П л а н. 1. Наука та специфіка наукового пізнання

1. Наука та специфіка наукового пізнання.

2. Специфіка пізнання соціальних явищ.

3. Методи и форми наукового пізнання.

4. Наука і науково-технічна революція.

1. Специфіка наукового пізнання.

Наукове пізнання виникає тоді, коли людина починає усвідомлювати значення знання для своєї діяльності та свідомо контролювати свої пізнавальні дії; тому важливою складовою наукового пізнання постають його методи, які в сучасній науці складають цілу ієрархічну систему, що функціонує на різних рівнях наукового пізнання із особливими цілями та завданнями.

Як своєрідна форма пізнання – специфічний тип духовного виробництва і соціальний інститут – наука виникла в Новий час, у XVI-XVII ст., в епоху становлення капіталістичного способу виробництва. З цього часу наука починає розвиватися відносно самостійно. Однак вона постійно зв’язана з практикою, одержує від її імпульси для свого розвитку і у свою чергу – впливає на хід практичної діяльності, опредмечнвается, матеріалізується в ній.

Наука – це форма духовної діяльності людей, спрямована на виробництво знань про природу, суспільство і про саме пізнання, що має безпосередньою метою збагнення істини і відкриття об’єктивних законів на основі узагальнення реальних фактів у їхньому взаємозв’язку. Наука – це і творча діяльність по одержанню нового знання і результат такої діяльності: сукупність знань, приведених у цілісну систему на основі ви-значених принципів і процес їхнього виробництва. Збори, сума розрізнених, хаотичних зведень не є наукове знання. По предмету і методу пізнання можна виділити науки про природу – природознавство, і суспільство – суспільствознавство (гуманітарні, соціальні науки), про пізнання, мислення (логіка, гносеологія й ін.). Окрему групу складають технічні науки. Дуже своєрідною наукою є сучасна математика. У свою чергу кожна група наук може бути піддана більш докладному членуванню. Так, до складу природничих наук входять механіка, фізика, хімія, біологія й ін., кожна з який підрозділяється на ряд наукових дисциплін – фізична хімія, біофізика і т.д. Наукою про найбільш загальні закони дійсності є філософія, яку не можна, однак, цілком відносити тільки до науки. Можуть бути й інші критерії для класифікації наук. Так, по своїй далекості від практики науки можна розділити на два великих типи: фундаментальні, де немає прямої орієнтації на практику ii прикладні – безпосереднє застосування результатів наукового пізнання для рішення виробничих і соціально-практичних проблем. Разом з тим границі між окремими навуками і науковими дисциплінами умовні і русі. Наука як форма пізнання і соціальний інститут сама себе вивчає за допомогою комплексу дисциплін, куди входять історія і логіка науки, психологія наукової творчості, соціологія знання і науки, наукобачення та ін. У даний час бурхливо розвивається філософія науки, що досліджує загальні характеристики науково-пізнавальної діяльності, структуру і динаміку знання, його соціокультурну детермінацію, логіко-методологічні аспекти і т.д.. Основна задача наукового знання – виявлення об’єктивних законів дійсності – природних, соціальних (суспільних), законів самого пізнання, мислення та ін. Звідси орієнтація дослідження головним чином на загальні, істотні властивостей предмета, його необхідні характеристики і їхнє вираження в системі абстракцій. Якщо цього немає, то немає і науки, тому що саме поняття науковості припускає відкриття законів, поглиблення в сутність досліджуваних явищ. Безпосередня мета і вища цінність наукового пізнання – об’єктивна істина, що сягається преважно раціональними засобами і методами, зрозуміло, не без участі живого споглядання. Звідси характерна риса наукового пізнання – об’єктивність, усунення по можливості суб’єктивістських моментів у багатьох випадках для реалізації “чистоти” розгляду свого предмета. Разом з тим треба мати на увазі, що активність суб’єкта – найважливіша умова і передумова наукового пізнання. Останнє нездійсненно без конструктивно-критичного відношення до дійсності, що виключає відсталість, догматизм, апологетику. Наука і більшій мері, ніж інші форми пізнання орієнтовані на те, щоб бути втіленої в практиці, бути “керівництвом до дії” по зміні навколишньої дійсності і керуванню реальними процесами. Життєвий зміст наукового вишукування може бути виражений формулою: “Знати, щоб передбачати, передбачати, щоб практично діяти” – не тільки в сьогоденні, але й у майбутньому. Наукове пізнання в гносеологічному плані є складний суперечливий процес відтворення знань, що утворять цілісну систему понять, що розвивається, теорій, гіпотез, законів і інших ідеальних форм, закріплених у мові – природному або – що більш характерно – штучному (математична симсволіка, хімічні формули і т.д.). Наукове знання не просто фіксує свої елементи, але безупинно відтворює їх на своїй власній основі, формує їх в відповідності зі своїми нормами і принципами. Процес безупинного самовідновлення наукою свого концептуального арсеналу – важливий показник науковості. Науковому пізнанню властиві строга доказовість, обгрунтованість отриманих результатів, вірогідність висновків. Разом з тим тут немало гіпотез, здогадів, припущень, можливих суджень і т.д. Ось чому отут найважливіше значення має логіко-методологічна підготовка дослідників, їхня філософська культура, постійне вдосконалювання свого мислення, вміння правильно застосовувати його закони і принципи. У сучасній методології виділяють різні рівні критеріїв науковості, відносячи до них, крім названих, такі як внутрішня системність знання, його формальна несуперечність, досвідчена проверяемость, відтворюваність, відкритість для критики, свобода від упередженості, строгість і т.д. В інших формах пізнання розглянуті критерії можуть мати місце (у різній мері), але там вони не є визначальними.

2. Специфіка пізнання соціальних явищ.

Довгий час аналіз науки і наукового пізнання проводився по моделі природно-математичного знання. Характеристики останнього вважалися властивими науці в цілому як такий, що особливо наочно виражено в позитивізмі. В останні роки різко зріс інтерес до соціального (гуманітарному) пізнанню, що розглядається як один зі своєрідних видів наукового пізнання. Коли про нього мова йде, то варто мати на увазі два його аспекти: будь-яке пізнання в кожній зі своїх форм завжди соціально, оскільки є суспільний продукт і детерминировано культурно-історичними причинами; один з видів наукового пізнання, що має своним предметом соціальні (суспільні) явища і процеси – суспільство в цілому або його окремі сторони – економіку, політику, духовну сферу і т.д. При дослідженні соціальних явищ неприпустимо як зведення до природного – зокрема, спроби пояснити суспільні процеси тільки законами природознавства, так і протиставлення природного і соціального, аж до їхнього повного розриву. В одному випадку відбувається ототожнення соціальне – гуманітарного знання з природничонауковим і механічним, некритичне, зведення (редукція) першого до другого. Це натуралізм, що виступає у формах механіцизму, физикализма, біологізму й ін. В іншому випадку в наявності протиставлення природознавства і наук про культуру і, як наслідок, абсолютизація специфіки останніх і їхніх методів, супроводжуване нерідко дискредитацією “точних” наук (“гуманнтаристика”). Обидва типи наук – галузі науки як цілого, що характеризуються єдністю і розходженням, кожна з цих галузей хоча і тісно зв’язана з інший, але має свої особливості.

Специфіка соціального (гуманітарного) пізнання виявляється в наступних основних моментах:

1. Його предмет – “світ людини”, а не просто річ як така. А це значить, що даний предмет має суб’єктивний вимір, у нього включена людина як “автор і виконавець своєї власної драми”, що він же і пізнає. Гуманітарне пізнання має справа із реальними речами і їхніми властивостями, а з відносинами людний, де тісно переплітаються матеріальне й ідеальне, об’єктивне і суб’єктивне, свідоме і стихійне і т.п., де зіштовхуються інтереси і пристрасті, ставляться і реалізуються визначені цілі і т.д. Оскільки суспільство – діяльність людей, то соціальне пізнання і є дослідження останньої (а не природи) у різних її формах – і насамперед чуттєво-предметної діяльності (практики). Виявлення її законів є разом з цим відкриття законів суспільства і – на цій основі – законів і принципів самого пізнання, мислення.

2. Соціальне пізнання нерозривне і постійно зв’язане з предметними (оцінка явищ з погляду добра і зла, справедливою і несправедливого і т.д.) і “суб’єктивними” (установки, погляди, норми, цілі і т.д.) цінностями. Вони вказують на людське значиме і культурне значення визначених явищ дійсності. Такі, частково політичні, світоглядні, моральні переконання людини, її прихильності, принципи і мотиви поводження і т.д. Усі зазначені і нею подібні моменти входять у процес соціального дослідження і неминуче позначаються на змісті одержуваних у цьому процесі знанні.

3. Характерною рисою соціального пізнання є його переважна орієнтація на “якісне фарбування подій”. Тут явища досліджуються головним чином з боку якості, а не кількості. Тому питома вага кількісних методів тут набагато менше, ніж у науках природно-математичного циклу, хоча їхнє застосування стає все більш широким. При цьому головна увага приділяється аналізу одиничного, індивідуального, але на основі общею, закономірного.

4. У соціальному пізнанні не можна користатися ні мікроскопом, ні хімічними реактивами, ні тим більше сложнейшим технічним устаткуванням – все це повинна замінити сила абстракції. Тому тут винятково велика роль мислення, його форм, принципів і методів. Якщо в природознавстві формою збагнення об’єкта є монолог (тому що “природа мовчить”), то в гуманітарному пізнанні – це діалог (особистостей, текстів, культур і т.п.). Діалогічна природа соціального пізнання найбільше повно виражається з процедурах розуміння. Воно саме і є зануренням у “світ змістів” іншої людини, збагненням і тлумаченням (інтерпретацією) його почуттів, думок і прагнень. Розуміння як прилучення до суті людської діяльності і як смислообразование тісно зв’язано із саморозумінням і відбувається в умовах спілкування людей.

5. У силу зазначених вище обставин у соціальному пізнанні винятково важливу роль грає “гарна” філософія і вірний метод. Їхнє глибоке знання і вміле застосування дозсвободають адекватно осягнути складний, суперечливий, сугубо діалектичний характер соціальних явищ і процесів, природу мислення, його форм і принципів, їх пронизанність цінісно-світоглядне компонентами і їхній вплив на результати пізнання, смисложиттєвої орієнтації людей, особливості діалогу (немислимого без постановки і дозволу протиріч – проблем) і т.д. Це тим більше важливо ще і тому, що для соціального пізнання характерна відсутність загальновизнаних парадигм (що веде найчастіше до “теоретичного анархізму”), рухливість ii розпливчастість його емпіричного базису, складна природа теоретичних узагальнень (зв’язана насамперед із включеністью в них ціннісних компонентів і “особистих модальностей”).

Дата добавления: 2014-01-07