Еволюція розвитку вільних економічних зон

Вільні економічні зони та їх вплив на економіку

Сучасні типи економічних зон

Еволюція розвитку вільних економічних зон

План

ЕкПроблеми і перспективи розвитку вільних економічних зон

Лекція 5

У зарубіжній практиці "вільні економічні зони" є, як правило, невеликими територіальними анклавами з особливо сприятливим режимом для діяльності іноземного капіталу, слабко пов'язаними з національним ринком і орієнтованими переважно на розвиток експорту.

Відлік світової практики створення особливих економічних зон є підстави починати ще з часів фінікійців, коли країни, заінтересовані в розширенні міжнародної торгівлі (а ці зони почали створюватися саме у сфері зовнішніх для країни зв'язків), стали "огороджувати" території, вільні від традиційних податків і мита. Американські економісти М. Фразьє і Р. Рей розрізняють три основні стадії в еволюції вільних зон: складські і транзитні зони; промислові вільні (експортно-виробничі) зони; комплексні зони вільного підприємництва (вільні порти, спеціальні економічні зони і зони обробки інформації). Такі зони з самого початку вирізнялися своєрідною комерційною "екстериторіальністю": безмитним ввозом і вивозом (крім товарів, призначених для споживання в тій же країні), пільгами у користуванні різноманітними зручностями - для складування, упаковування тощо.

Сьогодні існує велика кількість термінів (не менше 20), якими позначається, по суті, одне й те саме поняття - "вільна економічна зона". В економічній літературі вживаються такі терміни: митна зона; вільна митна зона; вільна митна експортне орієнтована зона; експортна вільна зона; експортне орієнтована вільна зона; експортно орієнтована зона; зовнішньоторговельна зона; вільна економічна зона; вільна експортно орієнтована зона; вільна експортна зона; вільна виробнича зона; вільна торговельна зона; вільна зона; промислова експортно орієнтована зона; інвестиційна зона; зона спільних підприємств; макіладора; пільгова експортна зона; спеціальна економічна зона; безмитна торговельна зона; безмитна зона; зона спільного підприємництва. Це зумовлено тим, що будь-яке організаційне, технологічне чи соціальне нове явище вимагає появи відповідного лінгвістичного і термінологічного визначення. Розмаїтість позначень пов'язана також із тим, що кожна новація в міру свого розвитку і поширення набуває нових рис і невизначених відтінків.

Першою важливою характеристикою цього нового феномена є те, що привілеї і переваги зон замість того, щоб концентруватись на чітко визначеному просторі, були поширені на інші підприємства (місцеві і ті, що належать іноземцям), які діють у будь-яких частинах країни. Передбачалося, що такі привілеї і переваги (наприклад, валютний режим, податкові пільги) так само позитивно вплинуть на експорт і зайнятість по всій країні, як це мало місце в межах створеної зони.

Другим важливим відхиленням від початкового задуму є те, що експортно орієнтовані зони набули також функцію сприяння імпорту. Класичним прикладом такої еволюції є вільна зона Манаус у Бразилії, яка сьогодні орієнтується переважно на забезпечення внутрішнього ринку. У багатьох випадках такий розвиток вільної зони не тільки не передбачався і не планувався спочатку, а й наштовхувався на протидію як влади зон, так і відповідних країн, оскільки це було абсолютним запереченням необхідності існування експортно орієнтованих зон.

Тенденцію перетворення зон в імпортне орієнтовані зумовлювали три чинники: технічні труднощі здійснення контролю за контрабандою із зон на решту території країни; спільний тиск із боку місцевих споживачів (які прагнуть отримати доступ до високоякісної продукції, що виробляється в зонах) та іноземних інвесторів (яких приваблює висока ефективність реалізації їхньої продукції на внутрішньому ринку), а також урядова політика заохочення до розвитку внутрішньогосподарських зв'язків як протидії проникненню на внутрішній ринок іноземного капіталу.

Насправді ж, як свідчить досвід Китаю, окремі методи входження у внутрішній ринок можуть бути набагато привабливішими для іноземних інвесторів, ніж одержання класичних переваг при участі в експортно орієнтованих зонах. Це твердження справедливе насамперед стосовно країн, що мають великий внутрішній ринок (наприклад, Китай, Мексика). Але оскільки інвесторами в зони найчастіше є відносно невеликі підприємства, то для них може становити інтерес і вихід на невеликі внутрішні ринки.

Третім важливим явищем стало закріплення місцевих підприємств у експортне орієнтованих зонах. У деяких країнах (наприклад, в Індії) участь місцевих фірм, хоча б у формі спільних підприємств, досить значна. Зростання ролі місцевого капіталу може бути підтверджене і тим, що нині дві третини підприємств у всіх експортно орієнтованих зонах, які існують у країнах, що розвиваються, або повністю належать місцевим фірмам, або є спільними підприємствами з участю місцевого капіталу; і лише одна третина - це суто іноземні підприємства.

Така еволюція якоюсь мірою економічно обґрунтована, оскільки місцеві інвестори забезпечують заміну іноземних інвесторів, які вагаються щодо вкладення своїх коштів. Вона також є результатом політичного тиску, позаяк економічні пільги, надані інофірмам у зонах, можуть на практиці розглядатися як політично неприйнятна дискримінація національних підприємств. Надання останнім таких самих переваг могло б забезпечити не меншою, якщо не більшою, мірою розширення експорту та створення нових робочих місць.

Четвертою, новою рисою, характерною, зокрема, для Китаю, є утвердження думки, що зонами повинні ставати великі території, а не малі промислові анклави. Цей підхід добре відображає сам термін "спеціальна економічна зона", що вживається у цій країні. Подібні зони з самого початку задумувалися як великі території (навіть цілі провінції, що охоплюють, як, наприклад, зона острова Хайнань). Деякі невеликі країни прагнуть розширити свої експортні зони до таких меж, щоб уся територія держави стала однією великою зоною (зокрема, Шрі-Ланка та Маврикій).

П'ятою тенденцією, яка ще тільки формується, є перетворення класичних промислових експортно орієнтованих зон у зони, що спеціалізуються на наданні послуг. В якомусь розумінні це повернення до вихідного поняття зон, які спочатку розглядалися як "вільні зони" або "вільні порти", що обслуговували основні морські лінії. З іншого боку, це відображає зростаюче значення сектора послуг в економіці в цілому і зростання попиту на деякі послуги, котрі забезпечують доступ до інформації (засоби зв'язку, обробки даних, збір і пошук інформації, програмне забезпечення).

Розвиток сервісної орієнтації окремих експортних зон, однак, слід розглядати як реалізацію більш амбіційної концепції, ніж та, що закладалася в поняття "вільний порт" у минулому. Ця концепція передбачає не тільки здійснення суто комерційної діяльності (питома вага якої може бути дуже незначною, за винятком таких зон, які створені в Єгипті та Панамі), а й розвиток банківських, страхових та інформаційних послуг - лише деяких із видів послуг, що надаються індустрією сервісу, котра починає розвиватися в багатьох експортно орієнтованих зонах світу.

Заснуванням першої сервісно орієнтованої зони, якщо не враховувати сектор банківських послуг, можна вважати рішення Таїланду, прийняте на початку 1989 р., про створення експортно орієнтованої зони інформаційних послуг. Ця концепція експортних зон, що має на меті створення сервісних або сервісно-промислових зон, може бути розширена за рахунок включення у сферу діяльності зон туризму й освітніх послуг, а також сільськогосподарського сектора, точніше, окремих форм сільськогосподарського виробництва.

Попри всю цю диференціацію можна простежити певні спільні для всіх (чи багатьох) різновидів зон відхилення від концепції їх створення. Зазначимо такі з них: спонтанне поширення зональних привілеїв і пільг на прилеглі території; поступова (й успішна) переорієнтація ряду зон на внутрішній ринок, що суперечить самій їх ідеї (продукція, наприклад, вільної зони Манаус у Бразилії майже цілком поглинається внутрішнім ринком); зони охоплюють дуже велику територію, а не відносно маленький промисловий анклав (приміром, відомі випадки, коли практично цілі держави виявлялися такими зонами); трансформація виробничої зони в зону із сервісною орієнтацією, що, до речі, підкреслює зростаючу роль сектора послуг в економіці (наприклад, вільна зона Монтего-Бей, Ямайка).

2. Сучасні типи економічних зон

Останнім часом в економічній літературі значна увага приділяється так званим вільним (або спеціальним) економічним зонам. У найбільш традиційному розумінні вільна економічна зона - це частина суверенної території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, продаватися і купуватися без оплати звичайного мита. Іншими словами - це своєрідна безмитна торговельна і складська зона, яка, залишаючись частиною національної території, з погляду фінансового режиму розглядається як така, що перебуває за межами державних кордонів (один із прикладів - "дьюті фрі" - магазини у великих міжнародних аеропортах).

ЕКСПОРТНО-ВИРОБНИЧІ ЗОНИ. Коли обговорюються варіанти вільних зон для країн із перехідною економікою, насамперед йдеться про особливі території, що призначені для вкладення іноземних прямих інвестицій у промисловість і послуги. У 70-ті роки вони стали одним з ознак переходу держав "третього світу" у своїй стратегії розвитку від виробництва, орієнтованого на витіснення імпорту, до експортного виробництва, їх популярність ще більше зросла у 80-ті роки, коли ряд країн, що розвиваються, з експортною орієнтацією економіки увійшли до розряду "нових індустріальних". Поширення експортних промислових зон у країнах, що розвиваються, було нерівномірним. Однак загалом, незважаючи на окремі невдачі, їх число неухильно зростало: у 1966 р. їх налічувалося 2, у 1975 р. - 79 і в 1996 р. - більш як 300.

Для позначення зон такого типу в документах міжнародних організацій вживаються різні назви. Найбільш вдалим є термін "експортно-виробничі зони" (ЕВЗ). Він відбиває три найважливіші риси таких утворень. По-перше, вони створюються для обслуговування світового ринку; по-друге, на них не поширюється чимало економічних норм та обмеження, які діють на решті території країни: по-третє, ці зони, хоча і є в певному розумінні "вільними", залишаються елементом державного регулювання зовнішньоекономічних зв'язків.

Якщо звернутися до оцінок ЕВЗ у вітчизняній економічній літературі і до виступів прихильників їх створення в країнах із перехідною економікою, то тут звертають на себе увагу два моменти. З одного боку, переважає некритичний підхід до оцінки впливу зон на народне господарство країн, де вони розташовані. Зокрема, нерідко посилаються лише на економічні досягнення окремих держав без конкретного аналізу внеску у цей успіх саме вільних зон. З іншого боку, основна увага в ході обговорення приділяється розгляду особливостей механізму функціонування зон, і насамперед розмірів пільг іноземному капіталу, тоді як принципове питання про їхню економічну сутність залишається поза дискусією. Тому необхідно, спираючись на досвід функціонуючих зон, пошукати відповідь на це питання, перевіривши ряд найпоширеніших гіпотез про внесок спеціальних зон в економіку країн, де вони розташовані.

Початок сучасних ЕВЗ як територіальному анклаву, у якому зарубіжні фірми виробляють для вивозу за кордон промислові товари й отримують прибуток за рахунок спеціальних стимулів і привілеїв, поклала зона аеропорту Шеннон (Ірландія). Компанії ШВАДК (SFDCO), створеній у 1959 р. за парламентським законом, було доручено формування "здорового майбутнього" у регіоні шляхом розвитку промисловості, торгівлі і туризму з урахуванням специфіки базових умов. Згодом концепція ЕВЗ найбільше застосовувалася в країнах, що розвиваються, особливо в тих державах Азії, які нещодавно пройшли стадію індустріалізації. Подібні зони виявилися найбільш адекватними економічним цілям цих держав, що прагнули до якнайшвидшої інтеграції у світову економіку.

Розвиток зони Шеннон спочатку відбувався повільно. Перші дві фірми, що зробили інвестиції в зону, були невеликими підприємствами (одна виробляла дерев'яні столи для ігор, інша обробляла хутро кроликів). Зі створенням третьої компанії - відомої у світі електронної фірми - почався серйозний пошук їй подібних: ШВАДК могла спиратися на престижне ім'я відомої компанії, що забезпечила роботою в Шенноні понад 100 осіб. ШВАДК була зацікавлена в тому, щоб це значне іноземне капіталовкладення стало успішним, і надавала всю необхідну допомогу в підборі кадрів, їх навчанні, пошуку житла для іноземного персоналу і забезпеченні його умовами для відпочинку, а також школами для дітей. Тепер ясно, що успіх цієї першої великої операції був вирішальним, оскільки він підготував стимул для розвитку зони.

Важливою була демонстрація результатів. Іноземні відвідувачі - звичайно потенційні інвестори - могли побачити самі, що відбувається, і потім поділитися своїми хорошими враженнями в діловому світі. До 1980 р. на підприємствах промислового парку Шеннона було зайнято близько 4700 робітників. Ці ж підприємства сприяли створенню або збереженню ще 1800 робочих місць в аеропорті Шеннон і 800 у місті Шеннон. Що стосується діяльності компанії ШВАДК за програмою малої місцевої промисловості, то по всій Ірландії було створено близько 1600 робочих місць. Обсяг загального експорту з промислового парку перевищив 300 млн дол., а чистий експорт, тобто експорт мінус імпорт, майже 200 млн дол. Близько 90 % експорту і 75% імпорту припадає на повітряні перевезення. Це означає, що фірми, розташовані в промисловому парку, користуються послугами аеропорту. Порівняно з іншими експортно-виробничими зонами промисловий парк Шеннон досить малий і, очевидно, буде залишатися таким же. (Для порівняння можна згадати, що експортна зона Масан у Республіці Корея налічувала в 1985 р. 29 000 робітників, а зона Катунаяке в Шрі-Ланці - більше 25 000.) Його відносно малу величину можна пояснити низкою чинників. Один із них - невеликі площа країни і чисельність її населення і, що більш важливо, низька щільність населення і відсутність дуже великих міських центрів поза районом великого Дубліна. Другий - політика уряду і місцевих органів влади, спрямована на те, щоб райони не мали багато промислових підприємств. Третій чинник, запланований ще на початку організації зони Шеннон, - уникнути необхідності використання робітників, що живуть далеко від зони. Передбачалося, що робітники не будуть їздити на роботу далі, ніж за 20 км від свого будинку. Якщо відстань була б великою, то потрібно було б здійснювати більші капіталовкладення в місцеве житлове будівництво.

Зона зіграла певну роль у скороченні еміграції та загальній модернізації економіки країни в 1960-1970-ті роки. Однак значення експерименту Шеннон насамперед полягає в тому, що Ірландія стала першою країною, яка створила зону з обробки експортних товарів і поширила цю концепцію на інші країни, особливо на нові індустріальні країни Азії. Досвід, набутий протягом останніх трьох десятиліть, по суті, становить унікальне ноу-хау щодо зон з обробки експортних товарів. Значення його, безперечно, перевершує значущість Шеннона як простого промислового парку.

Досвід створення експортної-виробничої зони в Шенноні свідчить про те, що успішна реалізація цієї ідеї багато в чому була обумовлена і визначена новим явищем, пов'язаним з інформаційно-рекламною діяльністю і відносинами з громадськістю і діловим світом.

Як недавно створене агентство, що бажає продати на міжнародному ринку нову на той час концепцію, компанія ШВАДК повинна була посилити інформаційно-рекламну і пропагандистську діяльність, зміцнити зв'язки з громадськістю (окремими особами, фірмами й організаціями), її зусиллям у цій сфері, безперечно сприяла робота мережі з більш ніж 20-ти представництв, агентства "Індастріел Девелопмент Ейдженсі" (агентства з промислового розвитку) й особливо його представництва в Нью-Йорку, яке також включало представництва національної авіакомпанії, правління з туризму та експортне агентство "Експорт Промоушн Ейдженсі".

Інформаційно-рекламна і пропагандистська діяльність зони Шеннон значною мірою прямо або опосередковано субсидувалася урядом, частково за рахунок асигнувань на рекламу туризму і більш загальних промислових програм. Висока вартість інформаційно-рекламної роботи вимагала ретельного планування цієї діяльності і глибокого попереднього вивчення її кінцевих цілей. Досвід показує, що вирішальним є перевірка окремих частин ринку і проведення експерименту різними видами маркетингу перед тим, як почати рекламну кампанію в широкому масштабі. Поступовий підхід допомагає уникнути великих помилок і дає змогу спеціалістам із пропаганди своїх зон скоригувати зусилля відповідно до особливостей ринку, на який вони прагнуть потрапити.

У процесі дослідження всім потенційним інвесторам надсилається листівка про зону. Згодом, коли від них надходить запит про інформацію, надсилається брошура з більш детальними відомостями. Така брошура, ретельно підготовлена (оскільки вона повинна відповісти на всі запитання можливого інвестора), передбачає в ідеалі наявність двох частин: перша - це сама брошура, що може використовуватися протягом тривалого часу, друга - вкладка (додаток), що містить важливі відомості, які змінюються через певні проміжки часу (наприклад, вартість робочої сили, електроенергії). Ця вкладка відносно дешева і може постійно обновлюватися. Це допомагає уникнути одного з основних недоліків інформаційно-рекламних брошур - застарілих даних.

Потенційним інвесторам, які отримали брошуру про зону, і котрі, судячи з опитувального листа (можливо, їх попросять його заповнити), видадуться перспективними, може бути вислане запрошення відвідати зону. Такий візит звичайно дуже впливає на рішення інвестора про капіталовкладення в цю зону. Причому перші враження про неї можуть -стати визначальними: якщо слабкі місцеві інфраструктури та сервіс, погано працює телефонний зв'язок, низький рівень готельного обслуговування, відповіді, отримані від представників керівництва зони, непереконливі, то шанси на конкретні кроки після цієї ознайомлювальної поїздки будуть невеликими.

Одним із ключових аспектів успішного розвитку зони з обробки експортних товарів є кваліфікація персоналу, яка управляє зоною.

Другий ключовий аспект - організаційна структура управління зоною. Головна проблема тут полягає в тому, що хоча керівництво зоною звичайно здійснює орган державного сектора (зони, керовані приватним сектором, нині можна знайти тільки в Мексиці та Домініканській Республіці), воно не може працювати за правилами державних служб: в ідеальному випадку воно повинно мати ринкову орієнтацію підприємства приватного сектора.

У випадку з зоною в Шенноні було прийнято рішення зробити структуру управління якомога подібнішою до структури приватної корпорації. Найбільш відомою структурою є ієрархія з двох рівнів. На верхньому перебуває правління директорів, що складається з представників урядових міністерств і приватного сектора. Ця група приймає рішення стратегічного і політичного порядку, але не бере участі в їх здійсненні. Правління вибирає свого голову, який передає рішення правління генеральному директору. На другому рівні - генеральний директор і три його заступники: один - із питань планування, інформації і реклами, другий - із фінансів та адміністративних питань, третій - з матеріально-технічного постачання (включаючи будівництво і технічне обслуговування).

Планування зони з експортної обробки товарів - одне з важливих завдань, що стоять перед її правлінням або інжиніринговою фірмою, найнятою з цією метою. Попри те, що це досить типовий вид роботи, необхідно мати на увазі той факт, що в разі успіху зона розшириться і вийде далеко за свої початкові межі. Тому в основний проект зони повинні бути закладені певні можливості для розвитку. Потрібно мати в безпосередній близькості від зони земельні ділянки для майбутнього розширення, а базова інфраструктура повинна бути спроектована таким чином, щоб збільшення її потужностей не потребувало високих витрат.

У разі підземного прокладання електричних кабелів, мереж водопостачання і каналізації все це має бути виконане так, щоб майбутні зміни не супроводжувалися перекопуванням доріг. Електричні підстанції і водоколектори мають бути розміщені там, де робота з ними не заважатиме рухові у зоні.

Необхідно враховувати також зміни економічного та соціального плану, які, можливо, виникнуть із розвитком зони. Так, у перші кілька років функціонування зони більшість робітників звичайно добирається на роботу автобусом, на велосипеді або пішки. Із зростанням доходів усе більше їх приїжджатиме на машинах. Якщо цього не брати до уваги на стадії планування, то згодом можуть виникнути серйозні проблеми з паркуванням у зоні, з регулюванням руху на початку та наприкінці робочого дня.

Спочатку ЕПЗ розглядалися як економічні та технологічні анклави і звичайно передбачалося, що вони істотно не впливатимуть на внутрішню економіку. Проте досвід показує, що навіть коли зони діють у такій екстериторіальній формі, їх вплив на місцеву економіку виявляється досить суттєвим. Цей вплив за своєю суттю має модернізуючий характер і здійснюється через низку каналів та механізмів: через "ефект навчання", особливо у сфері управління, організації робіт і експортного маркетингу; унаслідок наявності в зоні вітчизняних підприємств - контакт із зарубіжними інвесторами може створити потужну міжфірмову комунікацію і призвести до "підтягування" вітчизняних підприємств до технологічного й управлінського рівня зарубіжних; нарешті, ще один канал - кадровий, який практично реалізується через міжфірмову міграцію персоналу. Тут важливий не стільки кількісний, скільки якісний бік справи: кілька десятків навчених у зоні управляючих чи майстрів, які мають намір працювати на вітчизняному підприємстві поза зоною, можуть його змінити до невпізнання.

Ці непрямі модернізуючі ефекти цілком реальні і, незважаючи на їх "непіддатливість" традиційному аналізу "витрати - ефективність", дають змогу пояснити прагнення багатьох країн створювати зони всупереч тому, що вони можуть принести менший безпосередній прибуток, ніж інші варіанти розвитку.

Концепція ЕПЗ досить популярна в країнах, що розвиваються. З допомогою її застосування передбачається, з одного боку, забезпечити перехід до орієнтованого на експорт типу розвитку зони і надходження іноземних капіталів, технологій, ноу-хау, створення нових робочих місць, а з іншого - завдяки експортній спрямованості ЕПЗ захистити місцевих виробників від прямої конкуренції з боку іноземних фірм.

З формального погляду ЕПЗ - це спеціальний промисловий район, що фізично й (або) адміністративно перебуває за межами митних бар'єрів і орієнтований на експортне виробництво.
Помітною є концептуальна й організаційна подібність ЕПЗ, що діють у різних країнах. Особливо це стосується фінансових стимулів та умов діяльності, які пропонуються іноземним інвесторам. Найважливіший і найхарактерніший привілей, що його отримує тут Іноземний інвестор, - практична відсутність будь-яких обмежень на свою діяльність, і насамперед на право переказування прибутків і капіталу. Це стосується навіть тих країн, де загалом іноземний капітал піддається досить жорсткому контролю. Іншими типовими рисами вільних зон є:

* повне звільнення від мита та інших зборів машин, сировини і компонентів, завезених у зону для організації виробництва;

* звільнення інофірм від сплати прибуткового податку (на певний строк), а також надання на обумовлений період пільг щодо сплати всіх інших прямих і непрямих податків і зборів, які звичайно сплачуються іноземними фірмами в даній країні;

* надання пільгових кредитів;

* надання в оренду землі, приміщень, транспортних послуг за пільговими тарифами і розцінками;

* наявність необхідної інфраструктури, житлових будинків, торговельних, лікувальних та інших закладів для потреб жителів зони;

* наявність спеціальної адміністративної структури, покликаної істотно спростити для іноземних інвесторів вступ у зону і контакт із владою.

Однією з найважливіших рис, що характеризують вільні зони в країнах, що розвиваються, є особливий режим, котрий регулює використання робочої сили (в основному обмеження соціального захисту працюючих, заборона діяльності профспілок у межах зони, призупинення дії трудового законодавства в частині фіксування мінімальної заробітної плати і максимальної тривалості робочого дня, звільнення підприємців від сплати внесків до фондів соціального страхування тощо).

Зазначена однотипність ЕПЗ в різних країнах не є випадковою. Вона відбиває той факт, що на відміну від інших проектів розвитку національної економіки, побудованих з урахуванням конкретних умов окремих держав, вільні зони створюються як економічні анклави, що перебувають немовби поза межами народного господарства країни, де вони розміщені. Економічні пріоритети країни, що приймає, як правило, прямо не відображаються в документах, які регламентують економічний і юридичний статуси зон, хоча часто звучать у політичних деклараціях урядів. Лише в рідкісних випадках вони втілюються в конкретних заходах урядового регулювання (наприклад, в КНР держава спеціально заохочує створення в ЕПЗ спільних підприємств з участю місцевих фірм).

Якщо ж звернутися до історії створення і функціонування вільних зон, то складається враження, що їх організатори апріорі виходили з того, що вплив зон на національну економіку може бути тільки позитивним і не потребує спеціального регулювання. По суті, уряди концентрували свої зусилля на тому, щоб вистояти в конкурентній боротьбі за залучення іноземного капіталу. Така ситуація не випадкова, вона свідчить про певну внутрішню суперечність, властиву ЕПЗ як елементу сучасних міжнародних економічних відносин.

Ця суперечність обумовлена тим, що вільні зони є продуктом співробітництва, а отже й компромісу між транснаціональними корпораціями як інвесторами капіталу та урядами країн, що приймають. Очевидно, що вихідні мотиви, які визначають бажання обох сторін співробітничати в межах ЕПЗ, не можуть збігатися. Те, що неминучий конфлікт інтересів вирішується в кінцевому підсумку на користь ТНК, обумовлюється конкурентним потенціалом партнерів. Транснаціональні корпорації, по суті, є монопольними власниками й інвестиційного капіталу, і сучасної технології. Вони достатньо вільні у виборі країн і регіонів для розміщення своїх інвестицій, тоді як держави, що розвиваються, змушені конкурувати одна з одною за залучення капіталу. Це означає, що успіх ЕПЗ залежить насамперед від того, якою мірою їхні параметри відповідають інтересам ТНК.

Спираючись на сучасну концепцію мотивації іноземних прямих інвестицій, можна стверджувати, що ЕПЗ спроможні залучити іноземних інвесторів лише за умови, якщо вони забезпечать принаймні такі переваги (не обов'язково водночас): дешеві чинники виробництва; близькість ринків збуту і (або) джерел сировини; особливі фінансові й адміністративні умови (господарський "клімат"), що дають змогу ТНК одержувати вигоду зі своєї міжнародної структури. З цього випливає, що ті країни, які розвиваються, котрі не мають природних багатств і не займають вигідного географічного положення, якщо вони бажають залучити іноземні інвестиції, повинні в порядку певної компенсації надати свої ресурси не просто за низькими цінами, а й на максимально вигідних для інвестора умовах. Саме на це й орієнтовані ЕПЗ у країнах, що розвиваються. Через них, по суті, здійснюється "експорт" робочої сили, деяких видів сировини і деяких місцевих виробів тощо. При цьому на першому місці стоїть прагнення знайти застосування надлишковій робочій силі.

Залежність від залученого капіталу в умовах високої мобільності іноземних інвестицій робить зони дуже вразливими. Прагнучи утримати інофірми, організатори зон змушені йти на ескалацію пільг і поступок, що в кінцевому підсумку ще більше підриває їхні позиції.
Ступінь мобільності іноземного капіталу безпосередньо стосується найважливішого для країни, що приймає, питання - про розмір витрат, необхідних для створення вільної зони. Усі витрати можна поділити на дві категорії: перша - фактичні витрати на підготовку території, персоналу, будівництво будинків, міжнародну рекламу тощо; друга - недоотриманий прибуток (прибутки, які сторона, що приймає, могла б одержати, якби підприємства в зоні не користувалися особливими привілеями).

Фактичні витрати можуть досягати величезних розмірів. За розрахунками по 26-ти країнах, держави, що приймають, затратили в середньому не менше 4 дол. власних коштів для залучення 1 дол. іноземних інвестицій.

Такі значні витрати з економічної точки зору можуть окупитися тільки в тому разі, якщо створені зони функціонуватимуть тривалий період із незмінно високою віддачею. Отже, перейшовши певну межу в обсязі початкових капіталовкладень країни, що приймають, стають заручниками власних вільних зон - після величезних витрат вони не можуть піти на ризик втрати прихильності іноземних інвесторів. Як і будь-який великий інвестиційний проект, ЕПЗ набувають поступово внутрішньої інерції, усмоктуючи все нові й нові ресурси.

Разом з тим дослідження й опитування, проведені серед іноземних інвесторів, показали, що для них фінансові пільги, які звичайно асоціюються з вільними зонами, не є найважливішими. Набагато більшого значення надають вони політичній стабільності в країнах, що приймають, загальному стану їх економіки, ставленню уряду й населення до приватної власності, традиції дотримання міжнародних угод і договорів. Деякі "невидимі" стимули, наприклад усунення бюрократичних перепон, означає більше, ніж явні фінансові пільги. Принаймні, є зони (зокрема, в Індії), які досягли успіхів, незважаючи на те, що в них дуже незначні податкові пільги.

Прагнення одержати доступ до сучасної технології залишається одним із пріоритетів зовнішньоекономічної політики країн, які розвиваються. Не випадково з ЕПЗ у цих країнах пов'язувалися особливі надії. Вважалося, що вони послужать свого роду мостом, з допомогою якого технологія західних фірм буде впроваджуватися в національну економіку. Незабаром, проте, з'ясувалося, що функціонування низки відокремлених, нехай навіть найпередовіших виробництв, на території тієї або іншої країни саме по собі не веде до підвищення загального технологічного рівня її економіки.

Причини цього достатньо очевидні. Секрети технології належать до тих "невловимих активів", на яких базується міцність сучасних ТНК. "Технологія, особливо розроблена самостійно, є найважливішим джерелом переваги в конкуренції для багатонаціональних корпорацій", - відзначається в дослідженні, підготовленому Центром транснаціональних корпорацій ООН, присвяченому проблемі поширення технології.

Зрозуміло, що ТНК надають виняткового значення захисту своєї інтелектуальної власності, оцінюючи варіанти закордонного інвестування.

З концепції внутрішньофірмового використання результатів НДДКР випливає, що дочірні компанії ТНК у країнах, що розвиваються, у тому числі й у вільних зонах, створюються не для того, щоб бути центром поширення новітніх технологій, а навпаки, щоб забезпечити максимальний рівень захисту своїх науково-технічних та управлінських "секретів".

В економічній літературі називаються два шляхи, через які компанії, котрі функціонують у вільних зонах, могли б сприяти поширенню новітніх технологій і сучасного менеджменту в країні, яка приймає: навчання національних кадрів і налагодження кооперації з місцевими підприємствами. Проте обидва варіанти мало відповідають природі ЕПЗ як економічного явища.

Як уже зазначалося, одна з головних передумов створення будь-якої вільної зони, що діють у країнах, які розвиваються, - наявність дешевої, але дисциплінованої і готової до напруженої праці робочої сили. Це зовсім не означає, що в зони обов'язково переводяться застарілі трудомісткі виробництва. Процес поділу праці дає змогу навіть у межах найсучасніших технологій вичленити операції, де можна вигідно використовувати дешеву некваліфіковану або напівкваліфіковану працю. Значна частина найманих працівників на підприємствах вільних зон зайнята найпростішими операціями, які вони можуть засвоїти протягом кількох тижнів. Іноземні компанії не виявляють заінтересованості в підвищенні кваліфікації своїх працівників. Навпаки, якщо вартість робочої сили зростає (як це відбулося, наприклад, у Південній Кореї), вони починають мігрувати в країни де заробітна плата залишається низькою.

Поширення експортних зон у країнах, які розвиваються, свідчить, що там їх вважають корисними. Але цю корисність не слід перебільшувати. Поки що можна вважати достовірним лише внесок зон у вирішення проблеми зайнятості. Пов'язувати ж із діяльністю ЕПЗ успіхи нових індустріальних країн Південно-Східної Азії немає підстав, їх шлях до промислової могутності пролягав через тривалий період широкого й активного державного втручання в економіку, що супроводжувалося концентрацією сил на пріоритетних напрямках розвитку, скоординованими господарськими маневрами. "Усередині відкритих економічних кордонів, - відзначається в одній з монографій, присвячених Сінгапуру, - діяв уряд, який здійснював у значних масштабах індикативне планування і створив багато великих державних підприємств". Американський професор Аліса Амсден, аналізуючи уроки Південно-Східної Азії для країн Східної Європи, писала, що "без державного втручання і контролю вільні ринки лише придушать - із великими соціальними витратами - спроможність (національних підприємств) конкурувати... Рекомендуючи надати свободу доступу іноземним інвестиціям в країни, які розвиваються, не можна забувати, що багато з цих країн, котрі не мали механізму захисту від іноземного капіталу, зазнали більше втрат, ніж придбали вигод".

ЗОНИ ЗОВНІШНЬОЇ ТОРГІВЛІ. Зони зовнішньої торгівлі - ЗЗТ (Foreign Trade Zones) поширені в США. Вони розташовані на їхній території, але юридичне перебувають поза їх митним простором. Цю "домашню" версію вільних торговельних зон американські спеціалісти вважають одним із найефективніших механізмів зниження митних витрат і стимулювання зовнішньоторговельної діяльності.

Компанії, що діють у ЗЗТ, можуть відстрочувати виплати (або взагалі їх уникати), знижувати тарифи на товари, що проходять через зону, тощо. Ці товари можуть закуповуватися для збереження, переупаковування, опрацювання й розподілу. Вони не належать до об'єктів формального митного контролю, проте у разі їх доставки із зони в митний простір США беззастережно підлягають проходженню через усі передбачені звичайні митні процедури.

Рух товарів через ЗЗТ може відбуватися в найрізноманітніших напрямках - одні товари імпортуються в зону і потім переправляються в третю країну чи США. Інші товари - вітчизняного виробництва - перевозяться у зону для їх "доведення" до експортної кондиції перед остаточним вивозом за кордон тощо.

Уперше ЗЗТ були створені в 1934 р. із метою активізації участі США у світовій торгівлі. Це був складний період "великої депресії", і створенням ЗЗТ передбачалося, крім іншого, значно знизити рівень безробіття в країні. Нині основним стимулом створення таких зон є можливість істотного зниження тарифів на імпортовані деталі і компоненти для низки галузей (найяскравіший приклад - автомобільна промисловість).

Є два основні типи ЗЗТ: зони загального призначення (general purpose, GP); субзони спеціального призначення (special purpose, SP).

GP - зони, що перебувають під спостереженням митної служби США і законно функціонують поза їх митним простором. Вони звичайно розташовані в районах складування товарів, поблизу доків, промислових парків та аеропортів. Компанії правомочні здійснювати бізнес усередині GP-зон на постійній або на тимчасовій основі, їх операції можуть включати і виробництво, яке переважно здійснюється в SP-субзонах. Останні надають можливість окремим компаніям (типово - великим виробникам), що не адаптуються до умов і режиму GP-зон, брати участь у зональній програмі.

Нині в США функціонує понад 200 зон і субзон, створення й управління якими здійснює Департамент ЗЗТ.

ЗОНИ ПІДПРИЄМСТВ. Зони підприємств (Enterprise Zones), розташовані в США, - це спеціальні території, у яких діючі підприємства одержують від місцевої, штатівської або федеральної влади певні преференційні права. Вони створюються в районах великих міст, що характеризуються економічною депресією, високим рівнем безробіття і звичайно охоплюють територію в декілька квадратних кілометрів.

При ухваленні рішення про створення в якомусь районі зони підприємства, влада користується кількома критеріями, серед яких можна виділити два найважливіші: понад 70% жителів району повинні мати дохід на людину (сім'ю) не нижче 80% від середньоміського (національного) рівня; відсоток безробіття в районі має значно перевищувати міський (національний) рівень. Преференційні права найбільше приваблюють венчурні фірми (business ventures). Вони полягають у стимулах як податкового, так і неподаткового характеру. Податкові знижки поширюються на виробництво, будівництво і торгівлю. Неподаткові стимули стосуються, зокрема, сфери управління, стандартів щодо навколишнього середовища та ін.

Терміни дії преференційних прав у зонах більшості штатів становлять від 10 до 20 років. Федеральні зони спочатку орієнтуються на двадцятирічний термін, потім він може бути продовжений. У деяких штатах число зон лімітується (шість - для Коннектикута, сім - для Кентуккі).

Що стосується ефективності зон підприємств, то на сьогодні немає інформації, необхідної для всебічних висновків. Слід враховувати, що перша подібна зона була створена лише в 1980 р. (у Флориді). Концепція цих зон постійно модифікується. Багато штатів виявляють помітну активність у її реалізації, створюючи нові зони і надаючи нові стимули їх користувачам. Можна стверджувати, що в кінцевому підсумку подібні зони є невеликим фінансовим тягарем для федеральних, штатівських і місцевих бюджетів, а підприємництво, що активізується, і зростаюча зайнятість у зонах сприяють зниженню витрат на соціальні програми в них.

НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНІ ПАРКИ. В останнє десятиліття серед різних економічних зон певне місце зайняли так звані науково-технологічні парки. Процес їх активного поширення заслуговує уваги і з теоретичного, і з практичного погляду. Цей процес вирізняється високою синхронністю перебігу в різних країнах при наявності помітних "національних" рис. Такі утворення називаються по-різному ("технопарк", "національний центр", "технополіс" тощо). Але завжди йдеться про створення навколо якогось ядра (типу університету) зони з особливою інфраструктурою, що забезпечує процес прискореного передання нової технології в промисловість.

НАУКОВІ ПАРКИ США. Це райони з підвищеною концентрацією високотехнологічних підприємств, розташованих поблизу великих наукових установ. До необхідних передумов створення наукових парків (НП) належать: велика кількість інноваційних ідей, доступ до джерел венчурного капіталу, інфраструктура НДДКР та промисловості, привабливі умови життя та відпочинку.

Еволюційною особливістю розвитку НП у США було те, що спочатку вони виникали спонтанно, як наслідок вдалого поєднання низки чинників - географічного, економічного, соціального і т. д. Саме "спонтанні" НП виявилися найбільш ефективними. Це: Кремнієва долина, розташована в Сайта Клара поблизу Стендфордського університету (штат Каліфорнія); Дорога номер 128 - поблизу Масачусетського технологічного інституту і Гарвардського університету; Дослідницький парк "Трикутник" у Північній Кароліні.

Знайти універсальний критерій ефективності наукових парків у якійсь адекватній індексній формі проблематично. У кінцевому підсумку основним їх досягненням можна вважати створення локалізованого середовища, що "перманентно генерує нові технології, висококваліфікованих фахівців і підприємців" і підтримку якого забезпечує мережа дослідницьких, навчальних і комерційних організацій.

ТЕХНОПОЛІСИ ЯПОНІЇ. Японська програма "Технополіс" стала третьою урядовою концепцією розвитку міст. Дві попередні концепції територіальних виробничих утворень - концепції промислових (60-ті роки) і "інформаційних" міст (70-ті роки) були безуспішними насамперед через фінансові труднощі. Поняття "технополіс" розшифровують так: "Технополіс - це місто і прилегла до нього територія, де в органічній єдності розміщені підприємства високотехнологічних галузей промисловості, наукові установи, вузи, що готують для технополісу наукові й інженерні кадри, і житлова забудова з відповідною сучасною виробничою і соціальною інфраструктурою".

Програма створення технополісів, розроблена Міністерством зовнішньої торгівлі і промисловості, мала на меті такі основні цілі: перерозподіл промисловості з центру на периферію, переорієнтування промисловості на розвиток наукомістких і енергозберігаючих технологій, інтенсифікація наукових досліджень на всій території країни за рахунок активізації діяльності місцевих університетів, прискорення інноваційного процесу та ін.

На відміну від старих стратегій регіонального розвитку країни, що робили акцент на "жорсткій інфраструктурі (будівництві промислових підприємств і доріг, підведення води та палива тощо), "технополісна" стратегія орієнтувалася вже на "м'яку інфраструктуру" - розвиток мережі наукових установ, засобів обміну інформацією та підготовку кадрів. Умовами одержання статусу технополісу були такі вимоги, як наявність у місті університету, висока транспортна доступність, розвинена інфраструктура тощо.

Для залучення приватних корпорацій у технополіси на їх території передбачалися різноманітні заходи кредитного і податкового стимулювання. Так, фірмам, що належать до галузей "високої технології", дозволялося списувати в перший рік 30% вартості устаткування і 15% вартості споруд; держава оплачувала третину витрат на спільне проведення досліджень префектурними лабораторіями і дрібними фірмами.
Слід зазначити, що, незважаючи на скрупульозне пророблення всіх сторін програми "Технополіс", досягти деяких очікуваних ефектів поки що не вдалося. Як не парадоксально, але перерозподіл економічного потенціалу країни на користь відстаючих районів (а це основна мета програми), так і не відбувся. Це, між іншим, вкотре підкреслює непередбачуваність результатів реалізації великомасштабних програм.

Світова практика підтверджує, що найефективнішими є зони-острови (Шрі-Ланка, Маврикій, Хайнань та ін.). Географічна ізольованість подібних зон надійно захищає їх, особливо на початковій стадії розвитку, і тим самим підвищує шанс виживання цих "острівців податкового раю" у суворому економічному просторі.

Аналізуючи ефективність зон, не слід ігнорувати і можливі небажані наслідки їх створення. Вони можуть: викликати невиправданий відтік ресурсів з інших регіонів; стати привабливими для нелегальної економічної діяльності; викликати тиск із боку різних регіонів країни, які захочуть мати власні зони, причому зі ще більшими пільгами, ніж існуючі.

3. Вільні економічні зони та їх вплив на економіку

Класичні моделі, застосовувані за рубежем, відповідають потребам країн колишнього СРСР лише частково. Вони концептуально потребують коригування та підпорядкування діяльності "зон" вирішенню не стільки зовнішньоекономічних, скільки загальногосподарських завдань цих країн.

Зберігаючи в доцільних межах експортну орієнтацію, "вільні економічні зони" для країн із перехідною економікою водночас покликані:

* працювати на внутрішній ринок країни, сприяючи насиченню його передовою технологією і високоякісними товарами;

* слугувати для країни центрами освоєння і поширення зарубіжного управлінського досвіду, полігоном для перевірки нових форм господарювання;

* такі зони повинні створюватися і функціонувати в економіці країни не анклавно, а як її невід'ємна складова, передбачати сприятливий режим не тільки для іноземних інвесторів, а й для національних підприємств.

Вільні економічні зони можуть розташовуватися не тільки в прикордонних, а й у глибинних районах країни, досягати значних територіальних розмірів.

Зони є господарськими, а не політичними утвореннями, їх конфігурація та межі визначаються економічною доцільністю, а територія залишається частиною суверенної території країни. У зоні діє національне законодавство, вилучення і корективи до нього можуть стосуватися тільки господарських і соціальних питань і фіксуються в постанові про створення зони.

Світова практика і місцеві потреби є чинниками, що визначають відмінності підходів до створення зон з урахуванням місцевих особливостей і пріоритетів. З огляду на економічні завдання і специфічні риси, зони можуть мати як комплексний (багатогалузевий), так і спеціалізований характер. До першого типу можна віднести проект зони Находки, де комбінуються функції перероблення на високому технічному рівні сировинних ресурсів (лісоматеріалів, металевих руд, риби і морепродуктів тощо) і зовнішніх транспортних перевезень. Виходячи з цих передумов, проект зони Новгорода передбачає розвиток виробництва побутових електроприладів і поліграфічного устаткування в поєднанні з туристичним сектором.

Спеціалізовані зони можуть створюватися як митні зони (складування й оброблення вантажів зовнішньої торгівлі), технополіси (для розроблення і впровадження нових технологій, транзитні зони тощо).

Очевидно, територія, яка вибирається для створення зони, повинна бути достатньо велика, мати базову структуру, людські ресурси, забезпечуватись місцевою електроенергією і будівельними матеріалами, а також мати вихід до місцевих і міжнародних комунікацій та активні зв'язки з економікою країни. Без таких компонентів створення зон або неможливе взагалі, або вимагає значних початкових капіталовкладень.

З економічної точки зору відкриття зон створює три групи проблем - їхні взаємні зв'язки з зовнішнім ринком, із національною економікою і характер внутрішнього регулювання діяльністю зон.

Проблеми першої групи не настільки складні, і тут може бути використано міжнародний досвід. Територія зон залишається за межами митних кордонів країни, і їх товарооборот із зовнішнім світом звільняється від мита і нетарифних експортно-імпортних обмежень. Митний контроль товарів провадиться лише з метою виявити деякі товари, експорт і імпорт яких заборонені або які мають бути зазначені в митній декларації. Він провадиться тільки з метою збору даних для зовнішньоторговельної статистика країни про операції самих зон. Необхідно ввести також спрощений порядок видачі віз для в'їзду, виїзду, перебування і проживання іноземних ділових людей і туристів.

Значно складніше вибрати форму зв'язків зони з національною економікою. Будучи елементом розвинутої ринкової економіки, вони не вписуються автоматично в сьогоднішній перехідний механізм національного господарства, яке тільки починає свою еволюцію до ринкової моделі. З іншого боку, було б неправильним відкладати створення зон доти, доки ця еволюція буде завершена, оскільки країна потребує їх і як лабораторії для випробувань ринкових відносин. Саме тому певний зв'язок господарських механізмів перехідного періоду з важелями управління зон є необхідним.

Цей зв'язок треба розглядати в плані функціонування зон усередині економіки країни як незалежних утворень з автономним самоврядуванням. Зона має власний платіжний баланс і діє на основі принципу валютного самофінансування. При взаємовідносинах із державним бюджетом розміри сплати податків і валютних відрахувань установлюються для всіх зон загалом на довгостроковій основі. До завершення загальної економічної реформи основним важелем орієнтації зон на внутрішній ринок країни залишається державне замовлення.

Зона має бути вільною в розподілі цього замовлення, тобто розподіляти його на свій розсуд між внутрішнім ринком та експортом. Вона повинна володіти такою самою свободою і в постачанні ресурсами додатково до виділених державою фондів і засобів. Нарешті, установлюються довгострокові ставки податкових і валютних відрахувань і розмір державного замовлення варіюється для кожної конкретної зони, а на стадії заснування зон до них застосовуватиметься пільговий режим. Крім того, обсяг і товарна номенклатура державного замовлення є предметом переговорів адміністрації зон і центральних економічних органів.

Сьогодні, коли зростає інтерес до проблем регіонального розвитку, зв'язки між зонами та регіонами, у яких вони розташовані, набувають істотного значення. Це логічно, якщо брати до уваги, що регіон, в основному, забезпечує постачання зон, а з іншого боку, він заінтересований в одержанні правдивої оцінки і можливих відрахувань для його соціально-економічного розвитку. Питання, очевидно, можна було б вирішити шляхом резервації для регіону частини коштів, що йдуть на сплату податків, і валютних відрахувань зони в бюджет, а також частини продукції, що випускається зоною за державним замовленням, включаючи споживчі товари. Можливим є також надання взаємних преференцій при укладенні економічних угод між регіоном і зоною. Крім того, представники регіону можуть увійти до складу органів управління зон.

Питання про статус зон необхідно також розглядати тоді, коли регіон, на території якого вони розташовані, переходить на самофінансування. Через свою специфічність як елементів уніфікованої зовнішньоекономічної політики країни, вони краще вписуються в підпорядкованість національним органам управління. Тому платежі, які вони роблять у бюджет, повинні враховуватися при визначенні порядку розрахунків із відповідним регіоном, що самофінансується. Другий метод, тобто повне включення зон у систему господарства регіону, що самофінансується, є менш прийнятним, оскільки це збільшує розрив між зоною і національним ринком, знижує економічний ефект зон і перекладає вартість наданого зоні преференційного режиму на місцевий бюджет.

Преференції, що поширюються як на іноземні, так і на національні підприємства, що діють у зонах, можуть включати звільнення експортно-імпортних операцій у межах зон від сплати мита і зборів, а також від використання нетарифних засобів регулювання зовнішніх економічних зв'язків; застосування знижених ставок мита при Імпорті товарів, призначених для внутрішнього ринку; зниження ставок податків і орендних платежів; забезпечення таких підприємств фінансовими і матеріальними ресурсами в межах державного замовлення; можливість гарантованого забезпечення робочою силою за спрощеною (контрактною) схемою її наймання та звільнення; наявність необхідної інфраструктури; самостійне визначення термінів амортизації основного виробничого капіталу; різноманітність форм власності й управління господарством; застосування договірних цін при реалізації товару всередині зони і на експорт і право участі в управлінні зоною.

У свою чергу, спеціальними пільгами, наданими іноземним інвесторам, можуть бути звільнення від податку на переказ капіталу за кордон; додаткові заходи захисту їхніх інвестицій (наприклад, право на конверсію частини прибутку в іноземну валюту за ринковим обмінним курсом через банки зон); спрощена процедура в'їзду і виїзду, оформлення проживання і приймання на роботу для їхнього персоналу; право виходу через зону на оптовий ринок країни; наявність державного замовлення; свобода вибору джерел фінансування операцій. Можливо, також варто було б подумати про прийнятні шляхи створення в межах зон ринків нерухомого майна і цінних паперів, що, крім усього іншого, могло б бути гарантією або депозитивами при проведенні кредитних і інвестиційних операцій.

Водночас слід пам'ятати, що податкові пільги в будь-якій їх формі в ситуації, коли зберігається неконвертованість національної валюти, мають подвійний ефект. Збільшуючи нетто-прибуток іноземних інвесторів, ці пільги одночасно змушують їх прагнути заробляти насамперед вільно конвертовану валюту, щоб забезпечити переказ прибутку з країни, і спонукають іноземних інвесторів іти з національного ринку, хоча вони можуть бути заінтересовані залишитися там. Таким чином, податкові пільги можуть стримувати іноземних інвесторів, замість того, щоб заохочувати їх.

Що стосується національних підприємств, то спеціальні пільги для них можуть включати самостійний вибір (у межах господарського розрахунку, самоокупності та фінансування) організаційних форм і напрямків діяльності, а також право здійснення бартерних операцій на власний розсуд.

Валюта, що перебуває в обігу в зонах, має бути національною валютою. Інші варіанти (паралельне використання національної й іноземної валют, спеціальна валюта зони тощо) можуть лише призвести до відриву зон від національного ринку і підірвати купівельну спроможність національної валюти. Крім того, економічний потенціал зон зовсім недостатній для створення своєї власної валюти.

Водночас цілком можливим є наявність в обігу в зонах й іноземних валют, крім звичайних платежів за зовнішньоекономічними угодами, що відповідає інтересам місцевих бюджетів. Наприклад, вільна валюта може використовуватися для оплати оренди, реєстраційних платежів і податків на користь адміністрації зон, а також при розрахунках з окремими комерційними і сервісними підприємствами.

Дата добавления: 2014-01-07