Тема 8. Аналіз виробництва продукції, робіт і послуг

Законодавство 60-х років не використовувало термін «кримінально-виконавча система». Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік згадували про «установи і органи, виконуючі вироки судів до позбавлення волі, заслання, висилки та виправних робіт без позбавлення волі». Ці установи і органи знаходилися в системі МВС СРСР. Введення умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці (починаючи з 1964р.) і умовного засудження з обов'язковим залученням до праці (з 1970 р.) зажадало створення особливих органів, які також знаходилися у підпорядкуванні МВС СРСР.

Розглядаючи питання правового положення ув’язнених в період Великої вітчизняної війни не можна не згадати про „штрафні батальйони”. За окремими даними через їх горнило тільки за перші три роки війни пройшло біля 975 тис. в’язнів. Юридичною підставою для направлення політичних та кримінальних в’язнів до лав Червоної Армії були спочатку укази ПВР СРСР від 12 липня та 24 листопада 1941 р., а згодом спеціальні постанови Державного Комітету Оборони СРСР.

Суттєву роль відігравали також тимчасова інструкція від 17 липня 1943 р., що визна­чала порядок обліку та етапування, засуджених до каторжних робіт, у спеціально організовані за наказом НКВС СРСР відділення у Воркутлазі, Норильлазі, Дальстрої, Карагандинсько­му ВТТ та „Положення про начальників ешелонів ДУТАБу НКВС по супроводженню ешелонів ув’язнених, що направляються у Виправно-трудові табори та на будівельні об’єкти НКВС СРСР” від 25 листопада 1943 р. Загалом, постанови Положення не відрізняються чимось особливим якби не одна примітка, за якою особовий склад конвою був підпорядкований не начальнику ешелону, а начальнику ешелонного конвою безпосередньо. Крім того обидва у своїй діяльності мали керуватись таємними інструкціями і „усіма додатковими вказівками” НКВС СРСР та ДУТАБу НКВС з питань етапування в’язнів.

Після возз’єднання Західної України з УРСР, на її терени була перенесена радянська система органів та установ виконання покарань з її принципом суворого покарання замість перевиховання засуджених. До цієї системи входили тюрми, виправно-трудові промислові колонії, сільськогосподарські колонії, будівельні колонії та спеціальні установи для неповнолітніх осіб.

Водночас із посиленням репресивної діяльності органів НКВС, на території Західної України було створено широку мережу тюрем, яка значно перевищувала ту, що існувала за часів польської окупації. Як свідчить аналіз суспільно-політичної ситуації, в першу чергу це обумовлювалося суто політичними мотивами. На підставі наказу НКВС УРСР за № 00210 від 25 грудня 1939 р. «Про оголошення штатів загальних тюрем НКВС УРСР» на території західних областей України було організовано 19 загальних тюрем. Невдовзі, через переповненість уже існуючих, у Львові та Рівному було створено ще дві тюрми. Однак і на цьому процес створення мережі тюрем не завершився. Після приєднання до СРСР Північної Буковини та Бессарабії на підставі наказів НКВС УРСР № 001120 від 7 вересня 1940 р. та № 00146 від 20 вересня 1940 р., на території новоутворених областей було організовано ще шість тюрем. Отже, загалом на приєднаних територіях було відкрито 25 тюрем зі штатами у 1 934 співробітників та загальним лімітом в’язнів близько 8 000 осіб.

Починаючи з 1935 р. правові норми діючого на той час виправно-трудового законодавства стали все більше витіснятися відомчими нормативними актами (наказами, інструкціями і розпорядженнями), що видавались по лінії НКВС СРСР. Ігнорування норм виправно-трудового кодексу стало правилом. Починаючи з 1935 р., засуджених (в тому числі і в Україні) стали поділяти лише за ознакою статі (чоловіки та жінки), а також на тих, хто дотримується вимог режиму або не дотримується. З часом це привело до того, що в одних виправно-трудових установах поруч з вперше засудженими за менш тяжкі злочини стали утримуватися засуджені, які мали підвищену суспільну небезпеку, тобто злісні рецидивісти, а також особи, що вчинили тяжкі злочини.

Як показує аналіз наявних нормативно-правових актів, ще до утворення НКВС СРСР республіканські правові акти виправно-трудового характеру стали з'являтися досить рідко, а з передачею цьому відомству всієї виправно-трудової системи країни правотворча діяльність в галузі виконання кримінальних покарань в союзних республіках, зокрема в Україні, ще більш звузилася і зводилася, по суті, лише до закріплення загальносоюзних норм в республіканському законодавстві, внесенням в нього змін або доповнень.

Отримання органами НКВС цих функцій привело до значного обмеження контролю їх діяльності в галузі виконання кримінальних покарань з боку судових органів, а в подальшому, майже до повної безконтрольності, наслідком чого і стали численні порушення законності в місцях позбавлення волі в наступні десятиріччя.

Змінився також характер сільськогосподарських колоній за рахунок збільшення загальної площі землі, яка оброблялась, а також механізації, введення передових агротехнічних технологій. До 1 жовтня 1931 р. на території України було 18 промислових, 6 будівельних і 35 сільськогосподарських ВТК, які з 1 січня 1931 р. були переведеними на самоокупність.

На початку 1930 р. в системі місць позбавлення волі пройшли корінні зміни. Були ліквідовані всі будинки примусових робіт, що залишились на той час, і в НКЮ УСРР розпочалась діяльність з організації виправно-трудових колоній згідно із змінами в загальносоюзному і республіканському кримінальному законодавстві. Виправно-трудові колонії стали не тільки основним, але і єдиним, якісно новим типом так званих загальних місць утримання на території України. Режимні вимоги у ВТК були значно обмежені. Зрозуміло, виправно-трудові колонії не переставали бути місцем позбавлення волі, але елементи ізоляції в них були обмежені до мінімуму.

Діяльність наркоматів внутрішніх справ союзних республік спрямовувалась на повне працевикористання осіб, позбавлених волі на строк від 1 року до 3 років, як правило, в спеціально створених сільськогосподарських колоніях з метою скорочення чисельності місць позбавлення волі. Перше Управління північних таборів було створене ОДПУ СРСР 28 червня 1929 р., тобто ще до підпису липневої постанови РНК СРСР, однак вже з посилкою на цей документ. 5 квітня 1930 р. було створене Управління таборів Об'єднаного Державного Політичного Управління (ОДПУ) СРСР, яке менш чим через рік отримало статус Головного Управління.

Відмова від принципових позицій НЕПу, економічний курс на форсування індустріалізації, створення жорсткої командно-адміністративної системи, проведення політики суцільної колективізації сільського господарства не могли не знайти своє відображення в діяльності правоохоронних органів України, і, зокрема, виправно-трудових установ. У цих умовах перед радянськими каральними органами політичним керівництвом СРСР було поставлене завдання значно підвищити ефективність своєї діяльності.

Реалізація планів, передбачених першою п’ятирічкою, була спрямована на будівництво потужних виробничих об’єктів у малозаселених регіонах СРСР і вимагала державного розподілу виробничих сил, підґрунтям яких повинна була стати дешева робоча сила ув’язнених.

Підміни законодавчої діяльності на державному рівні комплек­сом відомчих нормативних актів різного грифу таємності призвели до протиріч з діючим легальним за­конодавством, включаючи Конституцію, що потягло за собою істотні порушення основних прав ув'язнених.

Намагаючись врегулювати в Положенні про ВТТ основні вимоги режиму і засоби його забезпечення, законодавець передбачив лише матеріальні правові норми, майже повністю виключивши порядок їх реалізації. Адміністрація ВТТ сама визначала порядок застосування заходів заохочення та стягнення, порядок придбання продуктів хар­чування і предметів першої необхідності, надання побачень тощо.

Об’єктивно зрозуміти справжні причини виникнення ДУТАБу неможливо у відриві від реальних історичних подій і процесів в державі. У вказаний період перед радянською владою стояло два головних завдання: придушення будь-яких демократичних проявів та створення умов для економічного зростання за рахунок виконання планів перших „п’ятирічок”. Створення ГУЛАГу як найкраще відповідало їх реалізації. Не випадково ще до внесення змін у кримінальне законодавство, 11 липня 1929 РНК СРСР було прийнято постанову, якою на ОДПУ СРСР було покладено завдання розвитку господарства труднодоступних для освоєння і водночас найбільш багатих ресурсами територій СРСР за рахунок використання праці в’язнів. Організація спеціальних виправно-трудових установ спрямованих на використання, найбільш дешевої з точки зору економіки, праці в’язнів передбачалась в північних районах, Сибіру, на Далекому Сході та у Середній Азії.

Вступ

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

Охарактеризувати особливості функціонування системи органів та установ виконання покарань України у передвоєнний період, за часів ВВВ та її відновлення у повоєнний період (1939-1953 рр.).

1. Система органів і установ виконання кримінальних покарань на території України у довоєнний період та особливості її нормативно-правового забезпечення (1925-1939).

а) Період ДУТАБу.

б) Завдання та нормативно-правові засади діяльності органів та установ виконання покарань України за часів перших п’ятирічок та у передвоєнний період (1929 ─ 1939 рр.)

2. Особливості функціонування системи органів та установ виконання покарань України у передвоєнний період, за часів Великої Вітчизняної війни та її відновлення у повоєнний період (1939-1945 рр.)

3. Функціонування виправно-трудової системи у повоєнний період (1945 -1953 рр.)

Питання 1.Система органів і установ виконання кримінальних покарань на території України у довоєнний період та особливості її нормативно-правового забезпечення (1925-1939)

А) Період ДУТАБу.

Правовою основою виникнення і подальшого розвитку цього карального інституту стала постанова ЦВК і РНК СРСР від 6 листопада 1929 р. "Про змі­ни статей 13, 18, 22, 33 Основ кримінального законодавства СРСР та союзних республік", в якій йшлося про впровадження нової міри соціального за­хисту - позбавлення волі у виправно-трудових таборах (ВТТ) віддалених місць СРСР. До ВТТ направлялись особи засуджені до позбавлення волі на термін від 3-х до 10-ти років, а засуджені на термін до 3-х років мали за загальним правилом відбувати термін покарання у виправно-трудових колоніях (ВТК).

Перший ВТТ почав діяти у квітні 1929 р., але саме "Положення про виправно-трудові табори ОДПУ СРСР" було прийняте 7 квітня 1930 р. постановою РНК СРСР. В тому ж квітні 1930 р. було прийнято „п’ятерічний план” розвитку лісової промисловості Європейської Півночі СРСР і створене Управління таборів - УЛАГ, перетворене у лютому 1931 р. в Головне управління виправних таборів і трудових поселень - ГУЛАГ.

Звертаючись до змісту, Положення про виправно-трудові табори слід зазначити, що в розділі "Основні поло­ження про порядок тримання в'язнів" закріплювалися правові нор­ми щодо регламентації режиму тримання в'язнів: підстави і порядок прийому засуджених; основи їх класифікації; порядок роботи і про­живання відповідно до режиму; окремі питання медичного обслуго­вування; заходи заохочення та стягнення тощо.

Начальникам ВТТ було надано право самостійно видавати нор­мативні акти, здатні впливати на забезпечення виробничо-господар­ської діяльності та підтримання необхідного правопорядку серед за­суджених. Прикладом цього може бути "Тимчасова інструкція для штрафних ізоляторів Темніківського ВТТ ОДПУ СРСР".

Починаючи з 30-х р. НКВС поступово перебирає на себе всю повноту влади у сфері каральної політики, не зважаючи на тимчасову передачу в 1930 р. місць ув’язнення у відання НКЮ союзних республік. З цієї точки зору ВТК РРФСР 1933 р., опису постанов якого у підручниках зазвичай приділяється значна увага, був черговою „мертвонародженою дитиною”. Оскільки після прийняття 27 жовтня 1934 року ЦВК і РНК СРСР постанови про передачу виправно-трудових установ у відання НКВС все почало підпорядковуватись не стратегічним засадам виконання покарань з їх ідеєю виправлення засудженого, а тактичним схемам отримання вигоди із рабської праці спецконтингенту. І в сьому розумінні не можна не погодитись із висновками одного із корифеїв виправно трудового (кримінально-виконавчого) права Росії М.Г. Дєтковим, який провівши фундаментальне дослідження архівних джерел дійшов висновку, що економічний фактор – отримання як найбільшої віддачі від використання праці засуджених з мінімальними матеріальними затратами на їх утримання, як найкраще відповідало політиці ГУЛАГу. До вказаного залишається лише додати, що в листопаді того ж 1934 р. при НКВС утворюється „Особлива нарада”, чим було відкрито шлях до винесення позасудових вироків.

Значний інтерес в контексті вищезгаданого мають: „Тимчасова інструкція про режим тримання ув'яз­нених у виправно-трудових таборах НКВС СРСР” від 2 серпня 1939 р. (далі – Інструкція по ВТТ) та „Тимчасова інструкція про режим тримання ув'язнених у виправно-трудових колоніях НКВС СРСР” від 4 липня 1940 р. (далі – Інструкція по ВТК). Обидві мали таємний характер, відміняли усі до цього існуючі постанови законодавства у сфері режиму тримання в’язнів і були спрямовані на забезпечення: а) належної ізоляції засуджених; б) організацію порядку тримання в’язнів, з метою забезпечення найбільш ефективного використання їх праці. Загалом, вказані інструкції врегульовували практично одне й те саме коло питань, але за структурою і змістом вони суттєво відрізнялись між собою, так наприклад:

- до складу „Загальних положень” Інструкції по ВТТ, окрім вимог щодо місця розташування табору і огорожі локальних участків входили норми, що стосувались розпорядку дня, розміщення в’язнів їх обов’язків та прав. Натомість в Інструкції по ВТК три останні групи норм були виділені в окремі розділи і врегульовували вказані питання більш детально;

- Інструкція по ВТК містила окремий розділ „Робочій час і відпочинок”, де зазначалось, що тривалість робочого дня для дорослих в’язнів які працюють на шкідливих роботах складає від 8-ми до 9-ти годин, для усіх інших від 10-ти до 11-ти годин, для неповнолітніх вказана норма зменшувалась до 8-ми годин при 4-х вихідних на місяць для усіх категорій. На відміну від цього, в Інструкції по ВТТ ми не зустрінемо жодного положення яке б чітко встановлювало вказані нормативи;

- обидві інструкції передбачали ряд обмежень прав засуджених щодо побачень, отримання посилок і передач, листування. Проте в Інструкції по ВТК вказані обмеження були пов’язані головним чином з випадками порушення режиму тримання, що цілком закономірно. Натомість в Інструкції по ВТТ мова йшла про обмеження пов’язані з особливим статусом в’язнів. Зокрема, остання передбачала можливість отримання двох видів побачень а) в присутності охорони; б) особистих побачень - за умов виконання виробничих норм і дотриманні режиму тримання. Проте засудженим за злочини, які були перелічені у п. а та б § 65 побачення надавались лише з дозволу, відповідно, Начальника ГУЛАГу НКВС та Начальника табору по узгодженню з відповідними структурами. Схожі обмеження і відносно тих самих категорій містили положення інструкції щодо отримання посилок, передач, листування, а також можливості вільного пересування по території ВТТ і допуску ув’язнених до адміністративно-технічних посад.

Б) Завдання та нормативно-правові засади діяльності органів та установ виконання покарань України за часів перших п’ятирічок та у передвоєнний період (1929 ─ 1939 рр.)

Зміни економічного курсу СРСР наприкінці 20-х років були головною передумовою реформування системи місць виконання покарань. Ці зміни були зумовлені:

· по-перше, прийняттям у середині 1929 р. першого п’ятирічного плану,

· по-друге, повною колективізацією, проведеною наприкінці 20-х ─ на початку 30-х років ХХ ст..

Перехід до соціалістичної індустріалізації країни вимагав від органів управління виправно-трудовими установами та безпосередньо ВТУ України перебудови всіх ланок діяльності відповідно до загальнодержавних завдань, які полягали в соціалістичній реконструкції народного господарства на базі нової техніки та сучасних технологій. З'явилася необхідність тісно ув'язати виробничу діяльність ВТУ з промисловим будівництвом, розпочатим в країні. З цією метою розширяється мережа трудових колоній за рахунок загального скорочення числа будинків примусових робіт та інших місць позбавлення волі закритого типу. Залучення виправно-трудових установ до виконання державних промислових завдань повинно було сприяти підвищенню ефективності праці як одного з найважливіших засобів виховного впливу на засуджених

Початком реформи стала прийнята 11 липня 1929 р. Радою Народних Комісарів СРСР постанова № 16 «Про використання праці кримінальних арештантів», згідно з якою створювалась подвійна система місць позбавлення волі, перша частина якої підпорядковувалась Об’єднаному Державному політичному управлінню, а друга ─ залишалась в підпорядкуванні НКВС союзних республік. Мета створення такої системи була визначена у другому пункті постанови: «ОДПУ для прийому цих ув’язнених розширити існуючі та організувати нові виправно-трудові табори (на території Ухти і інших віддалених районів) з метою колонізації цих районів і експлуатації їх природних багатств шляхом використання праці позбавлених волі». До цих таборів повинні були направлятись всі ув’язнені, які були засуджені на строк від 3-х років і більше, але за умови їх придатності до фізичної праці. Згідно з п’ятим пунктом постанови друга паралельна структура системи місць позбавлення волі залишалась «у віданні НКВС союзних республік, які повинні були переглянути свою мережу місць позбавлення волі з метою правильного їх територіального розміщення».

Постановою ЦВК та РНК СРСР від 6 листопада 1929 р. були внесені відповідні зміни до тексту статті 13 «Основних засад кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік», що визначали характер відбування кримінального покарання». До Кримінального кодексу України зміни про відбування покарання у вигляді позбавлення волі у виправно-трудових таборах або в загальних місцях утримання були внесені постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 15 березня 1930 року.

Ці нормативно-правові акти зумовили серйозні зміни в системі виправно-трудових установ країни. У зв'язку з відмовою від покарання у вигляді позбавлення волі із суворою ізоляцією були скасовані ізолятори спеціального призначення, число БПР значно скоротилося, і в кінці 20-х ─ на початку 30-х років виправно-трудові колонії стають основним видом місць позбавлення волі для засуджених на строк до трьох років. Паралельно з'явився новий вид ВТУ ─ виправно-трудові табори, що представляли підвищену суспільну небезпеку, що виконували об’ємні народногосподарські завдання, наприклад, засвоєння нових територій, розробка природних корисних копалин, будівництво промислових підприємств, залізних доріг та шосейних шляхів тощо. Саме на них і покладалось завдання перевиховання правопорушників,

Згідно з «Положенням про виправно-трудові табори», затвердженим постановою РНК СРСР від 7 квітня 1930 р., виправно-трудові табори мали своїм завданням «охорону суспільства від особливо соціально небезпечних злочинців, перш за все з класово ворожих і декласованих елементів, шляхом їх ізоляції, поєднаної із суспільно-корисною працею, та пристосування цих правопорушників до умов трудового гуртожитку».

Структурно виправно-трудові табори являли собою комплекс виправно-трудових установ закритого типу, які мали назву табірних відділень і табірних пунктів, що дозволяло охопити працею великої кількості ув’язнених значний фронт робіт. Очолював табір начальник, який організовував діяльність підпорядкованих підрозділів: адміністративної, виробничо-експлуатаційної, культурно-виховної та санітарної частин, а також атестаційної комісії. Положення також встановлювало: порядок прийому засуджених до табору; умови їх класифікації; загальні умови праці; особливості лікування і утримання хворих; порядок надання побачень, листування, отримання посилок та передач; переведення засуджених та їх звільнення; заходи дисциплінарного впливу; особливості проведення культурно-виховної роботи; дії при втечі засуджених тощо.

З метою диференційованого застосування заходів виправно-трудової дії встановлювався розподіл засуджених на три класифікаційні групи залежно від соціального положення та характеру вчиненого злочину:

§ перша - ув’язнені зі складу трудящих, селян та службовців, що користувалися до виголошення вироку виборчими правами, і засуджені вперше на строк не більше п'яти років не за контрреволюційні злочини;

§ друга - ті ж ув'язнені, але засуджені на строк більше п'яти років;

§ третя - всі нетрудові елементи і особи, які засуджені за контрреволюційні злочини.

До ув'язнених у виправно-трудових таборах застосовувалися три види режиму (первинний, полегшений і пільговий), що, на перший погляд, становили елементи прогресивної системи відбування покарання, які ув'язнені повинні були проходити поетапно, залежно від ступеня виправлення. Строк перебування їх на первинному режимі прямо залежав від того, до якої з трьох класифікаційних груп вони належали. Таким чином, питання про зміну режимних умов розв'язувалося зрештою з урахуванням класової приналежності засудженого та тяжкості вчиненого злочину.

Таким чином, необхідно зазначити, що заміна законотворчої діяльності на державному рівні комплексом відомчих нормативних актів призвела до протиріч у діючому законодавстві, в тому числі і в Конституції та Основних засадах кримінального законодавства СРСР і союзних республік. Протягом майже тридцяти років закладені в «Положення про виправно-трудові табори» правові норми уточнювались лише у відомчих нормативно-правових актах, які були прийняті в різні роки і суттєво ускладнювали діяльність адміністрації у нових таборах.

Протягом другої половини 20-х років йшов активний пошук досконалої організаційної побудови як окремих підрозділів НКВС, так і наркомату загалом. Його структура змінювалася інколи декілька разів на рік. Не вдаючись в подробиці організаційно-структурних змін, зауважимо, що на початку 1927 р. до складу НКВС входило 9 відділів та 25 підвідділів, на кінець цього ж року ─ вже 5 управлінь, 4 відділи та 21 підвідділ, в другій половині 1930 р. ─ 2 управління та 9 секторів, що поділялися на велику кількість груп. Отже, структура НКВС в цей період була надзвичайно пливучою. Деякі відділи та підвідділи об’єднувались, а інші, навпаки, розділялись, хоча це не було надто суттєвим відносно виконуваних ними функцій.

28 грудня 1930 р. ВУЦВК і РНК УСРР прийняли Постанову «Про ліквідацію НКВС УСРР» на підставі загальносоюзного акту про ліквідацію НКВС союзних і автономних республік. Управління місцями ув’язнення, організацією заслання, а також вивчення злочинності та розробка методів боротьби з нею покладалось на Народний Комісаріат юстиції УСРР. На підставі цієї постанови НКЮ УСРР прийняв під свою юрисдикцію органи і установи виконання покарань. У складі НКЮ було утворено управління ВТУ (УВТУ). У зв'язку з скасуванням в Україні в 1930 р. адміністративних округів і переходом на систему управління з двох ланок (район ─ центр) виправно-трудові установи знаходилися в безпосередньому підпорядкуванні УВТУ НКЮ УСРР.

Таким чином, до ліквідації НКВС в 1930 р. призвели наступні причини:

§ не відповідність юридичного статусу НКВС як республіканського наркомату інтересам формування централізованої галузевої системи управління СРСР;

§ значна пливучість його організаційно-структурної побудови в 20-х роках, яка переобтяжувала апарат наркомату, ускладнювала його діяльність та відносини з місцевими органами;

§ набрання обертів процесом централізації державних органів, що мали право здійснювати репресивну діяльність.

Істотно змінився характер праці у виправно-трудових колоніях порівняно з іншими місцями позбавлення волі. Перед НКЮ УСРР стояло завдання організувати працю у ВТК таким чином, щоб засуджені були залучені в трудові процеси народногосподарського значення; об’єднати їх в колективи, життя і праця яких будувалися б на єдиних із державними підприємствами принципах. Рішення цього завдання забезпечувалося широким розвитком в Україні промислових і будівельних колоній. Замість великого числа дрібних і безперспективних майстерень, типових для колишніх трудових колоній, в промислових колоніях обладнувались підприємства і цехи значної виробничої потужності, причому одну третину їх складали підприємства металообробної промисловості. До кінця 1930 р. виробничу базу промислових колоній складали 45 промислових підприємств, в тому числі: металообробних ─ 16, деревообробних ─ 9, взуттєвих ─ 5; швейних ─ 4, поліграфічних ─ 4, силікатних ─ 3, харчових ─ 3, хімічних ─ 1. Наприклад, засуджені, які відбували покарання в будівельних колоніях УВТУ НКЮ УСРР, брали участь у зведенні таких підприємств в Україні, як Харківський тракторний завод, Криворізький металургійний комбінат, завод «Азовсталь», Дніпрогес тощо.

У середині 1931 р. НКЮ УСРР ухвалив рішення про перетворення реформаторіумів у трудові будинки для неповнолітніх правопорушників типу фабрично-заводських училищ.

Але на перший план у діяльності НКЮ УСРР на початку 30-х років у галузі управління місцями позбавлення волі у зв'язку з тим, що нове кримінальне законодавство істотно змінило структуру місць позбавлення волі, а Виправно-трудовий кодекс УСРР 1925 р. в цій частині вже не відповідав дійсності, вийшла проблема підготовки проекту нового виправно-трудового кодексу республіки. Проект був підготовлений і винесений на широке обговорення на початку 1931 р.

Новий Виправно-трудовий кодекс УСРР прийнятий не був ні в 1931 р., ні в подальші роки. У зв’язку з тим, що положення і норми Виправно-трудового кодексу України 1925 р. фактично втратили юридичну силу у зв’язку із змінами в кримінальному законодавстві, це привело до того, що практично до прийняття Виправно-трудового кодексу УРСР 1970 р. діяльність органів і установ виконання кримінальних покарань на території України регламентувалась загальносоюзними та республіканськими відомчими нормативно-правовими актами.

Проте, 1 серпня 1933 р. в РРФСР був прийнятий новий Виправно-трудовий кодекс. У 1934 році нові Виправно-трудові кодекси були прийняті в Туркменістані та Узбекистані, які за структурою і змістом майже у всьому співпадали з ВТК РРФСР 1933 р. Хоча в інших союзних республіках, зокрема в Українській СРР, нові Виправно-трудові кодекси прийняті не були, проте ряд положень, закріплених у ВТК РРФСР, брались до уваги при вирішенні практичних питань організації і діяльності виправно-трудових установ в цих республіках. У першу чергу це стосувалось структури місць позбавлення волі. В Україні вона будувалася за аналогією із структурою місць позбавлення волі РРФСР. Залежно від характеру основних робіт, що виконувалися засудженими, виправно-трудові колонії в УРСР поділялись на фабрично-заводські (промислові), будівельні і сільськогосподарські. Штрафних колоній в Україні не було. Не створювалися в УСРР спеціально і колонії масових робіт, хоча ув'язнені у ряді колоній займалися дорожнім будівництвом, розробкою кам'яних кар'єрів і іншими роботами масового характеру.

10 липня 1934 р. згідно з Постановою ЦВК та РНК СРСР був створений загальносоюзний Народний комісаріат внутрішніх справ, до складу якого увійшло Об'єднане державне політичне управління. Керівництво виправно-трудовими таборами, що входили до цього в систему ОДПУ, було покладено на Головне управління виправно-трудових таборів і трудових поселень НКВС СРСР. Згідно з постановою ЦВК та РНК СРСР від 27 жовтня 1934 р. всі місця позбавлення волі, підвідомчі НКЮ союзних республік, були передані в підпорядкування НКВC СРСР, у зв'язку з чим Головне управління виправно-трудових таборів було перейменованим у Головне управління виправно-трудових таборів, трудових поселень і місць ув’язнення. Для безпосереднього керівництва виправно-трудовими установами в республіках, краях та областях наказано було створити в НКВС союзних республік Відділи місць ув’язнення.

Після створення Народного комісаріату внутрішніх справ України необхідно було відтворити систему органів, що здійснювали керівництво виправно-трудовими установами. Тому 29 жовтня 1935 р. було затверджено Положення про функції відділів місць ув'язнення (ВМУ) обласних управлінь НКВС УРСР та міськрайапаратів системи виконання покарань. ВМУ обласних УНКВС створювались для повного оперативного керівництва виробничо-господарською та фінансовою діяльністю місць позбавлення волі, забезпечення виконання всіх показників виробничих та фінансових планів. Контроль за законністю утримання під вартою ув'язнених здійснювало обліково-розподільне відділення, що входило до складу відділів. На відділення виправних робіт (в міськрайапаратах ─ Бюро виправних робіт) покладалось керівництво роботою із притягнення до праці засуджених до виправних робіт та з укладання угод із господарськими органами. Відділення охорони контролювало охорону та несення служби в місцях ув'язнення, організовувало агентурну роботу та керувало нею, здійснювало заходи, спрямовані на боротьбу з втечами. Керівництвом всім ходом виробництва, забезпеченням виконання виробничих та фінансових планів займалось виробничо-господарське відділення. Крім того, до складу відділів місць ув'язнення обласних УНКВС УРСР входили фінансове відділення, інспектура культурно-виховної роботи, бюро з працевлаштування колишніх в'язнів, санітарна інспектура.

Створене в апараті НКВС УРСР Управління місць ув'язнення мало ідентичну організаційно-структурну будову, за виключенням декількох відділень, створених з урахуванням специфіки діяльності окремих видів місць позбавлення волі. До них відносились: будівельне відділення, відділення сільського господарства, відділ промислових підприємств. Про пріоритетний розвиток промисловості в системі місць позбавлення волі свідчить той факт, що саме начальник відділу промислових підприємств був помічником начальника Управління місць ув'язнення.

У 1934 р. вперше в історії кримінально-виконавчої системи СРСР був створений внутрівідомчий позасудовий орган, наділений функціями, які згідно із законом могли належати тільки органам правосуддя. Постановою ЦВК і РНК СРСР від 10 липня 1934 р. при Народному комісарі внутрішніх справ Союзу РСР була створена Особлива нарада, якій, відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 5 листопаду 1934 р. надавалося право застосовувати до осіб, які були визнані суспільно-небезпечними:

а) заслання на термін до 5 років під гласний нагляд в місцевостях, перелік яких встановлюється НКВС СРСР;

б) висилку на термін до п’яти років під гласний нагляд із забороною проживання в столицях, великих містах та промислових центрах СРСР;

в) ув’язнення до виправно-трудових таборів на строк до п’яти років;

г) висилку за межі СРСР іноземних підданих, які були суспільно-небезпечними.

31 травня 1935 р. ЦВК, РНК СРСР та ЦК ВКП(б) була прийнята спільна постанова «Про ліквідацію дитячої безпритульності і бездоглядності». На виконання постанови, НКВС СРСР 7 липня 1935 р. був виданий наказ «Про організацію роботи по ліквідації дитячої безпритульності та безнаглядності», який регламентував створення приймальників-розподільників для дітей та трудових колоній НКВС для неповнолітніх віком від 12 до 18 років. Це були закриті установи для короткострокового утримання (не більше одного місяця) безпритульних дітей віком до 16 років, з подальшим направленням їх до дитячих установ відповідного типу.

Трудові колонії для неповнолітніх призначалися для утримання неповнолітніх засуджених у віці від 12 років, тоді як в школах ФЗУ НКЮ утримувалися особи у віці від 15 до 18 років. На відміну від спеціальних шкіл ФЗУ, сама назва яких свідчила про те, що їх основним завданням було професійне навчання неповнолітніх, трудові колонії для неповнолітніх поруч з цим завданням виконували ще одну важливу функцію ─ здійснення дисциплінарного впливу на правопорушників за рахунок регламентованого режиму утримання, складовою частиною якого був постійний контроль за суворим дотриманням ними трудової і навчальної дисципліни, розпорядку денного та правил ізоляції, які в колоніях цього виду знаходили більш чіткий вираз. Відповідно до зазначеного наказу у структурі Народного комісаріату внутрішніх справ УРСР було створено Відділ трудових колоній для неповнолітніх, який мав здійснювати: організацію приймальників-розподільників та трудових колоній НКВС замість шкіл фабрично-заводського учнівства (ФЗУ) особливого типу, керівництво їх виробничою, шкільною та навчально-виховною роботою, а також влаштування вихованців на роботу після отримання ними кваліфікації.

Аналіз практики роботи виправно-трудових установ у першій половині 30 ─ років показав, що окремі ув’язнені, особливо з числа рецидивістів ─ професіоналів, встали на шлях тероризування інших засуджених, скоювали злочини в місцях позбавлення волі, порушували встановлений порядок утримання, відмовлялись від роботи. Все це дестабілізувало діяльність установ виконання покарання, тому необхідно було вжити заходи щодо їх ізоляції від основної маси правопорушників. Також виникла необхідність і в ізоляції політичних ув’язнених. 8 серпня 1936 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про доповнення Основних засад кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік», що внесла зміни до статей 13 та 18, якими надала право всім судам, окрім народних, призначати особам, засудженим за найтяжчі злочини, позбавлення волі у вигляді тюремного ув’язнення, а органам НКВС ─ переводити в дисциплінарному порядку до тюрми на строк від одного до двох років осіб, які відбувають кримінальне покарання у виправно-трудових таборах і колоніях та систематично порушують в місцях позбавлення волі внутрішній розпорядок, скоюють втечі, тобто злісно порушують вимоги режиму утримання.

У зв'язку з проведеними організаційними змінами в 1935-1936 рр. система виправно-трудових установ СРСР об'єднувала такі види місць позбавлення волі: виправно-трудові табори, виправно-трудові колонії, тюрми, трудові колонії для неповнолітніх, спеціальні установи для хворих ув'язнених. Але в Україні серед місць ув’язнення переважали тюрми та сільськогосподарські виправно-трудові колонії. На вересень 1935 року на її території налічувалось 37 тюрем, 5 виправно-трудових промислових колоній, 29 сільськогосподарських колоній, 8 будівельних колоній. На 1 вересня 1935 р. в Україні діяли 18 приймальників, розраховані на 2 110 дітей, які в них утримувалась, 12 трудових колоній (на 5 200 дітей), дві трудові комуни (на 1 750 дітей). Крім того в радгоспах системи НКВС утримувалось 1 100 дітей.

У 1935 році в апараті Управління місць ув'язнення (УМЗ) НКВС УРСР було створено Відділ особливого будівництва, який через рік був реорганізований в самостійне управління НКВС. Отже, найбільш важливі та трудомісткі виробництва передавались до відома УМЗ або взагалі НКВС. Це було пов’язано, по-перше, із забезпеченням організаційно-режимної дисципліни на будівництві стратегічних об’єктів, а по-друге, із наявністю дешевої робочої сили, керівництво якою здійснювало управління місць ув’язнення НКВС УРСР.

Впродовж 1935-1936 рр. в областях України прокотилася хвиля викриття «контрреволюційних організацій». У другому півріччі 1935 р. порівняно з першим півріччям кількість справ, які розглядали спеціальні колегії обласних судів, збільшилася на 95,9 %, а в першому півріччі 1936 р., порівняно з другим півріччям 1935 р. ─ на 20,8 %. Найчастіше засуджених звинувачували в «контрреволюційній» та «троцькістській» агітації.. Прийняті заходи забезпечили «стабільне поповнення» тюремного населення в місцях позбавлення волі.

Восени 1936 р. Народним комісаром внутрішніх справ СРСР замість Г. Ягоди став М. Єжов. Розпочалось «зміцнення» органів НКВС, яке стало передумовою широкої хвилі репресій 1937-1938 рр., зокрема й в Україні. Але, передусім, потрібно було позбутися людей, чиїми руками встановлювалось каральне свавілля та творились беззаконня в першій половині 30-х років. 13 січня 1937 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про незадовільне партійне керівництво Київського обкому КП(б)У та недоліки в роботі ЦК КП(б)У». Критика, спрямована проти недостатньо активної боротьби з троцькістами, тотальна «чистка» кадрів в Україні (в тому числі і в НКВС УРСР) привели до зняття В.А. Балицького з посади наркома внутрішніх справ УРСР. В кінці травня 1937 р. його викликали до Москви, а невдовзі призначили начальником Управління НКВС Далекосхідного краю. Заарештували В.А. Балицького 7 липня 1937 р. за звинуваченням в причетності до Київського центру «військово-фашистського заколоту», організатором якого оголосили командуючого військами Київського військового округу Й. Якіра. 27 листопада 1937 р. В.А. Балицький був розстріляний.

14 червня 1937 р. Народним комісаром внутрішніх справ УРСР був призначений комісар державної безпеки 2-го рангу І.М. Леплевський, який перед цим очолював Особливий відділ ГУДБ НКВС СРСР. Під керівництвом І.М. Леплевського почалася розправа не тільки над партійним та радянським апаратом, але й над працівниками центрального та периферійних апаратів НКВС УРСР. Так, за офіційними даними, всього було репресовано 1 199 тільки керівних працівників НКВС УРСР.

Нова хвиля масових репресій розпочалась 4 липня 1937 р., коли до місцевих органів НКВС надійшла телеграма М. Єжова за № 11926, в якій вимагалось взяти на облік усіх осілих в області куркулів та кримінальних злочинців, які повернулись після відбуття покарання, а також втікачів із таборів та заслання. На місцях почали готуватись до проведення операції «особливої серйозності та важливості». В обласних УНКВС були організовані спеціальні штаби для керівництва операцією, області поділялись на оперативні сектори, які співпадали з територією декількох районів. Сигналом для початку проведення цієї операції з 1 серпня став Оперативний наказ народного комісара внутрішніх справ СРСР за № 00447 від 30 липня 1937 р. Але тепер кількість категорій громадян, які підлягали арешту, значно розширювалась. Згідно з наказом з 5 серпня 1937 р. у всіх республіках, краях і областях розпочалась операція із репресування колишніх кулаків, активних антирадянських елементів і кримінальних злочинців. Значна участь у цій операції відводилась адміністрації місць позбавлення волі. Це пов’язано з тим, що, згідно із затвердженим переліком, майже всі категорії осіб, які підлягали репресії, були прямо пов’язані з місцями позбавлення волі (або на момент виходу наказу перебували в установах виконання покарань, або скоїли з них втечу). Таким чином можливо зробити висновок про те, що адміністрація органів управління та установ виконання покарань приймала безпосередню і активну участь в масових репресіях проти свого народу, але, одночасно з цим, значна кількість співробітників місць позбавлення волі стали жертвами того самого терору, безпосередніми учасниками якого вони були.

Одночасно з наступом на куркульство, органи НКВС республіки здійснювали заходи, пов’язані з репресіями за національним принципом. Так, протягом 1937 ─ 1938 рр. відбулось «розгромлення антирадянської роботи польської розвідки і диверсійно-повстанської низівки «ПОВ ─ польської організації військової», були проведені так звані «німецька» та «латиська операції». В ході них в Україні було засуджено близько 50 000 громадян польської національності, понад 10 000 німців, викрито і ліквідовано 72 «шпигунсько-диверсійні резидентури», 14 «націоналістичних організацій». Агентами цих розвідок оголошувалися відомі в республіці воєначальники, політемігранти, інженерно-технічні працівники.

Все це вказує на те, що коли компетенція НКВС вийшла за межі питань суто політичних, навколо них була створена атмосфера надмірної таємності, ослабнув державний контроль, допускалась можливість позасудової репресії, запобіжні заходи застосовувались лише за підозрою, то це не могло не призвести до незаконних всеохоплюючих репресивних дій, жертвами яких ставали тисячі безневинних людей.

Під час проведення репресивних заходів в Україні нарком внутрішніх справ республіки І.М. Леплевський намагався всіляко догодити московському керівництву. Неодноразово від звертався до НКВС СРСР з проханням подовжити термін проведення тієї чи іншої «операції» або затвердити додаткові ліміти на проведення репресій. Однак, як з’ясувалося пізніше, це не гарантувало йому власної безпеки. 25 січня 1938 р. І.М. Леплевський був усунений від займаної посади та призначений начальником Транспортного відділу ГУДБ НКВС СРСР, 26 квітня заарештований, а 28 липня 1938 р. засуджений виїзною сесією військової колегії Верховного суду СРСР до вищої міри покарання.

25 січня 1938 р. народним комісаром внутрішніх справ УРСР був призначений комісар державної безпеки 3-го рангу О.І. Успенський, чия діяльність визначена новим етапом у проведенні масових репресій в Україні. Після арешту першого секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора як «головного керівника всіх антирадянських сил в Україні» органи НКВС активізували діяльність з ліквідації «правотроцькістського підпілля» в республіці. В короткі строки місцеві підрозділи НКВС доповіли у Київ про ліквідацію 11 обласних право троцькістських центрів, 136 районних організацій, 149 куркульсько-повстанських загонів. Загалом, в Україні були заарештовані 2 852 «кадрові учасники» (не враховуючи низовки) право троцькістської організації.

У звітах Народного комісаріату внутрішніх справ республіки за 1938 р. повідомлялося про блискучу операцію з ліквідації «основних кадрів військово фашистської змови» в Україні. Із загальної кількості командирів та політпрацівників РСЧА та флоту (44 000), що зазнали репресій, більше третини були репресовані в Київському та Харківському військових округах/

Але керівництво НКВС УРСР не дозволяло місцевим органам знижувати темпи проведення репресій. У наказі від 22 липня 1938 р. нарком внутрішніх справ УРСР О.І. Успенський підкреслював: «Звертаю увагу начальників УНКВС областей на значне зниження темпів розгортання слідства з антирадянського партизанського підпілля».

Отже, діяльність органів держбезпеки та внутрішніх справ в 1937-1938 рр. була спрямована на ліквідацію неіснуючого антирадянського підпілля та боротьбу з «ворогами народу», пошук яких відбувався в усіх галузях суспільно-політичного та економічного життя.

Як вже зазначалось, через надмірне застосування репресій соціальна напруга в країні наприкінці 1938 р. досягла своїх крайніх меж. Тому й була прийнята постанова Раднаркому СРСР та ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. «Про арешти, прокурорський нагляд та ведення слідства». Але ще 14 листопада 1938 р. ЦК ВКП(б) розіслав міськкомам, обкомам, крайкомам, центральним комітетам нацкомпартій секретний лист за підписом Й. Сталіна, яким доручалося провести ретельну перевірку всіх, узятих на облік працівників НКВС. Внаслідок цієї перевірки органи НКВС повинні бути очищені від усіх ворожих осіб, які шляхом обману потрапили в органи НКВС, від осіб, які не заслуговують політичної довіри. Намагаючись відмежуватись від масових незаконних репресій, партійне керівництво країни перекладало відповідальність за них на правоохоронні органи і, в першу чергу, на органи НКВС. Згадані документи на практиці означали проведення широких кадрових змін у системі НКВС.

Коли в 1936-1937 рр. масштаби проведення репресій набули всеохоплюючого характеру і значно збільшилась кількість осіб, що перебували під слідством, 1 квітня 1937 р. були оголошені штати тюрем ГУДБ для утримання заарештованих, що створювались при НКВС УРСР та управліннях НКВС усіх областей України. Це підтверджує висновок про наявність прямого зв’язку між масовими репресіями та збільшенням чисельності установ виконання покарань і, як наслідок, співробітників цієї системи.

Крім того, після законодавчого закріплення в 1935 р. тюремного ув’язнення як форми позбавлення волі, в Україні існувала мережа тюрем з особливим режимом утримання, яка в серпні 1937 р. включала в себе 11 об`єктів. Вони знаходились в обласних та великих промислових центрах республіки. В 1938 р. через розвиток тюремної системи та надмірне застосування тюремного ув’язнення виникла потреба у відокремленні керівництва діяльністю тюрем від інших установ виконання покарань. Тому 11 грудня 1938 р. тюрми були передані у ведення Головного тюремного управління НКВС СРСР. В структурі центрального апарату НКВС УРСР було створено Тюремне управління з шістьма відділами: оперативно-режимним та охорони, фінансовим, обліку заарештованих, кадровим, постачання, будівельно-ремонтним та санітарним відділенням. До складу обласних управлінь НКВС УРСР увійшли тюремні відділення. У зв'язку з підпорядкуванням тюрем новоствореному окремому підрозділу в структурі НКВС, Управління місць ув'язнення НКВС УРСР 2 квітня 1939 р. було реорганізовано в Управління виправно-трудових колоній НКВС УРСР. Структура його дещо ускладнилась, але принципи, які покладались в основу керівництва діяльністю місцями позбавлення волі, залишились незмінними. Від новоствореного підрозділу очікували негайного вирішення накопичених проблем, головною серед яких була значна кількість тюремного населення, що ускладнювало роботу адміністрації тюрем. Про переповненість тюрем в Україні свідчить той факт, що на початку 1941 року НКВС УРСР клопотав перед керівництвом союзного наркомату про їх термінове розвантаження і направлення 29 000 в’язнів до виправно-трудових таборів НКВС.

Керівництво Народного комісаріату внутрішніх справ УРСР контролювало діяльність місць позбавлення волі, і, особливо, тюрем, шляхом здійснення в них перевірок та ревізій. За 1935-1936 рр. було видано більше 20 наказів, в яких підводились підсумки обстеження окремих тюрем або роботи відділів місць ув'язнення обласних УНКВС. Серед недоліків, на які вказується в документах, найбільш поширені ті, які не відповідали нормам законодавства УРСР: утримання під арештом понад встановлені процесуальними нормами терміни; перебування в тюрмах осіб без належного оформлення утримання під арештом; утримання неповнолітніх разом з дорослими в'язнями; використання неповнолітніх на тяжких роботах тощо. Наказ НКВС УРСР «Про перевірку засуджених, що утримуються в тюрмах» від 7 червня 1939 р. ще раз дозволяє уявити, яких велетенських розмірів набула практика застосування позасудової репресії в 1937-1938 роках. Як свідчить цей документ, в УНКВС областей України мали місце факти, коли на ув'язнених не було слідчих справ, а в деяких випадках вони утримувались без допиту з 1937 року і УНКВС навіть не знали, що такі заарештовані перебувають у підзвітних тюрмах. Також були встановлені випадки, коли до слідчих справ додавались виписки з рішень трійок про засудження до вищої міри покарання і додані виписки з актів про приведення цих рішень до виконання, в той час як «приговоренные не расстреляны и по настоящее время содержатся под стражей».

Ще одним аспектом діяльності системи виконання покарань Наркоматів внутрішніх справ СРСР та України стала організація таборів військовополонених у ході возз’єднання Західної України з УРСР у вересні 1939 р. Організація пунктів прийому військовополонених покладалась на оперативні групи НКВС, що просувалися за армійськими частинами (по УРСР було розгорнуто шість таких пунктів). Прийняті від частин РСЧА військовополонені під конвоєм направлялись до таборів, які щойно відкривались. Загалом на території СРСР станом на 20 вересня 1939 р. було відкрито вісім таборів для військовополонених (з них три дислокувалось на території України). Як свідчить аналіз архівних джерел, ці табори постійно поповнювались. Так, 10 грудня 1939 р. органами НКВС була проведена операція з арешту кадрових офіцерів колишньої польської армії в Тернопільській, Станіславській, Луцькій та Львівській областях Західної України, в ході якої було заарештовано 570 осіб. Ще 487 осіб були заарештовані раніше як учасники різних контрреволюційних організацій. Загалом на початок березня 1940 р. в таборах для військовополонених утримувалось (без урахування солдатів та унтер-офіцерів) 14 736 колишніх офіцерів, чиновників, поміщиків, поліцейських та жандармів. Крім того, в тюрмах західних областей України та Білорусії утримувалось 18 632 осіб, що були заарештовані в ході проведення органами НКВС кампанії з ліквідації дійсних та вигаданих контрреволюційних повстанських організацій.

5 березня 1940 р., після відповідного клопотання НКВС СРСР, Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про розгляд в особливому порядку із застосуванням вищої міри покарання справ на 14 700 осіб, що утримувались в таборах для військовополонених, та 11 000 ув’язнених в тюрмах західних областей України та Білорусії. Розгляд справ проводився без виклику арештованих і без пред’явлення звинувачення. По суті це була операція з цілеспрямованого знищення представників польської інтелігенції, які, на думку радянського керівництва, могли чинити опір офіційній владі. За рішеннями спеціальної трійки НКВС СРСР у складі В.М. Меркулова (начальник ГУДБ НКВС СРСР), Б.З. Кобулова (начальник ГЕУ НКВС СРСР) і Л.Ф. Баштакова (начальник 1-го спецвідділу НКВС СРСР), було розстріляно 21 857 осіб, з яких: в Катинському лісі (Смоленська область) ─ 4 421 осіб, в Старобільському таборі (Харківська область) ─ 3 820 осіб, в Осташківському таборі (Калінінська область) – 6 311 осіб, в інших таборах та тюрмах Західної України та Західної Білорусії ─ 7 305 осіб.

ПИТАННЯ 2. Особливості функціонування системи органів та установ виконання покарань України у передвоєнний період, за часів Великої Вітчизняної війни та її відновлення у повоєнний період (1939-1945 рр.))

Перед війною в системі ДУТАБу було 53 виправно-трудові табори, 425 виправно-трудових колоній, зокрема 170 — промислових, 83 — сільськогосподарських, 172 — контрагентських і 50 колоній для неповнолітніх, 392 загальні в'язниці, не рахуючи в'язниць, що обслуговували потреби ГУДБ НКВС СРСР.

За станом на 1 січня 1941 р. в ВТТ і колоніях містилося відповідно 1500524 і 429205 чоловік. Значну частину засуджених складали особи призовного віку. Неминуче виникало питання про те, як з ними поступити.

Звільняти підлягаючих призову було недоцільне з двох причин.

По-перше, тому що саме напередодні війни вживалися заходи по ізоляції деяких категорій громадян, як небезпечних у військовий час. Недоцільно було звільняти і неодноразово судимих рецидивістів.

По-друге, представлялося нереальним замінити відразу засуджених, зайнятих у виробничих процесах, вільнонайманими громадянами, тим більше що по мобілізаційному плану виправно-трудові установи підлягали перекладу на випуск продукції оборонного значення.

З початком Великої Вітчизняної війни почали виникати проблеми з переміщенням в’язнів та приведенням законодавства у відповідність до умов воєнного стану. У зв’язку з чим протягом 1941-1943 р. р. було прийнято ряд нових підзаконних актів. Серед них перш за усе слід згадати про нову „ Інструкцію про режим тримання і охорону в’язнів у виправно-трудових таборах і колоніях НКВС СРСР в період воєнного часу” прийняту в лютому 1942 р., що надавала оперативно-службовим нарядам право в ряді випадків застосовувати зброю без попередження (при втечі, переслідуванні в’язнів, при нападах на адміністрацію і конвой). Крім того допускалося застосування зброї при: відкритих акціях непокори і відмові приступити до праці. Не застосування зброї нарядами в умовах коли це було необхідним каралось в адміністративному та кримінальному порядку. За окремими даними протягом 1941-1942 р. р. було етаповано біля 750000 в’язнів з них тільки у 1942 р. від незадовільних умов тримання пов’язаних з евакуацією „померло” 248877 осіб.

У 1941 р. з ВТТ і колоній для напряму в діючу армію було звільнено 480 тис. осіб, що склало наближено 25% від загального числа ув'язнених. Крім того, на вимогу військового командування на оборонні роботи з місць утримання Європейської частини СРСР ДУТАБ звільнив 200 тис. ув'язнених. По спеціальних ухвалах Державного Комітету Оборони протягом 1942-1943 рр. були достроково звільнені і закликані в ряди Червоної Армії ще 157 тис. осіб, що склало понад 10% від загального числа ув'язнених. Звільнення за цільовими рознарядками з напрямом в діючу армію проводилося і в 1944—1945 рр. Всього за перші три роки війни на укомплектовування Червоної Армії було передано 975 тис. осіб.

У перші ж дні війни в Червону Армію було мобілізовано понад половину рядового і командного складу воєнізованої охорони, а також начальницького і оперативного складу ВТУ. Для нормального функціонування місць позбавлення волі необхідно було терміново забезпечити заміщення мобілізованих в Червону Армію. Враховуючи виняткову складність і важливість цієї проблеми, підбір осіб для служби в охороні і на адміністративних посадах в ВТУ був покладений не тільки на кадрові апарати органів внутрішніх справ, але і на військові комісаріати, апарати по обліку робочої сили.

За роки війни якісний склад кадрів ВТУ різко погіршав. Це пояснюється залученням на роботу осіб, що не підлягають призову в армію за станом здоров'я і зросту, а також жінок. Переважна більшість співробітників не тільки не мала відповідної професійної підготовки, але навіть не була знайома із специфікою роботи в місцях позбавлення волі. Положення посилювалося ще і тим, що багато хто з них мав слабку загальноосвітню підготовку. З таким особовим складом можна було вирішувати тільки мінімальні задачі ВТУ: охорони і трудового використовування ув'язнених. Для вирішення складніших задач слід було перш за все зайнятися вихованням і навчанням кадрів.

З поліпшенням загальної обстановки на фронтах з'явилася можливість надати більше уваги підготовці командного і керівного складу охорони ВТУ. З цією метою в 1943 р. організовується ряд спеціальних шкіл: Магнітогорська, Свердловська, Куйбишевська, Володимирська тощо. Значне число фахівців різних служб з числа практичних працівників готувалося безпосередньо на місцях шляхом закріплення за ними досвідчених співробітників ВТУ.

Як одна з форм навчання набувають поширення учбово-інструктивні збори в ВТТ, УВТТК, ОВТК, НКВС, УНКВС начальників табірних підрозділів і їх заступників, начальників наглядацької служби, на яких вивчалися директивні вказівки і накази, проходив обмін досвідом роботи. Збори завершувалися проведенням нарад, де обговорювалися основні питання діяльності місць утримання, визначалися першочергові задачі.

Зміна характеру кримінальних репресій в роки війни по відношенню до осіб, засуджених за прогули, побутові і незначні посадові злочини, привело до того, що виправно-трудові установи поповнювалися головним чином засудженими за державні і інші особливо небезпечні злочини. Це істотно змінило контингент ВТУ і ще більш ускладнило роботу особового складу.

Починаючи з 1943 р., після корінного перелому у війні на користь СРСР в окремих ВТТ були створені відділення (або спеціальні табірні пункти) для засуджених до каторжних робіт, в яких відбували покарання особи, які співробітничали з німецько-фашистськими окупантами. Були створені також спеціалізовані табори для інтернованих громадян різних національностей та держав, які воювали проти СРСР, фільтраційні табори та табори для військовополонених, різко скорочується кількість осіб, притягнених до кримінальної відповідальності за контрреволюційні злочини. В той же час намічається тенденція збільшення числа осіб, притягнених до відповідальності за загально кримінальні злочини, зокрема за службу фашистському окупаційному режиму. Для утримання останніх у ряді таборів були організовані відділення каторжних робіт.

На користь зміцнення правопорядку в таборах і колоніях було вжито заходи по вдосконаленню нагляду. Реорганізація проводилася відповідно до наказу НКВС СРСР від 28 грудня 1943 р. «Про організацію внутрішньої наглядацької служби у виправно-трудових таборах і колоніях НКВС» і Положення про внутрішню наглядацьку службу в ВТТ і колоніях НКВС. Суть змін зводилася до наступного. В ВТТ і колоніях за рахунок скорочення чисельності охорони, що раніше виділялася для чергування по табірному пункту (колонії) і виробничим об'єктам, а також скорочення посад чотирьох чергових комендантів створювалися спеціалізовані підрозділи — внутрішня наглядацька служба (наглядачі, старші наглядачі і начальник наглядацької служби). В порівнянні з функціональними обов'язками чергових по табірному пункту і на виробництві круг обов'язків, покладених на наглядацьку службу, істотно розширявся. Зазнав зміну і порядок організації контролю за поведінкою ув'язнених. Нагляд став здійснюватися цілодобово службовим нарядом, до складу якого входили старший наглядач, черговий наглядач по штрафному ізолятору, чергові наглядачі по бараках. Кількість останніх визначалася з розрахунку один наглядач на 300 ув'язнених.

Внесені зміни привели до того, що функції нагляду зосередилися в одній службі. Керівництво наглядацькою службою покладалося на начальника табірного пункту (колонії) і його заступника. В ВТТ, УВТТК, ОІТК були створені відділи (частини) режиму і наглядацької служби, що підкорялися заступнику начальника управління (відділу) по охороні і режиму.

Створення наглядацької служби поза сумнівом підвищувало відповідальність і командирів підрозділів охорони за стан боротьби із злочинністю серед ув'язнених.

У зв'язку з покладанням на командирів підрозділів охорони бойової і політичної підготовки наглядачів, НКВС СРСР в лютому 1944 р. передбачив організацію в штатах ВТТ, УВТТК, ОІТК частин режиму і наглядацької служби. Одночасно для централізованого керівництва наглядацькою службою у складі управління охорони і режиму ГУЛАГ НКВС СРСР був створений спеціальний відділ — режиму і наглядацької служби (5 осіб).

На користь зміцнення керівництва наглядацькою службою у всіх підрозділах (за наявності 20 і більш наглядачів) на посади начальників наглядацької служби призначалися офіцери.

За чотири роки війни (1941—1944) через різні обставини було розформовано 62 ВТТ і управлінь виправно-трудових колоній, 15 відділів виправно-трудових колоній і знов організовано 40 ВТТ, 11 управлінь виправно-трудових колоній і 15 відділів виправно-трудових колоній. За станом на 30 жовтня 1943 р. функціонувало 49 таборів, а також 25 управлінь і 37 відділів УНКВС республік, країв і областей. В кінці 1945 р. кількість таборів скоротилася до 46, а загальне число ув'язнених в місцях позбавлення волі складало 1 млн. 461 тис. осіб.

Під час війни раніше діюча система місць позбавлення волі не тільки продовжувала зберігатися, але поповнювалася за рахунок спеціальних табірних пунктів для засуджених на каторжні роботи. З'явилися і спеціалізовані табори для інтернованих і мобілізованих громадян різних національностей, що воюють проти СРСР, табори перевірочно-фільтраційний, табори для військовополонених.

ПИТАННЯ 3. Функціонування виправно-трудової системи у повоєнний період (1945 -1953 рр.)

У повоєнні роки відмічається загальна тенденція до збільшення термінів ув’язнення. Мова йде про укази ПВР СРСР 1947 р. Перший з них, від 26 травня відмінив у мирний час застосування смертної кари і замість неї ввів покарання у вигляді ув’язнення у виправно-трудових таборах на термін 25 років. Два наступні від 4 червня значно підвищили відповідальність за розкрадання державного і суспільного майна, а також особистої власності громадян і розбій (в залежності від складу злочину до 20-25 років).

В тому ж році 24 березня було затверджено нову „ Інструкцією по режиму тримання в'язнів у виправно-трудо­вих таборах і колоніях МВС СРСР ”, де зазначалось, що одним із завдань режиму тримання є забезпечення перевиховання ув'язнених на основі залучення до суспільно-корисної праці. Засуджені які тримались у ВТУ посиленого режиму могли після відбуття 1/3 терміну покарання переводитись в якості заохочення у ВТУ загального режиму. В той же час злісні порушники режиму направлялися на термін до 3 місяців у центральну штрафну колонію або табірний пункт, що їх було організовано при кожному ВТТ, УВТТК, ВВТК. Крім того інструкція передбачала окреме тримання 4-х категорій засуджених: за контрреволюційні злочини, бандитизм, по указам ПВР СРСР від 26 червня 1940 р. та від 26 грудня 1941 р. усі інші. На відміну від довоєнних інструкцій, усім засудженим у встановленому порядку гарантувалося право на побачення з рідними. На загальному режимі кількість побачень не обмежувалась.

Закінчення війни викликало необхідність переосмислення пріоритетних напрямів діяльності адміністрації місць позбавлення волі. Серед інших нормативних актів у сфері виконання покарань того часу слід відмітити затвер­джене 23 вересня 1948 р. „ Положення про трудові колонії для непов­нолітніх”, а також «Інструкцію про режим тримання ув'язнених в строкових тюрмах», об'явлену наказом МВС від 11 вересня 1950 р., які діяли до 1954 р.

Задача трудового використовування ув'язнених з порядку денного не знімалася, але основна увага приділялася поліпшенню житлово-побутових умов, зміцненню режиму утримання, посиленню виховної діяльності адміністрації. Виходячи з цього визначався комплекс першочергових заходів, направлених на перебудову роботи місць позбавлення волі: переглядаються задачі ДУТАБу; обновляються нормативні акти, регулюючі порядок відбування покарання; вживаються заходи по диференціації ув'язнених; проводиться робота, пов'язана з виконанням указів Президії Верховної Ради СРСР про амністію відносно окремих категорій засуджених; для вирішення господарських задач і підвищення ефективності праці засуджених використовуються різноманітні форми дострокового звільнення тощо.

У директиві МВС СРСР з питання поліпшення умов утримання ув'язнених, що відбувають покарання в ВТТ і колоніях, підкреслювалося, що їх «утримання, побут, режим, праця, медико-санітарне обслуговування і перевиховання на основі залучення до суспільно корисної праці повинні відповідати основним принципам виправно-трудової політики, радянського законодавства».

Із закінченням війни у держави з'явилася можливість виділити додаткові кошти НКВС СРСР. Зокрема, Рада Міністрів СРСР позитивно вирішила питання про присвоєння військових звань працівникам, що посідали адміністративно-господарські посади, і підвищенні їм окладів утримання до рівня оперативних працівників НКВС. Цей захід разом із значним звільненням ув'язнених по амністії і поміщених в ВТТ на підставі рішення Особливої наради при НКВС до закінчення війни, мобілізацією військовослужбовців з Червоної Армії створювали об'єктивні передумови для зміцнення кадрів ВТТ і ВТК.

У зв'язку з цим кадровим апаратам наказувало в двомісячний термін звільнити колишніх ув'язнених, що посідали адміністративно-господарські посади, у яких судимість не знята. Як виняток на даних посадах могли залишатися колишні члени і кандидати партії, ВЛКСМ, фахівці з вищою і середньою спеціальною освітою (лікарі, інженери, економісти), колишні співробітники НКВС —НКДБ, якщо вони відбували покарання не за контрреволюційні або особливо тяжкі злочини. Крім того, ГУЛАГ НКВС зобов'язав кадрові комісії на місцях замінити або звільнити всіх осіб, не відповідних своєму призначенню, і доповісти в ДУТАБ.

Значне оновлення кадрів і ДУТАБом робота, що проводиться, по вдосконаленню всіх сторін діяльності ВТУ зажадали проведення в грудні 1945 р. і в січні 1946 р. 10-денних учбово-інструктивних зборів з начальниками табірних підрозділів, їх заступниками, начальниками наглядацької служби і старшими наглядачами. Спеціальні курси по підготовці інспекторського складу загального і технічного постачання організовувалися у зв'язку із заміною колишніх засуджених вільнонайманими працівниками. В 1947 р. ЦК ВКП (б) ухвалюється спеціальне рішення, направлене на зміцнення органів внутрішніх справ людьми, здатними виконувати поставлені перед ними задачі.

Разом із заходами по зміцненню кадрів проводилася робота і по вдосконаленню структури апарату управління ВТУ.

До кінця 40-х років ХХ ст. істотним чином змінився склад ув'язнених в місцях позбавлення волі: переважна більшість з них утримувалася за здійснення кримінальних злочинів. Нормативні акти, видані в 30-е роки, що ре

Дата добавления: 2014-01-07