Акцентуації характеру як реакція особистості на фрустрації

Самооцінка – оцінка особистістю себе, своїх фізичних, інтелектуальних, емоційно-вольових, комунікаційних, етичних якостей, життєвих можливостей, ставлення до себе оточення і свого місця серед них.

Я-образ – особистість у єдності всіх складових її буття, відображені в самосвідомості як її основна складова, кінцеве уявлення про себе, результат роботи над пізнанням себе, формуванням ставлення до себе, осмисленням своєї ролі на кожному життєвому етапі.

Він є суб’єктом свідомості, осмислення всіх психічних явищ, внутрішнього і зовнішнього буття особистості в їх інтегральності, цілісності. У структурі Я-образу виокремлюють когнітивний (пізнавальний) і поведінковий афективний (діяльнісно-емоційний) компоненти.

Ст. 170. типи Я-образу. (Я-реальне, Я-ідеальне, минуле, майбутнє, теперішнє, соціальне, пізнавальне, емпіричне, матеріальне, духовне, явне, бажане, уявне). Я-ідеальне (якою людина хотіла б себе бачити), Я-суб’єктивне (якою вона себе уявляє), Я-відображене (що про неї думають інші), Я-об’єктивне (яка вона є насправді). Ці типи дуже рідко збігаються, а стан такої гармонії переживається як щастя.

Я-образ може мати високу або низьку стійкість на різних вікових етапах, у різних типів особистості. Коли в кризових ситуаціях виникає загроза стійкості Я-образу, що людина переживає дуже важко – як втрату себе, зазвичай автоматично спрацьовуються особистісні захисні механізми. Простота або складність Я-образу залежить від когнітивної складності особистості, її емоційної розвиненості. Він може бути також більш або менш внутрішньо суперечливим, що залежить від інтегрованості, зв’язності його компонентів.

В онтогенезі самооцінка формується спочатку на основі оцінок дитини близьким оточенням. Із включенням у самосвідомість механізму рефлексії самооцінка дедалі більше уточнюється в процесі самоаналізу з урахуванням власного досвіду, ставлення значущого оточення.

Спрямованість ставлення до різних аспектів свого Я виявляється в самоставленні, а прагнення продемонструвати свої соціально значущі якості – в самопрезентації.

Самооцінка – це прояв суб’єктивної активності особистості, складова частина Я-концепції, Я-образу, який не треба ні уявляти, ні згадувати, оскільки він суб’єктивно існує як даність, внутріособистісна структура, що керує ставленням особистості до себе і світу.

Самооцінка переважно пов’язана з соціальною іпостассю Я, бо воно відображає в системі суб’єктивних значень втілення особистості в людях. Водночас самооцінку можна розглядати як інтегратора усіх основних компонентів Я-образу: фізичного, психологічного і соціального.

Індивідуальні особливості самооцінки впливають на формування таких рис характеру, як упевненість, рівень домагань, самолюбство, критичність, цілеспрямованість тощо. Самооцінка динамічно змінюється згідно з рівнем соціального благополуччя, формуванням особистісних особливостей індивіда. Регулятором її є ступінь успішності людини в житті згідно з її рівнем домагань, що відображено у формулі Джемса: самооцінка = успіх: домагання.

Характеризується самооцінка ступенем адекватності, стійкістю. Висока самооцінка сприяє особистісному зростанню, самоствердженню; низька – заважає розкриттю індивідуальності, стимулює формування комплексів. Адекватна рівню домагань і реальним можливостям людини самооцінка допомагає правильно обрати життєві тактики й форми поведінки, а відтак – зберегти здоров’я. неадекватна самооцінка може бути завищеною (рівень домагань вище особистісних потенцій, необхідних для успіху) і заниженою (рівень домагань нижче особистісних можливостей). В обох випадках утруднюється нормальна самоактуалізація і не виправдовуються соціальні очікування.

Стійкість (нестійкість) самооцінки визначається рівнем ригідності (з лат. твердий, заціпенілий) нервової системи, силою установок, соціальною сенситивністю, конформністю, навіюваністю.

Здатність до формування самооцінки удосконалюється з віком, освітою, розвитком інтелекту і підвищенням соціального статусу особистості. Корекція самооцінки – одне з основних завдань психічного самовдосконалення і психотерапії.

Аналіз концепції характеру пов’язаний з дослідженням саморегуляції як психофізіологічного компонента волі, наполегливості як риси, що є основою вольових дій, волі як категорії, використовуваної при дослідженні життєвих процесів, які рухають людьми в певному напрямі або до конкретної мети.

Саморегуляція (лат. упорядковую, налагоджую) психічна – система психічної самодії з метою свідомого управління особистістю своїми психічними станами відповідно до вимог, ситуації і доцільності.

Психічна саморегуляція може здійснюватися на неусвідомлюваному рівні механізмами підтримки внутрішнього гомеостазу (рівноваги) і адаптивної поведінки (наприклад, ситуація небезпеки викликає стан напруженості, тривоги, стресу, готовності діяти) і бути свідомим, довільним процесом на основі освоєння спеціальних методів мобілізації внутрішніх резервів, які в буденному житті залишаються незатребуваними.

Основою психічної саморегуляції є систематичне тренування психосоматичних реакцій і центральних нервових процесів, що допомагає виробити первинний комплекс специфічних навичок, призначених для довільної зміни поточних психофізіологічних і психічних станів. Для всієї різноманітності методи психічної саморегуляції існують загальні і обов’язкові прийоми: стани м’язового розслаблення (релаксація); управління ритмом дихання; вироблення й активізація позитивних, світлих уявлень і чуттєвих образів (зорових, слухових, тактильних та ін.); розвиток здатності до концентрації і децентрації уваги; спілкування із собою як активізація регульованої і програмувальної сили мисленного і вимовленого вголос слова.

Психічна саморегуляція, як правило, відбувається на таких рівнях:

1. регуляція рівня психічної активності особистості за рахунок інформаційно-енергетичного потоку («відреагування» - посилення рухової або психічної активності); катарсис (очищення, емоційно-енергетична реакція на естетичну інформацію); зміна нервової імпульсації (регуляція м’язового і психічного тонусу); ритуальні дії (спосіб впливу на психіку через відповідну організацію зовнішніх умов для зміни психічної активності).

2. емоційно-вольовий рівень психічної регуляції життєдіяльності: спрямованість особистості на підвищення стресостійкості, зняття емоційної напруги і психофізичного стомлення; вироблення позитивних установок, підвищення ефективності пізнавальної діяльності за рахунок тренування уяви, інтуїції, пам’яті, уваги; мобілізація сил організму для виживання в екстремальних умовах.

3. психічна саморегуляція мотиваційних складових життєдіяльності особистості: сил мотивації, усвідомленості, смислової насиченості, інтегрованості, мотиваційних тенденцій тощо.

4. самокорегування особистості в плані самоорганізації, самоствердження, самоактуалізації, само детермінації, самовдосконалення. Діалог із собою може відбуватися у формі самосповіді, самопереконання, самонаказу, самонавіювання, само підкріплення тощо.

Я-системокомплекс рис. Він інтегрує всі життєві прояви, допомагає особистості розглядати себе зсередини, спостерігати, усвідомлювати, видозмінюватись, регулювати свою життєдіяльність, її активне начало – Я. Я-системокомплекс рис є найвищою концентрацією суб’єктивності людини, в якій утілюються всі відчуття від швидкоплинних станів до кардинальних вчинків, ключових життєвих рішень, переживань власної цілісності і нерозривності, свого минулого, сьогодення і майбутнього.

Я – глибинна сутність людини, її замість, достовірність, автентичність, що дає змогу їй відрізняти себе від інших, відчувати, переживати, усвідомлювати реальність свого існування.

Сила Я визначається здатністю людини зберігати свою замість, незважаючи на несприятливі зовнішні і внутрішні обставини.

Найважливішою точкою для почуття цілісності і безперервності Я є тіло людини, її ім’я, потім її особисто речі, улюблені предмети, заняття, хобі, референтна група, значущі інші.

Структура Я як основний елемент характеру виконує такі регулятивно-інтеграційні функції: інтроцентричні (орієнтовані на здійснення особистих завдань і цілей) й ектероцентричних (орієнтовані на здійснення завдань і цілей, не пов’язаних безпосередньо з власними). На думку І.Якубіка, регулювальна роль структури Я полягає в тому, що вона є джерелом мотивації до дій, спрямованих на захист, підтримку і розвиток власної особистості.

Волю завжди пов’язують з усвідомленим вибором, а наполегливість з наданням переваг, саморегуляцію – зі стратегіями зняття невизначеності.

Відмінності в інтенсивності вольових устремлінь відображають відмінності в здатності людини робити самостійний вибір, специфіку спрямувальної і регуляторної функції особистості.

Я-система базових (генералізованих) орієнтацій. Орієнтація (особистісна) є стабільною домінуючою тенденцією суб’єкта яку формують схильності, установки, мотиви. Типи орієнтації вивчають переважно в межах диференціальної психології і психології особистості.

Базові орієнтації – тенденції поведінки, зафіксовані в структурі життєвого досвіду і пов’язані із системою надання переваг, що виявляються в орієнтації на себе (суб’єктна репрезентація), на інших (комунікативна взаємодія) і на предмет (предметно-маніпулятивна активність).

Орієнтації, що розглядаються як домінуючі мотиви, пов’язані з інтегральнішим поняттям «спрямованість особистості» - узагальнене ставлення особистості до різних аспектів зовнішнього світу. Система базових орієнтацій, яка формується вже в перші роки життя суб’єкта, є чинником не тільки формування характеру, а й особистості загалом.

Орієнтація на себе пов’язана з вираженим зосередженням суб’єкта на власних думках, переживаннях і характеризується (за показниками «16-факторного особистісного опитувальника» Кеттела) такими ознаками: тривожність, турбота про фізичне здоров’я, висока недовірливість, егоцентризм, детермінованість поведінки своїм самопочуттям і настроєм – при цьому основними мотивами поведінки є власне благополуччя, особисті досягнення, прагнення до самоствердження.

Орієнтація на предметні аспекти активності – (об’єкт, справу) характеризується вираженими потребами в пізнанні та освоєнні предметного середовища. Можливо, цей тип орієнтації проявляється у наймолодшому віці.

Орієнтація на інших (групу) насамперед полягає у позитивному налаштуванні на спілкуванні. Переважні мотиви поведінки визначаються здебільшого інтересами і потребами інших людей.

Кожна людина час від часу перебуває у стані тривожності, якому властиве переживання реальних і уявних небезпек. За реальної небезпеки тривожність допомагає мобілізувати і сконцентрувати зусилля, адаптуючи психіку до нових умов. Якщо людина впадає у цей стан частіше, ніж його спричиняють об’єктивні обставини, психіка виснажується, а продуктивність знижується. За таких обставин людина відчуває тривожність – внутрішній неспокій, заклопотаність, схвильованість, що переходить у збудження і часто має непродуктивний і демобілізуючий характер.

Дотримуючись не цілком правильної, але усталеної форми опису здорової особистості через патологію, можна стверджувати, що характер – це сукупність проявів особистості у відповідь на фруструючі ситуації, індивідуальний спосіб долання тривожності.

Фрустрація – стан емоційного напруження, зумовлений нездоланними бар’єрами на шляху до поставленої мети чи задоволення потреби.

Складність ситуації людина оцінює суб’єктивно, тому одним важко знайомитися (астенічні особи), іншим – розлучатися (застрягаючі). Комусь важко монотонно працювати, а багатьом – діяти в екстремальних ситуаціях.

Людина, в якої надмірно виражена певна риса характеру, може набути особливої чутливості до деяких життєвих явищ, що є ознакою акцентуації характеру.

Акцентуація – (лат. наголос) характеру – варіанти норм, за яких окремі риси характеру надмірно посилені, внаслідок чого людина виявляє вибіркову вразливість до певних психогенних дій за нормальної стійкості до інших.

За прихованої акцентуації особливості задатків або здібностей «згладжуються» правильним вихованням, акцентуація не проявляється в зовнішній поведінці, а коли особистість зазнає певних труднощів, ознаки її можуть посилитися. За явної акцентуації особливості особистості проявляються в тих ситуаціях, коли на неї діються подразнюючі чинники. За особливо несприятливих обставин може відбутися деформація особистості, що нагадує психопатію, яку називають патохарактерологічним розвитком. Тотальна деформація, яка призводить до порушення соціальної поведінки людини (можливості працювати або мати сім’ю), є проявом психопатії.

Розглядаючи акцентуації характеру як крайні варіанти норми, К.Леонгард запропонував класифікацію, в якій виокремив чотири акцентуації характеру (Х) і 6 акцентуацій темпераменту (Т). ця класифікація охоплює

1. Демонстративний (істероїдний) (Х) тип, якому властиві прагнення бути в центрі уваги, для чого людина використовує будь-які засоби, не надто переймаючись їх доречністю. Особам цього типу притаманні висока здатність до витіснення і залежить від соціального оточення, навіюваність.

2. Педантичний (надпунктуальний) (Х) тип схильний довго переживати дрібні образи, надавати надважливого значення незначним подіям. Дотримується стандартів поведінки, традиційний, обмежено креативний і над відповідальний.

3. Застрягаючий (Х) тип має труднощі з переходом від одного стану до іншого, а найвираженіша його риса – формування над цінних ідей, яким він надає виняткового значення і заради яких готовий жертвувати життям інших людей і власним. Такі люди схильні довго фіксувати увагу на невідредагованих почуттях образи, ненависті, провини.

4. Збудливий (некерований, епілептоїдний) (Х) тип не контролює свої потяги, висловлювання і поведінку, схильний несподівано вибухати, відповідати неадекватно сильною реакцією на незначний подразник, пам’ятати образи і мстити через великий проміжок часу.

5. Гіпертимний (Т) тип завжди перебуває у піднесеному настрої, прагне бурхливої діяльності у зв’язку з чим не завжди уважний до оточення і погано контролює власний стан. Дитина-гіпертим, прокидаючись починає усміхатися. Позитивне ставлення до світу у представників цього типу не завжди зумовлене об’єктивними досягненнями.

6. Дистимічний (Т) тип характеризується пригніченим настроєм, фіксується на негативі. Прокидаючись, частіше починає плакати, а в дорослому віці рідко усвідомлює і визнає світлі сторони життя, викликаючи в оточення неадекватне почуття провини; через це має не дуже високий статус у групі (зануд ніхто не любить).

7. Тривожно-боязкий (Т) тип схильний до страхів, переживає тривогу навіть через нескладні життєві завдання.

8. Циклотимічний (Т) тип, об’єднуючий вади дистимічного і тривожно-боязкого, схильний до змін високого тонусу пригніченим станом. У разі патологічного розвитку особистості у нього виявляється маніакально-депресивний психоз.

9. Емотивний (Т) тип живе почуттями, проходячи весь діапазон емоційних станів, легко заражаючись настроєм інших людей і відчуваючи вплив творів мистецтва.

10. Афективно-екзальтований (Т) тип, для якого характерні вразливість, схильність ілюзорним світом замінювати реальність.

№ п.п	С.Хатуей, Дж.Маккінлі (ММРІ)	К.Леонгард (опитувальник Х.Смішека)	А.Личко (опитувальник ПДО)
1.	Іпохондрія	-	Астеноневротичний
2.	Депресія	Дистимічний	-
3.	Істерія	Демонстративний	Істероїдний
4.	Психопатія	-	Нестійкий
5.	Жіночість	-	-
6.	Паранояльність	«Застрягаючий»	-
7.	Психастенія	Педантичний	Психастенічний
8.	Шизоїдність	-	Шизоїд ний
9.	Гіпоманія	Гіпертимний	Гіпертимниий
10.	Інтроверсія	-	-
11.	-	Збудливий	Епілептоїдний
12.	-	Тривожно-боязкий	Сенситивний
13.	-	Циклотимічний	Циклоїдний
14.	-	Афективно-екзальтований	Лабільний істероїд
15.	-	Емотивний	Лабільний
16.	-	-	Конформний
Разом

Дата добавления: 2014-01-07