Галицько-Волинська держава. 1 страница

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в декілька етапів:

І етап (1199р.-1205р.) утворення та становлення.

Галицьке та Волинське князівства спочатку існували окремо, а у 1199р. Волинський князь Роман Мстиславович (1199р.-1205р.) їх об'єднав в єдиний політичний центр, який поступово став спадкоємцем занепадаючого Києва, продовжувачем традицій і надбань Київської Русі.

Але в 1205р. він загинув під час сутички з військом краківського князя Лешка Білого.

ІІ етап (1205р.-1238р.) – тимчасовий занепад держави:

- свавілля бояр;

- втручання у внутрішні справи сусідніх держав;

- зростаюча монгольська загроза;

- боротьба за відновлення державної єдності Д.Галицького.

ІІІ етап (1238р.-1264р.) – об′єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом.

У середині XIII ст. Галицько-Волинське князівство відроджується під владою Данила Романовича. З 1221р. він князював на Волині, в 1238р. утвердився і в Галичині. Данилу відразу довелося протистояти наступу із заходу Тевтонського ордену. У 1238 р. він розгромив війська хрестоносців під Дорогочином. Одночасно на сході йому довелося вести боротьбу з монголо-татарами. У 1239 р. монголо-татари руйнують Переяслав і Чернігів, За такої ситуації Данило направляє до Києва свого воєводу Дмитра, і той у 1240р. мужньо захищає місто від головних татарських сил на чолі з Батиєм. Не зважаючи на героїчний опір, місто було захоплено. Здобувши Київ, монголи вогнем і мечем пройшлись по землях Галицько-волинського князівства. Після навали кочовиків Данило інтенсивно взявся за відбудову своїх земель. Споруджуються перші муровані фортеці, потужні замки, розбудовується нова столиця – Холм. Активна діяльність князя викликала занепокоєння в Золотій Орді. Не бажаючи дратувати ординців, Данило був змушений поїхати на переговори в столицю Золотої Орди - Сарай і стати васалом Батия. У 50-х роках ХПІ ст. Данило зробив спробу визволитися від татарської залежності і звернувся за допомогою до католицьких країн. Сподіваючись на сприяння папи римського, він дав згоду на унію з католицькою церквою і був коронований у 1253 р. в Дорогочині королем. Але хрестовий похід, до якого закликав папа римський, так і не відбувся. Каральні походи монголо-татар примусили Данила знову визнати зверхність Золотої Орди і зруйнувати захисні споруди, фортеці.

ІV етап (1264р.-1323р.) – стабільність та піднесення.

Після смерті Данила Галицького Волинська держава до початку XIVст. залишалася могутньою державою, хоча і була розділена між його синами. Син Данила – Лев (1264р.-1301р.) (йому досталась Галичина) зробив столицею своєї держави Львів. Він зумів знайти порозуміння з татарами і за їх допомоги здійснив ряд походів проти Польщі, Литви, Угорщини. Він розширив володіння держави: приєднав до своїх володінь Закарпаття і частину польських земель (Люблін). По смерті Лева його син Юрій І (1301р.-1315р.) відновив єдність Галицько-волинської держави. За його князювання вона пережила розквіт. Після цього поступовий занепад і загарбання території сусідами.

V етап (1323р.-1340р.) – поступовий занепад.

Посилення впливу боярства, зростання чвар і усобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних держав, загарбання: Галичина – Польщі, Волинь – Литві, Буковина - Молдавському князівству.

Галицько-волинська держава була спадкоємицею Київської Русі протягом майже півтораста наступних років Це була перша держава, яка існувала лише на українських етнічних землях.

9. Культура України княжої доби та Галицько-Волинської держави.

До наших часів дійшла незначна частина культурних надбань періоду розквіту Київської Русі. Ті, що дійшли, свідчать про високий рівень розвитку як матеріальної, так і духовної культури.

Значного впливу на розвиток культури Київської Русі справило впровадження християнства, посилилися культурні зв'язки з Візантією та іншими слов'янськими народами. Християнство сприяло поширенню письменства, а відтак розвитку різних наук, але в межах релігійних догматів. З'являється літописання, іконопис, кам'яне будівництво та ін.

У наших предків багатою була усна народна творчість. Населення Київської Русі створювало пісні, оповіді про богатирів – захисників рідної землі (билини), казки, легенди.

В період існування Київської Русі розвивалась наука та освіта. Центрами їх розвитку були церкви та монастирі. В роки правління Володимира у Києві, Новгороді та інших містах засновано перші школи для навчання дітей бояр та священиків. При Софії Київській Ярослав Мудрий створив першу бібліотеку. Високого рівня розвитку досягли природничі науки: математика, астрономія, географія, ботаніка, медицина.

Розвивалися літописання і література. Найбільш визначною літописною пам'яткою цієї доби стала "Повість минулих літ" (Нестор). Взагалі літописання у Київській Русі було одним з феноменів історії середньовіччя. Літописи відрізнялись від європейських хронік тим, що крім хронологічних подій, вони містили й роздуми авторів, перекази легенд, міфів, а окремі частини були справжніми літературними творами. Своєрідним продовження „Повісті " є так званий Київський літопис, який охоплює події 1111-1200 рр..

Літературними пам'ятками Русі, що дійшли до нас, є "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Слово о полку Ігоровім" невідомою автора, „Повчання дітям" Володимира Мономаха. У своєму знаменитому „Слові про закон і благодать”, прочитаному в 1052р. у присутності Ярослава Мудрого, Іларіон майстерно протиставляє християнство язичництву й описує хрещення Русі. Незважаючи на постійну зайнятість політичними справами, написав своє зворушливе й сповнене роздумів "Повчання" князь Володимир Мономах. "Слово о полку Ігоровім" (1185р.-1187р.), ймовірно, автором якого був Володимир - син Ярослава Осмомисла, є оповіддю про невдалий похід на половців руського князя, пройнятого пристрасним закликом до ворогуючих руських князів об'єднатися задля спільного блага.

Культура Галицько-волинської держави, що стала спадкоємницею культури Київської Русі, продовжила її кращі традиції в освіті і літописанні. Найбільш відома літописна пам'ятка - це Галицько-волинський літопис, який розповідає про події в Галичині в період правління Данила Галицького і також про події, що пов'язані з Волинською землею другої половини XIII ст.

Одне з провідних місць у мистецтві Київської Русі належить архітектурі. Київська Русь витворила унікальний тип споруд, який став поєднанням візантійських взірців з слов'янськими традиціями.

Великий плив на архітектуру справило прийняття християнства. Саме в церковному будівництві виробився самобутній стиль періоду Київської Русі. Найбільш відомими спорудами цього періоду є Десятинна церква, збудована у 989-996 рр., Софія Київська, Золоті Ворота, Спаській Собор у Чернігові, Михайлівська церква та єпископські во­рота у Переяславі, Успенський собор Печерського монастиря та інші пам'ятки Києва, Чернігова, Переяслава, Галича, Новгорода та інших міст Київської Русі.

Великих успіхів було досягнуто і в містобудуванні, фортифікації.

Образотворче мистецтво Київської Русі представлено мозаїкою, фресками, іконами і книжними мініатюрами.

Шедеврами світового значення є мозаїки Софіївського собору в Києві: зображення Христа Вседержителя й Богоматері-Заслупниці Оранти. Мозаїка викладалась з різнобарвних шматочків смальти (майже 180 відтінків) - сплаву свинцю та скла.

Крім мозаїки для оздоблення храмів використовували фрески – малюнки, в основному на релігійну тематику, мінеральними красками ще по сирій штукатурці.

Ікони писались за певними канонами (законами) на дерев'яних дошках і прикрашали всі храми. Зразками для іконописання в Київській Русі були візантійські ікони.

Книжні мініатюри були прикрасою і одночасно ілюстрацією книг. Так, "Остромирове Євангеліє” містить заставки і три мініатюри.

Культурні надбання часів Київської Русі знайшли своє продовження в культурі галицько-волинських земель і заклали основи до наступного розвитку культури українського народу, мали значний вплив на культурні процеси інших слов'янських народів.

Тема 3. Українські землі у складі Литви та Польщі. Виникнення українського козацтва (кін. XIV – сер.XVII ст.)

Мета заняття. Ознайомити студентів із розвитком українських земель в сер. XIV – сер. XVII ст. Показати особливості адміністративно-політичного становища українських земель у складі Литви, Польщі та інших держав, соціально-економічним розвитком, релігійним та церковним життям. Удосконалювати вміння логічно мислити, навички усних виступів, підготовки рефератів та повідомлень, роботи з картою, аргументованого діалогу, уміння сприймати чужу думку, безболісно відмовлятися від свого хибного погляду. Формувати моральні пріоритети, які визнають людину найвищою цінністю, особистісні вольові риси. Сприяти вихованню доброзичливості, людяності, тактовності. Виховуватиінтерес до знань, почуття гідності, відповідальності та обов’язку, громадянськості, поваги до прав інших людей, спрямувати пізнавальну активність студентів на самовдосконалення.

План лекції і семінару

1. Українські землі у складі Великого Князівства Литовського.

2. Українські землі під владою Речі Посполитої.

3. Українські землі в складі Угорщини, Османської імперії, Московської держави, Кримського ханства.

4. Соціально-економічні процеси в 14-16ст.

5. Виникнення Українського козацтва і Запорізької Січі. Дмитро Вишневецький.

6. Козацько-селянські повстання кінця XVI - початку XVII століття. П. Сагайдачний.

7. Культура України в 14 - першій половини 16 ст. Братські школи. Петро Могила. Створення Києво-Могилянської колегії.

Реферати:

1. Культурне і церковне життя у другій половині ХІV-ХVст.

2. Берестейська церковна унія.

Питання для самостійного опрацювання:

1. Українські землі в складі Угорщини, Османської імперії та Московської держави.

2. Церковне життя наприкінці ХVІ - у першій половині ХVІІ ст.

Рекомендована література:

1. Асташевич В. Про козацькі часи на України. – К.: Дніпро, 1991. –
с. 18-87.

2. Бойко О. Історія України: Навч. посібник. – К.: Академвидав, 2003. -
с. 97-128.

3. Борисенко В. Курс української історії. К.: Либідь, 1998. – с. 87-145.

4. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Донецьк: БАО, 2003. –
с. 139-301.

5. Довідник з історії України: в 3 томах. – К.: Генеза, 1995.

6. Історія України. Курс лекцій: в ІІ книгах. – К.: Либідь, 1993. – с. 86-191.

7. Козацькі ватажки та гетьмани України. – Львів: Редакційно-видавничий відділ обласного управління по пресі, 1991. – с. 5-54.

8. Овсі І. Зовнішня політика України. – К.: Либідь, 2002. – с. 57-69.

9. Субтельний О. Україна. Історія. – К.: Либідь., 1993. – с. 95-136.

1. Українські землі у складі Великого князівства Литовського. (сер. ХІV - І569 р).

З кінця XIII ст. у литовських племен посилюється процес розпаду родоплемінних відносин і появи держави, яка з часом приєднала землі колишньої Київської держави.

Час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського можна поділити на декілька періодів:

І етап (1340р.-1362р.) „оксамитове” литовське проникнення.

За князя Міндовга (1230-1263) було приєднано частину білоруських земель. За князя Гедиміна (1316-1341) починається процес приєднання українських земель до Литви, у ході звільнення від влади монголів.

Ольгерд (1345 -1377) переміг татар у 1362 році у битві біля р. Сині Води і закріпив під своєю владою більшу частину укр. земель.

ІІ етап (1362-1385) – „ослов′янення” литовських правителів.

Держава – своєрідна федерація земель-князівств –„Велике князівство Литовське, Руське і Жимантійське". Українські і Білоруські землі складали 90% відсотків земель Великого князівства Литовського. „Старини не порушували і нового не вводили”.

Литовський період в історії України був новою фазою розвитку того самого суспільно-політичного організму, успадкованого від Київської Русі.Чимало норм руського права, назв посад, станів, системи адміністрації та ін. було сприйнято Литвою. До кінця XIV ст. литовські князі не порушували суспільно-політичного ладу. Місцеві князі ставали васалами або нових удільних князів, або великого литовського князя на основі договорів (рядів), присяжних грамот, за якими вони мали вірно служити сюзерену, сплачувати щорічну данину, брати участь у воєнних походах. Сюзерен визначав зовнішню політику держави, не втручаючись у внутрішнє життя удільних князівств.

Таким чином українські князівства були майже самостійними напівдержавами, які були пов'язані з великим князем васальними відносинами. На території українських земель існували Київське, Волинське, Подільське та інші князівства.

ІІІ етап (1385-1480) – втрата українськими землями залишків автономії.

Згідно Кревської унії (1385 р.) Велике князівство Литовське повинно було об'єднатися з Польським королівством, литовський князь Ягайло (1377-1392) мав одночасно стати польським королем, одружившись з польською королевою Ядвігою, прийняти католицьку віру і навернути до неї все населення.

Хоча ця унія об'єднувала сили двох держав у боротьбі з агресією Тевтонського ордену, вона, разом з тим, відкривала шлях польської та католицької експансії на Схід.

Противниками унії були українські магнати і частина литовської знаті. Об'єднавшись навколо двоюрідного брата Ягайла Вітовта, вони розпочали боротьбу, яка закінчилася компромісом: Ягайло визнав за Вітовтом статус великого князя литовського, в Вітовт визнав себе васалом польської корони. Князівство зберігало автономію. Українські землі в його складі не переходили, як це передбачалося умовами унії, до Польщі. Так, згідно угоди 1392р., Вітовта було визнано довічним правителем Литовського князівства, а згодом він прийняв титул великого князя литовського. Вітовт (1392-1430) щоб зміцнити внутрішню єдність, максимально централізувати управління, починає втручатися у внутрішнє життя князівств, змінювати їх кордони, призначати своїх намісників, або взагалі ліквідовувати князівства. У наступні роки Вітовт зміцнив свої позиції, відмовився підпорядковуватися королю і продовжив політику Ольгерда, маючи метою поглинення усіх земель Русі. Усобиці в Золотій Орді полегшували це завдання. Але в битві на Ворсклі в 1399 р. золотоординський хан Темір-Кутлуй вщент розгромив величезну армію великого князя. Ця поразка визначила дальший хід подій у Східній Європі. Саме в цей час зростала могутність Москви, яка, скориставшись успіхом у Куликовській битві 1380 р., починає вивільнятися з-під влади Золотої Орди і сама намагається завоювати українську територію під приводом "збирання руських земель". Вітовт, влада якого похитнулася, був змушений шукати підтримки у польських магнатів ціною визнання васальної залежності від Польщі. Великий князь відступився також на користь Орди від завойованого наприкінці XIV ст. Північного Причорномор'я, де вже почали будуватися захисні лінії проти кочовиків і гавані для вивозу хліба до Візантії.

Після смерті Вітовта литовським князем став Свидригайло, якому не вдалося зберегти залишки української державності.

ІV етап (1480-1569) – посилення литовсько-московської боротьби за право бути центром „збирання земель Русі”.

Втрата українськими землями у складі Литви автономії збіглася у часі з піднесенням Московського князівства, яке трансформується у централізовану Російську державу і претендує бути єдиним центром „збирання земель Русі”. Під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в українських землях поширюються проросійські настрої. Це виявляється у переході частини князів під владу Москви, втечах та переселенні селян до Російської держави, антилитовському повстанні1507р. під керівництвомМ.Глинського.

У XVI ст. Московська держава відвоювала у Великого князівства Литовського Чернігівську землю і почала будувати на Дону і Сіверському Донці захисні лінії проти кочовиків. Щоб освоїти цю пустельну, але багату на природні ресурси землю, уряд обіцяв новосельцям послаблення у повинностях (слободи). З часом у прилеглих до Лівобережжя районах постала Слобожанщина.

2. Українські землі під владою Речі Посполитої.

Перший московський цар Іван IV на початку 1558 р. розпочав із Польщею і Литвою Лівонську війну за вихід до Балтійського моря. Однак царські ідеологи не приховували кінцевої мети завойовницької політики — об'єднання всіх земель Давньої Русі і перетворення Москви на "третій Рим". Бойові дії відбувалися в основному на території Великого князівства Литовського. Поразки у Лівонській війні з Росією підштовхнули уряд Литви до остаточного об'єднання з Польщею. На спільному сеймі представників обох держав у місті Любліні 1 липня 1569 р. було проголошено унію. За її умовами Велике князівство Литовське об'єднувалося з Польським королівством в єдину державу - Річ Посполиту.

Після Люблінської унії до складу Польщі ввійшли воєводства Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське. За Литовським князівством залишалося Брестське воєводство на Пінщині. Посилюється кріпосницький гніт. У багатьох місцевостях панщина сягнула 5-6 днів на тиждень. Розгорнувся наступ католицьких кіл на православну церкву. Берестейська унія 1596 р. проголосила перехід православної церкви під зверхність папи римського.

Українському народові загрожувало повне національне знищення. Польські магнати і шляхта жорстоко визискували українських селян. Польський закон дозволяв феодалам карати селянина навіть смертю. Українських міщан всіляко обмежували в правах.

Литовські великі князі і польські королі вважали українські землі власністю своїх держав і розпоряджалися ними в інтересах панів. Права феодалів на володіння землями й поневолення та закріпачення селян узаконювали державні акти- Литовські статути 1529р., 1566р., 1588р., а також численні привілеї.

За Литовським статутом 1588р. було остаточно закріпачено українське селянство. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувались.

Еволюція феодальних відносин зумовила у 14-16 ст. зростання великого феодального землеволодіння, поглиблюється суспільний поділ праці, активізується урбанізація. Поступово розбудовуються міста, які, зберігаючи феодально-аграрний характер, стають осередками ремесла, промислів, торгівлі, культури, політичного життя (Галич, Львів, Кам'янець-Подільський, Київ та ін.). В той же час міста втрачають український характер. Основною масою їх мешканців стають поляки, євреї, німці. У містах були резиденції великокнязівських старост, будинки панів, військові залоги. Міста-фортеці іноді ставали центрами володінь магнатів. У ХІV-ХVІІ ст. магдебурзьке право одержали Львів, Кам'янець Подільський, Кременець, Луцьк, Чернігів та інші міста.

Зрушення у економіці 14-16 ст. тісно були пов′язані з соціальними процесами. Формується станова організація суспільства:

1. На вершині соціальної ієрархії перебувала шляхта – військово-службовий, замкнутий, привілейований стан - перебувала на вершині соціальної ієрархії, визначалася знатністю походження та великою земельною власністю.

2. Наступною ланкою були пани – найзаможніші феодали, порівняно нечисленна еліта, аристократична група.

3. Дрібна шляхта - походили із селян чи міщан, які за службу одержали статус шляхти та земельні володіння – проміжна ланка між селянством та аристократичною верхівкою військово-служилої верстви.

У Польщі та Великому князівстві Литовському відносини всередині правлячих станів будувалися на засадах васалітету. Земля була власністю верховного сюзерена, який передавав її васалам за службу, передусім військову, у пожиттєве користування або у вотчину (спадкову власність). Найбільш високе становище серед української еліти займали князі — Рюриковичі або Гедиміновичі. Більш численними (кількасот сімей) були магнати. Вони володіли багатьма маєтками і під час війни виставляли військові загони під власними корогвами. Найчисленнішу групу складали бояри. З часом усі землевласники дістали узагальнену польську назву — шляхта. За польським феодальним правом, яке з XVI ст. поширилося на Велике князівство, селяни не могли володіти землею.

4. Важливу роль та особливе місце в українському суспільстві належало духовенству, яке становило окрему верству населення і нараховувало майже 10% населення (біле, чорне). Українське суспільство, втративши власну державність, сприймало церкву не тільки як духовного наставника, а й як гаранта збереження етнічної самобутності та осередок громадського життя.

5. Міщани – жителі міст. Неоднорідне: заможні патриції - найбагатші купці та промисловці, середня ланка – бюргерство, міські низи – ремісники, дрібні торговці, с/г робітники. Цехи.

6. Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке було теж неоднорідним:

1. Чиншові селяни (данники) – особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники, які сплачували ренту.

2. Тяглові селяни – вели господарство на земельних ділянках, які належали феодалам – відбували панщину, платили державні податки та виконували державні повинності.

3. Службові селяни – ремісники, рибалки, конюхи...

Поступово різні категорії селянства зближуються в одну – кріпаки.

3. Українські землі в складі Угорщини, Османської імперії, Московської держави. Виникнення Кримського ханства.

Закарпаття - (з сер. ХІст.) до Угорщини. Мадяризація, феодальний гніт. Закарпаття з 1526р. (Угорщина зникла як самостійна держава) - арена боротьби Туреччини, Австрії і Польщі.

Буковина - у І пол. 14ст. - під владою татар, з сер. 14ст. - Угорщині, пізніше Молдавському князівству, з першої третини 16ст. - до Туреччини.

Крим, Причорномор'є - Кримське ханство.

Золота Орда до середини 14 ст. слабне, розпочинаються міжусобиці та відцентрові тенденції, а в 1362 році розпадається на дві частини з кордоном по Волзі. Після монголо-татарської навали чорноморські орди поступово починають освоювати степову частину Криму та причорноморські степи. Врешті одному з емірів – Хаджі-Гірею – вдалось покласти початок самостійності Кримської держави. Спираючись на допомогу литовського князя, він у 1449 р. домігся незалежності своєї держави. Союзу з Литвою спочатку дотримувався і його син Менглі-Гірей І (1466-1514). Домігшись розпаду Золотої Орди, Литва втратила інтерес до союзу з Кримом. Новостворена кримсько-татарська держава була слабкою і в політичному, і в економічному плані. Економіка розвивалася екстенсивним шляхом, в її основі лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало потреб населення і держави. Головною функцією створеною Гіреями міцної держави був грабунок сусідів і захоплення полонених (ясиру), яких продавали на невільничих ринках Кафи, Карасу-Базару, Аккерману. Військо хана було найкраще підготовлено для таких набігів. Велика рухливість (за день воно могло долати до 100 км) давала змогу уникати сутичок з литовськими та польськими військами. За один похід хана ясир складав від 5 до 3 тис бранців. З 1475р. Ханство - васал Туреччини. Однак засновник династії Хаджі-Гірей та його наступники користувалися автономією не лише у внутрішньому житті, а й у зовнішній політиці. Родоплемінна верхівка Кримського ханства зробила збройні походи за майном і невільниками в сусідні землі, найчастіше в українські, елементом економічного ладу. Від продажу невільників у країни Сходу через генуезьку колонію Кафу (Феодосія) вона отримувала великий зиск. При цьому хани вміло використовували конфлікт між Московією та Великим князівством Литовським (пізніше Річчю Посполитою).

Протягом другої половини ХV-ХVІ ст. було здійснено 110 татаро-турецьких набігів, було частково або повністю спустошено окремі міста та регіони. Демографічні втрати становили 553 тис. осіб (при загальній чисельності населення українських земель 3,7 млн.

Головним наслідком татарсько-турецьких набігів стали величезні господарські спустошення і втрати людей, фізично знищених або виведених у полон. За кілька десятиліть українські землі стали одним з головних джерел для постачання рабів для невільничих ринків Криму та Стамбула.

Чернігово-Сіверщина - до Московії, яка починає з кінця 15 ст. претендувати на всі землі, які належали Київській Русі.

4. Соціально-економічні процеси в XIV—XVI ст.

За польсько-литовської доби відбулися помітні якісні зрушення, з'явилися нові явища в економічній сфері. Якщо ще у XIV ст. переважала примітивна експлуатація великих природних багатств українських земель, оскільки домінували галузі, що базувалися на полюванні, - бобрівництво, сокільництво та інші види мисливства та ловецтва (шкура бобра цінувалася більше, ніж мірка пшениці), то, починаючи з XV ст., ситуація змінюється. Спочатку в Західній Європі підвищуються ціни на худобу, що викликало її інтенсивний експорт. На ярмарках у Львові, Луцьку та інших містах волів продавали тисячами, потім вони потрапляли далі на Захід. Дійшло до того, що в цей час саме воли почали певною мірою заміняти гроші.

Після падіння 1453р. Константинополя держави, що були традиційними споживачами візантійського зерна (Італія, Франція та ін..), переорієнтовують свою торгівлю. Основним перевалочним пунктом зернового експорту стає місто Гданськ на Балтійському морі, що суттєво пожвавлює процес виробництва пшениці у Речі Посполитій та українських землях, які входили до її складу. Така кардинальна зміна торговельної кон'юнктури, зростання попиту на продукти скотарства й землеробства зумовили, з одного боку, якісні зміни в техніці та технології господарювання (розширення асортименту сільськогосподарських культур - почали вирощувати квасолю, петрушку, пастернак, селеру, салат тощо, появу водяних, а згодом і вітряних млинів тощо). З іншого боку, зростаючі масштаби експорту гостро поставили питання про земельну власність, робочі руки та форми організації праці.

Еволюція феодальних відносин зумовила в XIV-XVI ст. зростання великого феодального землеволодіння, причому не тільки князівського, а й боярського. Цей процес був досить динамічним: так, якщо наприкінці XIV ст. в українських землях налічувалося лише кілька десятків великих феодальних латифундій, то вже в першій половині XVI ст. крупними землевласниками були понад сто магнатських родин, а також тисячі шляхтичів. Основними джерелами такого зростання великого феодального землеволодіння були великокнязівські дарування, захоплення феодалами общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель.

Більша частина земель була зосереджена в руках великих магнатів. На Волині найбільшими землевласниками були Острозькі, Чорторийські, Радзівілли; на Київщині та Подніпров'ї - Ружинські, Заславські, Капусти, Немиричі; на Брацлавщині та Поділлі - Замойські, Потоцькі, Язловецькі. Про масштаби магнатського землеволодіння свідчить статистика: у XV-XVI ст. в Руському воєводстві 55 родин великих феодалів володіли понад 1500 сіл, міст та містечок, тобто більшою частиною всіх поселень краю. Особливо процес зростання феодального землеволодіння посилився після Люблінської унії 1569 р.

Концентрація земель у руках магнатів зумовила широкомасштабний наступ феодалів на територію та права селянських общин. Селянська община базувалася на сусідських територіальних зв'язках й відігравала роль організуючого ядра в житті сільського населення ще з часів Київської Русі. Вона, як правило, утворювалася з окремих селянських дворищ, до яких, у свою чергу, входило 5-11 «димів» - окремих господарств селянських сімей-родин. Населення дворищ складали як повноправні общинники так і залежні селяни. Загалом дворище було суспільним господарчим комплексом із садибами, орними землями, сіножатями, лісами, водами.

Тиск феодалів на селянську общину, що розгорнувся в XIV-XVI ст.., виявлявся в привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх старост та намісників, обмеженні та ліквідації копних (громадських) судів тощо. Внаслідок цього в середині XVI ст. вільних общинних земель в Україні практично не лишилося.

Кількісне зростання феодального землеволодіння супроводжувалося якісними змінами у формах організації праці. У XIV-XVI ст. прогресував розвиток товарно-грошових відносин, бурхливо зростав ринок сільськогосподарської продукції. За цих умов, намагаючись адекватно реагувати на потреби внутрішнього і зовнішнього ринку, феодали перетворили свої земельні володіння на фільварки - багатогалузеві господарчі комплекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян, були орієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали значні риси натурального господарства.

Дата добавления: 2014-01-07