Порівняння основних підходів до планування

Методологія планування	Види діяльності основного процесу планування
Структурування проблеми	Ідентифікація та оцінювання альтернативних реакцій	Реалізація обраної реакції
Формальна	Вважається, що проблеми можуть точно характеризу-ватися за допомогою кількісних моделей та існує консенсус на визначення проблеми.	Альтернативи можуть обмежуватися особами, чиї витрати та прибуток можуть бути виміряними об’єктивно в термінах спільних для всіх виборів критеріїв.	Вважається, що здійснення плану є природнім наслідком з логіки його формулювання.
Інкрементна	Вважається, що консенсус із визна-чення проблеми відсутній, однак не пропонується метод, що дозволив би характеризувати багатогранність.	Альтернативи можуть обмежуватися особами, які являють маргінальні або малі модифікації існуючих планів. Припускаються торги та компроміси для обрання плану між „“прийнятим” та „“опти-мальним”. Точний критерій відсутній.	Попередня гнучкість дозволяє користувачам плану адаптувати його згідно потреб та інтерпретації мети планування.
Системна	Вважається, що консенсус відсутній та рекомендується використовувати точні методи структурування проблеми, що охоплюють діапазон можливих сприйнять.	Обмеження на діапазон ідентифікованих альтернатив послаблені, і застосовується суміш якісних та кількісних методів ідентифікації критеріїв, визначення їх важливості та обрання плану реалізації важливих критеріїв.	Вважається, що на реалізацію вплива-ють суб’єктивні оцінки адекватності та релевантності плану користувача-ми. Важлива моди-фікація плану, що забезпечуватиме збіжність із по-требами користувача.

Незважаючи на те, що більшість проблем планування мають у собі й не структурну складність, прихильники формального підходу визначають ці проблеми так, ніби для них характерна лише структурна складність. Проблеми сприймаються як об’єктивні стани, вони можуть моделюватися у межах детермінованих або стохастичних процесів та трактуватися незалежно від вартісних або суб’єктивних компонент. У формальному плануванні найважливішим у процесі структурування проблеми є вибір відповідного статистичного методу або техніки моделювання для описання проблеми.

Межі, в яких визначаються або структуруються проблеми за допомогою формального підходу, ведуть до обмеження діапазону можливих рішень. Тобто спосіб структурування проблеми визначає метод її розв’язання. При формальному підході відчутне прагнення оцінити розв’язок за допомогою одного критерію, зазвичай вартості, тому реалізація плану відбувається згідно логіки його реалізації. Прикладами формальних методів планування є процедури статистичного прогнозування, статистичний аналіз рішень та метод лінійного програмування. Обґрунтованість плану спирається на відповідність критеріям, що не враховують інтуїцію та досвід людей.

Перевагою формальної методології планування, що домінує у сучасному плануванні, є ясність, логічна узгодженість та емпірична обґрунтованість засобів. Водночас формальний підхід нехтує людським чинником та не має ефективних процедур для випадку, коли рішення приймається декількома особами, які суперечливо сприймають проблему. Формальна методологія використовує механістичний погляд на майбутнє, оцінюючи його детерміністично або у межах статистичних інтервалів. Насправді ж, планування реалізується у змінному оточенні, де реальний перебіг процесу у майбутньому може не відповідати цінностям, згідно яких будувався первісний план.

Відсутність повних та досконалих знань та обмежені здібності при збиранні та опрацюванні інформації людиною привели до формування концепції обмеженої раціональності, згідно якої люди розробляють плани, що повністю перспективні у заданій ситуації за умов наявних обмежень. Замість оптимізації достатньо визначити спосіб дій, що є „достатньо добримгарним”, щоб покращити поточний стан системи.

Теорія інкременталізму стверджує, що у більшості випадків декілька осіб, які приймають рішення, розглядають лише обмежену множину альтернативних політик. Остаточне формулювання проблеми визначається в основному відносною „силою” учасників процесу планування. Визначення проблеми тут не охоплює систему загалом та її взаємні зв’язки із оточенням, лише загострюється увага на частинах системи та вважається, що аналіз потребує незначної модифікації функцій, потоків або структури системи.

Інкременталісти вважають, що при ідентифікації та оцінці альтернативних рішень конфлікт між акторами послаблюється після „взаємного пристосування”, тобто торгів, компромісів чи, можливо, силового тиску. Критерії, що використовуються в інкрементному плануванні, не описуються в об’єктивних та точних термінах, а перевага віддається нечітким, що більш звично відображають переваги, цінності, емоції людей (наприклад, „політичний ризик” наслідків тих чи інших рішень, оцінка маркетингової політики з точки зору „образу” фірми тощо). Порівняльна важливість не пояснюється, не залучаються формальні методи для синтезу суб’єктивних оцінок відносної важливості. Домовленості та компроміси інкрементного підходу звертають увагу на альтернативні плани, а не на критерії їх оцінки.

План, що обирається, є модифікацією наявних варіантів та зовнішньо відповідає критеріям, що вважаються важливими. Він є прийнятним для всіх, та в той же час ні для кого не є оптимальним. Такі плани в більшості випадків є доволі невизначеними, а спроби їх конкретизувати можуть привести до порушення досягнутого консенсусу. По суті продуктом інкрементного планування є скоріше не план, а достатньо широкі межі зміни його параметрів, у межах яких особи, які притримуються різних цінностей та інтересів, можуть досягти згоди про розподіл певних ресурсів. Невизначеність, як стверджується інкременталістами, є єдиним способом поєднання інтересів, що виявляються у процесі планування. Інкрементний підхід є найбільш розповсюдженим при плануванні в урядових установах та приватних організаціях.

Перевагою інкрементного, порівняно із формальним, планування, є визнання соціального аспекту планування, більшої довіри до людських тверджень, інтуїції, до знань та їх практичного досвіду, особливо у тих випадках, коли об’єктивні дані неповні або ненадійні та не існує адекватних теорій для пояснення проблем та розроблення рішень.

Серед недоліків інкрементного підходу є надмірна віра у „взаємне пристосування”, що, по суті, гарантує перевагу інтересів високоорганізованих груп над іншими. Відсутність специфічних методів побудови сценаріїв, діалогу та дискусій, а також виявлення основних критеріїв для оцінки планових дій не дозволяє застосувати інкременталізм при спробах розв’язати суттєві конфлікти. Інкременталізм непридатний до розв’язання нових проблем, він є повною протилежністю до формального планування.

Системне планування є синтезом формальної та інкрементної методологій планування. У той час, коли формальне планування акцентує увагу на передбаченні, прогнозуванні, а інкрементне – на реакції акторів, то у випадку системного планування прагнуть до взаємодії із зовнішнім оточенням, враховуючи невизначеність у розвитку певних процесів. У системному плануванні проблеми не розв’язуються на певний період часу, а постійно розв’язуються та переформулюються. Планування розуміється не як дискретна діяльність, а як неперервний процес. Вважається, що майбутнє не визначене, й акцент ставиться на створення альтернативних сценаріїв майбутнього на основі сьогоднішніх дій, а не на простому пристосуванні до того, що буде у майбутньому. Дані про проблему не можуть сприйматися ізольовано від контексту ідей, тобто ґрунтуються на теорії, але із суб’єктивними інтерпретаціями знання акторами системи, враховуючи у той же час точність та потужність об’єктивних вимірювань та аналізу даних. У системному плануванні проблеми визначаються не лише за допомогою об’єктивних факторів, тобто, одні й ті ж „факти” можуть по-різному інтерпретуватися акторами. Проблеми ж є:

· взаємно залежними;

· „надуманими”, бо не існують без суб’єктивних інтерпретацій;

· динамічними – розв’язків проблеми може бути стільки, скільки існує її визначення, а проблеми та їх розв’язки постійно змінюються.

До з’ясування проблеми залучається декілька осіб, альтернативи та переваги яких можуть бути множинними та конфліктними, а імовірність того, що певна альтернатива приведе до певного результату або невідома, або невизначена. Основна властивість слабо структурованої проблеми не виявляється із переліку фактів чи цифр й не виникає із переваг декількох осіб, а тому визначення та структурування проблеми полягає в униканні неправильних запитань, щоб розв’язати власне потрібну проблему.

Цінності у системному плануванні включаються у раціональні процедури з метою правильного відтворення інтересів акторів, дослідження джерел знань людей, накопичення знань та формулювання багатших концепцій індивідуальних та колективних пріоритетів для результатів, що викликані альтернативними політиками.

Дата добавления: 2014-01-07