Політико-правові вчення в Німеччині у ХVШ - XIX ст

Політичні вчення в США в період боротьби за незалежність

Одним із найвизначніших американських політичних і суспільних діячів періоду боротьби за незалежність є Томас Пейн, відомий своїм політичним трактатом «Здоровий глузд» (1776) і памфлетом «Права людини» (1791). Він вважав, що держава є результатом розвитку суспільства, а завданням уряду є забезпечити безпеку, права і свободи громадян. Реалізацію демократичного ідеалу він вбачав у запровадженні загального виборчого права, широкому народному представництві, збереженні обмеженої приватної власності. Т. Пейн вважав, що лише просвічений народ дає підстави для демократичного управління ним, а тому одне із головних завдань уряду – зробити все для підвищення освітнього рівня нації.

Відомий «федераліст» Александер Гамільтон сформулював концепцію сильної централізованої влади, яка дала б можливість реалізувати американській федерації свій власний шлях розвитку. Він підтримував думку, що народ поділяється на правлячу меншість і підпорядковану більшість, а держава має будуватися на «згоді народу». У державі одне з провідних місць повинна зайняти судова влада, бо навіть добрі закони без судової влади будуть нежиттєздатними.

Другий президент США Джон Адамс вважав, що влада – це форма примусу, панування однієї групи людей над іншими. Він критично ставився до демократії, зауважуючи, що «демократія ніколи не є такою бажаною, як аристократія чи монархія. Коли вона запанує, то є більш кривавою, ніж монархія. Пам'ятайте, демократія ніколи не триває довго». Дж. Адамс відстоював думку, що виконавча влада є вищою за законодавчу.

Третій президент США Томас Джефферсон запропонував ввести систему балансів та стримуючих чинників, яка б регулювала відносини між різними гілками влади, і тим самим гарантувала б політичну стабільність. Він виступав за демократичну виборчу систему, при якій право голосу надавалося б усьому населенню чоловічої статі, незалежно від їх майнового становища. Т. Джефферсон намагався поширити права людини на рабів, але це завдання йому не вдалося виконати.

Політично-філософські вчення про державно-владні відносини набули найповнішого виразу у працях І. Канта, Й. Фіхте, Г. Гегеля.

Політичні погляди родоначальника німецької класичної філософії І. Канта викладені у працях «До вічного миру», «Метафізика звичаїв». Він найбільш повно обґрунтував політичну доктрину лібералізму.

В основу державно-правової концепції Канта покладено етику. Кожна особа, вважав філософ, є абсолютною цінністю, володіє гідністю і не може бути засобом здійснення ніяких планів. Людина — суб'єкт моральної свідомості, у своєму житті вона має керуватися моральними законами. Моральний закон є обов'язковим для виконання, це — «категоричний імператив» (дій так, щоб інша людина завжди була метою і ніколи – засобом).

Свобода, в розумінні Канта, — це якість волі всіх розумних істот, вона притаманна внутрішній природі людини. Людина сама собі господар, вона визначає собі мету і відповідно до неї — свою поведінку. Але, як зазначав філософ, багато людей використовують свободу й поза межами "категоричного імперативу", що призводить до свавілля.

Для обмеження свавілля існує право. Сферою права, за вченням Канта, є діяльність і вчинки людини, а сферою моралі — внутрішній світ людини. Право мусить забезпечувати соціальний простір для моральності, в якому змогла б вільно реалізовуватися свобода індивіда.

Право має загальнообов'язковий характер, що забезпечується примусом. Носієм цього примусу, сили є держава. Кант є одним із перших творців концепції правової держави.

Держава, писав Кант, це об'єднання людей, що підкоряється правовим законам. Функціонування держави та її інститутів має відбуватися в межах прав. Походження держави Кант розглядав як акт договору між людьми, що укладається з метою взаємної вигоди і згідно з "категоричним імперативом". Укладаючи таку угоду, люди відмовляються від частини своєї зовнішньої свободи, щоб надійніше використати іншу її частину, яка буде забезпечена правовою гарантією.

Кант писав про природне і позитивне право. Останнє мусить відповідати загальним вимогам природного права. Право, що встановлене в державі, може бути приватним або публічним. Приватне право повинне регулювати відносини людей стосовно власності, а публічне — відносини між членами держави — громадянами. Тут Кант згадав народний суверенітет. Народ може брати участь у встановленні порядку завдяки прийняттю конституції. Але виборчим правом у своїй концепції Кант наділив тільки людей «вищої» категорії; представники іншої — ті, що пропонують на ринку свою здатність до праці, участі в цьому процесі брати не можуть.

Держава, за І. Кантом, базувалася на принципі поділу влади на верховну, виконавчу та судову. «Верховною» він називає владу, яка продукує закони і належить «колективній волі народу». Виконавча влада, за І. Кантом, має підпорядковуватися законодавчій.

Основними видами політичного устрою, історичних видів влади були: автократія, аристократія та демократія. Демократичною, на його думку, є та форма, де влада побудована за принципом поділу її на законодавчу й виконавчу. Якщо цього принципу не дотримано, форма правління є деспотичною. Всякій державі, за вченням Канта, слід мати три влади: законодавчу, що належить народові; виконавчу, яка на підставі закону надана правителеві та є підзвітною законодавчій гілці влади; судову, що призначається виконавчою владою.

Соціальним ідеалом Канта республіканський державний устрій, який базується на:

1. принципі свободи членів суспільства;

2. залежності всіх від одного загального законодавства;

3. рівності всіх громадян.

У республіці повинні управляти загальнообов’язкові закони, а урядовцям необхідно забезпечити їх виконання. Республіканізм – це «державний принцип відокремлення виконавчої влади від законодавчої».

І. Кант вважав, що найважливішою проблемою людського роду є досягнення загального правового громадянського суспільства.

Побудову правової держави Кант вбачав не у революційних діях через насильство, а в поступальних реформах, які б перетворювали деспотичне управління у правову громадянську державу. Народ не має права на повстання, а лише на пасивний опір.

Важливе місце в соціально-історичній філософії Канта посідали проблеми війни і миру. Кант підтримував ідею французького мислителя Шарля Сен-П’єра про необхідність укладання державами договору про вічний мир, без якого війни загрожують знищити людську цивілізацію. Кант пов’язував вічний мир із встановленням республіканської форми правління у всіх державах.

Заключною ланкою в ланцюгу соціально-історичної філософії Канта є визнання переваги моралі над політикою. Філософ виділив такі основні максими, що завжди приводять до аморальності політики:

1. захоплення чужих територій і пошук виправдань для такої політики;

2. заперечення своєї провини в скоєних проступках;

3. дія за принципом «поділяй і володарюй».

Основний метод у боротьбі з аморальністю в політиці гласність при проведенні політичних дій. Принцип гласності – це це критерій оцінки політичних дій з точки зору моралі і справедливості.

Отже, Кант сформулював ідеал політики, заснованої на моралі. Право людини повинно визнаватись священним.

Німецький філософ і громадський діяч Й. Фіхте підтримував концепцію природного права та суспільного договору. Він виступав проти деспотизму монархів, і вважав, що лише загальна воля народу є ядром законодавства і визначає межі впливу держави. Його політичні погляди викладені у працях "Промови до німецької нації", "Основи природного права відповідно до принципів науковчення ", "Вимоги до правителів Європи повернути назад свободу думки, яку вони досі пригноблювали" та ін. Державу Й. Фіхте розглядає як тимчасовий інститут, який є умовою та засобом забезпечення безпеки, організації виробництва, науки, освіти та виховання людей. Держава є злом і її має замінити моральність. Після зникнення держави, на думку Й. Фіхте, встановлюється природний стан людини, який відповідатиме її справжній природі та призначенню.

Політичні погляди німецького філософа Г. Гегеля викладені у працях «Енциклопедія філософських наук», «Історія філософії», «Філософія права», «Філософія історії». У молоді роки Г. Гегель вважав, що «не існує ідеї держави, бо держава є щось механічне...», виступав за необхідність подолання засилля держави, а у зрілому віці мислитель вже схвалював ідею держави. В основі права, на його думку, лежить свобода окремої людини.

Г. Гегель був прибічником спадкової монархії, яка обмежена законами, що дозволяє запобігти деспотизмові. Він є одним із родоначальників ідеї громадянського суспільства, яке характеризується системою потреб, правосуддям, поліцією, корпораціями, а також опирається на приватну власність і загальну рівність людей. Головна функція громадянського суспільства - захист свободи та приватних інтересів громадян. Тобто, у розумінні Г. Гегеля, громадянське суспільство- це система суспільних інститутів, які виступають посередниками між державою та індивідом, захищають інтереси громадян та їх груп на державному рівні.

Найголовніша функція громадянського суспільства полягає в тому, щоб стежити, щоб права і свобода людини не поглинались суспільством.

Противагою до політичних концепцій класичного лібералізму був марксизм. Марксисти (К. Маркс, Ф. Енгельс) виникнення держави пояснювали розподілом праці та привласненням засобів виробництва. Держава розглядалася ними як знаряддя панівного класу, що використовується для підкорення пригноблених класів. Непримиренність антагоністичних класів призводить, на їх думку, до класової боротьби, а основною силою революційного процесу є пролетаріат. Марксисти вважали, що революційне насильство є необхідною умовою переходу до нового суспільного ладу. Вони заперечували парламентаризм та доцільність поділу влади.

Дата добавления: 2014-01-07