Морфологічний рівень

Фонетичний рівень

Українська мова серед інших мов світу. Етапи розвитку української літературної мови.

У системі сучасних мов світу (за різними джерелами, їх нараховують від 2,5 до 5 тисяч) українська мова займає своє визначене місце і має довгу та складну історію.

Українська мова належить до:

• індоєвропейської сім "імов (час розпаду 2,5-3 тисячі років до н.е.);

• слов'янської групи мов (праслов'янська мова проіснувала 2,5 тисяч років і почала розпадатися приблизно в III - IV ст. н.е. Цей процес закінчився в VI ст., і можна вже говорити про консолідацію трьох етномовних груп - західнослов'янської(польська, чеська, словацька, верхньолужицька і нижньолужицька мови), південнослов'янської (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови), східнослов'янської (українська, російська, білоруська мови);

• східнослов 'янської підгрупи мов.

Серед слов'янських мов українська мова на лексичному рівні має найбільше розбіжностей з російською (38 %), менше відмінностей виявляється порівняно з польською (30 %) і найменше - з білоруською мовою.

З-поміж рис, якими українська мова відрізняється від інших східнослов'янських, можна виділити такі:

1. Поява на місці давніх звуків ы та і звука и високого піднесення переднього ряду, перед яким приголосні звуки завжди тверді, напр.: тихий, низький, кислий.

2. Голосний е не пом'якшує попередні приголосні звуки, напр.: теплий, село, небо.

3. Поява голосного звука і на місці давнього звука ь (ять), напр.: ліс, сіно, хліб (пор. у російській мові пес, сена, хлеб).

4. Чергування о,е з і у новозакритих складах, напр.: дім - дому, піч – печі.

5. Шиплячі, губні та звук р в кінці слова завжди тверді, напр.: плащ, голуб, повір.

6. Після шиплячих та й перед наступними споконвічно твердими приголосними звук е змінюється на о, напр.: жонатий (пор. женитися), шостий (пор. шести), копійок (пор. копієчка).

1. Приголосний л змінився на в у формах дієслів минулого часу чоловічого роду, напр.: писав, читав, знав (пор. у російській мові пи-сал, читал, знал).

1. Збереження окремого типу відмінювання (IV відміна) іменників середнього роду, напр.: теля, курча, ім'я (пор. родовий відмінок теляти, курчати, імені).

2. Збереження давніх закінчень -ою, -ею іменників (І відміна) у формі орудного відмінка однини, напр.:рукою, петлею, душею (пор. У російській мові рукой, петлей, душой).

3. Закінчення давального відмінка однини -ові, -еві (-єві) іменників чоловічого роду, напр.: батькові, синові, лікареві, Андрієві.

4. Повні стягнені форми якісних прикметників жіночого, середнього роду та множини, напр.: добра, добре, добрі (пор. у російській мові добрая, доброе, добриє).

5. Збереження форм інфінітива на -ти дієслів, напр.: писати, читати, брати (пор. у російській мові писать, читать, брать).

6. Наявність складної форми майбутнього часу дієслів, напр.: писатиму, читатиму, працюватиму.

7. Чергування приголосних г, к, х із з, ц, с у відмінкових формах іменників, напр.: нога, рука, вухо - нозі, руці, вусі тощо.

Отже, українська мова - це самостійна давня слов'янська мова, яка має свої особливості на фонетичному, морфологічному рівнях. Це підтверджується також на рівні лексики, фразеології та правопису.

Українська мова надзвичайно милозвучна (нарівні з італійською). Показово, що у 1934 році у Парижі було проведено своєрідний конкурс мов світу, на якому українська посіла 3-тє призове місце, післі французької та перської.

Нині українською мовою в Україні і поза нею розмовляє близько 45 млн. осіб. За цим показником українська мова стоїть на 15-17-му місці у світі.

Питання походження української мови досі є предметом особливої уваги науковців. Традиційно вважали, що українська мова походить із давньоруської як мови спільної для трьох братніх народів (українського, російського та білоруського) і сформувалась на основі її південноруських діалектів. Найважливіші фонетичні, лексичні та граматичні особливості української мови почали зароджуватися та розвиватися ще з XII ст. У XIV - XVI ст. вона вже склалася у своїй фонетичній системі, граматичній будові, словниковому складі як окрема слов'янська мова - мова української народності, а в подальшому історичному розвитку - мова української нації.

Прихильники теорії самостійницького розвитку (І. Огієнко, С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, В. Ганцов, П. Ковалів, Ю. Шевельов, Г. Півторак, В. Німчук, В. Русанівський та ін.) гостро критикували теорію російського мовознавця О. Шахматова про походження української мови із спільноруської прамови.

Говорити про розвиток сучасних східнослов'янських мов з єдиної монолітної давньоруської мови немає підстав тому, що структурно одноманітної живої мови східних слов'ян у добу Київської Русі не було (Німчук). Якщо це так, то вслід за істориками мови треба визнати, що східнослов'янські мови почали формуватися після розпаду праслов'янської етномовної спільності (V—VI ст.) з пізньопраслов'янських діалектів східного ареалу без посередництва східнослов'янської прамови.

У своєму розвитку українська мова пройшла кілька етапів. Як до питання становлення, так і до проблеми періодизації науковці підходять по-різному.

За теорією Ю. Шевельова, у розвитку української мови слід виділяти чотири періоди від часу розпаду праслов'янської мови:

1) протоукраїнська мова (VІІ-ХІ ст.);

2) староукраїнська (ХІ-ХІV ст.);

3) середньоукраїнська (кінця XIV - початку XVIII ст.);

4) нова українська мова.

Кожен із періодів мав свої особливості – мова невпинно розвивалася, набувала нових ознак, розширювала чи звужувала сфери вживання, змінювала свій статус, зазнавала утисків, заборон, насильницької асиміляції, знову відроджувалася.

Дата добавления: 2014-01-07