Питання 1. Загальна характеристика періодів становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України.

ВСТУП

Вступ

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

Питання лекції:

1. Загальна характеристика періодів становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України.

2. Кримінально-виконавча система карального (допенітенціарного) періоду.

Висновки

Література

Вивчення основних періодів становлення та розвитку криміналь­но-виконавчої системи і законодавства на території України можна віднести до ряду першочергових завдань вітчизняної науки кримі­нально-виконавчого права.

Як не дивно, але факт залишається фактом: ані відповідна галузь національного права, ані система, на яку законодавством України покладена функція виконання покарань, ніколи не мали власної пи­саної історії. Вона немов би розчинилась у середовищі численних розвідок спочатку у сфері історії тюремної системи і законодавства Російської імперії, а згодом — виправно-трудової системи і законо­давства СРСР, створюючи лише тіло для більш-менш правдоподіб­них версій становлення та розвитку останніх. Не обійшлося тут і без казусів суто юридичного характеру, навмисного чи мимовільно­го перекручування фактів, замовчування або просто від незнання ряду надзвичайно важливих для кримінально-виконавчої системи і законодавства України реформ.

Для детальнішого ознайомлення з історією становлення та розвитку кри­мінально-виконавчої системи і законодавства України таким посіб­ником може бути, наприклад, "Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України", а також перелік основних джерел для ознайом­лення.

У розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства Ук­раїни варто виділити три головних періоди:

каральний (допенітенціарний),

філантропічний,

політичний.

Перший, найтриваліший, період — каральний — охоплює май­же весь час — від моменту фіксації у нормативних джерелах і пам'ятках звичаєвого права функції виконання кримінальних пока­рань і до кінця XVIII століття, коли під впливом прогресивних вчень сутність і система карних заходів почала поступово змінюватись. На думку багатьох видатних фахівців у галузі кримінального права та пенітенціарії (в літературі XIX ст. — тюрмознавства) — І. Фойницького, Д. Тальберга, В. Нікітіна, М. Таганцева, С. Познишева, М. Гернета та інших, цей період характеризується повною байду­жістю суспільних і державних структур до долі засуджених та над­звичайною жорстокістю карних заходів. За слушним зауваженням О. Ф. Кістяківського, «як наступниця тих елементів, що створили кримінальне право приватної помсти, державна влада в усьому, що стосується власне неї, засвоює із самого початку, без будь-яких змін, правила приватної помсти».

До цього слід лише додати, що розвиток символізму в праві, який потребував співвіднесеності покарання та характеру вчиненого злочину, був першопричиною розвитку спочатку тілесних покарань і членоушкоджень, а згодом — різного роду ганебних покарань. Вер­шиною символістичного екзекутивного підходу до реалізації кари у цей період слід вважати композиційні вироки, хоча цілі кожного з покарань, що входили до тієї чи іншої композиції, були різними.

Зок­рема, Г. В. Демченко, аналізуючи законодавство періоду Лито­вських статутів, виділяє лише чотири основних етапи:

1) «задоволення по­терпілого і загладжування спричиненої кривди»;

2) «задоволення держави і загладжування спричиненої кривди»;

3) «суспільна охоро­на і позбавлення суспільства від злочинця»;

4) «виправлення зло­чинця».

Як видно із самого переліку, мета виправлення посідає ос­танню сходинку. Але від цього «каральний» період не втрачає свого значення для науки, оскільки, як можна судити із документів, що дійшли до нас у первісному вигляді, саме у цей період здійснюються перші спроби виокремити кримі­нально-виконавчу діяльність у самостійну галузь державного управ­ління і надати їй чинності на нормативно-правовому рівні.

Другий період у пенітенціарній літературі дістав назву філан­тропічного, зважаючи на прагнення окремих осіб та суспільних формувань покращити умови тримання засуджених та привернути увагу широких кіл громадськості до незадовільного стану установ виконання покарань. На території України він майже збігся з пер­шою хвилею пенітенціарних реформ у Західній Європі, ініційованою працями Ч. Беккаріа, В. Кокса, Д. Говарда, І. Бентама, філантро­пічна діяльність яких істотно вплинула на подальший розвиток кри­мінально-виконавчої системи і законодавства.

Але для втілення пенітенціарної ідеї в життя мав сплинути пев­ний час і це, зрештою, сталося. Починаючи з ініціатив губернатора Малоросії князя О. Б. Куракіна, пішов відлік реальних кроків щодо реформування кримінально-виконавчої системи Російської імперії. В літературі з пенітенціарних проблем цей період називають «періо­дом будівництва тюрем нового типу». Останні все ще називалися острог, але насправді не мали з ним нічого спільного. Згодом їх по­чали називати «Тюремний замок». До цього додамо, що перші в Ук­раїні робочі та упокорювальні будинки (назва перших виправних за­кладів) також були збудовані О. Б. Куракіним. А введена ним кла­сифікація в'язнів відповідала найкращим зразкам того часу.

Останньою значною подією філантропічного періоду була організація Товариства піклувального про тюрми, яке на першому етапі свого існування зробило багато корисного у сфері реформу­вання кримінально-виконавчої системи і законодавства. Але після отримання статусу державної установи це Товариство фактично пе­ретворилося на бюрократичну машину.

Третій, останній, період розвитку кримінально-виконавчої сис­теми і законодавства України — політичний. Він характеризується переходом питань у сфері виконання покарань на політичний грунт.

Умовно цей період можна поділити на три визначальних етапи:

1) «пенітенціарний», коли органи і установи виконання покарань перебували у сфері державно-правового регулювання Російської ім­перії;

2) «виправно-трудовий», коли під впливом виправно-трудової по­літики засади державно-правового регулювання системи виконання покарань тричі піддавалися суттєвому перегляду;

3) «кримінально-виконавчий», коли після виділення зі складу СРСР Україна почала формувати засади власної політики у сфері ви­конання покарань і розбудовувати власну нормативно-правову базу.

Перший етап характеризується активною участю державних структур у роботі міжнародних інституцій — Міжнародної пенітен­ціарної комісії та Міжнародних пенітенціарних конгресів, діяльність яких була спрямована на розробку загальних засад розбудови кри­мінально-виконавчої системи і законодавства та впровадження пере­дових методів роботи із засудженими.

Незважаючи на негативні ха­рактеристики стану системи і законодавства цієї доби, які можна знайти в праці М. Гернета «Історія царської тюрми», кращий досвід все ж таки аналізувався і впроваджувався, особливо після утворен­ня Головного тюремного управління.

Майже до 1905 р. умови три­мання в'язнів у Російській імперії, до складу якої входила й більша частина України, були гуманнішими, ніж у ряді так званих цивілізо­ваних країн, і лише після цілого ряду актів вандалізму у в'язницях, численних озброєних нападів на представників центрального управ­ління, адміністрації та персоналу тюремних установ, проносів забо­ронених предметів і вибухівки ситуація значно змінилася. Але про це М. Гернет у своїй монографії зовсім не згадує. І це не дивно, ос­кільки вона писалася за часів сталінізму.

Другий етап характеризується роздвоєністю проголошених на весь світ начебто гуманістичних засад виправно-трудової політики та існуючої практики виконання кримінальних покарань.

Як в Росії у жовтні 1917 р., так і на Україні в березні—квітні 1919 р. він почався з ліквідації всіх відділів колишнього Міністер­ства юстиції, до складу якого на той час входила пенітенціарна сис­тема, та звільнення всіх кваліфікованих працівників, окрім архітек­турного відділу та складу охорони місць ув'язнення. Слідом за підвідділами МЮ та губернськими тюремними інспектурами були ліквідовані губернські й повітові комітети Товариства піклувального про тюрми, а їх майно та кошти передані місцевим каральним підвідділам. «Озброєний марксистсько-ленінським вченням» новий уряд України почав будувати власну систему виконання покарань, з огляду і «під чутким керівництвом» тюремних структур Російської Федерації. Власне вся подальша схема її побудови і левова част­ка змістовної частини майже усіх нормативних актів була взята звідти.

Втім не обійшлось і без відступів від вказівок «згори», зокрема це стосується окремих спроб створити власне законодавство у сфері виконання кримінальних покарань. Але про це в літературі з проб­лем виправно-трудового права також майже не згадується. У цілому ж як теорія, так і практика виконання покарань постійно коливали­ся між «пенітенціарією», створеною начебто «по строго изученным методам марксистского исследования в уголовном праве», та реаль­ним бажанням владних структур перетворити систему виконання покарань на чи не найголовнішого виконавця планів п'ятирічок.

І за­конодавство, принаймні те, з яким міг ознайомитися кожен бажаю­чий, було ні до чого, оскільки власне виправно-трудове законодав­ство після 1928 р. перейшло на стан «підпілля» аж до прийняття Виправно-трудового кодексу, хоча формально до 1940 р. і пізніше на території України та Молдови продовжував діяти зніве­чений постановами 1927—1929 рр. Виправно-трудовий кодекс Ук­раїни 1925 р.

Третій етап розвитку кримінально-виконавчої системи можна охарактеризувати одним словом — «олюднення». Зокрема, за новіт­німи даними, в діючий на Україні до 2003 року Виправно-трудовий кодекс було внесе­но понад 100 змін і доповнень. Україна відмовилась від ряду ганеб­них для будь-якої цивілізованої держави покарань — смертної кари, заслання, вислання. Введено відстрочення виконання вироку суду для вагітних жінок та жінок, які мають неповнолітніх дітей. Збіль­шено кількість побачень, зняті обмеження стосовно отримання в'яз­нями кореспонденції, знята заборона на телефонні дзвінки до роди­чів, збільшено розмір грошей для придбання продуктів харчування і предметів першої необхідності, зняті обмеження на перелік продук­тів харчування, дозволених до придбання, збільшено кількість та ва­гу посилок і передач від рідних тощо. Тобто починається формуван­ня принципово нового законодавства, сутність якого свідчить про бажання України стати в один ряд з цивілізованими країнами Євро­пи, де честь, гідність і людські права кожної людини неухильно охо­роняються законом.

Після визначення загальної характеристики основних етапів формування та розвитку пенітенціарної системи України, слід розглянути їх зміст більш детально.

Дата добавления: 2014-01-07