Політичні доктрини античності

В історії давньогрецької політичної думки виділяються три етапи:

1 етап (IX – V ст. ст. до н. е.) пов'язаний із становленням старогрецької державності і представлений Гомером, Гесіодом, Солоном, Гераклітом, Піфагором і піфагорійцями, "семи мудрецями" та ін.;

2 етап (V – перша половина IV ст. ст. до н. є.) припадає на час розквіту старогрецької філософської та політичної думки. Цей етап представлений вченнями Демокріта, софістів, Сократа, Платона, Аристотеля;

3 етап (2–а половина IV ст. – II ст. до н. є.) характеризується занепадом старогрецької державності; погляди цього періоду розвитку політичної думки відображені в ученнях Епікура, стоїків, Полібія.

На думку старогрецького політичного та державного діяча Солона, держава потребує таких законів, які поєднали б право і силу. У результаті проведених ним реформ, політичні права громадян почали залежати не від походження, а від розміру їх власності. Видатний афінський реформатор вважає, що беззаконня та міжусобиці – найбільше зло, а порядок і закон – найбільше благо для держави.

Піфагор і його послідовники – піфагорійці (Архіт, Лізіт, Філолай та ін.) виступали за правління аристократів – розумової та моральної еліти суспільства. Вони першими розпочали теоретичну розробку поняття "рівність". Справедливість, на думку піфагорійців, полягає у рівній віддачі за рівне. Найбільшим злом вони вважали анархію. На їх думку, людина за своєю природою не може обійтися без керівництва та належного виховання. Піфагор писав: "Правителі повинні бути не тільки людьми знаючими, але й гуманними".

Політичні погляди Геракліта можна зрозуміти тільки у контексті його філософського світогляду. На його думку, усе знаходиться у вічному русі: "Не можна двічі увійти в одну і ту ж річку". Геракліт твердив, що люди нерівноцінні одні одним, нерівні між собою; більшість людей не розуміють сенсу того, з чим стикаються, і за це Геракліт критикував демократію. Демократію він розглядав як правління "нерозумних", а ідеальною формою правління вважав аристократію, під якою розумів не родову знать, а аристократію духу. Геракліт відстоював думки, що в основі державного управління повинна лежати поміркованість, яка дозволить із допомогою законів узгодити суперечливі інтереси.

Демокріт розглядав політику як найважливіше мистецтво, завдання якого – забезпечити інтереси вільних громадян поліса. Як прихильник демократії, він вважав, що держава – це спільна справа усіх її громадян. Ідеалом Демокріт вважав синтез демократії з таким ладом, де обрані народом правителі були б людьми високого інтелекту та моралі. Для того, щоб держава була упорядкована, необхідні однодумство та морально–соціальна солідарність усіх. Закон розглядався Демокрітом як примусовий засіб, спрямований проти тих, хто з огляду на свою розумову та моральну неповноцінність, добровільно не спонукається до доброчесної поведінки.

З іменем Сократа пов'язане виникнення моральної філософії. На його думку, закони є основою держави, без них неможлива моральна організація державного життя. Він виступав за однодумство громадян,без якого неможливе ефективне управління державою. Сократ був принциповим прибічником законності. Він виділив такі форми правління:

• царство – влада, яка ґрунтується на волі народу та засновується на державних законах;

• тиранія – влада, яка базується на сваволі правителя (тирана), а не на законах;

• аристократія – це правління кращих громадян, які виконують закони;

• плутократія – влада, яка походить від багатства;

• демократія – влада, яка походить від волі усіх.

Критикуючи демократію, Сократ наголошував, що основний її недолік – некомпетентність посадових осіб, обраних випадково (шляхом жеребкування), а тому цю форму правління треба удосконалити у напрямку компетентного управління. Сократ першим сформулював концепцію договірних відносин між державою та її громадянами. Можливість політичної свободи він пов'язував із пануванням мудрих і справедливих законів.

Платон увійшов в історію політичної думки творами "Держава", "Політика", "Закон". У діалозі "Держава" він розробив концепцію "ідеальної держави", суть якої полягає у тому, що кожен член суспільства мав "робити своє" і "лише своє", не роблячи того, що є обов'язком інших громадян. Для ідеальної держави характерні поділ праці та відмінності між моральними якостями громадян; у відповідності з цим держава складається із трьох верств громадян: правителів, воїнів, виробників. Справедливість полягає у тому, щоб кожен працював згідно власних задатків і дотримувався відповідного місця в суспільстві. Правителі, які природою наділені розумом і мали нахил до роздумів, правили б, воїни – захищали б державу. Ці обидва стани мали б керувати третім, до якого входили ремісники і землероби. Правителі і воїни не мали сімей, воїни не мали права на приватну власність. Дітей виховувала держава, жінки мали рівні права з чоловіками. Усе життя громадян в ідеальній державі Платона мало підпорядковуватися інтересам держави. Справедливість, на думку Платона, це коли у правителів переважає мудрість, у воїнів – мужність і сила, у виробників – поміркованість. Ідеальною формою держави Платон вважав аристократію.

На політичну тематику Аристотелем були написані твори "Політика", "Афінська політика", "Риторика", "Етика". Держава, за Аристотелем, виникла природнимшляхом для задоволення життєвих потреб громадян, але мета її існування – досягнення блага людей. Аристотель першим назвав людину "істотою політичною", тобто такою, що може жити лише у державі. На його думку, «природа вселила в людину прагнення до державного об'єднання». Аристотель першим розділив владу на законодавчу, виконавчу та судову. Він розрізняв правильні та неправильні форми держави: правильні (виключають можливість корисливого використання влади, сама влада служить суспільству) – монархія, аристократія, політея; неправильні – тиранія, олігархія, демократія.

Він їх протиставляв.

	Правильні	Неправильні
Влада одного	монархія	тиранія
Влада небагатьох	аристократія	олігархія
Влада більшості	політея	демократія

Найправильнішою формою держави Аристотель назвав політею, під якою розумів правління більшості (середнього класу) в інтересах загального блага.

Мислитель виділяв такі класи давньогрецького суспільства: хлібороби, ремісники, торговці, наймані робітники, заможні люди, військові, судді, посадові особи; найкориснішим класом вважав клас хліборобів.

Аристотель розробив питання про громадянство. Громадянином, на його думку, був той, хто "володів сукупністю громадянських прав, захищав поліс, брав участь в управлінні, суді". Мислитель виправдовував рабство як "річ натуральну". У цілому Аристотель пов'язував політику з моральністю (доброчесністю) та етикою, що є вступом до політики.

Аристотель виступав переконаним захисником прав індивіда, передусім права приватної власності.

Аристотель розробляв вчення про державні перевороти, їх рушійні елементи, засоби їх нейтралізації. Основна причина переворотів він вбачав у порушенні відносного характеру рівності, спотворенні принципу політичної справедливості. Поділяв повстання на справедливі і несправедливі. Справедливі повстання ті, які піднімають особи, що користуються меншими правами з метою зрівняння в правах з іншими. Несправедливе повстання те, яке піднімається тими, хто має рівні з іншими права, але домагається більших прав.

Кожен тип держави повинен базуватись не на чиїйсь волі, а на законах.

Військова сила – необхідна якість держави. Зброя необхідна для підтримання авторитету влади проти непокірних всередині держави і захисту від зазіхань ззовні. Тому він закликав до зміцнення військової сили держави. Військова сила потрібна не для війни, а для миру, не для поневолення інших, народів, а щоб самим не потрапити в рабство. Він писав: «Хто не хоче годувати свою армію, той буде годувати чужу».

Для Епікура характерна аполітичність, проповідь неучасті у активному політичному житті. Він один із перших стверджував, що оскільки людина є суспільною істотою, то саме суспільство сформувалося шляхом суспільного договору. Епікур був прихильником поміркованого варіанту античної демократії, за якої панує закон у поєднанні з самостійністю особистості. Вважав, що головна мета державної влади – це гарантувати людям безпеку, навчити їх не заподіювати шкоди один одному. Для Епікура характерне трактування закону як засобу захисту "мудрих" (тобто, людей етично досконалих) від "натовпу ". Діяльність держави та закони повинні відповідати уявленню про справедливість.

Засновником стоїцизму був давньогрецький мислитель Зенон. Стоїки вважали, що в основі громадянського співжиття лежить природний потяг людей один до одного. Держава є не штучне, умовне, договірне утворення, а природне об'єднання. Рабство, на думку стоїків, не має виправдання, бо воно суперечить загальному світовому співгромадянству людей. Зенон відстоював думку, що в ідеальному суспільстві не повинно бути станових різниць, усюди повинні існувати однакові порядки. Найкращим державним ладом є " поєднання демократії, царської влади і аристократії ".

Політичні погляди видатного грецького історика Полібія викладені у багатотомній праці "Всесвітня історія". Він вважав, що історія виникнення держави та зміна її форм відбувається по кругообігу й проходить шість основних стадій: царство, тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія. Найкращою формою правління є поєднання царської влади, аристократії, демократії; така змішана форма забезпечує стабільність у державі.

Дата добавления: 2014-01-07