Карибська криза. Відразу ж після приходу до влади демократи вжили заходів щодо підвищення обороноздатності країни

Відразу ж після приходу до влади демократи вжили заходів щодо підвищення обороноздатності країни. Оскільки Радянський Союз у ході гонки озброєнь домігся вагомих результатів у створенні та виробництві ракетно-ядерної зброї стратегічного призначення, США приділили першочергову увагу розгортанню саме цих видів озброєння. Зросла чисельність регулярних збройних сил.

У зв’язку з спробою розміщення радянських ракетно-ядерних установок на Кубі в 1962 р. різко загострились американо-радянські відносини, що знайшло прояв у Карибській кризі. Пік напруження відомий як Карибська криза тривав з 14 жовтня по 28 жовтня 1962 року.

Мирне, компромісне розв’язання кризи дало американському урядові надію на можливість вирішення нагальних проблем міжнародного життя шляхом переговорів з керівництвом СРСР і взаємних поступок.

Каменем спотикання для адміністрації демократів стала, починаючи з 1964 р., безпосередня участь США у війні в Індокитаї. Хоча чисельність американських військових, оснащених найновішою військовою технікою, у Південному В’єтнамі перевищила 500 тис. чоловік, американцям не вдалося досягти значних успіхів у цій війні. Участь США у війні розколола американське суспільство: частина американців виступала за її продовження, інші ж рішуче наполягали на припиненні втручання США. Нездатність американського експедиційного корпусу у В’єтнамі добитися перелому у війні призвела до послаблення позицій правлячої Демократичної партії й особисто президента Л. Джонсона.

На виборах 1968 року президентом було обрано кандидата Республіканської партії Річарда Ніксона. Річард Ніксон прийшов до влади в період, коли економічне становище країни ускладнювалось, і ці тенденції мали тривалий характер. Уже з другої половини 60-х років помітно сповільнилися темпи господарського розвитку, а згодом посилилась інфляція. На початку 70-х років послабилися зовнішньоекономічні позиції Сполучених Штатів Америки, похитнулися міжнародні позиції долара. Свою економічну політику Річард Ніксон намагався узгоджувати з різкими змінами господарської кон’юнктури.

Широкомасштабною була соціальна політика адміністрації Річарда Ніксона: по суті вона становила продовження курсу, започаткованого у 60-ті роки демократами. Збільшувались обсяги виплати пенсій та інших видів соціальної допомоги; особливо широкого розповсюдження набула допомога родинам з доходами, нижчими офіційної межі бідності.

На чергових президентських виборах 1972 р. Р. Ніксона було обрано президентом на новий термін. Зрештою, демократи, як і в 1968 р., здобули перемогу на виборах до конгресу, зберігши стійку більшість в обох його палатах.

«Поділене правління» - період коли виконавча влада належала республіканцям, а законодавчу контролювали демократи - породжувало чимраз більшу напруженість між цими владними структурами. Як і його попередники, Р. Ніксон прагнув до розширення президентських повноважень. Не раз він діяв в обхід законодавчого органу.

Під час виборчої кампанії 1972 р. у штаб-квартирі Демократичної партії, у вашингтонському кварталі Уотергейт, поліція затримала групу зловмисників, які намагалися встановити підслуховуючу апаратуру. Після виборів було оприлюднено факти про те, що президент і його найближче оточення не тільки були поінформовані щодо згаданої акції, але й всіляко намагалися зам’яти цей неприємний інцидент. Вибухнув гучний скандал, справа стала предметом розслідування у конгресі та вищих судових інстанціях.

Що ж до самого Р. Ніксона, то слідство у його справі зайшло так далеко, що конгрес розпочав процедуру імпічменту - усунення президента від займаної посади. За такої ситуації Р. Ніксону не залишалося нічого іншого, як піти у відставку (серпень 1974 p.), президентом став Дж. Форд.

«Уотергейтська справа» сколихнула всю американську громадськість. У ширшій перспективі вона пішла на користь суспільству: розслідування «уотергейтської справи» засвідчило непохитність засад американської демократії й те, що у правовій державі ніхто не може безкарно зловживати владою, в тому числі й президент.

Дж. Картер прийшов у Білий дім у час, коли економічне становище країни покращувалося, криза 1974-1975 pp. лишилася позаду. Зусилля його адміністрації в господарській сфері були спрямовані на якнайшвидшу ліквідацію наслідків спаду: прискорення темпів економічного зростання, скорочення безробіття. На відміну від попередніх адміністрацій демократів, Дж. Картер обрав інші засоби для досягнення своїх цілей: скорочення державних видатків, насамперед на соціальні потреби, і зменшення податків для заохочення нових капіталовкладень в економіку. Загалом економічна стратегія Дж. Картера продовжувала започаткований Дж. Фордом курс на згортання державного регулювання економіки; шляхом надання пільг корпораціям уряд заохочував розширення інвестицій.

Суспільно-політичні рухи

Характерною рисою суспільно-політичних рухів 70-х років був помітний спад їхньої активності порівняно з бурхливими 60-ми аж до цілковитого занепаду таких донедавна могутніх рухів, як антирасистський, молодіжний, антивоєнний. Пішов на спад також профспілковий рух: кількість членів профспілок помітно скоротилася.

Економіка

Розвиток американської економіки в 70-ті роки був складним і неоднозначним. Основною її тенденцією (як в усіх індустріально розвинутих країнах загалом) було зниження темпів господарського зростання. Тричі протягом цього періоду економіка США зазнавала кризових спадів: у 1969-1970, 1974-1975 і з 1979 pp. Депресія 1974-1975 pp. була найглибшою за весь повоєнний період: абсолютне падіння промислового виробництва склало близько 9 %. Ще серйознішою загрозою стала інфляція, яка під час економічних спадів не тільки не вгавала, як це завжди було раніше, а, навпаки, посилювалася. Чималої шкоди завдала американській економіці світова енергетична криза.

Потужне американське господарство протистояло труднощам. На світове подорожчання енергоресурсів воно зреагувало переведенням виробництва на ресурсозберігаючі технології. Це вимагало докорінної перебудови всієї технологічної бази економіки. Згаданий процес розпочався 1977 р. й одержав назву «реіндустріалізація». Робилися величезні приватні та державні інвестиції, у першу чергу в такі галузі, як машинобудування, електроенергетична, видобудовна та хімічна промисловість.

На вищий щабель піднялась автоматизація виробництва. Звичним стало застосування ЕОМ, мікропроцесорів, верстатів з програмним управлінням, автоматизованих ліній і промислових роботів. Автоматизація, незважаючи на великі початкові затрати, забезпечувала значний техніко-економічний ефект: скорочувалися загальні витрати виробництва, підвищувалася продуктивність праці та якість продукції.

Саме американська економіка проторувала шлях другому етапові НТР, який з середини 70-х років розгорнувся в індустріально розвинутих країнах. Важливим було й те, що призупинилося відставання темпів економічного розвитку США від інших передових країн.

Міжнародня розрядка

У 1972-1974 pp. відбувся ряд американо-радянських зустрічей на найвищому рівні. В результаті переговорів було підписано низку важливих документів. Серед них - «Основи взаємовідносин між США і СРСР», де зазначалося, що в ядерну епоху не існує іншої основи для підтримання відносин між обома державами, крім мирного співіснування. Також було укладено два надзвичайної ваги пакти, спрямовані на стримання гонки озброєнь: Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) і Тимчасову угоду про деякі заходи обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1).

Американо-радянські домовленості відіграли значну роль не лише в розвитку двосторонніх відносин. Вони стали найважливішим чинником у процесі загальної розрядки міжнародної напруженості в 70-ті роки. Свідченням того, як далеко зайшов прогрес у відносинах між обома наддержавами, став спільний американо-радянський космічний політ та стикування кораблів «Аполлон» і «Союз» у липні 1975 р.

Однак поряд з прогресом у відносинах між США та СРСР нагромаджувались і взаємні претензії, зберігались обопільні побоювання та недовір’я. Незважаючи на укладені договори та угоди, гонка озброєнь тривала, і Радянський Союз попри всю миролюбну риторику всіляко намагався випередити Сполучені Штати. Наприкінці грудня 1979 р. СРСР вчинив інтервенцію в Афганістан, й розрядку було зірвано. Відносини між наддержавами знову загострилися. На роки президентства Дж. Картера припало особливе нарощування Радянським Союзом своєї військової могутності, розширення ним свого військово-політичного впливу в деяких державах Африки і навіть Латинської Америки. Дж. Картера звинувачували в тому, що його адміністрація дозволила Радянському Союзові випередити Сполучені Штати в гонці озброєнь, розширити експансію в світі. Президентові докоряли, що його реакція на радянське вторгнення в Афганістан була недостатньо рішучою. За Дж. Картером закріпилася репутація слабкого і невдалого президента.

З кінця 1979 р. США вступили у смугу чергової економічної кризи. Натомість республіканці прийшли до виборів згуртованішими за своїх суперників, їхній кандидат Рональд Рейган - лідер правого крила Республіканської партії - здобув перемогу.

3. США в 80-90 роках. Рейганоміка.

У січні 1981 р. Р. Рейган приступив до виконання своїх обов’язків.

Рейган став президентом у час, коли країна переживала гостру економічну кризу, яка супроводжувалась інфляцією. Тому в ділянці внутрішньої політики новий президент поставив своєю найголовнішою метою докорінне оздоровлення розладнаної економіки. Р. Рейган висунув свою економічну програму.

Рейганоміка - курс економічної політики американського уряду в 1981-1989 рр.. в період президентства Рональда Рейгана.

Основною метою цієї програми було приборкання інфляції, зменшення безробіття, виведення економіки з застою, поступове збалансування державного бюджету. Поставленої мети Р. Рейган мав намір досягти загальним зменшенням податків, що мало допомогти пожвавленню ділової активності; різким скороченням федеральних видатків, зокрема на соціальні потреби, з метою приборкання інфляції; суттєвим послабленням державного втручання в економіку.

«Рейганоміка» мала стати основою далекосяжних планів адміністрації. Першою метою була згадувана вже «реіндустріалізація», тобто повне оновлення промислового потенціалу США. Ця програма вимагала величезних коштів - 1,5-2 трлн доларів протягом найближчих 15 років. Друга мета, що також потребувала чималих затрат, - докорінне підвищення військової могутності країни.

Тим часом економічну кризу, яка в 1982 р. досягла своєї найнижчої позначки, змінило швидке відновлення виробництва. На 1983-1989 pp. припало найтриваліше за весь повоєнний період господарське піднесення. На другому етапі НТР небаченими темпами впроваджувались у виробництво найновіша техніка і технологія, зокрема в обробці інформації, засобів зв’язку, контрольно-вимірювальних приладів. Використання комп’ютерів зросло майже у 20 разів. В економіці наростали глибокі структурні зміни. Протягом попередніх десятиліть питома вага матеріального виробництва неухильно скорочувалася за рахунок зростання невиробничої сфери. Уже в середині 50-х років кількість зайняти у виробничій і невиробничій галузях зрівнялась, а наприкінці 80-х років частка зайнятих у сфері послуг наближалася до 70 % Це було яскравим свідченням того, що економічний розвито США досяг якісно нового, постіндустріального щабля.

Разом з тим у 80-ті роки виявилися й слабкості американського господарства, які виявили себе уже в попередні десятиліття і які не вдалося подолати. Значно зріс імпорт продукції до США, наприклад, автомобілів, верстатів та устаткування, побутової електротехніки, товарів широкого вжитку. Це свідчило про загострення конкуренції на внутрішньому американському ринку, куди швидко просувалися вироби з Японії, Західної Європи, «нових індустріальних країн».

Незважаючи на низку нерозв’язаних проблем, 80-ті роки були сприятливим періодом в економічному розвиткові Сполучених Штатів Америки. Реформи Рейгана призвели до суттєвого зниження інфляції (з 10-12 % наприкінці 70-х років до 3-4 відсотків), до зменшення безробіття (майже з 10 % у 1985 р. до 5,4 відсотків у 1988 році). Знизилися податки, особисті доходи американців збільшилися майже на 13 %, поліпшилося пенсійне забезпечення та медичне обслуговування.

Разом з оновленням економіки найголовнішою турботою адміністрації Р. Рейгана було розгортання широкомасштабного військового будівництва, щоб випередити Союз Радянських Соціалістичних Республік у гонці озброєнь. Видатки на військові потреби було доведено до небаченого раніше рівня: у 1981-1988 pp. вони становили 3,2 трлн доларів. Реалізувалася прийнята в 1981 році довгострокова програма нарощування стратегічних озброєнь, розміщувалися міжконтинентальні балістичні ракети (МБР), атомні підводні човни, стратегічні бомбардувальники, крилаті ракети великої дальності, ракети середньої дальності, нейтронні боєприпаси, тощо.

У 1983 р. Білий дім ухвалив рішення про розробку програми стратегічної оборонної ініціативи або «зоряних воєн». Програма передбачала розгортання принципово нової, високоефективної протиракетної оборонної системи, здатної відбити або принаймні значно ослабити удар противника.

При втіленні в життя економічної та військової стратегії Р. Рейгана виявились і її недоліки - гостра нестача фінансових ресурсів. Усе це призвело до зростання державного боргу, з 900 млрд доларів у 1980 р. до 2,6 трлн у 1988 р.

Президентом у 1988 р. було обрано республіканця Джорджа Буша, який протягом обох строків урядування Р. Рейгана обіймав посаду віце-президента.

Дж. Буш не мав чітко сформульованої програми, наслідуючи в основному методи свого попередника. Вважаючи однією з першорядних проблем економічної політики зростаючий бюджетний дефіцит, президент зобов’язався ліквідувати його до 1993 р. шляхом «глибокого заморожування» державних видатків. У ділянці зовнішньої політики пріоритетом, як підкреслив Дж. Буш, стала підтримка миру. Громадська думка досить стримано оцінила ці програмні настанови, зауваживши, що в запропонованих заходах відчувається брак свіжої думки.

Саме на роки президентства Дж. Буша припав останній економічний спад. Він розпочався у США ще наприкінці 1989 р. й досяг найнижчої точки у перші місяці 1992 р. Спад виявився неглибоким: скорочення промислового виробництва склало лише декілька відсотків. Не відбулося зниження реальної зарплати робітників і службовців.

На виборах 1992 р. перемогу здобув Вільям Клінтон - кандидат від Демократичної партії. Економічна програма В. Клінтона головними цілями адміністрації проголошувала подолання спаду в економіці, створення нових робочих місць, підвищення рівня доходів американців, значного скорочення дефіциту державного бюджету. Останнє намічалося здійснити за рахунок зменшення витрат, зокрема оборонних (у зв’язку з крахом СРСР і зміною міжнародної обстановки) та збільшення податків, хоча під час виборчої кампанії В. Клінтон обіцяв їх зменшити. План президента передбачав інвестиції у провідні галузі економіки. Важливою статтею видатків залишилися соціальні заходи.

Економічна стратегія Клінтона

Характерною рисою економічної програми В. Клінтона, схваленою конгресом, було те, що федеральні органи одержали більші повноваження для управління економікою.

За президентства В. Клінтона, після господарського спаду 1989-1992 рр., відбувається динамічне зростання економіки, причому за темпами США випередили як західноєвропейські країни, так і Японію. Кількість безробітних, яка в 1998 р. становила лише 4,2 відсотка працездатного населення, була найнижчою за чверть століття. На низькому рівні залишалась інфляція. Безперечною заслугою адміністрації демократів стала ліквідація бюджетного дефіциту. У 1998 р. вперше за багато років доходи держави перевищили видатки. Зростання середній клас.

Важче йшли справи із здійсненням соціальних проектів Клінтона. Конгрес, в якому республіканці на проміжних виборах 1994 р. завоювали більшість в обох палатах, заблокував програму реформування системи охорони здоров’я, яка мала б зробити її доступнішою ширшим верствам населення.

Незабаром намітився компроміс між президентом і конгресом: під тиском законодавців узято курс на зниження податків, а Білл Клінтон, домігся збільшення асигнувань на охорону здоров’я, освіту та інші соціальні потреби.

4. Зростання ролі США у світі.

Дата добавления: 2014-01-07