Сутнісні сили людини та багатство її проявів

В цілому становище людини у світі можна передати умовно як перебування на перехресті двох нескінченностей: з одного її боку лежить нескінченність Космосу, Всесвіту, а, з іншого, - нескінченність її культуротворення та власних проявів, і людина переводить одну нескінченність у іншу. На людині світ ніби фокусується, але водночас і трансформується, виходячи в людську історію, де приховані сили та властивості природи набувають своєї яскравості, розмаїтості та виявлення. Фактично це значить, що людина водночас прилучена до кінцевого та нескінченного, часткового та тотального, тобто людина існує ніби на перехресті одвічних світових або буттєвих альтернатив: духу і тіла, неба і землі, одиничності та всезагальності, ницості та величі, свободи та необхідності. Ці альтернативи утворюють своєрідне “силове поле” людського буття, надаючи йому внутрішньої напруженості. Але водночас вони вводять людину у стан внутрішньої суперечливості, одвічного сперечання із самою собою: людині хотілося би перебувати у повноті та цілісності, тобто мати водночас і земне, і небесне, і скороминуще і вічне, але це неможливо – неможливо у якійсь простий спосіб це поєднати. І все ж кожне людське життя фактично подає нам варіант вирішення даних суперечливостей та певне поєднання названих альтернатив. Точніше – може дати, якщо ми це життя зрозуміємо, адже воно може постати досить невиразним і свідомо побудованим навіть без їх врахування. Проте, коли людина будує своє життя осмислено, вона не може їх обминути; вона намагається зробити реальні та рішучі кроки для їх певного поєднання. Такі дії людини, які постають спрямованими саме на поєднання найперших альтернатив людського життя, як правило називають життєвими вчинками. Тому вчинки – це не які завгодно дії, а лише ті, які вводять людину у саме осереддя людського життя, постаючи його своєрідними “вузловими пунктами”. При дослідженні людської діяльності в її структурі виділяють: а) операції, спрямовані на вирішення певних завдань; б) дії, спрямовані до конкретної мети, та в) власне діяльність, що пов’язана із мотивами або сенсами. Вчинки людини постають своєрідними “атомами” людської діяльності, оскільки “замикають” її дії на найперші життєві сенси. Життєвим завданням людини постає її самотворення, самоздійснення, самовираження через розвиток форм діяльності, культури, соціальних відносин та ін. При тому, звичайно, людина використовує свої якості, здібності, задатки. Л.Фейєрбах, представник німецької класичної філософії, наполягаючи на тому, що людину слід розглядати всебічно, виділив такі її так звані “сутнісні сили”: “Якими постають відмінні ознаки істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала людина володіє силою мислення, силою волі та силою почуття”. Під сутнісними силами людини, як звичайно, розуміються ті сили та здібності, спираючись на які людина здатна стверджуватись у світі специфічно людським способом. У сучасному окресленні сутнісні сили людини виглядають дещо ширше, оскільки до названих Л.Фейєрбахом додають ще й людську тілесність. Отже, людська тілесність постає досить унікальною, надзвичайно складною, такою, що концентрує в собі майже всі відомі нам природно-космічні якості: саме через людську тілесність якості, властивості речовини постають у своїх яскравих проявах, так що ми маємо підстави стверджувати, що тільки в людському сприйнятті кольори починають набувати повноти спектральних проявів, запахи – належної оцінки, смаки – реакцій, та ін. Людська тілесність має надзвичайну пластичність, вищий ступінь саморегуляції та ін. Людські почуття, як про це свідчать сьогодні спеціальні дослідження, завжди предметно навантажені та до певної міри інтелектуалізовані. Через це вони, по-перше, сягають найвищих почуттів, таких, як любов, самовідданість, страх, ненависть, надія та ін. Такого роду почуття, по-друге, здатні бути провідними чинниками людської поведінки, значно перевершуючими усякі інші, в тому числі - інстинкт самозбереження. Людське мислення (інколи – розуміння) підносить людина над усім сущим, дозволяючи судити про нього, оцінювати, подумки переробляти, проникати у глибинні закономірності світу, перебувати, нарешті, на дистанції у відношенні до всякої реальності. Нарешті, воля, воління наділяє людину унікальними у світі живого здатностями зосереджувати свої сили, енергію, задуми на певній меті, на певних діях, що можуть не мати безпосереднього вітального (життєвого) значення, а також можуть знаходитись на величезній просторовій та часовій відстані від людини. Існує дещо перебільшений, але і певною мірою виправданий афоризм: “Не можна, але якщо сильно воліти, то можна”. Всі ці сили ніби виводять людину у перший ряд того всесвітнього процесу, де відбувається саморозкриття та самопродукування світових сил та нових сутностей. Через це сучасне розуміння людини дозволяє нам належною мірою оцінити давні філософські твердження про те, що глибини світу розкриваються в людині та через людину. А звідси випливає, що ми не повинні ставитись до людини, як до “біомаси”, що цінність людини не може бути обмежена ні її соціальними функціями, ні, навіть, її думками та ідеалами: це є передній край світового метаморфозу (процесу зміни та породження нових форм).

Висновки

Людське буття настільки складне, розмаїте, варіативне, що це дає можливість розуміти людину як мікрокосм, як своєрідне зосередження, фокусування потенцій світу, виведення їх у виявлення та окреслення з найбільшою повнотою і виразністю.

Зазначені характеристики людини пов'язані з її біологічною неспеціалізованістю, а отже—універсальністю, унаслідок яких людина постає суб'єктом історичного процесу. Основою специфічно людського способу самоутвердження у світі постає людська діяльність, спрямована на створення сфери соціокультурних процесів. У цій діяльності людина набуває власне людських якостей, проявляючи водночас свої сутнісні сили та багаторівневу складність своєї природи.

Дата добавления: 2014-01-07