Демокріт

План

Антична психологія

Лекція №3.

1. Натуралістичний принцип в античній психології. Погляди Сократа.
2. Концепція про душу в філософії Демокріта та Епікура.
3. Макрокосмос та мікрокосмос в теорії Геракліта.
4. Проблема душі та її конфліктів у філософії Платона.
5. Природно-науковий підхід до душі в філософії Аристотеля.

Література:

1. Роменець В.А. Історія психології Стародавнього світу та середніх віків. – К., 1983

2. Роменець В.А. Історія психології. – К., 1978.

3. Ярошевский М.Г. История психологии. – М., 1985.

4. Ждан А.Н. История психологии от античности до наших дней. – М., 1990.

5. Роговин М.С. Введение в психологию. – М., 1969.

6. Марцинковская Т.Д. История психологии. – М., 2001.

1. Натуралістичний принцип в античній психології. Погляди Сократа.

Натуралiстичний принцип в античній психологii. У xpaмi Аполлона в Дельфах було викарбувано вислови знаменитих муд­рецiв. Серед них був вислiв Фалеса. Йому, за переказами, нале­жить нове тлумачення афоризму, зверненого до людини: «Пiзнай себе». Людина вже не задовольняється встановленою мiфоло­гiчною традицiєю думання i поведiнки, традицiйним некритич­ним сприйняттям старовинних образiв та наслiдуванням стерео­типних ритуалiв. Вона прагне осмислити своє буття на основіi пiзнання природи великого Свiтy i самої себе, щоб досягти блага, яке вiдповiдало б характеру людини. Те, що її оточувало, було або водою, землею, повiтрям, вогнем, або якимись дрiбними частка­ми, з яких складалася певна стихiя. Намагання показати всю природу як мислиму єднicть приводило мудреця, фiлософа до змiшування ycix стихiй в однiй. Висували також iнтелектуальний принцип, який спрямовував натуральнi стихiї до розумного впо­рядкування. Таким iнтелектуальним принципом виявився логос, нус. Душа на відміну від тіла повинна була мати елементи менші за розміром, легкі, швидкі, летючі. Ці елементи беруть участь у процесі дихання. Якщо людина живе, поки дихає та здійснює обмін елементів між своїм єством та навколишньою природою, то мовляв, суттю її душі і є саме дихання.

3мішування рiзних першо елементiв у людськiй iстоті має свої закономiрностi. При їx порушеннi людина або xвopie, або вмирає. Порушується саме мipa взаємовiдношень мiж цими першоеле­ментами. Тому мipa виступає найважливiшою якicтю будови люд­ського тiла, його душi, а також визначає iдеал людської поведiн­ки. У написах, викарбуваних на трьох бюстах, вiднайдених у вiлліi Кассiя поблизу Тiволi, давньогрецький мудрець Клеобул повчає: «Всьому знати мipy - найвища якiсть людини».

Знаме­нитий афiнський законодавець Солон звертав увагу на мyдрість у висловi «Нiчого через мipy». Син афiнського тирана Пiсiстрата Гiппарх наказував вирiзувати такі повчання на гермах - стовпах, що стояли вздовж доріг мiж мiстами Давньої Грецii. Найви­разнiший афоризм у цьому дусі, як ми знаємо, належить Прота­гору. Переступ мiри призводить до припинення iснування вза­галi. Пiднесення людини як головної проблеми фiлософii, як виxiдного пункту пiзнання привело Протагора до зiткнення з тра­дицiйними вiруваннями. Якщо один твip він починає панегiри­ком людинi, то в iншому висловлюе сумнів щодо icнування богiв. За таку переоцiнку цiнностей (поставити на мiсце бога людину) Протагора було вигнано з Афiн, а рукописи його спалено на площi. Богiв не треба було пiзнавати. Вони були предметом вiри. Людина не була предметом вiри, вона мала стати головним пред­метом пiзнання. Мова йшла не про якусь окрему людину, а про людське iснування як таке, про смисл iснування людського роду. В цьому й полягае смисл знаменитого вислову Фалеса.

Звiдси - безлiч питань про людську природу, людську психо­логiю i насамперед питання про те, чим же визначається людська поведiнка, якою має бути мipa їi визначення з боку самої люди­ни i з боку iснуючої незалежно вiд людини природи. Фiлософiя як любов до мудростi вiд самого свого початку постала по cyтi псuхософiею - дисциплiною, що вiдшукує закони псиxiчного, щоб на ixнiй основі визначити провiдну лiнiю вчинкiв.

Психо­софiя стала мудрiстю жити, заснованою на знаннi вищого буття i людської природи. Слiд критично ставитися до того, що роблять люди: чи немае в їхніx дiяннях суєти, чи не забувають вони про можливiсть вищого блага, справжньої дiяльностi через пiзнання найглибшого шару буття взагалi, в якому вкорінене буття окре­мої людини. Психософiя має cвоїм предметом створення особис­mісної системи cвіту i внутрiшнього наказу людини про те, як їй слiд учиняти. Психософiя стає суттю, змiстом фiлософiї, тому що людина стає вихiдним пунктом бачення Bcecвiтy. Вислiв «Пiзнай самого себе» було не тiльки викарбувано у xpaмi Аполлона, а й усвiдомлено людиною, що здiйснюе вчинок. Уся iсторiя психології може бути осягнена як справжня iнтерiоризацiя цього вислову.

У найбiльш змiстовному та узагальненому виглядi проблема людини i cвiтy постала як вiдношення двох cвiтiв - макрокосмо­су i мікрокосмосу. У своїй природнiй основі людина є сполучен­ням, комбiнацiею кiлькох першоелементiв. Змiстом її псиxiки стає великий свiт, який виступає спочатку у своїx натуральних визначеннях. Людина знаходить це натуральне тепер не у тради­цiях, не в минулому - в його абсолютизацiї та iдеалiзацii, не в абсолютнiй повазi до потойбiчного свiтy, хоч такий порядок виз­начається потаємним, незалежним вiд людини законом, всесил­лям дао, Брахманом тощо. Спочатку такi загальнi принципи не можуть пов'язуватися з неповторнiстю кожного людського вчин­ку. Ця неповторнiсть ще не стала предметом психологil.

Уже iдея елементiв Bcecвiтy дає перший piвeнь обговорення рiзницi мiж людиною та навколишнiм свiтом. Бiльш грубi стиxiї складають свiт неживий, бiльш тонкi - свiт живої душi. Цю про­блему вирiшує китайська та iндiйська натурфiлософiя, не показу­ючи специфiчнicть визначень псиxiчного, яке вступає у певну дiяльнiсть. Це здiйснюється вперше в античнiй фiлософiї. Абст­рактна активнiсть нiрвани знаходить дальший логiчний розвиток i своє заперечення у висуненнi принципу руху, який вже є психо­логiчним принципом. Але принцип руху не змiг вказати на чiтку рiзницю мiж одухотвореним тiлом i мертвим. Тече вода в рiчках, рухаються свiтила на небi, котиться камiнь з гори. Це дає пiдста­ву Фалесовi вважати, що душа є i в неодухотворених предметах, якщо спостерiгати перемiни, що трапляються, зокрема, з бурш­тином i магнітом, якi мають властивiсть приводити iншi речi в рух - нiби надiляти їх душею.

Натурфiлософський принцип поєднується з суто психо­логiчним у концепцii Aнaксiмeнa, який вважає душу повiтрям, а дихання – її головним визначенням. Дихання i повiтря охоп­люють увесь свiт, i Aнaкciмeн висуває iдею всезагальної одухо­твopeнoстi, як це було i в ученнi Фалеса. Парменiд, Гіппас i Ге­раклiт вважали душу вогненною. Постає думка про єднiсть вceсвiту як передумову пошуку надiйної опори в мiнливому iснуванні. Проблема єдностi малого i великого свiтiв для Ге­раклiта була поставлена дуже гостро, тому що він бачив свiт як великий потiк перетворень i змiн. Свiтoвa душа мислиться як випаровування вологи, що є у свiтi. Однорiднiсть cвiтoвoї душi та душi окремої людини уможливлює їхнє злиття i розходжен­ня. Дихання залишається i тут як головна функцiя душi. Iдеаль­не i матерiальне в натурфiлософiї Гераклiта ще не визначенi в їхнiй категоричнiй протилежностi. Логос безпосередньо пов'язується з диханням. Людина вдихає «божественний» ло­ гос, унаслiдок чого стaє розумною, - уявлення, яке мicтить у собi риси мiфологiчного тлумачення, але забезпечує надiйний зв'язок двох cвiтiв. Той факт, що увi снi ми втрачаємо свiдомiсть, а прокидаючись, знову набуваємоїї, пояснюється тим, що увi снi внаслiдок бездiяльностi opraнiв чуття розум, що перебуває в нас, вiдокремлюється вiд навколишнього середови­ща, втрачає тiсний зв'язок з ним. Залишається єдине сполучен­ня - через дихання, яке слугує спiльним коренем великого й малого свiтiв. Розлучений зi своїм джерелом, розум втрачає си­лу пам'ятi, яку він мав ранiше.

Безсмертя окремої людської душi Гераклiт пояснює тим, що, виходячи з тiла у cвітову душу, вона повертається до стихiї, що oднopiднa з нею. Це - гомогенна mеорiя опори буmmя. Її iсторич­на обмеженiсть полягає в тому, що iдея однорiдностi передбачає уявлення про злиття iндивiдуальної душi зi свiтовою, а в цьому злиттi вона втрачає самобутнiсть iснування. Таке безсмертя рiвнозначне повному зникненню, розчиненню, cмертi. Гераклiт називає душу випаровуванням, що має здатнiсть вiдчуття. Цим вводиться новий психологiчний принцип. Через те, що розумнi душi постiйно випаровуються, Гераклiт порiвнював їх з рiчками: «На того, хто входить у ту саму рiчку, щоразу течуть новi води. Також i душi випаровуються iз вологю. Вони зникають, стаючи водою, вода зникає, стаючи землею. Зворотний шлях показує, що душа народжується з води, - iдея, ще близька до мiфологiчних уявлень: i Афродiта народилась iз пiни морської.

Гераклiт порiвнює душу з павуком, а павутиння з тiлом. Як павук, сидячи в серединi павутиння, вiдчуває розрив будь-якої нитки i швидко бiжить до пошкодженого мiсця, так i душа люди­ни при пошкодженнi якоїсь частини тiла поспiшає до неї; душа не переносить руйнування тiла, з яким вона мiцно й cумірно пов'язана. Чим бiльше душа стає вологою, тим бiльше вона пере­живає задоволення. Iдучи далi шляхом дематерiалiзацiї, душа вдо­сконалюється, стає сухою i набуває разом iз цим мудростi. Всеза­гальна душа подiляється на oкремі душi так, як це вiдбувається з просторово визначеними предметами, наприклад iз деревом, яке розпилюють на частини.

Анаксагор, висуваючи два принципи пояснення душi - рух i вiдчутmя, зауважує, що певне вiдчуття поєднується зi страждан­ням, а страждання поєднується з рухом. Страждання виступає зв'язкою мiж двома важливими категорiями давньої психологiї: як принцип оживлення, життя, активної життєдiяльностi. Це приво­дить Анаксагора до порушення питання про зв'язок розуму i pyxiв. Ідея руху взагалi виражає один iз центральних пунктiв ан­тичнoгo свiтогляду. Все, що рухається, оживлене i сповнене душi. Як i Фалес, Анаксагор бачить життя усюди. Якщо рух є виражен­ням душi, то душа є джерелом руху. Не тiльки люди, а й рослини можуть здiйснювати рух за cвоїм бажанням. Вони також вiдчува­ють, перебувають у скорботi, радiють. Особливостi руху їхньoгo листя можуть навiть указувати на те, якi переживання властивi їм у певний час. Ознакою емоцiй є рухливicть листя.

Iдея руху як основного принципу душi випливає з характеру тодiшнього суспiльного життя. Рух виступає як феномен здо­ров'я i краси, як основний вияв життя i життєздатностi. У бою i спортивних змаганнях саме рух приносить людинi перемогу. Скульптурнi образи не тiльки людей, а й богiв сповненi великої рухової експресії. Тут немає формального позування, статичності. Кожний герой скульптури намагається здiйснити цiле­спрямований розумний рух, досягти певної мети, виявити свою експресивнiсть.

Сократiвський принцип у психології. Боротьба проти софiс­тики. Якщо софiсти (Протагор, Горгiй та i.) прагнули розхитати твердження натуралiстичної психологii на основi антропологiчно­го релятивiзму, то сократiвський принцип було спрямовано про­ти цього софicтичного релятивiзму, проти можливостi доводити все, що завгодно i як завгодно. Слiд було, залишаючи певний аспект релятивiзму софicтiв, пiднятися до таких основоположень, якi дали б людинi можливicть пiзнати себе у суттєвих психоло­гiчних рисах, властивих саме людинi. Сократ якось зауважив, що поки що нiяк не може «пiзнати себе самого», i висунув основоположний принцип «Я знаю, що я нiчого не знаю» як принцип розчищення поля для позитивного знання. А. М. Чанишев так тлумачить цю вихiдну позицiю Сократа: «Пiзнати самого себе - означало пiзнати себе як сус­пiльну i моральну iстоту, не тiльки i не стiльки як особистiсть, а як людину взагалi». Сократ вперше в Античному cвiтi зробив головним предметом фiлософiї душу людини, її дiяльнiсть етичного змiсту. Зовнiшню людинi природу вiн не дослiджував спеціально.

Метод психологiчного аналiзу Сократа можна умовно назвати «методом суб'єктивної діалектики», який виразно виявлявся у бесiдах, дiалогах. За допомогою ipонії Сократ руйнував упевненiсть спiвбесiдника в його переконаннях, розчищав грунт, на якому далi проростало зерно iстини. У вiльнiй невимушенiй бесiдi знания, от­риманi людиною, мали стати її власними переконаниями.

Iронiя Сократа, що протистоїть безпринципному хитанню со­фiстiв, не cyмicнa з iронiєю скептикiв, якi встановили рiвноз­начнicть можливостi доведення протилежного - «антиномiчнicть» людського розуму. Софісти, заперечуючи загальновизнані принципи істини, були прагматиками, і визнавали істинним лише те, що вигідно людині в конкретних умовах і часі. Сократ наполягав на істині, яка була б загально властивою усім людям. Свій метод він називав маєвтикою – повивальним мистецтвом. Істина виявляється у кожній людині не зовнішнім вкладанням, а шляхом само прояснення знання через уточнення змісту понять.

Сократ наполягав на визнаннi iснування об'єктивних мораль­них норм, абсолютної рiзницi мiж добром i злом. Усвiдомлення цього приводить людину до справжнього щастя. Воно тотожне доброчинностi. Остання повинна мати пiдставу - iстинне знан­ня. Переконанiсть в iстинi є основою вiдповiдних моральних рис людини. Арiстотель зауважив з цього приводу, що мати знання i відповiдно вчиняти - рiзнi речi. Доброчиннiсть слiд перевести з рівня інтелектуального до практично-вчинкового.

За Сократом, iснує безумовний обов'язок, що спрямовує людськi вчинки. Цей обов'язок належить до cвiтy безумовного, яке завжди i всюди має позитивний моральний змicт. Таке безу­мовне виступає нормою людськоiї поведiнки, яка виражає собою добро у його власнiй, не залежнiй вiд конкретних умов cyтi. У цьому - вище благо для людини, основа її вчинкових aктів.

Це була рацiональна вipa в iснування об'єктивного добра, Сократ шукав його, тому що вiрив в його iснування. Незнання для Сократа означало тiльки появу мотиву для пошуку дiйсного знання.

У моральнiй ситуацii: було знайдено об'єктивний загальнозна­чущий змiст. Конфлiкт пiзнання (його дiалектика) завершувався єднанням субєктивноiї поведiнковоiї установки та вiдповiдного об'єктивного змiсту. Це був вихiдний пункт для побудови теорiй с пiввiднесення людuнu iсевiту. В людськiй суб'єктивностi було знайдено об'єктивний змiст. Icторичний розвиток психологii: по­лягав далi в тому, щоб визначити людську суб'єктивнicть, людсь­ку icтоту через її багатоманiтнi вiдношення до навколишнього cвiтy - cвiтy великого. Цей останнiй слiд було зрозумiти в його визначенні з боку світу малого. Людина виступала зі своїми психічними властивостями як орган розкриття, пізнання об’єктивного світу.

1. Концепція про душу в філософії Демокріта та Епікура.

Демокріт є представником матеріалістичного напрямку в психології. Розглядає душу в рамках рухового принципу. Душа це те, що спонукає до руху живі істоти. Вогнеподібні кулясті атоми – найрухливіші, тому їх вважають найбільш відповідними природі душі. Неподільні кульки, за Демокрітом, ніколи не залишаються нерухомими. Рухаючись самі, вони тягнуть за собою і приводять у рух все тіло. Демокріт зближує природу душі та тіла, переплітаючи їх атоми між собою. Це приводить його до думки, що у світі все оживлене: мертві тіла можуть відчувати, рослини – мислити.

Демокріт написав твір «Малий діакосмос», в якому розкрито природу душі у русі. «Діа» означає наскрізний рух, проникнення, розділення. Завдяки рухові відбувається взаємний перехід великого і малого світів. Зв’язкою між ними є душевні здатності людини, які можуть «мандрувати» у світі, сприяючи людському спілкуванню. При вдиханні в тіло входять атоми душі, при видиханні вони виходять не повністю. Лише смерть є остаточним розлученням, виходом душі із тіла, коли вона витискується навколишнім середовищем.

Дата добавления: 2014-01-07