Спори щодо місця мешкання дитини

Інтереси виховання дітей більш повно здійснюються при їх спільному проживанні з батьками.

У тих випадках, коли батьки, внаслідок розірвання шлюбу або з інших причин, не проживають спільно, виникає питання, з ким з них повинна проживати дитина. У переважній більшості випадків такі питання вирішуються за згодою батьків. Якщо батьки не досягли згоди про місце проживання дитини, спір вирішується в судовому засіданні, виходячи з інтересів дітей і з урахуванням їх бажання.

Досить часто, після розлучення батьків, найбільший психологічний стрес отримують їх малолітні діти. В більшості випадків це пов’язано з виникненням між батьками особистих неприязних стосунків в результаті розірвання шлюбу. Мати та батько, маючи намір чим більше «насолити» одне одному, часто забувають про права та інтереси своєї дитини.

В більшості випадків, батьки малолітньої дитини забувають, що відповідно до ст. 141 Сімейного кодексу України, мати та батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою, а розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.

В зв’язку з цим, на практиці виникають ситуації, коли між батьками після розлучення виникає спір про те, з ким із них буде проживати малолітня дитина.

В українському суспільстві переважає хибна думка, що дитина завжди має залишитись проживати разом з матір’ю.

Так дійсно, більшість спорів щодо місця проживання дитини вирішуються на користь матері.

У першу чергу це пов’язано з принципом 6 Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, яким проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона має, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю.

Саме на цей принцип в своїх рішеннях посилаються українські суди, визначаючи місце проживання малолітньої дитини разом з матір’ю.

Проте, не треба забувати, що всі міжнародно-правові акти щодо прав дитини будуються за принципом першочергового врахування інтересів дитини.

Так, згідно з ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, що ратифікована Україною 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Частина 1 ст. 161 Сімейного кодексу України встановлює, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення.

В свою чергу, ч. 2 ст. 161 Сімейного кодексу України чітко визначено, що орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Таким чином, на рівні законодавства встановлено перелік обставин, при наявності яких малолітню дитину не можуть передати для проживання разом з матір’ю. Такими зокрема є:

· відсутність у матері самостійного доходу;

· зловживання матір’ю спиртними напоями або наркотичними речовинами;

· аморальна поведінка матері, яка може зашкодити розвиткові дитини.

Якщо перші дві обставини не можуть бути досить широко тлумачені, то щодо доказування при розгляді справи аморальної поведінки матері на практиці можуть виникнути запитання.

Законодавець не надав визначення аморальної поведінки, яка може зашкодити розвиткові дитини. Проте, загальноприйнятим в суспільстві є визначення аморальної поведінки, як поведінки, що порушує загальновизнані в суспільстві моральні норми та цінності.

Отже, орган опіки та піклування чи суд, який вирішує спір, встановивши в діях матері ознаки аморальної поведінки (заняття проституцією, вчинення злочинів чи адміністративних правопорушень, які з об’єктивної сторони не можуть асоціюватися з поняттям моральності тощо), повинен визначити місце проживання малолітньої дитини разом з батьком.

Проте, наведений вище перелік обставин, при наявності яких дитину не можуть передати для проживання разом з матір’ю, не є вичерпним. Як вже зазначалося вище, при вирішенні спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення.

В цьому контексті хотів би зазначити, що підставою для визначення місця проживання малолітньої дитини разом з батьком, а не матір’ю, може бути та обставина, що мати залишила сім’ю та ухиляється від своїх материнських обов’язків.

Ще одна фактична підстава - стан психічного зодоров’я матері.

Так, рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області було відмовлено у задоволенні позову матері дитини С. до батька дитини В. з наступних підстав.

Подружжя В. перебували у шлюбі з 1995 року. У 2000 році у них народилася дочка. Незабаром після цього сім'я фактично розпалася, подружжя стало проживати окремо, а у 2004 році їх шлюб було розірвано. В зв'язку з тим, що мати дитини С. була поміщена до лікарні з діагнозом «загострення психічного захворювання (шизофренія)», чотирирічну дівчинку батько В. взяв до себе.

Після повернення з лікарні мати дитини С. пред’явила до свого колишнього чоловіка В. позов про передачу дочки їй на виховання.

Суд, зважаючи на висновок судово-психіатричної експертизи про наявність у С. виявленого шизофренічного дефекту психіки та про неможливість для неї займатися вихованням дочки, визнав доцільним залишити дитину з батьком В.

Такий спір може розглядатися одночасно зі справою про розірвання шлюбу, якщо про це висловлено прохання одного або обох з подружжя, а також у тих випадках, коли суд визнає це необхідним в інтересах захисту неповнолітніх дітей

Такі справи можуть розглядатися незалежно від вимог про розірвання шлюбу, якщо батьки проживають окремо. Вони можуть виникнути і після винесення рішення про розірвання шлюбу, якщо один із батьків вважає за необхідне переглянути питання про місце проживання дитини, а інший не дає на це своєї згоди.

Для всебічного вивчення всіх обставин, пов'язаних з розглядом таких спорів, суд залучає до участі в справі органи опіки і піклування, обов'язки яких містять в собі детальне вивчення умов життя батьків та підготовку висновку з приводу спору, який розглядає суд. З цією метою представник органу опіки і піклування відвідує батьків для з'ясування не тільки матеріальних та житлових умов кожного з них, але й моральної та духовної атмосфери, в якій вони живуть, що допомагає визначити, з ким із батьків дитина отримає краще виховання та буде мати все необхідне для життя.

Якщо при обстеженні буде встановлено, що дитину неможливо залишити ні з ким із батьків, це відображається у висновку.

При розгляді таких спорів суд не залежить від висновку органу опіки і піклування, і вирішує питання з урахуванням всіх обставин, з'ясованих по справі.

Переваги у матеріальних та житлово-побутових умовах одного з батьків не мають суттєвого значення для вирішення питання про визначення місця проживання дитини саме у цього з батьків. Центральним питанням у цих випадках є інтереси дитини, ставлення до неї кожного з батьків, більша прихильність дитини до батька чи матері, тобто суд також повинен враховувати при цьому бажання дитини залишитися з тим чи іншим із батьків.

Наведений аналіз правових норм, дає підстави стверджувати, що при вирішенні спору щодо місця проживання малолітньої дитини в першу чергу повинні враховуватись інтереси самої дитини, а, при наявності певних обставин, визначення місця проживання малолітньої дитини разом з батьком жодним чином не суперечить законодавству та міжнародно-правовим актам.

Нажаль, зараз такі судові рішення поодинокі, проте вони є знаком, що ситація зрушається з місця.

Так, рішенням Слов’янського міськраойнного суду Донецької області був задоволений позов батька дитини Д. до матері дитини К. про зміну місця мешкання дитини з таких підстав.

Після розлучення подружжя Д. їх восьмирічна дочка залишилася проживати з матір'ю К. Батько Д. часто зустрічався з дівчинкою, брав її до себе по суботах та неділях, приходив за нею в школу.

Через деякий час мати дитини К. познайомилася з Н. та вступила з ним в шлюб, після чого її відношення до дитини різко змінилося. Дочка часто лишалася дома сама, без догляду, їй не приділялася увага з боку матері та вітчима.

Десятирічна дитина у судовому засіданні висловила бажання залишитися з батьком, і його позов було задоволено.

Щодо цього, слід зазначити, що при розгляді спорів про місце проживання неповнолітніх дітей, які досягли десятирічного віку, суд повинен з'ясувати, з ким із батьків вони бажають залишитися. Висловлене дитиною бажання не обов'язкове для суду, якщо суд визнає, що залишення дитини з зазначеним нею з батьків не відповідає її інтересам.

Законодавством встановлено, що батьки мають право вимагати повернення дітей від будь-якої особи, яка утримує дітей у себе без законних підстав (наприклад, в силу акту усиновлення або судового рішення).

Так, громадянин Л. звернувся до Красноармійського районного суду Донецької області суду з позовом до У. про передачу йому сина, який жив з матір'ю, а після її смерті залишився жити у бабусі, яка відмовилася передати дитину батькові.

При розгляді справи Л. посилався не тільки на своє переважне право, як батька, на виховання дитини, але підкреслив і ту обставину, шо він весь час приділяв дитині значну увагу. Суд задовольнив позов батька.

При розгляді таких позовів суд не пов'язаний правом батьків, якщо визнає, що передача їм дитини суперечить її інтересам.

Якщо суд визнає, що ні батьки, ані треті особи не взмозі забезпечити належне виховання дитини, він виносить рішення про передачу дитини на опікування органів опіки і піклування (ч. 3 ст. 161 СК України).

Висновки

Сімейні спори можна розділити на декілька категорій – розірвання шлюбу, визнання шлюбу недійсним, поділ майна подружжя, стягнення аліментів, спори про дітей, встановлення батьківства та інше.

В рамках даного курсу, було приділено увагу найбільш складним категоріям.

Однією з особливо складних категорій сімейних спорів, є визнання шлюбу недійсним. Визнання шлюбу недійсним – це один із способів припинення шлюбу. Шлюб може бути визнаний недійсним тільки за рішенням суду. У такому разі, шлюб не породжує прав і обов’язків подружжя по відношенню один до одного. Щоб суд визнав шлюб недійсним, необхідно довести, що у подружжя або одного з них був відсутній намір та бажання створити сім’ю в момент реєстрації шлюбу, і що після укладення шлюбу між подружжям фактично були відсутні сімейні стосунки.

Складною категорією спорів також є й п оділ спільного майна подружжя. Поділ спільного майна подружжя – досить складна процедура, яка виникає при розірванні шлюбу. Під майном потрібно розуміти не тільки нерухоме майно, але і доходи кожного з подружжя від трудової і підприємницької діяльності. Розділ майна можна здійснити як у судовому порядку, так і через угоду про розділ майна або через серію альтернативних угод.

Встановлення та оспорювання батьківства. Трапляється так, що дитина народжується поза шлюбом і за відсутності заяви батька до органів РАЦС про визнання себе батьком, виникає необхідність встановлювати батьківство в судовому порядку. Суд бере до уваги будь-які докази, які підтверджують походження дитини від конкретного батька – показання свідків, пояснення сторін і третіх осіб, письмові докази, речові докази. Оспорювання батьківства має місце у тому випадку, коли особа, що записана батьком дитини не вважає себе його біологічним батьком, а запис було зроблено внаслідок презумпції батьківства, або через введення в оману чоловіка його дружиною.

Встановлення материнства. Також, якщо батьки дитини були невідомі, а реєстрація народження дитини була проведена за рішенням органу опіки та піклування, особа, що вважає себе матір’ю дитини може подати заяву до суду про визнання свого материнства.

Спори про місце проживання дитини, про участь батьків або інших родичів у їх вихованні – болючі для всіх учасників конфлікту. Найголовніше тут – інтереси дитини. Місце проживання дітей при роздільному проживанні батьків може бути встановлено як в добровільному, так і в судовому порядку. Батьки можуть скласти угоду про те, з ким буде проживати дитина після розірвання шлюбу батьків. Якщо батьки не можуть мирно домовитися про це, то такий спір вирішується в судовому порядку. Рішення по таких справах приймаються судом виходячи з інтересів дитини, та у разі можливості, з урахуванням думки дитини.

Питання

1. Підстави недійсності шлюбу.

2. Що таке фіктивний шлюб?

3. Чи є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду об’єктом права спільної сумісної власності?

4. Що є особистою приватною власністю дружини (чоловіка)?

5. Підстави для звернення до суду із заявою про материнства?

6. Назвіть види позовів про оспорювання материнства.

7. З якого віку дитина вправі сама вирішувати, з ким з її батьків, які мешкають окремо, вона буде жити?

ЛІТЕРАТУРА

1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст. 141.

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435 // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44.

3. Сімейне право України: Підручник / За ред. В. С. Гопанчука. — К.: Істина, 2002.

4. Науково-практичний коментар до Сімейного кодексу України / За ред. Ю. С. Червоного. — К.: Істина, 2003.

5. Антокольская М. В. Семейное право. — М.: Юрист, 2002.

6. Волинець Л. С. Права дитини в Україні: Проблеми та перспективи / Укр. ін-т соц. досліджень; ін-т дитинства. — К.: Логос, 2000.

7. Пчелинцева Л. М. Практикум по семейному праву для юридических вузов и факультетов. Изд.2-е. — М., 1999.

Дата добавления: 2014-01-07