагогіки: навч. посіб. / Любар О. О., Стельмахович М. Г., Федоренко Д. Т.; за ред. О. О. Любара. – К.: «Знання», КОО, 2003. – С. 13–41.
3. Медвідь Л. А. Історія національної освіти і педагогічної думки в Україні: навч. посіб. / Людмила Андріївна Медвідь. – К.: Вікар, 2003. – С. 11–33.
4. Скільський Д. М. Історія української педагогіки: ілюстр. навч. посіб. / Дмитро Михайлович Скільський. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2012. – С. 8–11.

Історія виховання у східних слов’ян сягає в глибоку давнину. За часів матріархату та екзогамії жінки й чоловіки брали участь у колективній праці, але проживали окремо. Жінки з малолітніми дітьми знаходилися в одному помешканні, чоловіки – в іншому. Після 4-5 років хлопчики переходили під нагляд чоловіків, а дівчатка залишалися у жіночому домі. У материнському роді жінка виконувала функції громадського вихователя дітей і називалась пестунья.

З утвердженням патріархату відбувається перехід від безладних шлюбів до одношлюбної сім’ї – моногамії. Чоловічі і жіночі житла трансформуються в так звані “будинки молоді”. Згадка про ці заклади є в “Книзі” арабського письменника Ібн-Фадлана (X ст.), а також у стародавніх казках, в яких вони названі “будинки у лісі”, “будинки у степу”. У тих будинках старші члени роду навчали молодь виготовленню простих знарядь праці, правилам полювання, передавали моральні заповіді предків та ін. Уже на той час народною педагогікою було чітко визначено послідовні етапи раннього виховання дітей:

1) баяння (від народження до 1,5 – 2 р. – спілкування матері з дитиною; основний засіб – колискова пісня);

2) пестування (1,5 – 2 – 5 р. – з роду виділялися пестуни і пестунки, які виховували дітей, залучали їх в дитячі ігри);

3) набуття трудових навичок та оволодіння нормами моральної поведінки (5 – 10 р. – основними засобами виховання була праця – випас худоби, участь у оранці, збирання ягід, плодів);

4) ініціаці ї (система випробувань на фізичну зрілість і виробничу готовність вихованців стати в ранг дорослих). У вихованні значна роль відводилась іграм, пісням, хороводам, прислів’ям, казкам та загадкам.

У VIII-IX ст. з’являється територіальна община, а разом і з нею і нові чинники соціалізації підростаючого покоління, які доповнювали сімейне виховання:

а) дитяче братання (побратимство і посестринство);

б) союзи ровесників;

в) молодіжні товариства;

г) загони отроків-воїнів.

Побратимство і посестринство будувалися не за принципом родинності, а на основі особистих симпатій. Зв’язки, що єднали побратимів, були часто сильніше родинних. Найстарішим способом братання було укладення союзу між однолітками шляхом обміну жменями землі. Земля символізувала силу взаємної клятви і вірності слову. Зашивали жменю землі в ладанку і носили її на шиї.

Цікаве описання побратимства залишив І. Франко, що спостерігав його серед пастушків в гірських селищах Карпат. Діти брали палку, розрізали її на половинки, робили на них зарубки, в які вкладали декілька зерен, потім з’єднували половинки і, взявшись за палку, вели короткий діалог: “ Побратим? – Побратим. – До якого часу? – До гробової дошки!” 3 цього часу підлітки зверталися один до одного на “ВИ”, називали себе побратимами, братами і допомагали один одному у всьому. Побратимство займало велике місце у вихованні і самовихованні підлітків. Стимулом до чистоти моральних взаємин, критерієм дружби виступала совість і воля побратимів. Вірність клятві формувала поняття про дружбу і честь як вищі моральні якості.

Інакше здійснювалось посестринство. Етнографічні матеріали показують, що акт посестринства приурочували до весни. Дівчата йшли в ліс, вибирали найгарнішу берізку, прикрашали її стрічками, з тонких гілок робили кільце, роблячи на них вінки, які наче росли на дереві. Під берізкою водили хороводи, співали пісень. Після закінчення хороводу дівчата цілувались через вінок і давали одна одній слово посестринської вірності. В інших місцях прикра­шену берізку встановлювали в полі і повторювали в такій же формі ритуал посестринства. Звичаї побратимства і посестринства знаменували появу нових форм виховання.

Ідеологічною основою виховання була язичницька релігія. Велика увага приділялась розповідям про язичницькі божества (Перуна – бога грому і дощу; Сварога – бога неба; Дажбога – бога світла, сонця; Велеса – бога свійських тварин; Стрибога – бога вітру та ін.).

Головними носіями духовної культури язичницького періоду були давньоруські жерці – волхви. Вони володіли обширними знаннями з математики, географії, медицини, будівництва, астрономії. В язичницький період слов’яни мали свою писемність, про що свідчать договори 911, 944, 971 рр. Русі з Візантією. Наявність у східних слов’ян писемності у дохристиянський період засвідчують літературні й археологічні джерела. Перший нарис історії слов'янської писемності – сказання “О письменах” написав болгарський письменник Храбр (кінець IX – початок X ст.). Він зазначає, що у слов’ян до введення азбуки Кирила існувало два види письма: 1) примітивні піктографічні й облікові знаки (риски і зарубки); 2) грецьке й латинське письмо, яке, однак, не передавало багатьох слов'янських звуків.

Піктографічне письмо (найдавніший вид слов’янського письма) виникає приблизно у середині першого тисячоліття. Це були примітивні знаки (риски і зарубки) для датування термінів землеробської діяльності, язичницьких свят. Для запису складних текстів вживали грецькі й латинські букви. Використання слов'янами такого письма підтверджує реальна пам’ятка, так звана “софійська абетка”, яку виявив на одній із апсид київського Софійського собору у 60-х роках XX ст. археолог С. Висоцький. Абетка містить 27 букв, з яких 23 – відповідають грецькому алфавіту, а чотири – слов’янському мовленню.

Упорядкування слов’янського письма пов'язують з просвітницькою діяльністю Кирила і Мефодія. Найдавніші слов'янські азбуки – глаголиця і кирилиця. Більшість учених вважає, що Кирило близько 863 р. створив для старослов’янської мови глаголицю, яку в давнину називали кириловицею (куриловицею). Глаголиця стала першою міжслов’янською літературною мовою. Щодо авторства кирилиці не існує єдиної думки. Серед її творців називають Кирила, Мефодія, болгарського царя Симеона й Климента Охридського (учня Кирила і Мефодія). Створено кирилицю на основі грецького письма, з якого запозичено 24 літери. Складалася кирилиця з 43-х літер, 19 з них відповідали словенським звукам.

Писемність у дохристиянські часи вживається у різних сферах суспільного життя. Імператор Візантії Константин VII Багрянородний (905–959) у своєму творі “Про церемонії візантійського двору” повідомляє, що княгиню Ольгу під час її перебування на чолі посольства Русі у Константинополі (сучасні дослідники відносять цю подію до 957 або 946 р.) супроводжували 12 перекладачів. Дані про застосування писемності у язичницькому культі наводять у своїх творах арабський мандрівник Ібн-Фадлан (перша половина X ст.), арабський письменник Аль-Масуді, німецький єпископ Титмар Мерзебурзький.

5. Велесова книга як писемна пам¢ятка праукраїнців

Велесова (Влесова) книга – деталізований літопис, який розкриває події, які відбувалися за півтори тисячі років до загальновизнаної дати заснування Київської Русі; про нескінченність нападів як сусідських племен, так і римлян, готів, хозар та інших зайшлих здалека. Разом із тим – це свіже, досить деталізоване джерело відомостей про життя та побут наших пращурів, про велику цивілізацію праукраїнців Оріану, яка мала досить розвинену, сталу, високодуховну культуру, серцевиною якої була віра населення, давня міфологія, уявлення пращурів про світ, світобудову, про триєдиний її фундамент, що у сучасному концептуальному вигляді може звучати як Людина – Земля – Космос. Виготовлена ця книга а дерев’яних (дубових) дощечках (38х22 см і товщиною 0,5 см). Її знайшов полковник білогвардієць Ізенбек у 1919 році.

Велесова книга являє собою енциклопедію стародавнього світу на наших землях; документально зафіксовані свідчення про вірування, світобачення наших давніх пращурів, їх уявлення про Небожителів – Праукраїнський Пантеон богів. Дізнаємося з неї, що прадавній Бог (Триглав (Триголов). Троян (Траян)) втілює в собі ідею триєдності Божої іпостасі. Сьогодні ця ідея, пронесена через тисячоліття трактується як Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий. Проте Велесова книга знайомить не лише з Триглавом, а інших, зокрема Світовидом, Хорсом, Стрибогом, Дажбогом, Семаргом. На дерев’яних дощечках неодноразово згадується про Бога Велеса (саме це і послужило тому, що цю книгу називають Велесовою). Єдиної думки щодо статусу Бога Велеса на сьогодні в науковому світі немає. Точки зору дослідників розділилися. Одні з них вважають, що він був одним із головним Богів Проукраїнського Пантеону (храму слави), а саме: покровителем простих людей, трударів-тваринників, трударів-хліборобів, гончарів та інших ремісників. Інші – покровитель худоби, усього живого і тваринників. За міфологією давніх, Велес мав здібність перетворюватися у будь-яку живу істоту (навіть людину).

Тож, Велесова книга є вагомим доказом того, що праукраїнці цивілізації Оріани вірили у не запозичених, а власних, оригінальних, абсолютно сформованих Богів, яких наділили гуманними рисами.

Дата добавления: 2014-01-07