Питання 3. Виправно-трудовий кодекс УРСР 1970 року та наслідки його прийняття

Перший в історії радянської держави кодифікований нормативний акт у галузі виконання покарань — Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік було прийнято у 1969 р. Вони були затвердженні 11 липня 1969 року та вступили в дію з 1 листопада 1969 року. Основами передбачалися такі виправно-трудові установи:

1.Виправно-трудові колонії (загального, посиленого, суворого, особливого режимів і колонії-поселення).

2. Тюрми (загального і суворого режимів).

3. Виховно-трудові колонії (загального і посиленого режимів) для неповнолітніх злочинців.

Протягом 1970—1971 років у відповідності з Основами і на їх базі були підготовлені і затверджені виправно-трудові кодекси союзних республік. На Україні Виправно-трудовий кодекс було затверджено 23 грудня 1970 року. Вступив в дію Законом Верховної Ради з 1 червня 1971 року.

Основи складались з V розділів та 49 статей, що врегульовували питання: розмежування виправно-трудового законодавства Союзу РСР та союзних республік (Р. І), загальних положень виконання покарань у вигляді позбавлення волі, заслання, вислання та виправних робіт без позбавлення волі (Р. ІІ), порядку і умов виконання покарань у вигляді позбавлення волі (Р. ІІІ), порядку і умов виконання покарань у вигляді заслання, вислання та виправних робіт без позбавлення волі (Р. ІV), підстав звільнення від відбування покарань, допомоги звільненим з місць позбавлення волі та нагляду за ними (Р. V).

Порядок введення Основ в дію визначався Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 жовтня 1969 р. Але об’явлено його було, скоріш за інерцією, таємним наказом МВС СРСР від 20 жовтня того ж року за № 0635.

Прийняттю Основ передувала плідна співпраця вчених і практиків щодо формування загальних засад розбудови цілісної системи союзного та республіканського законодавства, результати якої обговорювались на чисельних науково-практичних конференціях.

Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік були засобом загальносоюзної уніфікації законодавства, своєрідною моделлю для прийняття відповідних республіканських кодексів чи законів. Обсяг республіканської специфіки в цих кодексах (законах) був мінімальним. Для регулювання правового становища ув’язнених використовувалися відомчі нормативні акти МВС СРСР. Таким чином, створювалася ситуація нетипова для законодавчого закріплення виправно-трудової політики, коли в своїй основі виконання позбавлення волі передбачене нормативними актами, затвердженими Президіями Верховних Рад союзних республік, а в деталях воно регламентувалося відомчими нормативними актами МВС СРСР. При цьому, відомчі акти в період 1960−1967 років, коли не було МВС СРСР, були республіканськими.

З огляду на сучасні міжнародні нормативно-правові акти в галузі захисту прав в’язнів („Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями ООН - 1957 р.” та „Європейські пенітенціарні правила РЄ”, в редакції 1987р.), цілий ряд норм Основ виглядає досить примітивно. Мова йде зокрема, про встановлення цілого ряду обмежень обумовлених не реальними потребами людини в їжі, купівлі за рахунок зароблених коштів предметів першої необхідності, спілкуванні з рідними шляхом побачень та листування тощо, а обсягом кари, що її, начебто, має зазнати особа перебуваючи у місцях позбавлення та обмеження вол. Разом з тим значення вказаного нормативно-правового акту важко переоцінити, враховуючи той факт, що до прийняття Основ, законодавство СРСР та союзних республік знаходились переважно у сфері вузько відомчого правового регулювання каральних органів союзного значення і по багатьох показниках не відповідало міжнародним принципам проголошеним „Загальною декларацією прав людини” ООН від 10 грудня 1948 р.

Як свідчать основні законодавчі і нормативно-правові акти, прийняті у ті роки, зокрема, Положення про виправно-трудові табори та колонії МВС СРСР (1954 р.), Положення про виправно-трудові колонії і тюрми МВС СРСР (1958 р.), Кримінальний кодекс УРСР (1961 р.), Положення про трудові колонії для неповнолітніх (1968 р.) і, нарешті, Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР та союзних республік (1969 р.), Україна у складі Союзу РСР, незважаючи на проголошену і закріплену Конституцією суверенність, не тільки політично й ідеологічно, але й у правовому відношенні залежала від союзного центру, оскільки усі правові визначення, кваліфікаційні кримінальні і кримінально-процесуальні характеристики злочину і покарання й загалом структура української виправно-трудової системи та її законодавче закріплення – цілковиті аналоги союзних Основ й інших законодавчих актів цієї галузі права.

Прийняття нового Виправно-трудового кодексу Української РСР, затвердженого Законом Верховної Ради Української РСР 23.12.1970 р., який набрав чинності з 01.06.1971 р., започаткувало новий етап у розвитку виправно-трудового права на більш прогресивних фундаментальних принципах, з врахуванням національних особливостей і міжнародного досвіду. У його перших статтях чітко сформульовані завдання виправно-трудового законодавства Української РСР – забезпечення кримінального покарання з тим, щоб воно було не тільки карою за здійснений злочин, але й виправляло і перевиховувало засуджених в дусі чесного відношення до праці, точного виконання законів і поваги до правил соціалістичного співжиття, попередження скоєння нових злочинів як засудженими, так і іншими особами а також сприяло викоріненню злочинності. У такому формулюванні, за винятком соціалістичної термінології, дана стаття втілена у зміст ст. 1 Мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства України, нині діючого КВК України. Це стосується й багатьох інших статей.
Зокрема, ст. 4 ВТК визначала, що покарання застосовується тільки за вироком суду, так як тільки суд є органом правосуддя в країні. Значить, підставою для відбування покарання і застосування до засудженого заходів виправно-трудового впливу може бути тільки вирок суду, що вступив у законну силу. Таке трактування даної статті також було новочасним і відповідало вимогам відомої ст. 9 Загальної декларації прав людини “ніхто не може бути підданий безпідставному арешту” та майже на два десятиліття випередило закріплення такої норми в Європейських пенітенціарних правилах (пункт 7.1.: “ніхто не може бути прийнятий в пенітенціарну установу без наявності на те необхідних документів, що вступили в законну силу”), хоч, як відомо, в СРСР міжнародно-правові акти пенітенціарного змісту не визнавалися і вважалися буржуазною вигадкою для захисту інтересів панівних класів.

Як свідчить порівняльний аналіз, ВТК УРСР 1970 р. відрізнявся від інших республіканських кодексів недосконалістю структурної побудови. Наприклад, всі питання, що стосуються видів виправно-трудових установ, розміщені в семи статтях двох розділів, внаслідок чого втрачається цілісне уявлення про вид виправно-трудової установи. Загалом, прийняття нового ВТК мало прогресивне значення, так як у ньому намітились реальні перспективи до формування виправно-трудового законодавства на демократичних і гуманістичних засадах, притаманних українському праву упродовж віків.

Основоположне значення має ст. 49 ВТК УРСР, в якій сформульовані і закріплені такі положення, як обов’язковість праці для осіб, позбавлених волі, їх право на працю, обов’язок адміністрації ВТУ забезпечувати залучення засуджених до суспільно корисної праці і облаштування місця їх роботи, заборону використання засуджених на певних роботах і посадах. У цій статті закріплений і один з основних принципів виправно-трудової політики, який визначає, що виробничо-господарська діяльність ВТУ повинна бути підпорядкована їх основному завданню – виправленню і перевихованню засуджених. У цьому контексті дана стаття майже у незмінному вигляді увійшла до КВК України (ст. 118). Крім того, вона відповідає рекомендаціям ст. 23 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 р., яка передбачає, що кожна людина має право на працю і на рівну оплату за рівну працю, й інших міжнародних актів з цих питань, хоч про таку відповідність у радянській науковій літературі почали говорити лише в кінці 80 років ХХ ст.. Тривалий час (до 2001 р.) цей кодекс регулював порядок і умови виконання та відбування тільки двох видів кримінальних покарань: позбавлення волі та виправних робіт.

ВТК УРСР в своїй основі відобразив структуру місць позбавлення волі, яка фактично склалася до його ухвалення.

У ВТК встановлювалися чотири види колоній: загального, посиленого, строгого і особливого режиму, а також закріплювалося найважливіше положення, згідно якому засуджені відбувають покарання, як правило, в межах республіки (області) і в одній колонії, переведення з однієї колонії в іншу в звичайних ситуаціях заборонялися.

У ВТК України визначалося, що«виправно-трудовими установами, виконуючими покарання у виді позбавлення волі, є: виправно-трудові колонії, тюрмі і виховно-трудові колонії. Повнолітні особи, засуджені до позбавлення волі, відбувають покарання у виправно-трудових колоніях або тюрмах, а неповнолітні у віці до вісімнадцяти років — у виховно-трудових колоніях».

Виправно-трудові колонії визнавалися основним видом ВТУ для утримання повнолітніх засуджених до позбавлення волі. Це відображало положення, що фактично склалося на той час. Так, в 1968 р. в колоніях відбували покарання 99,7% засуджених до позбавлення волі.ВТК УРСР передбачив також випадки тимчасового залишення засуджених в слідчому ізоляторі або тюрмі, якщо це необхідно для виробництва слідчих дій у справі про злочин, вчинений іншою особою, або участі засудженого в судовому розгляді по такій справі.

Крім того, в Кодексі встановлювалися підстави і умови залишення засуджених в слідчому ізоляторі або тюрмі для робіт по їх господарському обслуговуванню. Таке залишення було можливим у виняткових випадках, відносно осіб, вперше засуджених до позбавлення волі за злочини, що не є тяжкими, якщо відбування покарання ним призначено в колонії загального режиму. Залишення засуджених для виконання цих робіт проводилося наказом начальника слідчого ізолятора або тюрми за наявності письмової згоди засудженої.

Пізніше категорія засуджених, які могли залишатися в СІЗО або тюрмі для їх господарського обслуговування, була розширена за рахунок осіб, вперше засуджених на термін понад три роки за тяжкі злочини. Це пояснювалося тим, що з введенням умовного засудження з обов'язковим залученням до праці і виправно-трудових колоній — поселень для осіб, вперше засуджених за менш небезпечні навмисні злочини, різко скоротилося число вперше засуджених за нетяжкі злочини, направлених в колонії загального режиму на термін не більше трьох років.

Виправно-трудові колонії (ВТК) підрозділялися по видах режиму. В числі колоній, що охороняються, виділялися колонії загального, посиленого, строгого і особливого режиму.

Досить примітні зміни відбулися з системою виправно-трудових колоній — поселень. В період ухвалення Основ виправно-трудового законодавства і ВТК УРСР вони призначалися для утримання осіб, що «твердо встали на шлях виправлення».Згідно ВТК УРСР 1970 р. тюрми призначалися для утримання особливо небезпечних рецидивістів, яким позбавлення волі призначалося у виді тюремного утримання; осіб, засуджених за тяжкі злочини, а також переведених з виправно-трудових колоній за злісні порушення режиму.Таким чином, тюрми практично не мали самостійного значення, перетворюючись на додаток системи відбування позбавлення волі.Виховно-трудові колонії підрозділялися на колонії загального і посиленого режиму. Згідно ВТК УРСР 1970 р. ВТК загального режиму призначалися для утримання всіх засуджених неповнолітніх жіночої статі і неповнолітніх чоловічої статі, засуджених вперше за злочини, що не є тяжкими.

Фактичний вид системи установ, виконуючих позбавлення волі, визначався не тільки різними видами режиму, але і закріпленими в законі вимогами розподільного утримання засуджених.

Відповідно до вимог ВТК УРСР у виправно-трудових установах встановлювалось розподільне утримання чоловіків і жінок, неповнолітніх і дорослих засуджених. Вперше засуджені до позбавлення волі чоловіки повинні було утримуватися окремо від тих, що раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; вперше засуджені за злочини, що не є тяжкими, — від вперше засуджених за тяжкі злочини. Засуджені до позбавлення волі жінки і неповнолітні утримуватися роздільно.

Кодексом передбачалося ізоляція від інших засуджених, а також розподільне утримання засуджених за особливо небезпечні державні злочини, особливо небезпечних рецидивістів, засуджених, яким покарання у виді смертної кари було замінено позбавленням волі в порядку помилування або амністії.

Встановлені ВТК вимоги розподільного утримання засуджених не розповсюджувалися на лікувальні установи місць позбавлення волі і колонії, призначені для утримання і лікування інфекційних хворих засуджених. Реалізація принципів розподільного утримання засуджених в сукупності з режимними вимогами привела до тому, що до початку 90-х років в кримінально-виконавчій системі України існувало близько тридцяти різних видів виправно-трудових установ.

ВТК УРСР 1970 р. встановлював, що засуджений до позбавлення волі повинен відбувати весь строк покарання, як правило, в одній виправно-трудовій колонії, тюрмі або виховно-трудовій колонії. Переведення засудженого до іншої установи того ж виду режиму допускався у разі його хвороби, при істотній зміні об'єму або характеру виконуваної засудженими роботи, а також за наявності інших виняткових обставин, перешкоджаючих подальшому знаходженню засудженого в даній установі.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 червня 1970 р. вводилося умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. Відповідно до названого Указу суд при призначенні покарання повнолітній працездатній особі, вперше засудженій до позбавлення волі від одного року до трьох років, міг винести постанову про умовне засудження цієї особи до позбавлення волі з обов'язковим залученням його на термін призначеного покарання до праці в місцях, призначених органами, що відають виконанням вироку.

У МВС СРСР управлінням діяльністю по виконанню кримінальних покарань займався ряд самостійних органів. Тільки управлінням в області виконання позбавлення волі відали три самостійні главки: Головне управління виправно-трудових установ (ГУВТУ), Головне управління лісових виправно-трудових установ (ГУЛВТУ) і Головне управління внутрішніх військ (ГУВВ) МВС СРСР. Виконанням виняткової міри покарання відало ГУВТУ МВС СРСР. Виконанням заслання повинні було займатися горрайоргани міліції (ГРОВД). Виконання заслання і умовного засудження (звільнення) з обов'язковим залученням до праці покладалося на спеціальні комендатури, виконання покарання у виді виправних робіт — на інспекцію виправних робіт, що знаходилася в системі П'ятого Главку МВС СРСР, реорганізованого згодом.в Управління профілактичної служби, яке згодом також було скасоване.

Висновок

В якості висновку слід зазначити, що Виправно-трудовий кодекс України 1970р. закріпив існуючу систему установ та органів виконання покарань. Однак, єдиної кримінально-виконавчої системи в той період в Україні, як, взагалі, і в Союзі РСР, по суті не склалося.Кримінально-виконавча система СРСР продовжувала виконувати роль однієї з головних ланок репресивного апарату держави. Виправно-трудовий кодекс УРСР 1970р. закріпив існуючу систему установ та органів виконання покарань, фактично єдину для всіх республік СРСР, але практично не єдину за своїм змістом

Список додаткової навчально-методичної літератури:

1. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн. – К.: Либідь - Військо України, 1994. – Кн.1. – 432с.

2. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн. – К.: Либідь - Військо України, 1994. – Кн.2. – 686с.

3. Борьба с преступностью в Украинской ССР (1917-1967): В 2 т. – К., 1966. – Т.1.: 1917-1925гг. – 831с.

4. Борьба с преступностью в Украинской ССР (1917-1967): В 2 т. – К., 1967. – Т.2.: 1926-1967гг. – 952с.

5. Винниченко І.І. Україна 1920-1980-х: депортаціі, заслання, вислання. – К.: Рада, 1994. – 126с.

6. Внутренние войска Советской республики (1917-1922): Документы и материалы. – М.: Юридическая литература, 1972. – 246с.

7. ВЧК-ГПУ: Документы и материалы / Под ред. Ю.Г.Фельштинского.– М.: Гуманитарная литература, 1995. – 272с.

8. Дорошенко И.А. История органов и войск государственной безопасности СССР. – М., 1960. – Ч.2. (1921-1932рр.). – 292с.

9. Земсков В.Н.. ГУЛАГ (историко-социологический аспект) // Социологические исследования. 1991, N.6 С.10-27; 1991, N.7. С.3-16.

10. Зубков А.И., Калинин Ю.И., Сысоев В.Д. Пенитенциарные учреждения в системе Министерства юстиции России. История и современность. – М.: Издательство НОРМА, 1998. – 176с.

11. История государства и права Украинской ССР. В 3-х т. - К.: Наук, думка, 1987.

12. История милиции Украинской ССР. В документах и материалах / Под ред. П.П.Михайленко. – К., 1969. – Т.1. – 883с.

13. История советских органов государственной безопасности / Под ред. В.М.Чебрикова. – М.: Высшая школа КГБ, 1977. – 639с.

14. История советской милиции: В 2 т. – М.: Академия МВД СССР, 1977. – Т.1. – 346с.

15. История советской милиции: В 2 т. – М.: Академия МВД СССР, 1977. – Т.2. – 338с.

16. Кравченко Ю.Ф. Міліція України. – К.: Генеза, 1999. – 432с.

17. Кульчицький B.C. та ін. Історія держави і права України: Навч. посібник. - Львів: Світ, 1996. - 294 с.

18. Лубянка: ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ: Справочник / Под общей ред. А.Н.Яковлева. – М.: МФД, 1997. – 352с.

19. Лунеев В.В. Преступность ХХ века: Мировые, региональные и российские тенденции. – М.: Норма, 1997. – 525с.

20. Лунеев В.В. Преступность в СССР: Основные тенденции и закономерности // Советское государство и право. – 1991. – №8. – С.90-97.

21. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія Української державності. - Львів, 1995.

22. Михайленко П.П. Из истории милиции Советской Украины. – К., 1965. – 399с.

23. Михайленко П.П., Кондратьєв Я.Ю. Історія міліції України у документах і матеріалах: В 3 т. - К.: Генеза, 1999. – Т.3.

24. Уголовно-исполнительное право России. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. А.И. Зубкова. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА*М, 1999. – 614с.

25. Фролов Ю.А. Организационно-правовые преобразования системы учреждений и органов, исполняющих наказание, в Украинской ССР. – К., 1984. – 100с.

26. Хрестоматія з історії держави і права України / В.Д.Гончаренко, А.Й.Рогожин, О.Д.Святоцький. – К.: Ін-Юре, 1997. – 450с.

27. Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України / Упор. Г.О.Радов, І.І.Резнік. – К.: ВД «Говард Пресс», 1998. – Т.2.

28. Чисніков В.М. Секретарі, наркоми, міністри внутрішніх справ України. – К.: Українська академія внутрішніх справ. – 23с.

29. Шаповал Ю.І. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. – К.: Наукова думка, 1993. – 351с.

30. Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: Особи, факти, документи. – К.: Абрис, 1997. – 608с.

31. Шевченко А.Є. Становлення і розвиток української міліції // Схід. – 1998.– №4(21). – C.56-61.

32. Юридический словарь / Под ред. С.Н.Братусь. – М.: Госюриздат, 1953. – 782с.

33. Юридичний словник-довідник / Під ред. Ю.С.Шемшученка. – К.: Феміна, 1996.– 696с.

Дата добавления: 2014-01-07