Встановлення та оспорювання батьківства

Перш ніж перейти до розгляду особливостей встановлення та оспорювання батьківства, доцільно згадати загальні підстави виникнення прав та обов'язків матері, батька і дитини.

Дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Походження дитини від подружжя визначається на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини.

Дитина, яка народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від подружжя.

Подружжя, а також жінка та чоловік, шлюб між якими припинено, у разі народження дитини до спливу десяти місяців після припинення їх шлюбу, мають право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка (колишнього чоловіка) батьком дитини.

Така вимога може бути задоволена лише у разі подання іншою особою та матір'ю дитини заяви про визнання батьківства.

Якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу внаслідок смерті чоловіка, походження дитини від батька може бути визначене за спільною заявою матері та чоловіка, який вважає себе батьком.

У разі народження дружиною дитини, зачатої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, здійснених за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини.

У разі перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, батьками дитини є подружжя.

Подружжя визнається батьками дитини, народженої дружиною після перенесення в її організм ембріона людини, зачатого її чоловіком та іншою жінкою в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій.

Визначення походження дитини від батька у разі реєстрації повторного шлюбу з її матір'ю Якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу або визнання шлюбу недійсним, але після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою, вважається, що батьком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі.

Батьківство попереднього чоловіка може бути визначене на підставі його спільної заяви з чоловіком у повторному шлюбі або за рішенням суду.

Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров'я про народження нею дитини.

Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається:

· за заявою матері та батька дитини;

· за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини;

· за рішенням суду.

Походження дитини від батька визначається за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Така заява може бути подана як до, так і після народження дитини до державного органу реєстрації актів цивільного стану.

Якщо заява про визнання себе батьком дитини подана неповнолітнім, державний орган реєстрації актів цивільного стану повідомляє батьків, опікуна, піклувальника неповнолітнього про запис його батьком дитини. У разі якщо повідомити батьків, опікуна, піклувальника неповнолітнього неможливо, державний орган реєстрації актів цивільного стану повинен повідомити орган опіки та піклування про запис неповнолітнього батьком дитини.

Якщо заява про визнання батьківства не може бути подана особисто, вона може бути подана через представника або надіслана поштою, за умови її нотаріального засвідчення. Повноваження представника мають бути нотаріально засвідчені.

Чоловік, який не перебуває у шлюбі з матір'ю дитини, може подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану заяву про визнання себе батьком дитини, мати якої померла або оголошена померлою, визнана недієздатною, безвісно відсутньою, позбавлена батьківських прав, або якщо мати дитини не проживає з нею не менш як шість місяців і не проявляє про неї материнської турботи та піклування.

Умовою прийняття такої заяви є запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень за вказівкою матері.

У разі відмови державним органом реєстрації актів цивільного стану у визнанні особи батьком дитини батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду.

Батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду.

За відсутності спільної заяви жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, чи особистої заяви чоловіка, який не перебуває у шлюбі з матір'ю дитини, але вважає себе батьком дитини, батьківство щодо дитини, яка народилася, може бути визнане за рішенням суду. Відповідно до п. 3 ст. 128 СК України позов про визнання батьківства може бути пред'явлений:

· матір'ю дитини;

· опікуном дитини;

· піклувальником дитини;

· особою, яка утримує та виховує дитину;

· самою дитиною, якщо вона досягла повноліття;

· особою, яка вважає себе батьком дитини.

Походження дитини встановлюється судом з урахуванням усіх обставин. При цьому можуть застосовуватися будь-які засоби доказування, передбачені цивільним процесуальним законодавством: пояснення сторін та третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновок експерта. В основу рішення суду не можуть бути покладені лише докази, отримані з порушенням закону, які не мають юридичної сили.

Доказами походження дитини від певної особи можуть бути будь-які фактичні дані, які підтверджують спільне проживання матері й особи, яку та вважає батьком дитини, ведення ними спільного господарства до народження останньої, або спільне її виховання чи утримання, визнання особою батьківства, а також інші обставини, що засвідчують походження дитини від певної особи.

Спільне проживання та ведення спільного господарства може підтверджуватися наявністю обставин, характерних для сімейних відносин (проживання в одному жилому приміщенні, спільне харчування, спільний бюджет, взаємне піклування, придбання майна для спільного користування тощо).

Спільне виховання дитини має місце, коли вона проживає з матір'ю та особою, яку остання вважає батьком дитини, або коли ця особа спілкується з дитиною, проявляє батьківську турботу щодо неї.

Спільне утримання дитини має місце в разі перебування дитини на повному утриманні матері й особи, яку остання вважає батьком дитини, так і, як правило, систематичне надання цією особою допомоги в утриманні дитини незалежно від розміру допомоги.

Як докази для встановлення батьківства в суді можуть бути досліджені листи, телеграми відповідача, в яких він повідомляє про можливість народження чи народження його дитини певною жінкою; заява відповідача за місцем роботи про надання йому відпустки у зв'язку з народженням дитини; показання свідків про виявлення відповідачем турботи про дитину та її матір, обрання імені дитини тощо.

Очевидно, що при підготовці справ про встановлення батьківства до судового розгляду і під час їх розгляду суд вправі з урахуванням думки сторін і обставин справи призначити експертизу. Висновок експертизи у справі про народження дитини, в тому числі експертизи, проведеної методом генної дактилоскопії, повинен бути оцінений судом у сукупності з іншими доказами у справі.

Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до ч. 1 ст. 135 СК України. Підбиваючи підсумок викладеного, можна визначити умови, за яких буде мати місце визначення батьківства за рішенням суду. До них належать:

· відсутність зареєстрованого шлюбу між батьками дитини на момент її народження;

· відсутність спільної заяви жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою;

· відсутність особистої заяви чоловіка про визнання себе батьком дитини.

Від визнання батьківства за рішенням суду слід відрізняти встановлення факту батьківства за рішенням суду (ст. 130 СК України).

Останнє можливе у разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини.

За необхідності факт його батьківства може бути встановлений рішенням суду.

Заява про встановлення факту батьківства може бути подана матір'ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття.

Батьківство може бути визнано особою як у період вагітності матері (наприклад, висловлення бажання мати дитину, піклування про матір майбутньої дитини тощо), так і після народження дитини.

Вказані обставини та інші обставини, що стосуються справи, можуть бути підтверджені поясненнями сторін і третіх осіб, показаннями свідків, письмовими доказами, речовими доказами і висновками експертів. Зокрема, доказами визнання батьківства можуть бути листи, заяви, анкети, інші документи, а також показання свідків, пояснення самих сторін, які достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства. Доказом походження дитини від певної особи можуть бути результати відповідної судово-медичної експертизи. Послуга такої установи щодо встановлення батьківства коштує дорого ― близько 4 000 гривень (імпортні реактиви дорогі). Однак, навіть якщо заяву про встановлення батьківства подавала мати, то компенсує витрати особа, яку за рішенням суду визнали батьком.

Під час розгляду справи про встановлення батьківства суд повинен враховувати роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, викладені в п. 3 постанови від 15 травня 2006 р. № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», де зазначено, що при розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до 1 січня 2004 р., необхідно застосовувати відповідні норми КпШС України, беручи до уваги всі докази, що достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства, в їх сукупності, зокрема спільне проживання й ведення спільного господарства відповідачем та матір’ю дитини до її народження, спільне виховання або утримання ними дитини.

Відповідно до п. 9 цієї постанови у разі, коли ухилення сторони у справі щодо визнання батьківства від участі в експертизі або від подання необхідних матеріалів, документів тощо унеможливлює її проведення, суд відповідно до ст. 146 ЦПК України може визнати факт, для з’ясування якого її було призначено, або відмовити в його визнанні (залежно від того, хто зі сторін ухиляється, а також яке значення має для них ця експертиза).

Якщо відповідач у такій справі ухиляється від участі у проведенні судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи, суд вправі постановити ухвалу про його примусовий привід.

Характерною є ухвала Верховного Суду України від 06 червня 2007 року по наступній справі:

У листопаді 2003 року М. звернулася до суду з позовом до К. про встановлення батьківства та стягнення аліментів на дитину.

Позивачка зазначила, що з грудня 1996 року по травень 1998 року вона проживала з К. однією сім’єю без реєстрації шлюбу. 27 жовтня 1998 року у них народилася дочка Д. Відповідач відмовився зареєструвати своє батьківство стосовно дочки та надавати матеріальну допомогу на її утримання.

Посилаючись на зазначене, М. просила суд встановити, що К. є батьком Д. і стягнути з нього аліменти у розмірі 1/4 частини з усіх видів його заробітку до повноліття дитини.

Феодосійський міський суд АР Крим рішенням від 21 квітня 2005 року позов задовольнив: установив, що К. є батьком Д. 27 жовтня 1998 р.н., та стягнув із нього на користь М. аліменти на дочку Д. в розмірі 1/4 частини з усіх видів його заробітку щомісячно, але не менше одного неоподаткованого мінімуму доходів громадян, до досягнення дитиною повноліття, починаючи з 3 листопада 2003 року

Апеляційний суд АР Крим рішенням від 28 листопада 2005 року рішення місцевого суду скасував та ухвалив нове рішення про відмову в позові.

Позивачка М. звернулась до ВС Уккраїни із касаційною скаргою, у якій просиласкасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення місцевого суду.

ВС України дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Задовольняючи позов, місцевий суд виходив із того, що на час запліднення дитини сторони проживали однією сім’єю та вели спільне господарство.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд виходив із того, що позивачкою не надано доказів на підтвердження факту ведення спільного господарства з відповідачем, а тому правових підстав для задоволення позову немає.

Проте погодитися з таким висновком апеляційного суду не можна, оскільки він ґрунтується на неправильному застосуванні норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

У п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» роз’яснено, що судам при розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до 1 січня 2004 р., необхідно застосовувати відповідні норми КпШС, беручи до уваги всі докази, що достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства, в їх сукупності, зокрема спільне проживання й ведення спільного господарства відповідачем та матір’ю дитини до її народження, спільне виховання або утримання ними дитини.

У п. 9 цієї постанови зазначено, що у разі, коли ухилення сторони у справі щодо визнання батьківства від участі в експертизі або від подання необхідних матеріалів, документів тощо унеможливлює її проведення, суд відповідно до ст. 146 ЦПК може визнати факт, для з’ясування якого її було призначено, або відмовити в його визнанні (залежно від того, хто зі сторін ухиляється, а також яке значення має для них ця експертиза). Якщо відповідач у такій справі ухиляється від участі у проведенні судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи, суд вправі постановити ухвалу про його примусовий привід.

Із матеріалів справи вбачається, що за клопотанням позивачки місцевий суд 26 лютого 2004 року і 29 вересня 2004 року призначав судово-генетичну експертизу для встановлення біологічного батьківства К. стосовно Д. 27 жовтня 1998 р. н., від проведення якої відповідач ухилився.

Цій обставині місцевий суд дав відповідну оцінку з урахуванням інших зібраних у справі доказів.

Апеляційний суд, переглядаючи справу, обмежився опитуванням сторін, а нових доказів у справі не досліджував.

Проте в ч. 2 ст. 57 ЦПК зазначено, що пояснення сторін набувають статусу доказів лише тоді, коли сторони допитуються судом як свідки.

Таким чином, апеляційний суд на порушення вимог статей 303, 309 ЦПК, не зазначивши, в чому полягає порушення встановленого порядку дослідження доказів судом першої інстанції, не дослідивши будь-яких нових доказів, не вирішивши питання про проведення експертизи та примусовий привід відповідача, своїх обов’язків, визначених законом, належним чином не виконав.

За таких обставин ухвалене в справі рішення Апеляційного суду АР Крим від 28 листопада 2005 р. було скасовано, а справу передано на новий розгляд до того ж апеляційного суду.

Оспорювання батьківства (материнства) – це невизнання осо­бою реєстрації себе як батька (матери) дитини. Особа, яка запи­сана батьком дитини згідно з положеннями СК України, має право оспорити своє батьківство, пред’явивши позов про ви­ключення запису про нього як батька з актового запису про на­родження дитини (ч. 1 ст. 136 СК України). Особа, яка була запи­сана батьком дитини на законних підставах, повинна довести відсутність кровного споріднення між собою й дитиною, батьком якої вона записана. Однак заперечення кровного споріднення не завжди є підставою для оспорювання батьківства. У окремих ви­падках особа, яка записана батьком дитини, повинна також дове­сти, що на момент вчинення запису про народження дитини вона не знала, що не є батьком дитини.

Шлюбно-сімейне законодавство, яке діяло до набрання чинності СК України, значно обмежувало можливість оспорювання батькі­вства особою, яка записана батьком дитини, зокрема можливість спростування презумпції батьківства при народженні дитини у шлюбі.

Ці обмеження полягали у тому, що, по-перше, оспорювати батьківство могла лише особа, яка записана батьком дитини.

По­-друге, оспорювання батьківства могло бути здійснене лише протя­гом одного року з того часу, коли особі стало або повинно було ста­ти відомо про те, що вона записана батьком дитини.

СК України також закріплює певні межи оспорювання бать­ківства, але вони значно розширені. У ст. 136 СК України вста­новленні межі у часі щодо можливості оспорювання батьківства.

Так, оспорювання батьківства можливе тільки з моменту народ­ження дитини й до досягнення нею повноліття. Оспорювання батьківства може бути здійснене протягом цього часу тільки якщо дитина є живою. Смерть дитини, батьком якої записана особа, поз­бавляє її права оспорювати своє батьківство.

На відміну від норми ч. 1 ст. 56 КпШС УРСР, згідно з якою для вимог про оспорювання батьківства (материнства) встанов­лений строк позовної давності в один рік, у СК України закріп­лене положення, що до вимоги чоловіка про виключення запи­су про нього як батька з актового запису про народження дитини позовна давність не застосовується (ч. 6 ст. 136 СК України).

Оспорювання батьківства можливе також із боку наступних осіб:

· спадкоємців особи, яка записана батьком дитини (ст. 137 СК України);

· матері дитини щодо батьківства свого чоловіка (ст. 138 СК України).

У першому випадку оспорювання батьківства можливе у разі смерті особи, яка записана батьком дитини, до народження дити­ни. Спадкоємці мають право оспорювати батьківство цієї особи після її смерті за наявності однієї з наступних обставин:

· подання цією особою ще за життя заяви до нотаріуса про невизнання свого батьківства;

· пред’явлення цією особою позову про виключення свого імені як батька із акту запису про народження дитини;

· ця особа не знала про те, що вона записана батьком дитини, через поважні причини.

У перших двох випадках право на оспорювання батьківства особи, яка померла, мають будь-які її спадкоємці (за заповітом чи за законом). Якщо ж особа за життя не знала про те, що вона записана батьком дитини, оспорити її батьківство можуть тіль­ки дружина, батьки та діти цієї особи, тобто ті особи, які визна­чаються ст. 1261 ЦК України спадкоємцями першої черги за законом.

Жінка, яка народила дитину у шлюбі, має право оспорити бать­ківство свого чоловіка. Але, захищаючи інтереси дитини, законо­давець встановлює обов’язкову вимогу щодо пред’явлення позо­ву в даному випадку. Таке оспорювання батьківства можливе лише за наявності заяви іншої особи про визнання свого батьків­ства щодо цієї дитини. До вимог жінки про оспорювання батьків­ства свого чоловіка застосовується також спеціальна позовна давність в один рік. Але перебіг позовної давності починається від дня реєстрації народження дитини, тобто від дня, коли чоловік був записаний як батько дитини.

Що ж стосується спору про материнство, то законодавець уре­гулював дві ситуації оспорювання материнства. По-перше, жінка, яка записана матір’ю дитини, може звернутися до суду із заявою про оспорювання свого материнства, тобто про невизнання себе матір’ю дитини. По-друге, материнство жінки, яка записана ма­тір’ю дитини, може оспорити та жінка, яка вважає себе матір’ю цієї дитини. При цьому у позові зазначаються одночасно дві ви­моги:

· про невизнання материнства жінки, які записана матір’ю дитини;

· про визнання свого материнства.

Не має права оспорювати материнство жінка, якій було імплан­товано зародок, зачатий подружжям (сурогатна матір), а також жінка, яка є донором яйцеклітини для зародка, імплантованого в організм іншої жінки (ч. 2 і ч. 3 ст. 123 СК України).

До вимог жінки, яка записана матір’ю дитини та оспорює своє материнство, позовна давність не застосовується. Що ж стосується вимог жінки про визнання її матір’ю дитини, то до них застосо­вується спеціальна позовна давність в один рік. Початок перебігу позовної давності починається від дня, коли ця жінка дізналася або могла дізнатися, що вона є матір’ю дитини.

Не є перешкодою для оспорювання батьківства (материнства) особою, яка не визнає себе батьком (матір’ю), стягнення з неї алі­ментів на дитину. Така особа може звернутися до суду з позовом про виключення відомостей про неї як батька (матір) дитини, тому що підставою стягнення аліментів є саме факт такого запису. У разі, якщо позов буде задоволений, то буде скасована й підстава стягнення аліментів на дитину.

Дата добавления: 2014-01-07