Поняття та принципи страхування авіаційних ризиків

Страхування авіаційних ризиків – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів та доходів від розміщення коштів цих фондів. Можна виокремити наступні риси, що надають специфічності страхуванню авіаційних ризиків як правової категорії. По-перше, це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб. По-друге, це виключний вид діяльності. По-третє, хоча відносини носять обов’язковий характер, вони будуються на рівності сторін. По-четверте, випадковість настання певних подій, визначених чинним законодавством. По-п’яте, встановлення законодавцем переліку видів обов’язкового авіаційного страхування. По-шосте, відшкодування збитків здійснюється за рахунок спеціальних грошових фондів та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Авіаційне страхування є комплексним видом страхування і здійснюється на підставі особистого, майнового страхування та страхування відповідальності. Серед особистих видів страхування найбільший розвиток у світі отримало страхування екіпажу повітряного судна та пасажирів від нещасних випадків на повітряному транспорті.

Надання послуг із страхування авіаційних ризиків базується на загальних принципах страхування. До таких принципів можна віднести принцип страхового ризику. Важливою категорією страхового права є ризики – випадковості та небезпеки, захист від яких і є основою страхових правовідносин. Саме ризик визначає можливість виникнення страхових правовідносин. Так, договір страхування у якому відсутній елемент ризику є нікчемним. Ризик у страховому праві характеризується ймовірністю та випадковістю настання певної події. Складність правового трактування поняття страховий ризик поглиблюється тим, що цей термін у страхових правовідносинах застосовується на практиці дуже неоднозначно, зокрема існує приблизно біля двадцяти його трактувань. Поняття страхового ризику у якості юридичного факту призводить до необхідності встановлення цілого ряду ознак, деякі з яких знайшли своє законодавче визначення, інші висуваються та обґрунтовуються теорією страхового права та практикою правозастосування. Так, законодавчо закріплені ознаки ймовірності та випадковості настання страхового ризику. Подія, передбачена договором страхування має бути такою, настання якої можливе. Якщо настання визначених у договорі подій неможливе, то це призводить до виключення можливості існування страхових правовідносин. Момент часу, на який визначається можливість настання страхового ризику, визначається залежно від етапу реалізації страхових правовідносин. Зокрема, якщо треба визначити чи визнавати правовідносини дійсними, то можливість настання страхового ризику з’ясовується на момент укладення договору страхування. У випадку, коли потрібно вирішити питання про втрату чинності договором страхування з причини, пов’язаної із неможливістю настання страхового ризику з певного періоду часу, тоді визначальним моментом з якого договір страхування втрачає чинність є цей період часу. Крім цього, подія, передбачена договором страхуванням, має бути випадковою, тобто настання якої не повинно знаходитися у причинно-наслідковому взаємозв’язку із винуватою поведінкою учасників страхових правовідносин. При цьому безумовними підставами відмови страховика здійснити страхову виплату являються лише свідомі (навмисні) дії страхувальника, застрахованого або вигодонабувача, спрямовані на настання страхового випадку або вчинення ними злочину, що знаходиться у прямому причинному зв¢язку із страховим випадком. Особливе значення при характеристиці страхового ризику набуває ознака невідомості моменту настання страхового випадку. Страховими ризиками можуть бути обставини, факт настання яких невідомий, тобто взагалі невідомо наступлять ці обставини чи ні, а також обставини, настання яких неминуче, але невідомий момент їх настання (наприклад, смерть страхувальника або застрахованого).

Наступний принцип вільного вибору страхувальником страховика, а страховиком – виду страхування. Цей принцип не обмежує своєї дії і у випадку обов’язкового авіаційного страхування. Його сутність полягає в тому, що навіть за умов обов’язкового авіаційного страхування, страхувальник має право вільно обирати страховика з яким буде укладено договір страхування, але цей страховик повинен мати ліцензію на проведення обов’язкового авіаційного страхування та відповідати іншим, встановленим законодавством вимогам. Страховик, у свою чергу, має право обирати чи буде він надавати послуги з обов’язкового авіаційного страхування, з яких саме видів або взагалі, чи буде він займатися іншими видами страхування, наприклад, страхуванням життя, чи майновим страхуванням.

Відповідно до принципу страхового інтересу страхувальник повинен мати законний майновий (фінансовий) інтерес до конкретного об¢єкта, з приводу якого укладається договір страхування. Цей принцип вказує на те, що договір страхування передбачає відшкодування конкретних збитків, які нанесені конкретній особі. Якщо страхувальник не мав законного майнового інтересу, тобто не був власником, орендарем, користувачем, наприклад, знищеного майна, тоді він не може понести збитки і, відповідно, не може виступати страхувальником. В цьому випадку договір страхування визнається недійсним або нікчемним. Судові спори, пов’язані із цим принципом виникають постійно. Наприклад, це ситуації і спори, пов’язані із інтересами банків-кредиторів, орендодавців у випадку видачі кредиту на придбання повітряного судна під його заставу або оренди повітряного судна. В цьому випадку виникає законний майновий інтерес банку щодо збереження повітряного судна, придбаного під заставу та власника (орендодавця) повітряного судна.

Сутність принципу максимальної сумлінності полягає в тому, що обидві сторони договору страхування повинні бути максимально сумлінними по відношенню один до одного, тобто страхувальник повинен надати всі фактичні дані щодо об’єкту страхування, незалежно від того витребуються вони іншою стороною чи ні. Цей принцип діє як на момент укладення договору, так і у процесі його виконання. При цьому замовчування фактів страхувальником прирівнюється до їх викривлення, а суперечки, пов¢язані з неточністю або недбалістю страховика, як правило, трактуються на користь страхувальника. Цей принцип потребує від страхувальника виконання двох умов. Перша умова полягає в тому, що при укладенні договору страхування страхувальник повинен повідомити страховику всі обставини, пов’язані із конкретним об’єктом, що приймається на страхування. Друга умова потребує від страхувальника зберігання об’єкту страхування у стані не гіршому, ніж визначений у договорі. У відповідності з цивільним законодавством страховик, який підписав договір страхування із страхувальником на підставі відомостей, наданих страхувальником у обсязі, визначеному страховиком, не може вимагати визнання цього договору недійсним на підставі того, що наданих йому відомостей було недостатньо для прийняття адекватного рішення про укладення договору. Останнє розповсюджується також і на страхових посередників (брокерів та агентів). Страховик, у свою чергу, зобов’язаний ознайомити страхувальника з усіма умовами договору страхування, правилами страхування, а також на вимогу страхувальника й іншою неконфеденційною інформацією.

Згідно з принципом відшкодування в межах реально завданих збитків, страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого фактичного збитку, нанесеного страхувальнику, а відтак приносити йому прибуток. Страхування непрямих збитків дозволяється лише, якщо у договорі страхування це буде чітко визначено та вказані об’єктивні критерії однозначного оцінювання таких збитків.

Сутність принципу безпосередньої причини полягає в тому, що збитки страхувальника можуть бути обумовлені різними причинами. Для того, щоб страхове відшкодування підлягало сплаті, повинна існувати безпосередня причина, яка прямо призвела до виникнення збитку та яка закріплена у договорі страхування як страховий ризик, на випадок якого і провадиться страхування.

Згідно з принципом франшизи у договорі страхування визначається частина збитків у абсолютній сумі або у відсотках до страхової суми, яка в разі настання страхового випадку не підлягає відшкодуванню страховиком.

Принцип суброгації фактично означає принцип зустрічного, регресного позову, коли страховик після фактичної виплати страхового відшкодування страхувальнику або іншому бенефіціару, набуває право позову до третьої особи, винної у заподіянні шкоди страхувальнику у розмірі виплаченого ним страхового відшкодування з метою компенсації матеріальних витрат страховика за рахунок винної сторони.

Принцип взаємодії страховиків має три аспекти, а саме контрибуція, співстрахування та перестрахування. Контрибуція - це право страховика звернутися до інших страховиків, які за проданими полісами щодо одного й того ж об’єкта страхування із страховими сумами, що перевищують вартість цього об’єкта несуть відповідальність перед одним страхувальником з пропозицією розділити витрати по страховим виплатам. Цей принцип не дає можливості нечесним страхувальникам застраховувати одне майно кілька разів з метою наживи. При цьому кожен страховик сплачує свою долю страхового відшкодування пропорційно розміру страхової суми за його договором страхування. Якщо страхувальник отримав від декількох страховиків відшкодування збитків, що перевищує сумарно розмір нанесеного йому збитку, то кожен страховик може звернутися до інших страховиків, які ще не виплатили своєї частки у відшкодуванні збитків страхувальника, покрити витрати страховика по відшкодуванню збитків страхувальника у сумі, що перевищує його долю у сумісному покритті збитків страхувальника. Якщо всі страховики виплатили страхувальнику повні суми страхових відшкодувань, то вони мають право у судовому порядку вимагати від страхувальника повернення переплачених сум. Співстрахування – це страхування одного й того ж об’єкта страхування за одним договором страхування кількома страховиками, які несуть відповідальність перед страхувальником у розмірі певних часток від страхової суми. Перестрахування – це страхування одним страховиком (цедентом, перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обов¢язків перед страхувальником у іншого страховика (перестраховика) резидента або нерезидента, який має статус страховика або перестраховика, згідно з законодавством країни, в якій він зареєстрований.

Принцип конкуренції означає, що держава гарантує створення однакових умов вільної конкуренції серед страховиків у здійсненні ними страхової діяльності.

Дата добавления: 2014-01-07