Концепції визначення поняття кримінальної відповідальності

Кримінальна відповідальність є однією з основних категорій кримінального права. Кримінальний кодекс України часто оперує терміном «кримінальна відповідальність». Водночас, на відміну від покарання, не визначає ані мети кримінальної відповідальності, ані її суті. Об’єктивне з’ясування сутності кримінальної відповідальності є необхідною передумовою для визначення юридичної природи інших кримінально-правових явищ, зокрема інститутів звільнення від кримінальної відповідальності, покарання та його відбування.

Сучасною теорією кримінального права запропоновано декілька концепцій визначення поняття кримінальної відповідальності, які, як справедливо зазначає І. І. Чугуников, «… являють собою спроби визначення цього поняття або з точки зору форми (коли відповідальність ототожнюється з покаранням, державним засудженням винного, фактичним зазнаванням несприятливих наслідків, санкцією статті Особливої частини та ін.), або з точки зору змісту (коли відповідальність трактується як елемент або зміст кримінальних правовідносин в цілому)».

Перша концепція – концепція «відповідальність-обов’язок» розглядає кримінальну відповідальність як «… обов’язок винної особи дати у встановленому порядку звіт про вчинений злочин: піддатися визначеним правообмеженням (запобіжним заходам), що випливають із встановленого порядку рішення питання про відповідальність, бути засудженим від імені держави і понести належне покарання». Такий обов’язок заснований на положеннях кримінального закону та забезпечується примусовою силою держави.

Друга концепція – концепція «відповідальність-засудження», відповідно до якої кримінальною відповідальністю є державне засудження особи, що вчинила злочин, в обвинувальному вироку суду, із реальним застосуванням чи без такого заходів кримінально-правового примусу. Сутність кримінальної відповідальності в межах цієї концепції полягає в тому, що її обов’язковим, а іноді й єдиним елементом, є державне засудження винного в обвинувальному вироку суду. Такої позиції на сутність кримінальної відповідальності у своїх роботах дотримуються К. Ф. Тихонов, І. С. Ной тощо.

Третя концепція – концепція «відповідальність-застосування санкції», прихильники якої розглядають кримінальну відповідальність як реальне застосування кримінально-правової норми, зокрема її санкції. В межах цієї концепції на термінологічному рівні інколи фактично відбувається ототожнення кримінальної відповідальності з кримінальним покаранням. Хоча й властиві кримінальній відповідальності ознаки, що виділяються науковцями в цьому випадку, безумовно, слід визнати більш загальними, ніж ознаки кримінального покарання.

Четверта концепція – це концепція «відповідальність-правовідносини». Сутність цієї концепції полягає в тому, що кримінальна відповідальність визначається через категорію правовідносин. У межах цієї концепції можна виокремити декілька напрямів, коли кримінальна відповідальність визначається як сукупність кримінальних, кримінально-процесуальних та кримінально-виконавчих правовідносин, що виникають між злочинцем та державою в особі органів, які здійснюють боротьбу зі злочинністю. Або ж коли кримінальна відповідальність ототожнюється лише з кримінальними правовідносинами чи з їхнім певним видом – охоронними кримінально-правовими відносинами, пов’язаними із вчиненням злочину.

Особливе місце серед зазначених концепцій займає п’ята концепція, яка в теорії кримінального права дістала назву так званої концепції «позитивної кримінальної відповідальності». Її суть зводиться до такого: крім відповідальності за минулу поведінку, що є ретроспективною (негативною) відповідальністю, в механізмі кримінально-правового регулювання є ще і позитивна відповідальність, що розуміється як усвідомлення особою необхідності дотримання кримінально-правової заборони, формування відповідального ставлення особи до виконання обов’язків з невчиненню злочину. Диференціація кримінальної відповідальності на дві форми (види) – позитивну та ретроспективну, згідно з цією концепцією, обумовлюється двома різними підставами її виникнення: вчинення злочину тягне ретроспективну кримінальну відповідальність, а навпаки, правомірна поведінка, яка стимулюється законом, створює позитивну відповідальність суб’єкта.

Особливість місця цієї концепції серед інших пояснюється тим, що вона фактично поєднала (але не усунула) в собі всі дискусійні моменти попередніх концепцій не лише щодо «ретроспективної відповідальності», а й з приводу сутності «позитивної відповідальності», стосовно якої на сучасному етапі виникають аналогічні дискусії. Так, загалом очікуваною стала дискусійність позицій прибічників цієї концепції з приводу сутності «ретроспективної відповідальності», яку, як і в межах попередніх концепцій, визначають або як обов’язок піддатися визначеним кримінальним законом правообмеженням, або як охоронні кримінально-правові відносини, пов’язані із вчиненням злочину. Водночас і з приводу «позитивної відповідальності» намітилися тенденції до визначення її сутності не лише як усвідомленої необхідності дотримання кримінально-правової заборони, а й як певного виду «заохочувальних кримінально-правових відносин».

Кожна з зазначених вище концепцій визначення кримінальної відповідальності в теорії кримінального права вже піддавалася критиці з боку представників протилежних позицій.

Водночас загальною теорією права виокремлюють такі обов’язкові ознаки юридичної відповідальності, а отже, і кримінальної відповідальності, яка є її різновидом:

1. юридична відповідальність передбачає державний примус;

2. обсяг державного примусу має чітко визначатися (нормативність);

3. юридична відповідальність обумовлюється правопорушенням, наступає після нього та звернута на правопорушника;

4. відповідальність має для правопорушника негативні наслідки у вигляді правообмежень;

5. характер та обсяг правообмежень встановлені санкцією юридичної норми;

6. відповідальність здійснюється в процесуальній формі, тобто застосування правообмежень здійснюється під час правозастосовчої діяльності компетентних державних органів.

Кримінальний закон прямо не визначає поняття кримінальної відповідальності. Тому використовувати тлумачення норм кримінального закону для з’ясування поняття та сутності кримінальної відповідальності необхідно системно та до того ж, усвідомлюючи той факт, що закон нерідко вживає поняття «кримінальна відповідальність» не за своїм змістом. Зокрема в ч. 1 ст. 6 та ч. 1 ст. 7 КК України, хоча і вживається термін «кримінальна відповідальність», але, враховуючи назву розділу ІІ «Закон про кримінальну відповідальність» та назви цих норм «Чинність закону про кримінальну відповідальність …», можна зробити висновок, що законодавець мав на увазі під словосполученням «підлягають кримінальній відповідальності» не момент виникнення юридичної відповідальності, а виникнення кримінально-правової юрисдикції України щодо вчинених злочинів. Визначення сутності кримінальної відповідальності виключно на підставі тлумачення норм чинного Кримінального кодексу України дає змогу зробити лише такі висновки:

1. категорії «кримінальне покарання» та «кримінальна відповідальність» не є тотожними (розділ ІХ «Звільнення від кримінальної відповідальності» та розділ ХІІ «Звільнення від покарання та його відбування» КК України);

2. кримінальна відповідальність завжди пов’язана із вчиненням злочину (ч. 1 ст. 2 КК України);

3. кримінальна відповідальність реалізується щодо суб’єкта злочину (ч. 1 ст. 18 КК України).

Системне тлумачення норм Кримінально-процесуального кодексу України та Кримінального кодексу України в частині, що стосується порядку звільнення від кримінальної відповідальності та судимості і звільнення від покарання (ч. 3 ст. 7, ч. 2 ст. 7-2, ч. 2 ст. 8, ч. 2 ст. 9, ч. 3 ст. 10 КПК України та ч. 4 ст. 74, ч. 3 ст. 88 КК України) дає змогу зробити ще один висновок щодо змісту кримінальної відповідальності – мінімально необхідним елементом змісту кримінальної відповідальності є постановлення судом обвинувального вироку без призначення покарання, яким особа визнається винною у вчиненні злочину, тобто її державне засудження (осуд).

Отже, об’єктивно визначити поняття та сутність кримінальної відповідальності, можна лише використовуючи ці два шляхи одночасно, тобто – на підставі аналізу положень теорії кримінального права та загальної теорії права, спираючись на положення чинного кримінального законодавства України.

Визначення кримінальної відповідальності як обов’язку особи, що вчинила злочин, перетерпіти міри державного примусу є досить спірним. Правовий обов’язок не може ототожнюватися із правовою відповідальністю. Обов’язок особи відповісти за вчинення злочину і стерпіти передбачені кримінальним законом обмеження не є реакцію держави на вчинений злочин. Обов’язок та примус (державний примус) – явища не тотожні. Обов’язок може виконуватися особою добровільно і без примусу, через усвідомлену необхідність його виконання. Здійснення державного примусу передбачає виконання правового обов’язку особи всупереч волі зобов’язаної особи. Як справедливо зазначає С. М. Братусь: «Відповідальність – це вже виконання під примусом обов’язку. Обов’язок може бути виконаний або не виконаний. Але коли наступає відповідальність, тобто приводиться в дію апарат примусу, вибору у відповідальної особи немає, – вона не може не виконати дій (або бездіяльності), що складають зміст реалізованого обов’язку». Нелогічно вважати, що особа, яка вчинила злочин та переховується від правоохоронних органів, а отже, в якої вже виникнув обов’язок зазнати визначених законом правообмежень, піддається кримінальній відповідальності, оскільки в такому випадку вона ще не зазнає державного примусу.

Кримінальний кодекс України стосовно Кримінально-виконавчого кодексу України має базове значення. Водночас кримінально-виконавче законодавство самостійно встановлює широкий комплекс правообмежень, зокрема порядок і умови виконання покарань, застосування засобів карально-виховного впливу на засуджених тощо. До того ж каральний зміст одних видів покарань – штрафу, конфіскації майна, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, чітко визначена в кримінальному законі. Тому процедура їхнього виконання, регламентована кримінально-виконавчим законом, має виключно технічний характер. Каральний зміст інших покарань, наприклад, позбавлення волі на певний строк, у КК України має рамковий характер, тому вирішення ряду питань, пов’язаних з відбуванням таких покарань, віднесено до компетенції кримінально-виконавчого законодавства.

Отже, зміст кримінальної відповідальності визначається в своїй сукупності нормами кримінального та частково кримінально-виконавчого права. Кримінально-процесуальне законодавство змісту кримінальної відповідальності взагалі не визначає, воно регламентує виключно процедуру реалізації кримінальної відповідальності. Тим більше, що суб’єктами кримінально-процесуальних відносин, крім особи, яка вчинила злочин, та держави, є й інші особи – захисник, потерпілий тощо.

Не можна ототожнювати кримінальну відповідальність й з сукупністю кримінально-правових та кримінально-виконавчих відносин або лише з кримінально-правовими відносинами. Правовідносини та відповідальність – це поняття, які характеризують різні за змістом явища, і в юридичній науці розглядаються як самостійні категорії. Між собою вони співвідносяться як ціле та частина. Більше того, кримінально-правові відносини, тобто відносини, які регулюються нормами кримінального права, неоднорідні. Серед них розрізняють так звані регулятивні і охоронні кримінально-правові відносини. Кримінальна відповідальність може бути пов’язана (але не співпадати) лише з останніми, оскільки лише вони пов’язані із вчиненням правопорушення (злочину) та реалізацією санкції. Але, якщо ототожнювати кримінальну відповідальність з такими правовідносинами, які, до речі, виникають з моменту вчинення особою злочину, то доведеться визнати, що й кримінальна відповідальність виникає з цього моменту. А це є нонсенсом, оскільки з моменту вчинення злочину в особи лише виникає обов’язок піддатися заходам державного примусу, який у майбутньому не завжди може бути реалізований (наприклад, звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності). Крім того, це суперечить положенням Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р., відповідно до якого кримінальна відповідальність наступає з моменту вступу обвинувального вироку суду в законну силу.

Об’єктивність концепція так званої «позитивної кримінальної відповідальності», враховуючи значну кількість зауважень з боку як представників теорії кримінального права, так і загальної теорії держави та права, викликає великі сумніви.

Позитивна відповідальність перебуває в сфері морально-етичних норм, тому що при характеристиці цього виду відповідальності ми оперуємо неюридичними категоріями, які спрямовані на характеристику внутрішнього сприйняття особою об’єктивної реальності (відповідальне ставлення, обов’язковість тощо). До того ж відповідальність повинна виникати й виникає в результаті усвідомленого діяння. Наміри й думки суб’єкта, не виражені в діянні, не можуть виступати як підстава юридичної відповідальності.

Відповідальність передбачає попереднє виникнення правовідносин. Вони у свою чергу повинні виникати між певними суб’єктами. У випадку позитивної кримінальної відповідальності є присутнім усього лише один суб’єкт. Другий суб’єкт – держава вступає в правовідносини тільки з моменту вчинення злочину, що вже є підставою ретроспективної кримінальної відповідальності.

Обов’язковою підставою юридичної відповідальності є юридичний факт (у кримінальному праві – це вчинення злочину). У випадку позитивної відповідальності, злочин ще не вчиняється, а тому вести мову про яку-небудь юридичну, а тим більше кримінальну, відповідальності ми не можемо. Погляди, переконання людини, якщо вони не пов’язані зі злочинною діяльністю, із кримінально-правового погляду байдужі й не можуть викликати кримінальну відповідальність. «Пропозиція про кримінальну відповідальність громадян, що не порушують закону, радикально суперечить тому визначенню кримінального законодавства, відповідно до якого кримінальної відповідальності підлягає тільки особа, винна у вчиненні злочину. Спроби визначити правове положення особи через санкції («позитивна відповідальність – інший аспект відповідальності за правопорушення») пов’язані з явним перебільшенням уявлень деяких авторів про роль примусу й покарання в регулюванні суспільних відносин».

Кримінальна відповідальність чітко індивідуалізується залежно від ряду положень кримінального закону (звільнення від покарання, звільнення від відбування покарання, застосування покарання). Поза персональною індивідуалізацією кримінальна відповідальність суперечить, наприклад, принципам вини, справедливості й гуманізму. Кримінальний закон не встановлює (і не може встановлювати) механізми індивідуалізації позитивної кримінальної відповідальності, тому що така відповідальність цим законом не передбачена.

Отже, визнати за «позитивною відповідальністю» право на існування як юридичної категорії неможливо. Сутність цього явища повністю визначається іншою юридичною категорією «правомірною поведінкою», під якою розуміється сукупність соціально значущих, виражених ззовні у вигляді дій чи бездіяльності вчинків, що мають свідомо-вольовий характер та пов’язані із дотриманням норм права.

Кримінальна відповідальність завжди обумовлюється та визначається виключно вчиненням злочину, що відповідно до ч. 1 ст. 2 КК України є підставою для її подальшого виникнення. Тому кримінальна відповідальність не може виникати та існувати в межах правомірної поведінки особи, коли остання не вчиняє злочинів через переконаність в необхідності добровільного дотримання норм права, звикання чи пристосовницького ставлення до правового середовища, або ж з мотивів страху перед кримінальною відповідальністю.

Кримінальна відповідальність пов’язана з примусом, який здійснюють компетентні органи державної влади. До того ж вона пов’язана не з загрозою застосування державного примусу, обов’язком його зазнати, а з реальним зазнаванням особою заходів державного примусу, передбачених кримінальним законодавством України.

3. Зміст кримінальної відповідальності

Зміст кримінальної відповідальності складають заходи державного примусу, серед яких першим, обов’язковим, а за певних обставин і єдиним елементом є державний осуд винного в обвинувальному вироку суду. Засудження особи обвинувальним вироком суду за вчинення злочину, що передбачає, через негативну оцінку (осуд), визнання державою її діяння злочином, а саму особу – винною у його вчиненні, також є формою державного примусу. Під час засудження відбувається реалізація державного примусу у формі психічного тиску на засудженого з метою утримання його від злочинної поведінки, тобто фактично здійснюється обмеження волевиявлення особи. Державний осуд винного в обвинувальному вироку суду є обов’язковою передумовою застосування до особи інших заходів державного примусу, що утворюють зміст кримінальної відповідальності.

Проаналізувавши положення чинного Кримінального кодексу України щодо підстав застосування та визначення обсягів зазначених вище заходів державного примусу, слід дійти висновку, що лише дві з них – кримінальне покарання та судимість можуть складати зміст кримінальної відповідальності. Тільки обсяг кримінального покарання та строк погашення судимості визначаються вчиненим злочином, зокрема його тяжкістю. Строки застосування примусового лікування, примусових заходів медичного характеру та примусових заходів виховного характеру не залежать від тяжкості вчиненого особою злочину (суспільно небезпечного діяння), а обумовлюються відповідно характером і тяжкістю захворювання та суспільною небезпекою особи неповнолітнього. Крім того, щодо таких заходів кримінально-правового примусу, на відміну від покарання та судимості, вчинення особою злочину (суспільно небезпечного діяння) розглядається кримінальним законом лише як обов’язкової передумови, а не підстави їхнього застосування. А отже, необхідність їхнього застосування кримінальний закон обґрунтовує в першу чергу, не реакцією на вчинений злочин, а характером захворювання, яке створює небезпеку для інших осіб (примусове лікування та примусові заходи медичного характеру), або відхиленнями вікового розвитку особистості неповнолітнього (примусові заходи виховного характеру).

Зазначене дає підстави зробити висновок, що ознакою, яка дає змогу відокремити серед всіх заходів кримінально-правового примусу лише ті, які складають зміст кримінальної відповідальності, є каральний характер останніх. Показовим у цьому аспекті було положення ст.22 Кримінального кодексу України 1960 р., яким визначалася, суттєва ознака кримінального покарання як типового елементу кримінальної відповідальності: «Покарання не тільки є карою за вчинений злочин, …» і від якого законодавець безпідставно, на наш погляд, відмовився в чинній редакції ч. 1 ст. 50 КК України 2001 р. Виключно державний осуд винного, покарання та судимість як заходи державного примусу, що передбачені кримінальним законодавством України та складають зміст кримінальної відповідальності, мають характер кари за вчинений злочин, який визначається безпосередньою реакцією держави на його вчинення та залежністю обсягів цих заходів від його тяжкості.

Заходи державного примусу, що складають зміст кримінальної відповідальності, звернені виключно до особи, яка вчинила злочин. Такий висновок ґрунтується не лише на положеннях чинного Кримінального кодексу України, а й підтверджується положеннями ст. 61 Конституції України.

Аналіз зазначених вище ознак кримінальної відповідальності дає змогу визначити й сутність цього правового явища.

По-перше, слід визнати, що деякі з зазначених ознак кримінальної відповідальності одночасно є елементами охоронних кримінально-правових відносин. Так, обумовлене вчиненим злочином здійснення кримінально-правового примусу, що передбачає певні правообмеження, компетентними органами державної влади щодо особи, яка вчинила злочин, характеризуються такими елементами охоронних правовідносин, як, відповідно, юридичним фактом, фактичним змістом та суб’єктним складом. Сукупність таких ознак кримінальної відповідальності ще не достатня для її ототожнення з охоронними кримінально-правовими відносинами: до кримінальної відповідальності не належить юридичний зміст таких правовідносин (права та обов’язки їхніх суб’єктів) та моменти їхнього виникнення не збігаються (фактичне вчинення злочину та вступ обвинувального вироку суду в законну силу).

Отже, об’єктивне визначення природи співвідношення охоронних кримінально-правових відносин та кримінальної відповідальності фактично й визначає сутність останньої. Як зазначалося, кримінальна відповідальність завжди здійснюється в межах правозастосовчої діяльності держави з реалізації охоронних кримінально-правових норм. У свою чергу норми права, зокрема правоохоронні, є центральною категорією у визначенні правовідносин, вони створюють ці відносини, перетворюють їх із суспільних на правові. Порівнюючи ці положення, можна зробити висновок, що охоронні кримінально-правові відносини та кримінальна відповідальність співвідносяться як процес (у філософському, а не правовому його розумінні) та форма його завершення.

Сутність кримінальної відповідальності обумовлюється її особливою юридичною природою, вона є типовою формою реалізації охоронних кримінально-правових відносин. Кримінальну відповідальність необхідно визначити як типову форму реалізації охоронних кримінально-правових відносин, породжуваних вчиненням злочину, що полягає в державному осуді в обвинувальному вироку суду особи, що вчинила злочин, як правило, поєднаному із застосуванням до неї інших заходів державного примусу, які мають каральний характер та передбачені кримінальним законодавством України.

У кримінальному законі поняття «кримінальна відповідальність» не розкривається, хоча і вживається досить широко. Тільки в Загальній частині КК ці слова вжито в назвах двадцяти статей.

У теорії кримінального права це поняття трактується по-різному. У загальному вигляді позиції криміналістів щодо змісту кримінальної відповідальності можна представити так:

а) як обов'язок особи не вчиняти злочинів;

б) як обов'язок особи відповідати згідно із законом за вчинений злочин;

в) як реальний процес такої відповідальності. Існують й інші точки зору щодо поняття кримінальної відповідальності, в яких певним чином поєднуються наведені вище позиції.

Кожна з точок зору так чи інакше відображає зміст кримінальної відповідальності. Проте таке відображення не є повним. Етимологічне розуміння терміна «відповідальність» означає покладений на когось обов'язок відповідати за вчинки, бути відповідальним за щось. Тобто кримінальна відповідальність, як різновид юридичної відповідальності, означає, що особа має бути відповідальною за свою поведінку, яка зумовлена вимогами кримінального закону. Отже, кримінально-правові норми зобов'язують особу поводити себе певним чином. Інакше кажучи, кримінальна відповідальність - це обов'язок особи, покладений на неї кримінальним законом, не вчиняти злочинів.

Така позиція повною мірою узгоджується з філософсько-соціологічним розумінням поняття відповідальності як такого, що відображає об'єктивний, історично конкретний характер взаємовідносин між особою, колективом, державою з точки зору усвідомленого здійснення взаємних вимог, що пред'являються до них. Вона ґрунтується і на положеннях кримінального закону. Так, вживання в КК терміна «Закон про кримінальну відповідальність» свідчить про те, що кримінальна відповідальність встановлюється (породжується) саме законом (нормами КК).

Серед завдань КК (ст. 1 КК) названо і запобігання злочинам, яке здійснюється шляхом визначення кола злочинів та покарань за них. Метою покарання (ст. 50 КК) також визначено запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами. Таким чином, закон вимагає від особи бажаної, правомірної поведінки. Невчинення особою злочинів (правомірна поведінка) говорить про реалізацію положень кримінального закону у відповідності до його вимог. Така поведінка особи отримала назву позитивної кримінальної відповідальності. Вона реалізується в рамках кримінально-правових відносин. Дотримання громадянами вимог закону гарантує їм право на особисту недоторканність. Відповідною цьому має бути і поведінка відповідних службових осіб, насамперед, працівників правоохоронних органів. Вони зобов'язані діяти відповідно до вимог Конституції України - утверджувати й забезпечувати права й свободи людини, що визнано головним обов'язком держави, і мають право діяти лише в рамках закону. Дотримання вимог закону зазначеними суб'єктами можна вважати гармонічною реалізацією позитивної кримінальної відповідальності.

Позитивна кримінальна відповідальність включає в себе об'єктивні та суб'єктивні ознаки. До об'єктивних слід відносити наявність кримінально-правових приписів (дозволів та заборон) і відповідну їм (правомірну) поведінку суб'єкта. До суб'єктивних обов’язок суб'єкта діяти відповідно до цих приписів. Позитивна кримінальна відповідальність реалізується в рамках кримінально-правових відносин.

Правомірна поведінка суб'єктів не вичерпує змісту кримінальної відповідальності в повному обсязі. Порушення кримінально-правових заборон накладає на суб'єкта обов'язок піддатися дії кримінально-правових заходів та реально перетерпіти передбачені в законі міри впливу. Обов'язок суб'єкта бути відповідальним за вчинений ним злочин і перетерпіти передбачені законом міри — це негативна або ретроспективна (відповідальність за минулу негативну поведінку) кримінальна відповідальність.

Негативна (ретроспективна) кримінальна відповідальність характеризується:

а) наявністю кримінально-правових заборон;

б) вчиненням діяння, передбаченого КК, що містить склад злочину;

в) реальним перетерпінням заходів, передбачених КК (об'єктивні ознаки), та

г) обов'язком особи, яка вчинила діяння, передбачене КК, що містить склад злочину, піддатися заходам кримінально-правового характеру (суб'єктивна ознака).

Реалізується ретроспективна кримінальна відповідальність у рамках кримінально-правових, кримінально-процесуальних та кримінально-виконавчих відносин.

Зміст кримінально-правових відносин негативної кримінальної відповідальності полягає в обов'язку особи, яка вчинили діяння, передбачене КК, що містить склад злочину, перетерпіти заходи кримінально-правового характеру при дотриманні наданих їй законом прав. І коли навіть особа буде ухилятися від притягнення її до кримінальної відповідальності, вона все ж таки зобов'язана перетерпіти заходи, передбачені в КК, протягом визначеного законом терміну. Працівники правоохоронних органів зобов'язані реагувати на вчинений особою злочин у рамках наданих їм прав. Виникнення зазначених обов'язків є першим етапом реалізації негативної кримінальної відповідальності, що відбувається в рамках кримінально-правових відносин.

Кримінально-правові відносини, породжені вчиненням злочину, «викликають до життя» кримінально-процесуальні та кримінально-виконавчі відносини. Саме в рамках (межах) цих відносин і відбувається фактична реалізація негативної кримінальної відповідальності. Слід зазначити, що кримінально-правові відносини продовжують своє «життя» і після реалізації негативної кримінальної відповідальності в рамках цих відносин. Наприклад, повторне вчинення суспільно небезпечного діяння створює в ряді випадків кваліфікований склад злочину.

Початком реалізації негативної кримінальної відповідальності в рамках кримінально-процесуальних відносин є передбачені законом дії відповідної службової особи чи органу щодо суб'єкта злочину, наслідками яких передбачаються його певні, визначені законом, обов'язки і права. Це наступний етап реалізації негативної кримінальної відповідальності в рамках кримінально-процесуальних відносин. Він, зокрема, охоплює собою затримання особи в процесуальному порядку, обрання запобіжного заходу, пред'явлення обвинувачення, винесення вироку й набрання ним законної сили.

Завершується реалізація негативної кримінальної відповідальності в рамках кримінально-процесуальних відносин засудженням особи і набранням законної сили обвинувальним вироком суду.

Після вступу обвинувального вироку з призначенням покарання в законну силу кримінальна відповідальність реалізується в рамках кримінально-виконавчих відносин, тобто під час відбування покарання. Це наступний етап реалізації негативної кримінальної відповідальності. Зазначимо, що на цьому етапі кримінально-правові відносини продовжують своє «життя». Це пов'язано з наявністю в особи судимості. А судимість накладає на особу певні кримінально-правові й загальноправові наслідки. Відбування покарання завершує реалізацію негативної кримінальної відповідальності в рамках кримінально-виконавчих відносин.

Після того, як особа відбула покарання, негативна кримінальна відповідальність реалізується в рамках кримінально-правових відносин за умови, що особа перебуває в стані судимості. І тільки її погашенням чи зняттям негативна кримінальна відповідальність завершується в повному обсязі, вичерпує себе.

Отже, негативна кримінальна відповідальність виникає із вчиненням особою передбаченого КК діяння, яке містить ознаки складу злочину, і завершується погашенням судимості.

Щодо початкового моменту виникнення негативної кримінальної відповідальності в літературних джерелах висловлені й інші погляди. Відзначають, наприклад, що негативна кримінальна відповідальність настає з моменту вступу в силу обвинувального вироку суду.

Видається, що початковий момент виникнення негативної кримінальної відповідальності не пов'язаний із вступом у силу обвинувального вироку суду. Взагалі, негативна кримінальна відповідальність не виникає внаслідок констатації її у вироку чи в іншому процесуальному документі. Вона є результатом неправомірної поведінки особи, яка вчинила передбачене Кримінальним кодексом діяння, що містить склад злочину.

Графічно реалізація негативної кримінальної відповідальності виглядає так:

Реалізація негативної кримінальної відповідальності

Етап вчинення злочину	Реалізується в рамках кримінально-правових відносин
Етап процесуальних дій щодо суб'єкта злочину	Реалізується в рамках: а) кримінально-правових відносин; б) кримінально-процесуальних відносин
Етап відбування покарання	Реалізується в рамках: а) кримінально-правових відносин; б) кримінально-виконавчих відносин
Етап судимості	Реалізується в рамках кримінально-правових відносин

При цьому зазначимо, що негативна кримінальна відповідальність може завершуватися до погашення чи зняття судимості. Мова йде про звільнення від кримінальної відповідальності на підставах, передбачених Загальною й Особливою частинами КК.

Випадки звільнення від кримінальної відповідальності в Загальній частині КК передбачені статтями 45-49, частинами 2, 4, 5 ст. 74, статтями 75, 79, 80, 86, 97, 104-106 КК. Водночас ст. 87 КК, що регламентує застосування помилування, не говорить про таке звільнення. У ній передбачається лише заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше 25 років. Згідно з Положенням про порядок здійснення помилування (затверджене Указом Президента України від 12 квітня 2000 р. № 588), помилування здійснюється також у виді повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання.

У ряді випадків кримінальна відповідальність вичерпується фактом відбуття покарання (пункти 3, 4 ст. 89; п. 1 ч. 2 ст. 108 КК).

В Особливій частині випадки звільнення від кримінальної відповідальності, передбачені ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. З ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. З ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 4 ст. 331, ч. З ст. 369, ч. 2 ст. 385 і ч. 2 ст. 396 КК.

Дата добавления: 2014-01-07