Екологічна безпека

Екологічна безпека — складова національної безпеки, процес управління системою національної безпеки, за якого державними і недержавними інституціями забезпечується екологічна рівновага і гарантується захист середовища проживання населення країни і біосфери в цілому, атмосфери, гідросфери, літосфери і космосфери, видового складу тваринного і рослинного світу, природних ресурсів, збереження здоров'я і життєдіяльності людей і виключаються віддалені наслідки цього впливу для теперішнього і прийдешніх поколінь.Екологічна безпека може бути розглянута в глобальних, регіональних, локальних і умовно точкових межах, у тому числі в межах держав і будь-яких їхніх підрозділів. Фактично вона характеризує геосистеми (екосистеми) різного ієрархічного рангу — від біогеоценозів (arpo-, урбоценозів) до біосфери загалом.

Об'єктами екологічної безпеки є все, що має життєво важливе значення для суб'єктів безпеки: духовні потреби, цінності та інтереси особи, суспільства і держави, природні ресурси та довкілля як матеріальної основи державного та суспільного розвитку. Суб'єктами екологічної безпеки є індивідуум, суспільство, біосфера, держава. Оскільки пропонована нами концепція розгляду понять у органічній їх єдності передбачає дослідження не одного поняття, а категорійно-понятійних рядів, проаналізуємо визначення понять, пов'язаних з поняттям "екологічна безпека".

Безпека в природокористуванні — процес управління загрозами та небезпеками, за якого забезпечується мінімальний вплив несприятливих умов природи та технологічних процесів її опанування на здоров'я людей. Безпека в природокористуванні розглядається в межах усіх форм галузевого природокористування та в області прямого й опосередкованого впливу на людину (глобально, регіонально і локально). Екологічна політика — це науковий напрямок, що вивчає взаємозв'язки між процесами техногенної зміни природного середовища і політичними процесами в житті суспільства як в регіональному, так і в глобальному вимірі. Екологічна політика являє собою теоретичну систему політичних, економічних, юридичних та інших заходів, спрямованих на врегулювання стану навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів на будь-якій території або світу загалом (глобальна політика).

Навколишнє середовище — це комплекс усіх об'єктів, явищ і процесів, зовнішніх стосовно даного організму, популяції або сукупності організмів. Взаємодія всередині комплексу здійснюється через круговорот речовин. Таким чином, навколишнє середовище включає речовини і організми біоти, з якими взаємодіє даний організм, а також популяція і сукупність організмів. Навколишнє середовище характеризується передусім за все концентраціями хімічних сполук, які споживають живі організми. З навколишнім середовищем взаємодіє зовнішнє середовище, тобто те середовище, в якому живі організми не функціонують. Проте, регулюючи потоки речовин в навколишньому середовищі, біота впливає і на концентрації біогенів у навколишньому середовищі.

Природне середовище — мало змінена дією антропогенного чинника сукупність природних умов існування людського суспільства, тваринних, рослинних та інших організмів, які, проте, постійно зазнають прямого чи опосередкованого впливу людства, з яким пов'язана господарською діяльністю.

Природне середовище є джерелом найважливіших природних ресурсів, таких, як біопродуктивні ґрунти, вода, мінерали, носії тепла (нафта, газ, вугілля, уран, торф), які забезпечують існування та розвиток біосфери. Поняття "навколишнє середовище" і "природне середовище* не збігаються за обсягом. Навколишнє середовище включає соціальне середовище, а з поняття "природне середовище" вилучається частина біосфери, яка корінним чином перетворена людиною на об'єкти господарської діяльності (будинки, дороги, механізми, рілля та інші господарські угіддя, промислові відходи, зелені насадження тощо), тобто належать до техносфери.

Біосфера — нижня частина атмосфери, вся гідросфера і верхня частина літосфери Землі, які заселені живими організмами, "область існування живої речовини" {ВЛ. Вернадський); оболонка Землі, в якій сукупна діяльність живих організмів виявляє себе як геохімічний фактор планетарного масштабу. Біосфера — найбільша (глобальна) екосистема Землі — область системної взаємодії живої та неживої речовини на планеті. Техносфера — частина біосфери, докорінно перетворена людьми за допомогою прямого або опосередкованого впливу технічних і техногенних об'єктів (будинки, дороги, механізми, підприємства тощо) з метою найповнішої відповідності соціально-економічним (але не екологічним) потребам людства. Загроза — це природне чи техногенне явище з прогнозованими, але неконтрольованими небажаними подіями, що можуть у певний момент часу в межах даної території завдати шкоди здоров'ю людей, спричинити матеріальні збитки, руйнувати довкілля.

Таким чином, термін "загроза" відображає можливість виникнення деяких умов технічного, природного, соціально-політичного або воєнного характеру, при наявності яких можуть наступити несприятливі події та процеси (наприклад, техногенні катастрофи на промислових підприємствах або стихійні лиха, економічні або соціальні кризи тощо). Джерело загроз — розмаїття внутрішніх і зовнішніх суперечностей суспільного розвитку в країні і на міжнародній арені та різних сферах людської життєдіяльності як постійно еволюціонуючий процес. Це одночасно й головний висхідний критерій для виділення із усієї суми суспільних відносин і притаманних їм суперечностей саме тих, які формують систему суспільних відносин в сфері безпеки.

Аварія — небезпечна подія техногенного, природного чи антропогенного характеру, яка спричинила загибель людей чи створює на об'єкті або території загрозу життю та здоров'ю людей і призводить до руйнування будівель, споруд, обладнання і транспортних засобів, порушення виробничого або транспортного процесу чи завдає шкоди довкіллю. Катастрофа — велика за масштабами аварія чи інша подія, що призводить до тяжких, трагічних наслідків.

Стихійне лихо — небезпечні природні процеси та явища, які за своїми масштабами відхиляються від вузького діапазону нормального функціонування навколишнього середовища, створених людиною пристроїв, споруд, технологій та самої людини; руйнівне природне і/або природно-антропогенне явище або процес, що може спричинити або спричинив загрозу життю та здоров'ю людей, руйнування або знищення матеріальних цінностей та окремих елементів природного середовища. Це можуть бути як короткотривалі процеси, наприклад, тайфуни, смерчі, зсуви, лавини, землетруси, виверження вулканів, цунамі тощо, так і довготривалі — засухи, масове розмноження шкідників, повені, снігові замети. Поняття набуває соціально-економічного змісту, оскільки стихійні лиха виникають переважно у місцях активної господарської діяльності людини. У міру зростання населення і розвитку господарства зростає як частота їх появи, так і обсяг збитків, завданих стихійними лихами, і кількість жертв.

Обернена до екологічної безпеки – екологічна небезпека. Свідченням величезної екологічної небезпеки в Україні є те, що майже 10% її території перебуває у стані глибокої екологічної кризи, близької до катастрофи, майже 70% загальної земельної площі наближається до такого стану.

Лише 1% території України – екологічно чисті ареали. В Україні наприкінці 90-х XX ст. було найвище серед європейських країн антропотехногенне навантаження на природне середовище, а на більшій частині її території якість довкілля була загрозливою для здоров'я людей. Екологічна безпека, у свою чергу, залежить від рівня розвитку технологічного способу виробництва. Екологічна небезпека України значною мірою успадкована від колишнього СРСР. В Україні, яка займала лише 2% його території, було зосереджено 25% всього промислового потенціалу й аналогічну кількість забруднення природного середовища Союзу. Щороку в атмосферу викидалося понад 100 млн. т шкідливих речовин, при цьому не знешкоджувалася навіть чверть їх. Хижацьке ставлення загальносоюзних міністерств і відомств до землі, отруєння її пестицидами, надмірна загазованість повітря (на території України було розташовано до 1000 хімічних комбінатів) тощо призвели до значного зростання дитячої смертності. Після проголошення незалежності Україна, втративши більшу частину колишніх дешевих енергоносіїв, у 90-х продовжувала нарощувати архаїчну для неї структуру виробництва, майже нічого не зробила для трансформації ресурсо- і енергозатратноі економіки.

Так, незважаючи на майже двократне зниження обсягів ВВП за період 1990–96, енергомісткість ВВП внаслідок зростаючого зношування застарілих основних фондів зросла на 40%. Реалізація 1 кг умовного палива в Україні приносить 0,5 дол. ВВП, тоді як у Японії – 9,3 дол. Майже 90% підприємств країни є екологічними банкрутами. На Донецьку обл., яка займає 4% території України, припадає понад 25% забруднюючих викидів. У великих промислових центрах пострадянських держав 60% викидів припадає на автомобільний транспорт. Кожен автомобіль викидає в повітря у 6 разів більше забрудюючих речовин, ніж у країнах Європи. З 1992 по 1998 в Україну було завезено майже 5 млн. автомобілів, більшість з яких – застарілі, з тривалим строком користування. Внаслідок Чорнобильської катастрофи забруднено до 10 млн. га земель, забруднення Дніпра в 4-5 разів перевищує граничне допустимі норми, але його воду змушені пити майже 35 млн. жителів України.

Чорнобильська катастрофа перетворила територію країни на зону екологічного лиха. Тому лише за 1992-96 захворюваність населення на хвороби кровообігу зросла на 22%, гінекологічні – на 21%, нервової системи і органів чуттів – на 16%, інфекційні – на 14%, крові та кровотворних органів – майже на 70%. Більшість галузей промисловості України базується на застарілому технологічному способі виробництва (насамперед машинному), на породжених ним екстенсивних методах економічного прогресу. Щорічні втрати держави від нераціонального природокористування і майже тотального забруднення навколишнього середовища становлять 20% національного доходу і є одними з найбільших у світі. Тому орієнтація на розширення металургійної промисловості без відповідного комплексу захисту довкілля – згубна. Для послаблення екологічної небезпеки необхідно розробити науково обґрунтовану екологічну політику, яка б органічно поєднувала принципи економічності, гуманізації та екологізації нової техніки й технологи, аналогічних критеріїв розміщення продуктивних сил, проведення реконструкції та технічного переоснащення існуючих підприємств з урахуванням названих принципів і критеріїв; впровадження екологобезпечних, ресурсо- і енергозберігаючих технологій в усіх галузях, що підлягають структурній перебудові.

Для цього слід активно використовувати державні (в поєднанні з економічними, правовими та адміністративними) важелі регулювання економіко-екологічних відносин, формувати новий тип екологічного мислення, ухвалити адекватні вимогам часу закони, які захищатимуть навколишнє середовище, контролювати їх дотримання та інші заходи. З урахуванням міжнародного досвіду екологічного нормування необхідно створити жорстку систему стандартів та нормативно-технічних документів якості навколишнього середовища.

Функціонування цієї системи має бути спрямоване на розв'язання таких завдань, як створення інформаційного банку даних про стан навколишнього середовища, еколого-економічних кадастрів природних ресурсів країни і окремих регіонів, запровадження екологічних паспортів підприємств, галузей і територій тощо. Крім того, необхідно значно збільшити частку екологічних витрат у ВВП (з 0,25 до 1,5–2%), використовувати безвідходні технологи, знаходити альтернативні джерела енергоносіїв, раціонально залучати до господарського обігу відходи, а частину з них безпечно зберігати, формувати екологічну економічну інфраструктуру, при залученні іноземних інвестицій, а також у процесі роздержавлення економіки особливу увагу приділяти екологічним чинникам.

Дата добавления: 2014-01-07