Тема № 1. Розгляд справ щодо речових прав

Вступ

Донецьк

Червня 2012 р.

лекція № 2

Напрям підготовки «Право» 0601

спеціальність «Правознавство» 7.03040101

освітньо-кваліфікаційний рівень «Спеціаліст»

для студентів 5 курсу денної форми навчання факультету права

(господарсько-правова спеціалізація)

Тема № 1: «Розгляд справ щодо речових прав»

Підготував: Лапін О.О., викладач кафедри

Обговорена та схвалена на

засіданні кафедри цивільно-правових

дисциплін ДЮІ МВС України

Протокол № 20

від 26 червня 2012 р.

Право власності є непорушним, ця норма стосується усіх форм власності, тоді як стаття 41 Конституції України передбачає непорушність лише права приватної власності.

Право власності є найбільш повним пануванням над річчю. Воно є водночас і одним із найбільш вагомих в цивільному праві. Визначення поняття права власності є неоднозначним. Право власності визначають як повне ті абсолютне панування особи над річчю. Друге визначення встановлює право власності як відносини осіб з приводу речі. Власник здійснює своє право відповідно до закону, і це здійснення не може суперечити закону, але здійснює він його своєю волею, на свій розсуд.

Право власності може виникати при наявності певних юридичних фактів, що поділяються на первісні та похідні. За первісних підстав право власності виникає на річ вперше або незалежно від волі попередніх власників: новостворене майно, переробка речі, безхазяйна річ, набуття права власності на річ, від якої власник відмовився та інше. За похідними підставами право власності на річ виникає за волею попереднього власника (цивільні правочини).

Державною власністю є майно, належне державі, що забезпечує діяльність Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади, установ і закладів, що фінансуються держбюджету, майно створених державою юридичних осіб тощо.

У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Основоположний принцип управління майном, що є у комунальній власності, полягає в тому, що правомочності власника здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Право приватної власності є головною правовою формою насамперед індивідуального привласнення благ в усіх країнах з ринковою економікою. Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Стаття 325 Цивільного кодексу України визначає коло об’єктів, які можуть бути у власності фізичних та юридичних осіб – об’єкти споживчого та виробничого призначення, як рухоме, так і не рухоме майно; результати інтелектуальної праці, окреме індивідуально визначене майно, і майно, визначене родовими ознаками, як окремі речі, так і їх сукупність, а також цілісні майнові комплекси.

Речове право на чужі речі — це один з цивільно-правових інститутів, що був відомим ще у римському приватному праві.

Цивільний кодекс України розрізняє такі види речових прав на чуже майно:

· право володіння - ст.ст. 397-400 ЦК України;

· право користування (сервітут) - ст.ст. 401-406 ЦК України;

· право користування земельною ділянкою для сільсько-господарських потреб (емфітевзис) - ст.ст. 407-412 ЦК України;

· право забудови земельної ділянки (суперфіцій) - ст.ст. 413-417 ЦК України.

Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно, отже перелік є невичерпний.

Спори щодо речових прав за свідченням як суддів так і адвокатів є найбільш складною категорією цивільних справ.

Метою лекції є з’ясування правової природи спорів щодо речових прав.

Завданнями: аналіз нормативно-правових актів, наукових підходів до розгляду спорів щодо речових прав, з’ясування основних понять у галузі речових прав, дослідження видів речових прав.

Методологія лекції включає діалектичний метод, метод аналізу та синтезу, індукції і дедукції, а також метод порівняльного правознавства.

ПЛАН

1. Спори, щодо права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

2. Спори про право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій).

1. Спори про право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис)

Емфітевзис — це довгострокове, відчужуване та успадковуване речове право на користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Підставою виникнення права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб є договір між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (далі — землекористувач).

Строк цього договору встановлюється в самому договорі та для земельних ділянок державної та комунальної власності не може перевищувати 50 років (частина перша статті 408 Цивільного кодексу України).

Якщо договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб укладено на невизначений строк, кожна із сторін може відмовитися від договору, попередньо попередивши про це другу сторону не менш як за один рік (частина друга статті 408 Цивільного кодексу України).

Власник земельної ділянки має право:

– вимагати від землекористувача використання її за призначенням, встановленим у договорі (частина перша статті 409 Цивільного кодексу України);

– на одержання плати за користування нею. Розмір плати, її форма, умови, порядок та строки її виплати встановлюються договором (частина друга статті 409 Цивільного кодексу України);

- на право переважної купівлі права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб перед іншими особами за ціною, яка оголошена для продажу та інших рівних умовах (частина друга статті 410 Цивільного кодексу України);

– на одержання відсотків від ціни продажу (вартості права), встановлених договором купівлі-продажу права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб іншій особі (частина п’ята статті 410 Цивільного кодексу України).

Власник земельної ділянки зобов’язаний:

– надати земельну ділянку в користування;

– не перешкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав (частина третя статті 409 Цивільного кодексу України).

Права та обов’язки землекористувача:

– має право користуватися земельною ділянкою в повному обсязі, відповідно до договору (частина перша статті 410 Цивільного кодексу України);

– зобов’язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом (частина друга статті 410 Цивільного кодексу України);

– зобов’язаний ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації (частина третя статті 410 Цивільного кодексу України).

Емфітевзис припиняється у разі:

– поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача (пункт перший частини першої статті 412 Цивільного кодексу України);

– спливу строку, на який було надано право користування (пункт другий частини першої статті 412 Цивільного кодексу України);

– викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю (пункт третій частини першої статті 412 Цивільного кодексу України).

Також емфітевзис може бути припинений за рішенням суду та в інших випадках, встановлених законом (частина друга статті 412 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини першої статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, яка полягає в забезпеченні раціонального використання земельних ресурсів, збереженні й відтворенні родючості ґрунтів, захисті їх від псування і забруднення, реалізації громадянами, юридичними особами та державою їхніх прав власності та землекористування відповідно до закону.

Важлива роль у захисті прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави в земельних і пов’язаних із ними майнових правовідносинах належить судам.

Які ж особливості розгляду спорів щодо емфітевзису?

Перше проблемне питання стосується підсудності таких справ.

Згідно позиції Верховного Суду України, зокрема висловленої ним у пункті другому постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16 квітня 2004 року "Про практику застосування судами земельного законодавства
при розгляді цивільних справ", за загальним правилом розмежування компетенції судів з розгляду земельних та пов’язаних із земельними відносинами майнових спорів відбувається залежно від суб’єктного складу їх учасників.

Ті земельні та пов’язані із земельними відносинами майнові спори, сторонами в яких є юридичні особи, а також громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статус суб’єкта підприємницької діяльності, розглядаються господарськими судами, а всі інші – в порядку цивільного судочинства, крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких згідно з пунктами 1, 3 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства віднесено до компетенції адміністративних судів.

Виходячи з положень ст.ст. 8, 124 Конституції, ст.ст. 26, 30, 87–90, 97, 100, 102, 118, 123, 128, 143–146, 149, 151, 153–158, 161, 210, 212 Земельного кодексу України, глав 27, 33, 34 Цивільного кодексу України, статті 15 Цивільного процесуального кодексу України, статті 12 Господарського процесуального кодексу України судам підсудні справи за заявами, зокрема:

- з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками;

- про визнання недійсною відмови в наданні у постійне користування земельних ділянок юридичним особам;

- про вирішення спорів, пов’язаних з орендою землі;

- про примусове припинення права на земельну ділянку з передбачених ЗК підстав;

- про вирішення майнових спорів, пов’язаних із земельними відносинами, в тому числі про відшкодування власникам і землекористувачам збитків, заподіяних вилученням (викупом) визначених угідь, обмеженням їхніх прав або порушенням земельного законодавства;

- про визнання недійсними угод купівлі-продажу, дарування, застави, обміну, ренти земельних ділянок, договорів довічного утримання, за якими набувачеві передаються у власність земельні ділянки, укладених із порушенням встановленого законом порядку;

- про вирішення спорів щодо користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб;

- про вирішення земельного спору, що відповідно до визначеної Земельним кодексом України компетенції розглядався органом місцевого самоврядування чи органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, з рішенням якого одна зі сторін у земельному спорі не погоджується.

При цьому, Верховний Суд України зазначає, що земельні спори громадян з органами державної влади та органами місцевого самоврядування з питань надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства у випадках, передбачених законодавством, а також спори з майнових питань, пов’язаних із земельними відносинами, за участю громадян, що є членами фермерського господарства, їхніх спадкоємців тощо розглядаються за правилами цивільного судочинства. Оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні земельні спори з іншими юридичними особами, у тому числі про надання чи продаж із земель державної або комунальної власності земельної ділянки для розширення господарства, підсудні господарським судам.Згідно зі статтею 158 Земельного кодексу України суди розглядають справи за спорами про межі земельних ділянок, що перебувають у власності чи користуванні громадян-заявників, які не погоджуються з рішенням органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Зазначені спори підлягають розгляду місцевими судами незалежно від того, розглядалися вони попередньо органом місцевого самоврядування або органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів чи ні. Рішення цих органів щодо такого спору не може бути підставою для відмови в прийнятті заяви чи для закриття провадження в порушеній справі.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 Земельного кодексу України шляхом:

- визнання прав;

- відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

- визнання угоди недійсною;

- визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

- відшкодування заподіяних збитків;

- застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 Цивільного кодексу України). Власник земельної ділянки, права якого порушено, може вимагати відшкодування завданої цим моральної шкоди (частина третя статті 386 Цивільного кодексу України).

Розглядаючи позови про захист прав власників земельних ділянок і землекористувачів (про усунення перешкод у користуванні ними тощо), суд має перевіряти законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки іншій особі без вилучення (викупу) її в позивача в установленому порядку і за наявності для цього підстав ухвалювати рішення про його недійсність.

При вирішенні спорів щодо права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) слід виходити з того, що згідно зі статтею 1021 Земельного кодексу України, право на таке користування виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися нею для сільськогосподарських потреб.

Сторони зобов’язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання, зокрема:

- договір користування земельною ділянкою для сільскогосподарських потреб;

- державний акт про право власності на земельну ділянку;

– план земельної ділянки, відведеної в натурі (на місцевості).

Незважаючи на той факт, що згідно вимог чинного процесуального закону (зокрема пунктами 4-6 частини шостої статті 130, ст.ст. 132-134 Цивільного процесуального кодексу України), суд сприяє сторонам у виконанні їх обов’язку подати свої докази, слід зазначити, що, враховуючи вимоги статті 131 Цивільного процесуального кодексу України щодо часу подачі доказів, Вам, як майбутнім представникам сторін доцільно докласти усіх можливих зусиль для пошуку та закріплення доказів ще до подачі позову.

2. Спори про право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій).

Суперфіцій — це довгострокове, відчужуване та таке, що може передаватися у спадок, право користування чужою земельною ділянкою для забудови.

Суб’єктами цих відносин є:

1) власник земельної ділянки, що надається для забудови;

2) особа, яка має право використання цієї ділянки для забудови (суперфіціарій).

На зведені суперфіціарієм будівлі у нього виникає право власності (частина друга статті 415 Цивільного кодексу України).

Власник земельної ділянки, наданої для забудови, має право на одержання плати за користування нею.

Якщо на земельній ділянці збудовані промислові об’єкти, договором може бути передбачено право власника земельної ділянки на одержання частки від доходу землекористувача (частина перша статті 414 Цивільного кодексу України).

Власник земельної ділянки має право володіти, користуватися нею в обсязі, встановленому договором із землекористувачем.

Перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не впливає на обсяг права власника будівлі (споруди) щодо користування земельною ділянкою (частина друга статті 414 Цивільного кодексу України).

Підстави припинення права користування земельною ділянкою для забудови:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

2) сплив строку права користування;

3) відмова землекористувача від права користування;

4) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд (частина перша статті 416 Цивільного кодексу України).

Право користування земельною ділянкою для забудови може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом (частина друга статті 416 Цивільного кодексу України).

У статті 417 Цивільного кодексу України встановлено правові наслідки припинення права користування земельною ділянкою. Так, у разі припинення права користування земельною ділянкою, на якій була споруджена будівля (споруда), власник земельної ділянки та власник цієї будівлі (споруди) визначають правові наслідки такого припинення. У разі недосягнення домовленості між ними власник земельної ділянки має право вимагати від власника будівлі (споруди) її знесення та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона була до надання її у користування. Якщо знесення будівлі (споруди), що розміщена на земельній ділянці, заборонено законом (житлові будинки, пам’ятки історії та культури тощо) або є недоцільним у зв’язку з явним перевищенням вартості будівлі (споруди) порівняно з вартістю земельної ділянки, суд може з урахуванням підстав припинення права користування земельною ділянкою постановити рішення про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розміщена, або про викуп власником земельної ділянки будівлі (споруди), або визначити умови користування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк.

Таким чином, укладення договору суперфіцію є спеціальним способом надання права на користування земельними ділянками, що надаються або були надані з цільовим призначенням для забудови та експлуатації житлових будинків, будівель, споруд.

Користування земельною ділянкою на правах суперфіцію забезпечує реалізацію прав власників житлових будинків, будівель, споруд на користування земельними ділянками, на яких знаходиться відповідне майно, з огляду на такі положення законодавства:

- право користування чужою земельною ділянкою для забудови може бути встановлено як на визначений, так і на невизначений строк (крім права користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності), який не може перевищувати 50 років (частини четверта і п'ята статті 413 Цивільного кодексу України, частина четверта статті 102-1 Земельного кодексу України);

- передбачений частиною третьою статті 415 Цивільного кодексу України перехід суперфіцію до особи, яка набула права власності на будівлі (споруди), кореспондується з положеннями статей 120 Земельного кодексу

України і 377 ЦК України;

- відповідно до статті 102-1 Земельного кодексу України та статті 413 Цивільного кодексу України суперфіцій, крім права користування земельною ділянкою державної або комунальної форми власності, може відчужуватися.

Таким чином, власник житлового будинку (крім багатоквартирного), будівлі, споруди на підставі статей 120, 102-1 Земельного кодексу України та статей 377, 413 Цивільного кодексу України вправі вимагати від власника земельної ділянки (в тому числі й шляхом подання відповідного позову) оформлення права користування земельною ділянкою, на якій розташоване відповідне нерухоме майно, та ділянкою, необхідною для його обслуговування, шляхом укладення договору суперфіцію.

Під час розгляду питання спорів щодо суперфіцієв варто скористатись роз’ясненнями, які містяться у постанові Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 17 травня 2011 року "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин"

Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) є речовим правом на земельну ділянку, врегульованим главою 34 Цивільного кодексу України та статтею 161 Земельного кодексу України.

Договір суперфіцію має особливу правову природу, відмінну від договору оренди, тому положення законодавства про суперфіцій не підлягають застосуванню до правовідносин оренди.

Зокрема, помилковим є застосування судами приписів статті 416 Цивільного кодексу України у вирішенні спорів про припинення оренди земельної ділянки.

Відповідно до частини першої статті 413 Цивільного кодексу України та частини першої статті 102 Земельного кодексу України право суперфіцію виникає на підставі договору про суперфіцій або заповіту. У цих статтях вичерпно визначено підстави встановлення суперфіцію.

У разі звернення до судів позивачів з вимогами про спонукання до укладення договору суперфіцію суди повинні враховувати, що відповідно до статті 41 Конституції України власник має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Законодавством не передбачено підстав обов'язкового укладення власником, у тому числі державою та територіальними громадами, договору суперфіцію на вимогу особи, яка має намір здійснювати будівництво.

Суди також повинні враховувати, що визнання договору на право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцію), укладеним у редакції позивача, є обмеженням у реалізації прав власника земельної ділянки, який не може бути примушений виконувати умови договору, визначені в односторонньому порядку.

У вирішенні спорів, пов'язаних з наданням земельних ділянок державної та комунальної власності у користування на умовах суперфіцію, судам необхідно враховувати, що надання земельної ділянки юридичній особі здійснюється за правилами статті 12, частини другої статті 116, статей 120, 123, статті 125 Земельного кодексу України, в силу яких у вирішенні питання про встановлення суперфіцію державні органи або органи місцевого самоврядування мають право на загальних засадах вимагати від заявника розробки проекту відведення земельної ділянки.

Під час вирішення спорів щодо суперфіцію судам слід встановлювати дійсного власника спірної земельної ділянки і обов'язково залучати його до участі у справі.

Щодо цього доцільно додати, що фактично обов’язок встановити фактичного власника спірної земельної ділянки та залучити його до участі у справі покладений на позивача.

Висновки

Емфітевзис — це довгострокове, відчужуване та успадковуване речове право на користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Підставою виникнення права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб є договір між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (далі — землекористувач).

Строк цього договору встановлюється в самому договорі та для земельних ділянок державної та комунальної власності не може перевищувати 50 років (частина перша статті 408 Цивільного кодексу України).

Емфітевзис припиняється у разі:

– поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача (пункт перший частини першої статті 412 Цивільного кодексу України);

– спливу строку, на який було надано право користування (пункт другий частини першої статті 412 Цивільного кодексу України);

– викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю (пункт третій частини першої статті 412 Цивільного кодексу України).

Також емфітевзис може бути припинений за рішенням суду та в інших випадках, встановлених законом (частина друга статті 412 Цивільного кодексу України).

Суперфіцій — це довгострокове, відчужуване та таке, що може передаватися у спадок, право користування чужою земельною ділянкою для забудови.

Суб’єктами цих відносин є:

1) власник земельної ділянки, що надається для забудови;

2) особа, яка має право використання цієї ділянки для забудови (суперфіціарій).

На зведені суперфіціарієм будівлі у нього виникає право власності (частина друга статті 415 Цивільного кодексу України).

Підстави припинення права користування земельною ділянкою для забудови:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

2) сплив строку права користування;

3) відмова землекористувача від права користування;

4) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд (частина перша статті 416 Цивільного кодексу України).

Право користування земельною ділянкою для забудови може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом (частина друга статті 416 Цивільного кодексу України).

Не можна не зазначити, що розглянуті нами проблемні аспекти правозастосовчої діяльності у цій сфері не є наслідком виключно неузгодженості судової практики та конфліктів юрисдикцій господарських та адміністративних судів, або різними підходами судів апеляційної та касаційної інстанцій. Ні, коріння багатьох з цих проблем лежать у недосконалості відповідних норм законодавства та відсутності чітких вказівок.

Разом з тим, ретельно підготовлена та продумана позиція у справі, заснована на вимогах судової практики, дозволить стороні, інтереси якої ви будете представляти у суді, виграти спір та захистити її інтереси на майбутнє.

Питання:

1. Що таке емфітевзис?

2. Що таке суперфіцій?

3. Підстави для припинення емфітевзису.

4. Правові наслідки припинення суперфіцію

ЛІТЕРАТУРА

1. Дивіться літературу до лекції № 1 даної теми.

Дата добавления: 2014-01-07