Історія Русів” як політико-правовий документ

Компетенція всіх п'яти гілок влади (законодавчу, виконавчу, судову, каральну, громадянську) повинна бути строго визначена законом, з тим, «щоб одна влада не виходила із своїх меж в інші». Основною метою проекту було створення умов для упорядкування законодавчої діяльності, а головне — організаційно-правових гарантій проти деспотизму, законності діяльності бюрократичного і судового апарату самодержавної Росії.

Функції виконавчої влади мав частково виконувати монарх, який володів правом відкладного вето, частково колеги, яким доручалися різні галузі державного управління і які мали подвійне підпорядкування: монархові та сенатові.

Десницький не був прихильником республіки, його лякала активність народних мас.У республіці, вважав він, як у такому правлінні, яке є скоріше правлінням законів, ніж людей, доволі складно обійтися без хвилювань і заворушень. Ідеалом мислителя була конституційна монархія, яка, на його думку, повинна служити інтересам не тільки дворянства, а й усіх власників. Тому вона мусила бути конституційною.

Як рівноправна сторона, члени суспільства мають право розір­вати договір і укласти новий. Він за право спротиву несправед­ливій владі (коли люди «так скривджені, що образа їх варта по справедливості війни») і фактично виправдує селянські повстан­ня. І все-таки свою надію пов'язує з урядовими реформами в Росії, з реформою законодавства, поширенням освіти і правових знань. ЮриспруденціюКозельський визначав як «знання всіх мож­ливих прав або правостей». Політику— як «науку справляти праведні наміри самими найздібнішими і притому праведними засобами в дійство». Юриспруденція вчить бути доброчесним. Він розрізняє юриспруденцію як знання права, що ґрунтується на справедливості, і легіспруденцію як знання законів, що не завжди відповідають справедливості.

Внутрішній добробут суспільства, на думку Я. Козельскького, є можливим лише за умови забезпечення кожному з його членів умов для максимально можливого задоволення прав і потреб, які не суперечать правам і потребам іншого. Всі громадяни повинні користуватись політичною і громадянською свободами та рівністю перед законом. Досягти цього можна на основі укладення справедливого суспільного договору та суворого його дотримання всіма і кожним. Регулятивним засобом такої поведінки людей повинна стати етика розумного егоїзму, виховання доброчестя та освіченість.

Для того, щоб досягти компромісу між особистим і загальним вчений пропонує спиратись індивідам у своїх діях на етику розумного егоїзму — адже суспільна гармонія може існувати лише як суспільний компроміс. Для суспільного блага дуже важливим є те, щоб кожен його член усвідомив, що він є членом певного соціуму і саме в цьому статусі може отримати найбільш повне задоволення своїх прав і бажань.

Втрати від переходу до громадського стану є більше формальними ніж реальними, оскільки в природному стані люди не можуть бути дійсно рівними, а, отже, й вільними. Сильніший і розумніший у натуральному суспільстві нав’язує свою волю іншим без будь-яких обмежень, чи то моральних, чи то правових.

"Людина через громадянський стан замість втрати натуральної рівності отримує рівність моральну і законну і, будучи натурально нерівною силою чи розумом, іншому робиться рівною за договором і правом " [120, с. 525]. Ця думка Я. Козельського перегукується з ідеєю висловленою визначним французьким філософом П.-А. Г’ольбахом у роботі "Система природи" про те, що природної рівності ніколи не існувало — люди від природи є різними за своїми тілесними та розумовими даними, а, отже, дійсна рівність наступає лише в суспільстві, що перейшло до стану громадянського. Дійсна рівність людей може бути, на думку Гольбаха, лише правовою або моральною, всі інші — майнова, фізіологічна, розумова і т.п. — є лише спробами приховати існуючу нерівність. Правда, робота П.-А. Гольбаха була опублікована в 1770 р., тобто через декілька років після появи "Філософічних пропозицій" Я. Козельського.

Вважаючи перехід людства до громадянського стану на основі укладання суспільного договору явищем історично прогресивним Я. Козельський надає особливого значення змісту цього договору. Він вважає, що суспільні відносини можуть бути справедливими лише за тієї умови, якщо базуватимуться на справедливих законах. Суспільні пороки є закономірними наслідками поганого законодавства і порушення духу суспільного договору.

Надаючи великого значення законам в організації суспільного життя, він поділяє їх на божественні, натуральні, всесвітні та громадянські. Все що стосується людської душі регулюється божественними законами, квінтесенцією яких виступають незмінні моральні вимоги, сформульовані в десяти заповідях.

Закон натуральний є натуральне спонукання в людині до того, що вона робити хоче або не хоче; наприклад, закони натуральні є наступні: пити, гуляти, забавлятись, шукати приємного, відмовлятись від противного. Берегти своє життя, захищатись силою від шкоди, що завдається, а якщо немає сили, то тікати та інші" [120, с. 467]. Він стосується задоволення тілесних потреб людини і її прав, отриманих самим фактом народження і належності до роду людського.

З переходом до громадянського стану і організувавшись в держави людство отримує ще два різновиди законів — всесвітній і громадянський: "Закон всесвітній називаю я той, який служить до безперешкодного для усіх всесвіту народів поводженню між собою, як, наприклад, посилати послів, дотримуватись нерушимо трактатів та інше... Закон громадянський називаю я той, що промишляє благополуччя тільки одним своїм громадянам, не турбуючись про інших, і схильний у міркуванні часу або місця зміні..." [120, с. 468]. Ці закони встановлюються людьми і можуть бути змінними. І якщо всесвітній закон регулює відносини між державами, то громадянський — в середині них, між окремими людьми — він, по суті, і складає основний зміст суспільного договору. Громадянські закони повинні забезпечувати і захищати реалізацію природних прав людини.

Базуючись на незмінних законах божественних і натуральних, суспільний договір сприяє розвитку в суспільстві доброчестя і свободи, а якщо суперечитиме їм, то — злу і несвободі. При цьому дія законів проявляється не одразу, а внаслідок їх тривалого застосування.

Розвиваючи ідею Т. Гобса про те, що суспільний договір забезпечив припинення "війни всіх проти всіх", характерної для природного стану суспільства, Я.Козельський, в той же час, не сприймає висновок англійського філософа про неможливість перегляду цієї основоположної угоди, оскільки, як відзначав відомий український дослідник В. С. Дмитриченко, "На думку гуманіста Козельського, суспільний договір не може бути спрямованим проти суспільства і його членів ".

Яків Козельський роз­глядав державно-правові проблеми через призму теорії природного права і суспільного договору. Поділяючи право на натуральне (природне), всесвітнє право народів і суспільне (державне), він протиставляє "природний стан" цивілізації, "природну людину" — "людині суспільній". Хоча в початковому природному стані не було ні держави, ні соціальної, ні політичної нерівності, він не ідеалізує його, а віддає перевагу суспільному стану як більш прогресивному. Розвиваючи концепцію природного права, вчений висуває ідею про те, що закладені природою в людину закони її життєдіяльності ("природного права") є витоками, джерелом законів суспільства. Якщо закони в державі не грунтують­ся на природному праві, то "вони не можуть бути справед­ливими".

Замислюючись над питанням виникнення суспільства і держави (він їх ототожнював), Я.Козельський виходить з теорії суспільного договору, відповідно до якої природне право в результаті "справедливої" згоди поступається місцем державі. Завдяки суспільному договору людина здо­буває громадянську волю і власність, а замість натуральної рівності — "рівність моральну, і на підставі закону і буду­чи не рівною силою і розумом іншому, робиться йому рівною по договору і по праву". Його теорія суспільного договору містить ідеї рівності всіх громадян перед законом і взаємної відповідальності влади і громадян за виконання договору. Як рівноправна сторона члени суспільства мають право розірвати договір чи укласти новий. Він наголошував, що завдяки суспільному договору людина здобуває волю і власність, а природна рівність поступається рівності по до­говору і праву.

Головну надію щодо зміни суспільного порядку Я.Козельський покладав на урядові реформи, застосування законодавства, що зале­жить від розширення виховання і освіти, на мирний розви­ток суспільства.

Вважаючи, що основу суспільного договору складають громадянські закони придумані людьми для регулювання відносин між собою і є змінними, Я. Козельський зазначає, що "Коли договір укладається за спільної згоди, то й скасовуватись повинен за спільною згодою ж; а якщо трапиться з якої сторони шкода в договорі, то в такому випадку сторона, що відчуває в договорі для себе шкоду і одна порушити договір може, тому що нікого до шкідливого зобов’язувати не можна".

Ідеї про можливість перегляду суспільного договору (а в деяких випадках навіть необхідність) стала основою для досить радикальних висновків Я. Козельського щодо організації суспільного життя. Як відзначає В. С. Горський "... оскільки правителі, що видають закони, бувають різні, остільки закони можуть бути несправедливими. Несправедливим, зокрема є закон, згідно з яким одна людина може перебувати в рабстві у іншої. Я. Козельський першим у суспільній думці Російської імперії піддав критиці спроби виправдати кріпацтво посиланням на "природний" характер станового розподілу суспільства" [43, с.113].

Цей розподіл в суспільстві є наслідком прийняття несправедливих законів. До цього правителів спонукають деякі негативні риси їх натури і, у першу чергу, самолюбство, прагнення мати більше за інших майна, влади, почестей. Це призводить до надмірного егоїзму і бажання задовольняти свої потреби за будь-яких умов, часто — за рахунок нічим, крім власного бажання, не виправданого обмеження прав і інтересів інших.

Спроби поставити свій інтерес понад загальний, зробити його важливішим за інтерес і бажання інших членів суспільства Я. Козельський вважає порушенням основного принципу суспільного договору — кожен поступається малим на користь загалу і забезпечує собі тим самим соціальні гарантії. Він підкреслює, що "Ніякий народ не можна зробити доброчесним інакше як через поєднання особливої користі кожної людини зі спільною користю всіх... Непогано було б суспільство влаштувати так, щоб ні один його член йому, ні воно жодному своєму членові не були б тягарем".(Згадати принцип громадянського суспільства розроблений Гегелем, що громадянське суспільство повинно турбуватися про кожного свого члена, а члени громадянського суспільства відповідно дбати про загальне благо)

Для того щоб бути достойним членом суспільства кожна людина, вважає Я. Козельський повинна запам’ятати просту істину: "Обов’язки людини щодо інших людей полягають в тому, в чому і обов’язки її до неї самої,... Що людина винна самій собі, те вона винна і іншим людям" [120, с. 486].

Забезпечення соціального миру, узгодження інтересів всіх членів суспільства при максимально можливому забезпеченні потреб і прав кожного є на думку Я. Козельського основним завданням державної влади. Він підкреслює, що "Влада в суспільстві є не що інше, як право повелівати над ним, засноване на праведному договорі, а сила в ньому є могутність приводити все те в дію, що сприяє його благополуччю, чи неблагополуччю" [120, с. 500]. В іншому ж випадку правителі не мають права на владу в суспільстві і суспільний договір може і повинен бути переглянутим.

Правильна організація суспільного життя повинна базуватись на веденні "політики", яка, як вважає вчений, "... є наука реалізовувати праведні наміри самими дієвими і притому праведними засобами в дію" [120, с. 503].

Поряд з правильним суспільним договором і політикою основою стабільності суспільства є і певна соціальна його структура. Я. Козельський виділяє в ній чотири основних категорії громадян залежно від їх майнового стану: "У кого є більше власності, ніж скільки потрібно на нинішні і майбутні потреби, також на вигоду, забаву і прикраси, той називається багатим; у кого є стільки власності, скільки потрібно для нинішніх і майбутніх потреб, також для вигоди, забави і прикрас, той є достатня людина; у кого є стільки власності, скільки потрібно на їжу і одяг, той називається недостатня людина; а той, у кого немає і стільки власності, скільки необхідно на їжу і одяг, той називається вбога людина " [120, с. 476].

Для того, щоб суспільство було стабільним необхідно, щоб "достатні" і "недостатні" (говорячи сучасною мовою — середній клас) складали більшість. Вони є найбільш зацікавленими в дотриманні справедливого суспільного договору та в забезпеченні прав і інтересів кожного за допомогою держави. Ці соціальні групи також найбільш зацікавлені у встановленні та збереженні відповідних форм організації державної влади.

Я. Козельський зазначає, що сучасні йому вчені виділяють чотири основних форми державного правління: " 1. Демократичну, в якій весь народ, будучи в повному зібранні, встановлює нові та знищує некорисні закони, вирішує карні та інші важливі справи. 2. Аристократичну, в якій сенат управляє всіма вищеписаними справами. З. Монархічну, в якій один государ управляє народом на основі законів. 4. Деспотичну, в якій один же государ керує всіма справами по своїй волі" [120, с. 527].

Вчений підтримує думку французького філософа Ш. Монтеск’є про те, що республіканська форма державного правління, до якої він відносить демократичну та аристократичну, є найбільш оптимальним для невеликих країн, а для країн з великою кількістю населення та територією найбільш зручною є монархія. Цей "реверанс" в бік монархії можна вважати вимушеним зі сторони Я. Козельського, який готував свою роботу саме для роботи "Комісії для складання нових законів" і бажав бачити її опублікованою. Вчений прекрасно розумів, що всі "реформаторські" порухи Катерини II не можуть навіть допускати думки про можливість заміни її одноособової влади на будь яку форму республіканського правління. Максимум, на що він сподівався, і це видно з його праці, це на певне обмеження монархії деякими представницькими інституціями.

Не виступаючи відкрито проти абсолютної монархії, вчений використовує авторитет європейської науки: "... пан Монтеск’є пише, що в самовладних правліннях важко або й неможливо бути добродійним людям; мені думається, що про цю справу краще тільки розмірковувати в своїй думці, а не говорити для знання всім, а публічно краще радити, що в якому б то не було правлінні можна бути народу добродійним, якщо тільки він прагнутиме до того і відмовлятиметься від повадок до пороків з тим сподіванням, що через таке великодушне терпіння з часом виведуться з суспільства повадки до пороків" [120, с. 532].

Піддаючи глибокому аналізу причини соціальних пороків сучасного йому суспільства Яків Козельський не обмежується простою констатацією факту, чи, навіть, гострою критикою існуючих реалій. Він робить спробу дати і певну позитивну програму, здійснення якої могло б, на думку вченого, допомогти людству знайти шлях до більш достойного життя.

Розробку ідеалу суспільної організації вчений розробляв виходячи з двох основних позицій — внутрішнього добробуту суспільства та зовнішньої безпеки: "Засобом утримання областей в процвітаючому стані є внутрішній їх добробут та зовнішня безпека, і на цих двох підпорах стверджується їх благополуччя" [120, с. 526].

Те, що на перше місце у забезпеченні ідеального стану суспільних відносин Я. Козельський поставив "внутрішній добробут" є не випадковим. Адже він головну причину виникнення держави і сенс її існування визначав саме в служінні громадянам, а не навпаки. Служіння громадян державі визначалось саме тим, наскільки вона захищала їх інтереси і права. Якщо людина почувалась у державі захищеною соціально і матеріально, то й патріотизм її в цьому випадку мав реальне підґрунтя.

Питанням зовнішньої безпеки держави, міжнародним відносинам, Я. Козельський приділяв досить значну увагу. Він, зокрема, відзначав, що на відміну від відносин у середині країн, які базуються на суспільному договорі відносини між ними залишились у тогочасному світі реальним проявом природного стану і природних прав. Саме у відносинах між державами чітко видно, що "природне право" — це право сильного, що свобода і незалежність країн визначається їх військовою силою і волею інших.

Більше того, з метою приховати панування в міжнародних відносинах звірячих порядків, узаконити право сили, владоможці намагаються унормувати їх і видати за різновид права.

Зазначаючи, що в міжнародних відносинах панує "первісний" стан людських відносин, тобто "війна всіх проти всіх", Я. Козельський робить спробу класифікувати війни за критерієм їх рушійних мотивів. Він вважає, що війни за територію, багатство чи релігійні переконання (так звані "чародійні", покликані нав’язати іншим свою віру) є несправедливими і такими, що не мають право на існування в цивілізованому світі, яким повинен стати людський світ. У той же час війни оборонні, чи навіть і наступальні проти агресорів та народні повстання проти гнобителів є справедливими.

Більше того, пригноблені, обмануті чи насильно примучені до тих чи інших дій мають пріоритетне право на задоволення своїх справедливих вимог. І лише ці категорії людей, соціальні групи чи народи мають право застосовувати збройну силу і починати війну. У майбутньому, коли люди досягнуть справедливого стану в середині держав вони зможуть організувати і реалізацію справедливої зовнішньої політики, виключивши назавжди війну із засобів міжнародних відносин.

Концепція ідеальної організації держави Я. Козельського є своєрідною вершиною української політичної думки гетьманської доби. Написана вченим для використання в роботі членами скликаної Катериною II "Комісії...", на яку українське дворянство покладало великі надії щодо відродження "старовинних прав і вольностей, вона стала спробою теоретичної реалізації традиційних для козацтва уявлень про справедливий державно-суспільний устрій в поєднанні з досягненнями тогочасної політичної думки Західної Європи.

Оцінюючи європейський контекст політичної концепції українського вченого, В. С. Дмитриченко писав: "Відносно ж Козельського, зазначимо, що творче використання ним теорії природного права та суспільного договору допомогло йому розкрити кричущі "зловживання суспільним станом", соціальні пороки сучасних йому суспільних порядків, піддати їх серйозній критиці, піднятись (хоч і не в прямому, яскравому виступі) до засудження та заперечення феодально-кріпосницького ладу Росії й розробити новий ідеал суспільства" [59, с. 32].

У своїх міркуваннях Козельський дотримувався концепції при­родних прав людини і договірного походження держави. В його праворозумінні становить інтерес чітко проведений ним поділ права і закону.

Право він класифікує на чотири види: божественне (від са­мого Бога, вічне, необхідне для всього живого); загальне, яке він ділить на натуральне (природне) і всесвітнє, чи право народів; гро­мадянське. Природне право, пояснював філософ, має своїм дже­релом розумну природу і потреби людини. Всесвітнє — «правость» у міжнародних відносинах для взаємного благополуччя. Громадян­ське право — правость між громадянами і суспільством для їх вза­ємної користі. Усі закони, що видає держава, повинні відповіда­ти цим видам права: «якщо закони не будуть на них засновані, то вони не можуть бути справедливі». Для Козельського такими за­конами були, зокрема, акти, що закріпачують селян. Вони супе­речать ідеї природного права і не відповідають «правости» закону.

Закон — правило або веління, за яким людина зобов'язуєть­ся діяти страхом покарання чи надією нагороди. Правило без зо­бов'язання Козельський називає порадою. Закон зобов'язує «шу­кати добра і тікати від зла», зобов'язує тільки того, кому він відомий і посильний для виконання. Громадяни повинні знати закони. Чим менше законів, тим їх легше знати і виконувати. Добрим законам допомагають добрі звичаї і навпаки. Звички до пороків не швидко викорінюються покаранням. Мислитель фо­рмулює важливий висновок про творчу роль законів: «пороки на­родні скриті в самих законах, і коли хто хоче винищити пороки в якому народі, не переміняючи творящих їх законів, той шукає неможливого». Законодавець — «батько народу», що дає йому за­кони. Одна «повчальна філософія» не виправить вдачу у народу.

Я. Козельський згодний з концепцією суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, але його суть і наслідки трактує по-своєму. Через договір із суспільством людина втрачає природну свободу, рів­ність, але набуває моральну свободу, моральну і законну рівність, що робить її паном над собою. «Слухняність предписаним законам є свобода». Його концепція суспільного договору містить ідеї рівності громадян перед законом і взаємної відпо­відальності верховної влади, посадових осіб і громадян за до­тримання умов договору. У суспільстві і державі філософ цінує гармонію взаємної користі, її відповідність природі людини.

Філософ високо цінував принципи правління і закони республіки, сформульовані Ш.Монтеск'є. І хоча Козельський спочатку був прихильником концепції освіченої монархії, у «Филосо­фических предложениях» він формулює однозначний висновок: «У республіканському правлінні загальна користь є підставою всіх людських чеснот і законодавств». З чотирьох форм правлін­ня, названих тут — демократична, аристократична, монархічна і деспотична — перевага явно віддається першій, у якій з'єдну­ється користь «кожної людини із загальною користю всіх». Але реалії російського самодержавства змушують Козельського об­межитися побажанням справедливих законів.

Торкається Козельський і питань кримінального і цивільно­го права. Його кримінально-правова теорія близька до теорій за­хідноєвропейських просвітників — Ш.Монтеск'є, Ч.Беккаріа. Основну увагу він звертає на причини злочинів, вбачаючи їх не тільки у властивостях окремої людини, але і, головним чином, — у неналежному устрої суспільства. «Як у механіці, — пише він, — малою силою можна подіймати велику вагу, так і в управлінні суспільством через знищення одного головного пороку можна відвернути безліч інших, від нього залежних...».

Метою покарання, за Козельським, є запобігання злочинів. Але запобігти злочинів можна не стільки застосуванням пока­рань, скільки таким суспільним ладом, який виключав би мож­ливість злочинів. Робить висновок: «що стосується людей, які крадуть, будучи спонукувані крайністю нестатку й іншими нестройностями, то в такому випадку мало видно їх винності...». Покарання повинне бути невідворотним і співмірним, «пропор­ційним образі», визначене правосуддям. Застосування смертної кари Козельський вважає за можливе лише за вбивство.

У галузі цивільного права приділяв найбільшу увагу праву влас­ності. Він розрізняє «такі речі, якими всі люди без розбору користатися можуть...», тобто приналежні суспільству, і «речі, що можуть складати приватну власність». До першого відносить воду, повітря, надра і т. д. До других — наприклад, будинок, побудо­ваний «своїм коштом». Допускає можливість відчуження влас­ності двома способами: «подарунком і розміною» (тобто «купівлею-продажем»).

Оригінальні думки в «Философических предложениях» і з пи­тань міжнародного права і зовнішньої політики. Зовнішню безпе­ку держава черпає з внутрішнього добробуту. Засоби зовніш­ньої безпеки — добре і справедливе обходження з іншими народами, небажання шкодити їм, наявність доброго війська. «Збереження праведних законів, велика сталість і твердість у дотриманні добрих звичаїв» приносять більше величі державі, ніж нові завоювання.

Я. Козельський писав, що його «Философические предло­жения» суперечать «нинішнім звичаям», а тому не уникнуть осуду. Рішучий противник макіавеллізму в політиці, заявляв: «Макіавеллі не вмре, проклинати його будуть дуже голосно, а наслідувати дуже тихо».

У поглядах на державу та право мислитель стояв на таких позиціях:

• визнавав договірну концепцію походження держави, але трактував її по-своєму (його концепція містить ідею рівності громадян перед законом і взаємовідповідальності верховної влади, посадових осіб та громадян за дотримання умов договору);

• дотримувався теорії природних прав людини;

• виділяв три різновиди права: божественне (від самого Бога, вічне, необхідне для всього живого); загальне (поділяв на натураль­не (природне) та всесвітнє (право народів)); громадянське (між громадянами та суспільством для їхньої взаємної користі);

• під законом розумів правило чи веління, обов'язкове для виконання. Правило без зобов'язання вчений називав порадою. Вважав, що громадяни повинні знати закони, при цьому зауважу­вав: чим менше законів, тим легше їх знати та виконувати;

• вважав, що в упорядкованому суспільстві всі люди мають допомагати одне одному, ставитися до інших, як кожний бажав, аби ставилися до нього;

• з-поміж відомих форм правління (демократії, аристократії, монархії, деспотії) перевагу віддавав демократії;

• у кримінально-правовій теорії основну увагу звертав на причини злочинів (вбачаючи їх не тільки у рисах певної людини, але й у неналежній побудові суспільства);

• основною метою покарання вважав запобігання новим злочи­нам. Покарання має бути невідворотним, співмірним і визнача­тися правосуддям. Смертна кара можлива лише за вбивство. За допомогою тільки покарань неможливо запобігати злочинам. Для цього потрібний такий суспільний лад, який унеможливлю­вав би вчинення злочинів;

• у цивільному праві найбільшу увагу приділяв праву власно­сті. Припускав можливість відчуження власності двома спосо­бами - подарунком і купівлею-продажем. Ідеалом вважав суспільство, в якому існує приватна власність, здобута особи­стою працею;

• зовнішню безпеку держави пов'язував із внутрішнім

добробутом;

• критикував схоластику, ідеалізм і теологію;

• не підтримував кріпосництво.

Головну надію Щодо зміни суспільного порядку Я.Козельський покладав на урядові реформи, застосування законодавства, що зале­жить від розширення виховання і освіти, на мирний розви­ток суспільства.

5. Проект реформ державних і правових установ С. Десницького

Семен Десницький (1740 – 1789) походив з українських міщан. Ставши доктором права, професором Московського університету, в працях з юриспруденції виклав теоретичні положення своєї доктрини. Просвітитель і правознавець. Він зробив вагомий внесок у розвиток духовно-правових учень, свої правові погляди виклав у працях «Юридичні роздуми про початок і походження шлюбу» (1765), «Слово про прямий і найближчий засіб навчання юриспруденції» (1768), «Уявлення про заснування законодавчої, судової і каральної влади в Російській імперії» (1768), «Роздуми про речі священні, святі та прийняті у благочестя, з показом прав, якими вони у різних народів захищаються» (1772), «Юридичні роздуми про різні поняття, які мають люди щодо володіння майном у різних станах суспільного життя» (1781) та ін.

Приступаючи до розроблення питань юриспруденції, Десницький повинен був визначити своє ставлення до панівної в XVII-XVIII ст. доктрини природного права. Відомо вже, що ця доктрина широко використовувалася ідеологами буржуазії, яка перебирала владу від феодального дворянства. Теорія природного права мала в той час прогресивне значення, оскільки була спрямована проти феодальних теорій, творці яких обстоювали непорушність абсолютистських порядків та оголошували королів намісниками Бога на землі. На противагу феодальним теоріям, теорія природного права виводила походження державної влади із суспільного договору, зі згоди самих людей, і що тільки та держава відповідає своєму призначенню, яка охороняє невід'ємні права людини. Під цими правами розумілися право на життя, свободу, рівність, власність і под.

Права людини у галузі «природної юриспруденції» Десницький поділяв на: 1) права природні, «які людина має для захисту свого тіла, честі, гідності і власності»; 2) права набуті, що «виникають у суспільстві від різного стану і звання людей» у сферах влади «законодавчої, суди-тельної і каральної»; 3) права, що «виникають від різних і взаємних справ між обивателями»: «власність, право дозволене, спадкоємство, застава, особливі та інші персональні привілеї, контракт і подібне контрактові право»; 4) права, «що належать до благоустрою і добробуту, зручного утримання і безпеки обивателів, до запобігання внутрішнім заворушенням і до захисту від ворожих нападів».

Але школа природного права не була єдиною, в ній існували та боролися різні напрямки. Наприклад, Локк, Монтеск'є, Руссо, з одного боку, і Гоббс, Пуфендорф, Томазій - з іншого. Абстрактність основ цієї теорії давали можливість кожному мислителеві, залежно від того, чиї інтереси він виражав, вкладати в неї свій довільний зміст. Десницький бачив усі ці спекуляції з теорією природного права, а тому взяв із неї тільки положення про природні, натуральні, невід'ємні права людини. Мислитель вважав, що ці права полягають у захисті: а) персональної безпеки, б) персональної свободи, в) своїх власності й маєтку.

Антифеодальне спрямування вчення Десницького про невід'ємні природні права людини - очевидне. Очевидне й те, що під егідою натуральних (природних) прав людини обстоювалися буржуазні за значенням принципи, які відповідали інтересам розвитку капіталістичних відносин. І все ж деякі дослідники вчення Десницького вважають його послідовником школи природного права. Справді, мислитель, торкаючись головних правил природного закону і вважаючи їх найкращою основою закону людського, казав про «натуральну юриспруденцію». В іншому місці поняття «натуральної юриспруденції» він замінив поняттям «загальної юриспруденції». Розшифровуючи зміст натуральної (чи загальної) юриспруденції, можна дійти висновку, що під нею Десницький розумів не що інше, як теоретичні основи правової науки, науки про найзагальніші закони розвитку держави і права. За допомоги натуральної юриспруденції мислитель намагався визначити: а) причини походження держави і права, б) їх історичний розвиток у різних народів, в) залежність розвитку держави від зміни умов господарського життя.

Вчений вважав, що право передувало утворенню держави, а правові норми існували в людському суспільстві на всіх ступінях його розвитку. Спочатку закони були прості і нечисленні. Але, в міру зосередження в окремих членів суспільства значного майна, з'явилися закони, що охороняють власність, і їх система стала ускладнюватися. Він визнавав існування таких природних прав людини, як право на життя, здоров'я, гідність, власність, але стверджував, що історичні, географічні й інші обставини можуть обумовлювати такий розвиток влади, яка, як у римлян, була необхідною за політичними міркуваннями, «скільки б не здавалась в теорії противною натурі людській».

У роздумах про причини походження держави Десницький не дотримувався договірної теорії. Він висловлював припущення про історично послідовну зміну «стану» людства: Десницький розрізняв чотири стадії (ступені) в розвитку людства, з яких початковою була стадія народів, які жили ловлею звірів і харчувалися плодами, що росли на землі. Другою була стадія, в якій люди розводили та випасали худобу. Третя стадія — хліборобська, а четверта - комерційна. Перші дві стадії мислитель визначав як епоху «дикості» й «варварства». Третю стадію він характеризував як феодальний період. Комерційна стадія розумілася ним як період капіталістичного розвитку суспільства. На перших двох етапах головувало колективне володіння. З початком обробки землі у людей з'являється право власності, як наслідок працьовитості й уміння накопичувати. Із утворенням суспільства влада зосередилася в руках тих, хто мав багатство. Держава виникає тільки в комерційному стані, її мету учений вбачав у досягненні найбільшої кількості благ найбільшим числом людей. Кращою формою організації влади він вважав конституційну монархію.

Приватну власність Десницький не розглядав як вічну й незмінну, а її виникнення пов'язував зі змінами в господарському побуті суспільства. Виникла вона з переходом людського суспільства до осілості, тобто на хліборобській стадії, але найповнішого розвитку досягла на стадії комерційній, яку мислитель вважав найдосконалішою, а тому й найкориснішою. Він наполегливо доводив переваги буржуазного суспільства, приватної власності, вказуючи водночас на недосконалість власності феодальної. Ці ідеї Десницького були прогресивними, вони вказували напрямок подальшого розвитку суспільства.

Розглядаючи питання про походження та еволюцію сім'ї, Десницький дійшов висновку, що лише після того, як люди почали робити коло землі, в них на основі господарської вигоди виник інститут парного шлюбу, який досяг повного розвитку на комерційній стадії. Виникнення та розвиток сім'ї, отже, мислитель тісно пов'язував зі зміною господарського побуту людей, з зародженням і розвитком приватної власності.

Виникнення держави Десницький також пов'язував із виникненням і розвитком приватної власності. Коли приватної власності ще не існувало, не було ні держави, ні права. Люди блукали без всяких законів, без уряду, вільні та розпусні. З появою приватної власності влада в суспільстві стала належати багатим. Саме багатство - у вигляді земельної власності — породило феодальне правління, «дворянські та баронські чиноначальства». На комерційній стадії носіями великого багатства, відзначав Десницький, є нові прошарки суспільства - купці та промисловці. Тому мислитель виступав фактично за притягнення до державного управління буржуазних елементів суспільства, щоби вирішальний вплив на державні справи мали всі власники.

Виникнення права Десницький теж пов'язував із появою приватної власності. У суспільстві, де ще була відсутня приватна власність, не було й права, твердив мислитель. Поява приватної власності породила сварки та вбивства. Народи і звичаї поступилися місцем уведеному державою праву. З виникненням держави стали потрібними закони не тільки для охорони приватної власності, а й для регулювання відносин між державою та підданими, між суддею та підсудним і т. д. Мислитель висказав думку, що як держава перебуває в руках багатих, так і закони встановлені в їхніх інтересах і служать їм.

Прагнучи «пристосувати» англійський досвід до російської самодержавної влади, Десницький у своєму проекті «Представление о учреждении законодательной, судительной і наказательной власти в Российской империи» пише про відокремлення один від одного органів, що здійснюють законодавчі, судові й адміністративні функції («наказательная власть»).

Законодавчої влади, за Десницьким, «крім монархів, ніхто в повному значенні не може мати». Однак фактично вона за його проектом здійснюється монархом разом з однопалатним представницьким органом — Сенатом. Сенату дозволено «за наказом і по розсуду монархів російських» «робити, доповнювати, поправляти чи знищувати закони»; наглядати за витратами державної скарбниці, виконувати функції вищої судової влади. Сенат мав складатися з 600—800 депутатів від усіх станів — поміщиків, купців, ремісників, духівництва й інтелігенції, «щоб усяка губернія, провінція і корпуси мали свого в законодавчій владі представника, заступника і ходатая». Депутати, обрані за високим майновим цензом, на п'ять років без оплати їх праці в Сенаті, рівноправні в Сенаті. Вони вибирають щорічно президента, який представляє монарху всі справи, що потребують вирішення.

На другому місці, за проектом Десницького, стояла судова влада. Право судити слід було надати тільки незалежним і колегіальним судам. Десницький обстоював буржуазні принципи судочинства - гласність, введення суду присяжних із усіх жителів міста, введення захисту. Він рішуче виступав проти станового суду. Щодо судової влади Десницький виклав ряд пропозицій конституційного, демократичного характеру: повне відділення суду від адміністрації, введення рівного для всіх станів суду присяжних, установлення гласності, безперервності і змагальності процесу, надання обвинувачуваному права на захист. «Судити по істині і справедливості» повинні були судді професійні, що мають ґрунтовну підготовку «у повчальній філософії, натуральній юриспруденції, у римських законах... докладно знати і вправно тлумачити закони своєї батьківщини».

Наказову (виконавчу) владу в губерніях слід було надати воєводам, яких безпосередньо призначав монарх. «Наказательную власть», яка «повинна більше залежна бути від вищих», вчений пропонував вручити воєводам у губерніях і провінціях. Вони призначаються монархом, але у своїй діяльності підзвітні губернському суду, що приймає скарги на дії воєвод і привселюдно їх розглядає. Воєводи відають збором подушних і податей, виконанням вироків і місцями ув'язнення.

У своєму проекті вчений має на увазі й існуючу виконавчу владу. За проектом її здійснюють монарх, що володіє правом відкладального вето, і вищі органи управління — колегії, підлеглі монарху і Сенату.

Особливо неприйнятними для феодально-абсолютистської держави були пропозиції Десницького про організацію четвертої влади, яку він назвав громадянською (цивільною) і вважав за необхідне встановити в обох столицях, а також у всіх губернських і знатних купецьких провінційних містах. Керівництво цією владою, під якою розумілося міське самоуправління, мало перебувати в руках третього стану. Органам міського самоуправління мислитель надав ширше коло повноважень, ніж воєводам. Вони завідували міським господарством та благоустроєм, збирали податки з міщан і вирішували цивільні справи за позовами на невелику суму, керуючись у своїй діяльності виданими сенатом статутами.

Ідея законності червоною ниткою проходила через весь проект Десницького. «Правда, - писав він, - що законодавча влада справедливо у всіх народів ставиться першою: однак від судової, наказової та громадянської влади все виконання законів залежить. Багато народів на досвіді переконалися, що краще не мати деяких законів, аніж, маючи, не виконувати».

Вимагаючи, щоб одна влада не виходила за свої межі та не втручалася в іншу, Десницький водночас у своєму проекті з особливою впертістю підкреслював, що законодавча влада стоїть вище всіх інших властей. Відправляючись від своєї тези про верховенство законодавчої влади, мислитель усі інші влади ставив фактично у повну залежність від неї.

У дусі політики й ідеології «освіченого абсолютизму» Десницький схвалював державне заступництво промисловості і торгівлі, підтримку мануфактур, банківських установ тощо. Не пропонуючи скасування кріпосного права, він проте вважав за необхідне «означити деякий рід власності для селян», якою поміщик для власної вигоди нагороджував би працьовитих; заборонити продаж кріпаків поодинці й окремо від землі; замінити подушну подать поземельним податком. Виступав за рівне ставлення до всіх народів, що населяють Росію, дотримувався мирної орієнтації в зовнішній політиці.

Надзвичайно глибокими для свого часу та оригінальними були уявлення Десницького про виникнення та розвиток приватної власності, сім'ї, держави і права. Він вважав, що всі ці інститути не є вічними, а виникли за певних історичних умов і змінювалися зі змінами форм господарського побуту. Вони цілковито залежать від форм господарської діяльності суспільства, з яких і слід виводити історію народів, їхні правління, закони та звичаї.

Кажучи про форми держави, Десницький розрізняв феодальне правління, монархію, деспотію і республіку. Феодальне правління являло собою порядки феодальної роздробленості, властиві початковим державам. Міжусобні війни привели до занепаду феодального правління, і його заступила централізована монархія. Зміцнення нових суспільних сил в особі купецтва та промисловців нерідко приводило до руйнування монархії та заміни її республікою. Але страх перед революційними виступами народних мас спонукав мислителя надати перевагу конституційній монархії.

Такі основні риси проекту державних перетворень, запропонованого Десницьким. Його прогресивні ідеї справили значний вплив на формування антифеодальної ідеології та розвиток російської юридичної науки.

Проект реформ державних і правових установ в Росії Десницького намітив конституційний шлях еволюції «освіченого абсолютизму», фактично започаткувавши розробку ліберальної ідеї в імперії.

Держава, на думку Десницького, виникла з первісного стану на основі суспільного договору. Він дослідив різні типи держав, у т. ч. російську абсолютну монархію, і подав до Комісії для створення проекту нового Уложення пропозиції щодо реформування влади з метою кращого захисту прав людини і громадянина.

Десницький одним із перших в українській і російській політико-правовій думці обґрунтував ідею поділу влади, відмінну від поглядів західних мислителів: законодавчу владу, за Десницьким, здійснює монарх разом із сенатом у кількості 600—800 багатих людей, обраних на 5 років; виконавчу очолює монарх; судову і каральну — сенат і суди. Причому судді у судових установах — незмінні, а розгляд справ вони здійснюють прилюдно, за участю адвокатів і присяжних засідателів, яких обирають із представників усіх верств населення. Десницькому належать також проекти щодо вдосконалення міського самоврядування, яке, на його думку, мало здійснюватись у Москві й Петербурзі колективним органом у складі 18 дворян і 55 купців, а в губернських містах — 7 купців і 5 дворян, яких обирали б на 2 роки.

Десницький різко висловлювався проти кріпосного права, був прихильником свободи совісті, рівності народів, виступав проти національного гноблення. При цьому він виправдовував соціальну і станову нерівність у суспільстві, ідеалізував багатство, розглядав його як свідчення високої честі, гідності і переваг людини. Віддаючи свої симпатії міщанам, купцям і фабрикантам, тобто молодій буржуазії Російської імперії, Десницький розумів свободу особи переважно як свободу економічної діяльності.

Автономістський рух в Україні набирав сили, його не могли зупинити ані даровані ранги чи титули, ані щедрі подарунки у вигляді земель із селянами, незважаючи на те, що переважна більшість українського панства, за словами історика О.Оглоблина, вийшла з народної маси, щоб потім цю масу грабувати й покріпачувати, щоб на поті й крові простого селянина здобути собі багатство й маєтки.

Існувала ще одна когорта української шляхти, яка не визискувала й не покріпачувала рідний народ, а докладала великих зусиль, щоб цей народ з грабіжницьких рук вирвати, надати йому освіту, культуру і, нарешті, домогтися для нього державної незалежності. Фактично ігнорувалися радянською історичною наукою факти про діяльність на теренах Гетьманщини невеликої групи людей, праця яких дає нам змогу під новим кутом зору дивитися на власну історію, на події більш ніж двохсотлітньої давнини. Феномен виникнення гуртка автономістів на Новгород-Сіверщині в час, коли був ліквідований інститут гетьманства, коли була зруйнована Запорозька Січ, відгриміла й захлинулася в крові Коліївщина, свідчив про потужні антиімперські настрої в тогочасному українському суспільстві, що дивовижно — серед найбагатших і найтитулованіших представників українського шляхетства. Боротьба за незалежність і свої права набула якісно нових рис і перемістилася з військової площини у площину громадянсько-політичну.

Поява в місті значного кола впливових урядовців, видатних українських діячів сприяла пожвавленню громадсько-політичного та культурного життя Новгорода-Сіверського та перетворила його в 1780 – 1790-х роках на значний центр Північної України-Гетьманщини. Представники українства “були єдиною соціальною верствою краю, яка творила місцеву суспільно-політичну думку і була її духовним лідером ” [21, 60]. Саме ідея незалежності України об’єднала освічених українців шляхетного стану Новгород-Сіверського намісництва в таємний патріотичний гурток «автономістів», до складу якого входили А.Гудович, Г.Долинський, М.Значко-Яворський, Т.Калиновський, П.Коропчевський, О.Лобисевич, М.Миклашевський, Г.Полетика (Політика), А.Пригара, А.Рачинський, Ф.Туманський, А.Худорба, В.Шишацький. Головним завданням новгород-сіверське середовище ставило реалізацію політичної програми Г.Полетики, яка була викладена в тексті “Нового уложення ” (1767). Висловлюючи думку представників козацької старшини, він відстоював автономний устрій Лівобережної України і права українського шляхетства. Але головним напрямком своєї діяльності гуртківці вважали створення і впровадження проектів національної освіти і культури, широке поширення праць з історії та етнографії України. Працюючи в тогочасних державних установах, вони збирали і вивчали різні історико-документальні джерела з історії рідного краю, генеалогію відомих козацьких родин, на їх основі укладали праці, вели дослідження, розвідки тощо. Патріотичні погляди членів Новгород-Сіверського гуртка знайшли своє відображення на сторінках історичного трактату “Історія Русів”, який користувався великою популярністю і мав вагомий вплив на формування суспільно-політичного світогляду тогочасної української та російської інтелігенції. Вперше рукопис “Історії Русів” було знайдено в 1828 р. в маєтку князя Лобанова-Ростовського в с. Гриневі Стародубського повіту на Чернігівщині. Дослідниками здійснено багато спроб встановити прізвище справжнього автора чи авторів цього твору, час і місце його написання. Здебільшого за автора вважали Г.Полетику (Політику), його сина В.Полетику, Г.Кониського, О.Безбородька, А.Худорбу, О.Лобисевича, І.Ханенка та інших.

Дата добавления: 2014-01-07