Українські землі в радянсько-німецьких політичних маніпуляціях

Напередодні II світової війни роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі чотирьох держав, що мали різний соціальний устрій і різні політичні орієнтації, було вагомим дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. Це робило «українське питання» клубком серйозних суперечностей, а «українську карту» — серйозним козирем у дипломатичній грі напередодні війни.

У «вирішенні» «українського питання» були зацікавлені СРСР, Польща, Румунія та Чехословаччина, мета яких полягала в тому, щоб втримати підвладні їм українські землі і по можливості отримати нові. В ньому була зацікавлена також Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», великі надії покладала на українські землі. Зацікавлені по-своєму в цій проблемі були й Англія, Франція, частково Америка, які, «граючись» українським питанням, прагнули задовольнити свої геополітичні інтереси, балансуючи або втручанням в його вирішення, або нейтралітетом.

Драматизм ситуації полягав в тому, що в силу об'єктивних обставин, які склалися, український народ не міг сам вирішити цього питання.

«Ініціатор» рішучих дій у вирішенні «українського питання» напередодні другої світової війни. Хоча і досить обережно, але все ж таки поставила це питання Німеччина. Ще в 1933 році, після приходу фашистів до влади тут почав розроблятися план «поділу Росії шляхом відриву від Рад України». Вже більш чітко ця мета була поставлена в 1936 р. Гітлером на Нюрнберзькому з'їзді нацистської партії.

Маніпулювання «українською картою» дозволило Гітлеру приховувати справжній західний напрям основного удару на поч. П-ї світової війни. Уряди ж Англії і Франції, навпаки, намагаючись зіштовхнути нацизм з більшовизмом і в такий спосіб відвести від себе загрозу, пішли на Мюнхенський зговір, що так чи інакше торкнувся української проблеми. В зв'язку з руйнацією Чехословатчини постало питання про подальшу долю Закарпатської України, гостру зацікавленість якою проявили три країни: Німеччина, Угорщина й Польща, свої інтереси в цьому питанні мала Румунія.

Виходячи з ситуації, яка склалася і намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки після «Мюнхену», чехословацький уряд пішов на поступки у питанні словацької та української автономії, проголосивши 10 жовтня 1938 р. Чехословаччину федерацією трьох народів: чехів, словаків і українців. Офіційно було визнано уряд Карпатської України. Це стало справжнім козирем в руках німецької дипломатії, яка почала використовувати «карпатоукраїнську карту» як засіб тиску на тих держав (і противників, і союзників своїх), за рахунок територій яких в подальшому можна було б створити т. зв. «Велику Україну» під протекторатом Німеччини, як антирадянську силу.

В лютому 1939 р. з мовчазної згоди Німеччини відбуваються вибори до сейму Карпатської України, в ході яких понад 90 % голосуючих проголосували за Українське Національне об'єднання, на чолі якого став А. Волошин. Але ця своєрідна форма державності карпатських українців, незважаючи на те, що вона мала такі атрибути влади, як сейм, армію («Карпатська Січ») та ін., була нетривкою, бо спиралася не на власну міць, не на сили свого народу, а на нетривкий і нестабільний баланс політичних сил в Європі.

На поч. 1939 р. Німеччина змінює акценти у зовнішньополітичному курсі. Пам'ятаючи уроки 1-ї світової війни і не ризикуючи вести війну на два фронти, Гітлер робить ставку на встановлення «нового порядку у відносинах на Заході». Це об'єктивно відсувало здійснення планів на Сході (і зокрема щодо України) на більш пізній час. Холодним душем для західних держав став виступ Гітлера ЗО січня 1939 р. у рейхстазі, в ході якого він заявив, що Німеччина потребує «життєвого простору...» в Африці, і ні слова не сказав про Україну.

Вирішивши остаточно ліквідувати Чехословаччину, Гітлер дав дозвіл Угорщині на окупацію Карпатської України. Спроба карпатоукраїнців створити свою державу потерпіла поразку, і Угорщина 16 березня анексувала Закарпатську Україну.

На поч. квітня 1939 р. Гітлер віддає вермахту таємний наказ готуватися до нападу на Польщу. І знову спливає «українська карта»: налагоджуються контакти з ОУН, яку Німеччина готувалася активно використати Для підготовки населення Західної України проти польських властей. З іншого боку, щоб прикрити німецьку агресію проти Польщі, планувалося спровокувати виступ-повстання проти її властей Галичини, допомогу їй з боку Словаки та Карпатської України. Це дало б Німеччині привід для воєнного втручання у значних розмірах. Єдине, що зупиняло Гітлера в реалізації цих планів — можлива реакція СРСР, який мав власні інтереси в Західній Україні. І Гітлер починає готуватися до зближення з Радянським Союзом.

Німецька преса раптово припинила всі публікації антирадянських статей, їй було заборонено торкатися в публікаціях «українського питання» Радянське керівництво у відповідь в травні 1939 р. змінює на посаді наркома закордонних справ М. Литвинова на В. Молотова. У керівних колах Радянського Союзу міжнародне становище вважалося несприятливим для конфлікту з нацистською Німеччиною. Але, йдучи на зближення, СРСР не збирався поступатися своїми інтересами.

3. Укладання радянсько-німецького Пакту про ненапад та його наслідки.

23 серпня 1939 року між СРСР та Німеччиною було підписано пакт про ненапад, а також таємний протокол Ріббентропа-Молотова, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі.

Секретними протоколами визначалось: поділ Польщі на сфери впли­ву та територіальні приєднання до Німеччини і СРСР; згода СРСР ввести свої війська після початку німецької окупації Польщі; про невтручання Німеччини в долю Прибалтійських держав та свободу дій СРСР та ін. Радянська територія окупації східних територій Польщі передбачалась вздовж лінії Нарва—Вісла—Сан.

1-го вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу, що покла­ло початок ІІ-й світовій війні. Швидко просуваючись вглиб польської території, німецькі частини 10 вересня 1939 року підійшли до Бреста та Львова.

17 вересня 1939 року окупацію польської території розпочали ча­стини Червоної Армії. Діючи за таємним протоколом Ріббентропа-Мо­лотова, СРСР офіційно виправдовував свою агресію необхідністю «надати допомогу українцям перед навислою загрозою».

Командуючим Українським фронтом був командарм 1-го рангу С. Тимошенко. Для здійснення операції радянське командування створи­ло досить могутнє угрупування військових частин — 54 стрілкові та 13 кавалерійських дивізій, 18 танкових бригад, 11 артилерійських полків.

На двох фронтах (Українському та Білоруському) нараховувалось більше 600 тисяч чоловік, 4000 танків, 5500 гармат, 2000 літаків, їм протистояло 25 польських батальйонів, що зосереджувались на поль­сько-радянському кордоні.

Населення СРСР позитивно поставилось до «визвольної місії» Червоної армії щодо «братів-українців» та «братів-білорусів».

Офіційні представники та преса західних країн, особливо Англія та Франція, засудили радянську акцію, але скоро вони вирішили не втручатись у цей конфлікт.

Під час руху назустріч між частинами німецьких та радянських військ мали місце невеликі сутички, але вони були спровоковані певною неорганізованістю дій.

Частини Червоної армії вели в ряді місць бої з польськими військовими підрозділами. Так, в районі Лашки Муроване з частинами угрупування генерала К. Сосновського; біля Красне з частинами угрупування військ генерала В. Орлик-Рюксрмана; тяжкі кровопролитні бої тривали протягом 20—21 вересня з польськими захисниками м. Гродно, бої велись в районі Львова, Вільно, Кобрина, Сарн, Любліна. Радянські втрати склали близько 1000 загиблими та 2000 пораненими.

27 вересня 1939 року німецькі війська окупували Варшаву, а 28 вересня 1939 року між СРСР та Німеччиною було підписано у Москві договір про дружбу та співробітництво, до нього включався таємний протокол про розподіл території Польщі між сторонами договору.

11. В результаті поділу Польщі до СРСР відійшло 51,4 % території з 37,1 % населення (12 млн. чол.).

У жовтні 1939 року на території Західної України було ор­ганізовано проведення виборів до Народних Зборів. Створений у Львові організаційний комітет розробив спеціальне положення, про вибори. Вибори до Народних Зборів проводились в умовах військової присутності, під загрозою депортації та розкуркулення, під моральним тиском, поли­шенні виборчих прав «потенційних противників радянської влади».

Участь у виборах взяли 92,8 % виборців, які голосували по од­номандатних округах за кандидатів прорадянської орієнтації, альтерна­тивність на виборах була відсутня.

У кінці жовтня 1939 року Народні Збори прийняли декларації про проголошення радянської влади та прохання про возз'єднання з УРСР. П'ята сесія Верховної Ради СРСР в листопаді 1939 року задо­вольнила їх прохання.

На території Західної України, офіційно включеної до складу УРСР, було створено 6 областей — Львівську, Станіславську, Волинську, Тер­нопільську, Рівненську, Дрогобицьку.

У новостворених областях негайно почалися соціально-еко­номічні та політичні, адміністративні заходи по радянізації краю: за­боронялась діяльність усіх українських партій, закривались гро­мадські, культурні, наукові, промислові та кооперативні товариства, установи; було експропрійовано 2000 підприємств, ліквідовано поміщицьке польське землеволодіння, з літа почалася колективізація в аграрному секторі краю (на червень 1941 року в колгоспи було об'єднано 15% господарств).

Одночасно з цими заходами проходила широкомасштабна ма­сова депортація населення краю: за даними науковців до початку ра­дянсько-німецької війни 1941-1945 р.р. з краю було вислано 10% насе­лення (близько 1 млн. 200 тисяч чоловік). Масова депортація супро­воджувалась справжнім геноцидом проти населення (смертність серед депортованих склала 16%).

Злочинні дії по відношенню до населення, які застосовувались органами НКВС та військовими підрозділами НКВС при сприянні місцевих та центральних органів влади, викликали справедливий про­тест та.опір серед населення. На чолі збройного опору стала ОУН Бандери.

Встановлення радянської влади мало і деякі позитивні наслідки для цих територій: розпочалася українізація, ліквідовувалась система полонізації краю, було зміцнене дещо систему освіти, зросла кількість початкових шкіл, поліпшилось медичне обслуговування населення сільської місцевості, українська мова стала офіційною у Львівському університеті, але це ніяк не зменшує жорстокості сталінського то­талітарного режиму в Західній Україні.

Відповідно до радянсько-німецьких договорів вирішувалась й проблема Бессарабії. У червні 1940 року, враховуючи домовленість про розмежування сфер, СРСР в ультимативній формі заявив Румунії про передачу йому території Бесарабії та Буковини. Німеччина лишилась осторонь цих дій СРСР по відношенню до Румунії. 28 червня 1940 року південна група військ Червоної армії під командуванням генерала армії Г. Жукова перейшла Дністер, вступивши на територію Буковини та Бесарабії.

За рішенням VII сесії Верховної Ради СРСР 2-го серпня 1940 року було утворено Молдавську РСР, а Північна Буковина ор­ганізована в Чернівецьку область й передана УРСР, до складу УРСР були включені також Хотинський, Аккерманський, Ізмаїльський райони. 4 листопада 1940 року між УРСР та МРСР було встановлено новий кордон, у результаті від України було відчужено територію Придністров'я з етнічним українським населенням.

Незважаючи на всю ганебність засобів та методів диктаторсько­го режиму по поверненню західноукраїнських земель до складу Ук­раїни, в історичній перспективі цей факт не можна недооцінити. Важ­ко сумніватися в тому, що для знищення кордону, який сторіччям прорізав українські землі, останній історичний шанс з'явився в 1939—І940рр.

Дата добавления: 2014-01-07